Гробліни

– Давай трохи пришвидшимося, а то не встигнемо. Ти бачиш, що вже полудень минув! – Толік нервово совався на сидінні.

– Почекає, – Олег і не ворухнув ногою на педалі газу.

– Давай, давай швидше, тобі кажу! Ти того дядька не знаєш. Приїдемо хоч на хвилину пізніше вказаного часу – не пустить за ворота. Будеш тоді гнати назад, а до заходу сонця можемо не встигнути!

Олег презирливо хрокнув, але їхнє авто помітно прискорилося.

Неновий «ланос» майже весь час їхав поміж полів, іноді з боку дороги з’являлися покинуті села. Коли за вікном виникали хати-пустки, ніби зовсім і не страшні в розпалі літнього дня, Толік мимоволі напружувався. А старі, облізлі хрести і обеліски на невеличких кладовищах проводжав пильним поглядом, вивертаючи в’язи, доки поховання не зникали з поля зору.

Через кілька годин серед полів виринув паркан і височенні ворота – металеві, з виду надійні. Вони огороджували чималеньку територію чи то ферми, чи то тракторного парку. Ворота були відчинені і авто в’їхало на подвір’я. Чоловіки вибралися на яскраве сонце – худорлявий Толік жваво, опасистий Олег неспішно. Оглянулися, навколо стояло кільканадцять різних тракторів і комбайнів, жатки, сівалки та інші плуги. Раптом до долоні Толіка доторкнулося щось холодне і вологе, він аж підскочив – позаду з висолопленим язиком стояла здоровенна, але миролюбна вівчарка.

– Молодці, вовремя. – Ніби з-під землі з’явився невисокий жилавий чоловік з таким засмаглим обличчям, що неможливо було визначити його вік. – Ми туто живем строго по хронометру.

– Віктор Васильович? – Невпевнено протягнув Толік.

– Я, я! Вигружайте свою машинерію, ноччю вже ніяк буде забрати, якшо забудете шось. Перекусимо – і поїдемо в епіцентр, так сказать.

Чоловіки понесли свої рюкзаки і відеокамеру слідом за господарем у будинок.

Споруда була не звичайною: «Форт» – таке слово спало на думку Толіку. Всі вікна були закладені цеглою, а під дахом були встановлені сучасні прожектори і відеокамери, захищені товстою металевою сіткою. Перед порогом Толік і Олег вражено зупинилися, розглядаючи посмуговані подряпинами одвірки і полотно товстих залізних дверей. Борозни були глибокі і довгі.

– Це..? – Видушив Толік.

– Ага, ага, вони, красавці! – ніби з гордістю пояснив Віктор Васильович, – чують, де смачненьке знаходиться!

Толік і Олег напружено перезирнулися.

Коридор закінчувався такими ж міцними дверима.

– Це бивша колгоспна кантора, я її усовєршенствував, апгрейдив, так сказать! В прошлом году всі комунікації попідводив, думав, жінка согласиться тут жити, але нє, відказалася навідріз.

Чоловіки поскладали свої речі на єдине вільне місце у захаращеній кімнаті. Господар брязкав посудом на кухні поряд.

– Йдіть сюди, присажуйтесь.

Колись кухня, судячи з усього, була новою і сучасною, але зараз хромовані поверхні були брудні, по куткам назбиралося сміття. Новоприбулі всілися за великий стіл, на якому вже стояли чималі порції рисової каші з м’ясом. Віктор Васильович промовив у рацію:

– Пацани, підходьте жрать. – І теж сів за стіл, – Ну шо, коли розпитувати почнете? В процесі, так сказать, дєйствій? Мабуть, їй богу, щас не нада, бо я жующим на відеозаписі не хочу буть.

В кухню зайшли і привіталися двоє молодих чоловіків у заляпаних мастилом штанах, витерли рушниками мокрі руки і сіли за стіл.

– Це Рома і Колька, мої трактористи. Сміливі хлопці, я скажу. Не потікали відціля, як другі. Щас важко когось найти в ці місця на роботу, як почують про Новодворівку, відказуються зразу. І в нєсколько раз більша зарплата не помагає.

Деякий час усі мовчки жували.

 – А живете тут усі? – запитав Толік, який наївся і відчув себе впевненіше.

 – Да. На виходні вони їдуть додому до сімей. Каждого дня не наїздишся, три часа в одну сторону, а до жінки під бік притулитися хочеться, тож так і виходить. А я за півгода тільки нєсколько раз дома буваю, роботи тут до чорта. Жінка моя категорично відказується сюди потикатися, після того, що побачила тоді, два года назад.

Віктор Васильович поналивав усім каву.

– А ви тоді бачили щось? – Звернувся Толік до робочих.

– Та бачив... – Знехотя відказав Роман. – Більше не стрємлюсь.

– І я тоже, – буркнув Колька.

– Ну шо, пацани, тоді крутіть гайки дальше, а я щас повезу журналістів на кладовище. Хай своїми глазами подивляться на епіцентр. Беріть свою техніку і пішли. Тут кілька кілометрів звідси.

*     *     *

Джипик Віктора Васильовича жваво вгвинчувався у вузенькі, без тротуарів, сільські вулички. Зарослі подвір’я і низенькі хатки-мазанки за похиленими дерев’яними парканами, і нові цегляні двоповерхові будівлі були без ознак життя. Толік тільки зараз зауважив гнітючу тишу навкруг. Навіть всюдисущих горобців не було чути, не кажучи вже про собак.

– І оце в цій місцевості ніхто, крім вас, не живе?

– Нє, всі поїхали, принаймні більша половина.

– А ті, хто не поїхав? Де вони?

– Вони тут. Але вони не живуть.

– Повмирали?

– Спочатку повмирали, канєшно ж.

Толік замовк. Він побачив невелике сільське кладовище, заросле високою травою і бур’янами. Між могил росло кілька старих дерев. Віктор Васильович зупинив джип посеред вулички, дістав з багажника стару мисливську рушницю з горіховим прикладом, а здивованим пасажирам вручив по ломику.

– Не бійтесь, в розгар дня нічого не буде, це на всякий случай.

Толік відчув себе набагато впевненіше, та й Олег розправив плечі і випнув вперед чимале пузце. Смішна й страшнувата вийшла картина: сільський чоловік в засмальцьованому одязі й містяни-хіпстери, один габаритний, інший худий, з ломом за поясом і відеокамерами в руках.

Зашурхотіла трава, поки Віктор Васильович ішов вглиб кладовища. Гості потягнулися за ним, водячи камерами навсебіч. Поки що вони не побачили нічого незвичайного, тільки занедбані облізлі могилки, зарослі високою, майже в людський зріст, травою.

– Тут все нормально, бо похоронені люди більше десяти років назад. А воно дєйствувало шоб не більше года було. Ось січас покажу.

Новіше поховання з сучасною огорожею навколо ділянки, всередині викладено плиткою. Маленький і акуратний мармуровий надгробок, але земля з нього була вигребена і розкидана поряд.

– Це нора, чи що? Лаз якийсь? – З подивом запитав Толік.

– Ага, ход туди, в глибину. Вони отак лізуть вертикально, тоді в кінці риють убік отаку пещерку собі, – Віктор Васильович зобразив руками як лізуть і риють.

– А в цій є зараз... хтось?

– Хтозна. Думаю є. Я раніше заливав соляркою і піджигав, але це толку не дає – воно від вогню вкопується дальше вбік. А риють землю вони добряче, бистріше чим кроти.

Олег із скептичним виразом обличчя сновигав навколо, але далеко не відходив, фільмував розриті могили. Де надгробок був суцільною плитою, діра в землі була поряд з ним. Могил з норами в них було небагато.

– А крізь бетон, я бачу, вони пробратися не можуть?

– Якшо прийдеться, то за сутки-двоє прошкребуть стіну півметра товщиною.

– А як ви це все знаєте – про печерки, про бетонну стіну? Досліди проводили?

– Пещерки бачив, бо розкопував тракторцем, а шо прошкребуть стіну – догадуюсь, бо бачив їхні кігті. Воно і не кігті, а такі костяні лопатки. Пальці позросталися, а на кінці один широкий, загнутий крючком коготь. Вони благодаря цьому когтю ще лазять по отвєсних стінах, аж гай шумить. Як додому приїдем, я вам фотографії покажу і відєозаписі. Пішліть тепер по селу роздивитеся, але в хати і сараї не заходьте.

Абсолютно всі двори стояли пусткою. Не те що собак чи котів не було, навіть пташок на деревах. Віктор Васильович в будинки не заходив, лише відчиняв двері маленьких сарайчиків і прибудов, щось видивлявся і ніби нюхав. До однієї малесенької глиняної мазанки покликав журналістів.

– Ось нахиліться через поріг сюди в погрібник, але всередину не заходьте. Понюхайте харашо, чуєте запах здохляки? Тут точно льожка одного. Люблять вони в отаких земляних погребах день переждати. Пещерку тоже роблять.

Вхід у погріб, точніше, квадратний отвір у земляній підлозі, колись був накритий збитою з дощок лядою. Зараз її трухлява середина була проламана і звідти чітко відчувався солодкаво-гнилий запах.

– Теж тракторцем розкопували?

– Ага, а чим же, – зареготав Віктор Васильович. – Ну поїхали вже, мабуть, додому, бо сонце починає сідати.

Доки їхали, Толік нервово поглядав на захід і розпитував, господар відповідав, а Олег фільмував на відеокамеру. Картина вимальовувалася така: близько двох років тому, влітку, у дворі одного з помешкань (того, що розташовувалось найближче до маленького сільського кладовища) виявили труп господаря. Він був добряче обгризений, упізнати його можна було тільки по залишкам одягу. Сусіди вкупі з дільничним поліцейським вирішили, що сюди занесло якимось дивом вовків або скажених собак. Загиблий за життя був не дуже благопристойним, ніде не працював і постійно пив. Про родичів ніхто не чув, то ж його швиденько закопали на тому ж кладовищі. А наступної ночі все повторилося, і знову у найближчих до цвинтаря подвір’ях. В одній хаті розбили вікна і загризли діда й бабу прямо в кімнаті. У сусідньому обійсті труп господаря лежав серед подвір’я, а його дружини – у будинку. Сліди злому і об’їдені тіла були ще у двох хатах, в яких жили самотні жінки. Також біля своїх будок лежали загризені трупи прив’язаних собак.

 – Тоді кілька моїх односельчан погибло. Тіла лежали в домах і надворі, так само обгризені до невпізнанності.

           Віктор Васильович робив довгі паузи, було видно, що спогади були не дуже приємні.

– Ви тоді бачили все на власні очі? – запитав Толік.

– Еге ж. Я тіла до погребів позносив, жара була. Ждав, що поліція приїде розбиратися.

– І що поліція, місцева влада, ЗМІ? Це ж сенсація була!

– Аж нічого. Я оце все думаю, чого воно так заглохло? Нєсколько поліцейських приїхало тільки через днів п’ять, коли вже ті, з погребів, поховалися по норах. Поліція походила, подивилась і все. Молодих із смартфонами у нас у селі було мало. Фотографії, навєрно, ніхто не поробив тоді.

– А ви що робили в ті дні?

– Я? Я теж зразу в шокі був, але чуство самосохранєнія не тєряв. Мій дом з другого боку села, найдальше від кладовища. Жінку зразу вирядив до батьків. Обласна поліція нічого не найшла, охотники і мєсні пробували патрулювати ночами, але щось в них нічо не склалося, бо великих звірей не найшли, а на оті ями на кладовищі ніхто тоді не обратив вніманія. Так постєпєнно нікого не осталося – страшно стало тут жити.

Свою розповідь Віктор Васильович закінчував уже у дворі. Гості допомогли йому і робітникам закрити ворота, замкнути їх на кілька засувів. Сонце висіло над самим обрієм. Господар посвистів, підкликаючи вівчарку, і всі разом зайшли у форт, надійно замкнувши за собою двоє дверей.

Трактористи почали стукати посудом у кухні, а господар із сумнівом подивився на гостей:

– Зараз вам нічого їсти не совєтую, бо з непривички ригати будете. Потім поїсте, якщо ще будете хотіти.

Господар відчинив двері в одну із кімнат, в якій вони ще не були.

– А ось мій наблюдатєльний пункт.

У кімнаті на старих, ще радянських часів столах стояв комп’ютер і нова система відеонагляду, Віктор Васильович її ввімкнув і зізнався:

– Я в цьому году камери почті не включав, нічо нового нема дивитись. Це спочатку страшно інтересно було! Думав, ізучу, а тоді постєпєнно унічтожу. Та шо я один можу зробити, це треба нєсколько десятків таких, як я.

На екранах з’явилося зображення двору в різних ракурсах.

– Щас ноччю главне не забути позамикати все, і не потикатися надвір до сходу сонця.

Толік жестами показав Олегу, щоб той навів на нього камеру і почав говорити:

– Кілька років тому в інтернеті почали ширитися чутки про появу дивних і страшних створінь. Такі повідомлення з’явилися одразу в кількох країнах. Нібито вночі на людей нападають чудовиська; їх називають по-різному: зомбі, гулі, упирі. Але офіційних заяв від влади ніхто не зробив, тож все так і залишилося на рівні інтернет-фейків. Переважна більшість населення земної кулі ні про що не здогадується, а наш невеликий колектив вирішив розібратися і показати людям правду. У нас в Україні така аномалія відбувається в одній із центральних областей. В невеличкому, покинутому людьми селі живе і працює фермер – Бова Віктор Васильович. Розкажіть трохи про себе.

Олег перевів відеокамеру на господаря. Віктор Васильович зосередився і почав розповідати, через паузи в його мові стало зрозуміло, що він ретельно підбирає слова.

– Я вже більше десяти років фермерую тут, обробляю кілька сотень гектарів землі. Кукурудза, соняшник, трохи озимих культур. Починав з того, що сам на тракторі орав та сіяв, потім заробив то докупив техніки. Зараз грошей і тракторів вистачає, тільки працівників важко знайти – не хочуть іти на роботу в наші місця.

– Так склалося, що інших землеобробних господарств тут нема, найближчі поселення за кількадесят кілометрів звідси, і Віктор Васильович – єдиний спеціаліст по цих жаских створіннях. Розкажіть, будь ласка, усе, що бачили. Як так вийшло, що ви зараз, мабуть, найбільше знаєте про цих чудовиськ? Як ви їх називаєте, до речі?

– Гробліни. Мені здається, це найбільш підходяще слово. Гобліни, які вилізли з гробів. А багато я знаю тому, що мені цікаво. Я з самого дитинства любив фантастичні книжки і фільми. А тут і сам попав у фільм жахів. Не те, щоб я дуже радів цьому, але намагаюся максимально багато дізнатися. З усього, що я знайшов у інтернеті та сам бачив, вимальовується така картина: приблизно в один і той самий час по всій планеті на кількох десятках кладовищ з могил повилазили мертв’яки. Повилазили і почали їсти все живе, що їм попадалося. З того, що я про них знаю – вони бояться сонця, і вилазять назовні тільки вночі. На день ховаються глибоко під землею. На двох ногах не ходять, пересуваються на чотирьох, але надзвичайно швидко, тому від них дуже важко втекти. Очей у гроблінів нема, але вони безпомилково відчувають живе створіння, яке можна з’їсти. Відчувають за кілька кілометрів і через товсті стіни. Щоб почати шкребтися мені у двері, ці красавці витрачають максимум годину-дві, поки пробіжать кілька кілометрів від села, поки перелізуть через паркан. Ось скоро ви їх самі на відео побачите, – Віктор Васильович кивнув на екрани.

Олег і Толік гарячково крутнулися до системи відеоспостереження, але на екранах нічого не рухалося.

– А наскільки ви впевнені у надійності вашого захисту? – занепокоєно запитав Олег.

– Не бійтеся, до сходу сонця не пролізуть, я посилив підлогу і дах. А якщо пролізуть, бийте їх ломом по голові! – Господар зареготав, дивлячись на перелякані обличчя гостей. – Та не лякайтеся, я жартую. Не пролізуть. До речі, убити їх можна, як зомбаків у фільмах – розтрощивши чи відрубавши голову. Відокремлені частини тіла живуть (якщо це можна назвати життям) ще кілька днів, але вже не несуть загрози – з огляду на те, що нема чим жерти. Хіба що ви самі з необачності наступите на відрубану голову. О, з’явилися, красавці! – Сказав Віктор Васильович без паузи і кивнув на екран.

На одному з вікон на моніторі щось з’явилося і одразу зникло. Потім щось промайнуло на іншому, але було важко розібрати, що саме.

– Переліз через паркан і зараз лізе на стіну, – прокоментував Віктор Васильович.

Толік і Олег напружено завмерли перед екранами. Але нічого не відбувалося, на зображенні двору нічого не рухалося, істота зникла. Господар спостерігав з байдужою посмішкою, гості зі страхом і цікавістю нахилилися до столів. Раптово вони з одночасним криком відсахнулися.

Одна з камер крупним планом відобразила голову створіння – нерівну, з вм’ятинами і горбами, обтягнутy темною шкірою. Як і казав господар, очей не було, як і носа, вух і волосся – була тільки паща на пів обличчя. Істота ніби усміхалася сотнею кривих, різного розміру, але довгих і гострих зубів. За кілька секунд перед об’єктивом майнуло і зникло тіло.

– На кришу поліз, – байдужим голосом мовив Віктор Васильович. – А он іще один. Нє, два.

Журналісти важко дихали посеред кімнати і перелякано дивилися на стелю, звідки чувся приглушений шум. Їхні футболки поприлипали до спин, хоча в приміщенні не було спекотно. Толік із зусиллям ковтнув слину, вгамовуючи нудоту. Олег підняв відеокамеру, яку до цього опустив: камера трохи тряслася.

– Вони зараз обмацають всю будівлю, потім почнуть штурмувати найбільш слабке місце. Безпомилково відчувають, де воно. У нас це двері й деякі місця у стелі. – Господар помовчав. – Добре, що влітку ночі короткі, а дні сонячні. Тому в цьому місці я можу залишатися максимум до кінця вересня, після цього стає все більш небезпечно.

– Розкажіть про те, як з’являються нові гробліни. Зі свіжопохованих мертвих? – Запитав, трохи опанувавши себе, Толік.

– Ні, з похованих стали гроблінами тільки ті, два роки тому, їх було всього кілька. Новими гроблінами стають ті, яких вони з’їли. Вони ж обгризають не все м’ясо, якась частина залишається на скелеті. І десь за два-три дні, за моїми підрахунками, відбувається трансформація. Тільки треба, щоб весь цей час останки лежали десь у темряві. Зараз я вам фотографії покажу.

На екрані комп’ютера розгорнулась папка з кількома сотнями фото і відео. Толік сів перед ними і став передивлятися. Гидкі, покручені тіла, горбаті спини, деформовані скелети без м’язів, обтягнуті шкірою темно-коричневого кольору. Часто була відсутня частина руки чи ноги, або й уся кінцівка – що не заважало створінням надзвичайно швидко рухатися. Пересувалися вони дивним і моторошним способом – завмирали, мов камінь, ніби до чогось прислухаючись, потім миттєво зривалися з місця. Спосіб пересування, з неприродно вигнутими вгору ліктьовими і колінними суглобами, чимось нагадував павучий.

– Вранці, після того, як вже високо підніметься сонце, ми виходимо надвір. Оглядаємо дах, чи не продовбали вони там діри – лагодимо підручними матеріалами. Ще треба обдивитися землю біля стін і паркану, бо гробліни можуть спробувати підкопуватись, теж треба поправляти. Оце ж я все думаю, що буде через кілька років? Коли вони з’їдять все живе в нашій глушині? Переловлять лисиць, зайців, бездомних собак. І люди заїжджі інколи трапляються, мисливці там чи заблукалі. І кількість гроблінів збільшуватиметься, їжі їм не вистачатиме. Доведеться їм, мабуть, залишати свої затишні нори і мігрувати до інших людських поселень. Не цієї зими, так іншої, з її довгими ночами і хмарними короткими днями… Чому і як вони взагалі з’явилися? Погана екологічна ситуація, радіаційне випромінювання? Якийсь вірус? Інопланетяни? Чому в один і той самий час в різних місцях? Якби ж цими створіннями зацікавилися на вищих рівнях, залучили вчених з їхніми лабораторіями. Я б матеріал для вивчення підігнав без проблем. А так, один, що я можу зробити?

Віктор Васильович замовк і задумався, дивлячись у стіну. Олег зиркав то на стелю, то на екрани, де вряди-годи з’являлись чудовиська. Толік заглибився у комп’ютер, ніби й не чув спроб створінь пробратися всередину...

Так минула коротка літня ніч – з шурхотом, шкрябанням і стукотом на даху і біля дверей. Господар після півночі пішов спати, а гості змогли стулити повіки тільки на світанку – коли весь шум надворі припинився.

*   *   *

Близько дев’ятої їх збудив Віктор Васильович.

– Якщо собираєтесь сьогодні додому, то лучше починайте щас. Вдруг машина поламається чи ще шось, шоб був запас врем’я вирішити проблему. Оставатися ночувати у відкритому полі тут в радіусі пятдесяти кілометрів смерті подобно.

Але Толік порадився з Олегом, який постійно позіхав. Вони висловили бажання самостійно обстежити сховки гроблінів і попросили дозволу залишитися ще на один день. Віктор Васильович погодився.

– Я думаю, шо після побаченого ноччю ви серйозно ставитесь до наших красавців, і не будете лізти на рожен. Еге ж?

Чоловіки швидко закивали, погоджуючись. Толік ще раз вголос перерахував вимоги господаря – не намагатися спускатися в нори, тримати ввімкнені телефони при собі, повернутися додому до заходу сонця.

– Сьогодні сонце заходить у двадцять ноль девять, то ж саме пізніше у девятнадцять ноль ноль, де б ви не були, виїжджайте до убєжища. Заведіть собі будільнік, харашо? А вобще ви сміливі хлопці.

*   *   *

Сільське кладовище пашіло гарячим, сухим повітрям, сонце було високо над головою. Толік знайшов міцний, прямий і довгий дрючок та на одному кінці скотчем надійно закріпив маленьку відеокамеру з вбудованим ліхтариком. Цей імпровізований зонд чоловіки опустили у кілька могильних нор. Результат був не дуже задовільним – відеокамера зафільмувала тільки земляні стінки та чорноту бокової печерки, в якій нічого не можна було розібрати.

Облазивши за кілька годин майже все кладовище, дослідники похапцем перекусили бутербродами. Толік вирішив обстежити село, насилу вмовивши Олега. Спочатку пішли в один з найближчих до цвинтаря дворів. У невеликому будинку було кілька побитих вікон та розчахнуті навстіж двері. Це підтвердження давньої трагедії вкупі із побаченим вночі примусило Толіка мерзлякувато пересмикнути плечима.

– У мене відчуття, що за нами хтось спостерігає, – похмуро повідомив Олег.

– Це тобі здається, вони зараз глибоко під землею і не можуть на тебе дивитися. До того ж, в них очей нема. Подумай логічно. – Розважливо сказав Толік.

Олег тільки ще дужче насупився і подивився на наручний годинник. Було близько третьої.

Толік позаглядав у кілька сарайчиків і прибудов, і не знайшов нічого для себе цікавого. Те ж саме повторилося у кількох наступних подвір’ях. А ще в одному, в маленькій дерев’яній прибудові (Толік вирішив, що це «погрібник», як його називав Віктор Васильович) почувся знайомий неприємний запах гниття, який йшов з ями у земляній підлозі. Чоловік нахилився над погребом і опустив туди відеокамеру на палиці. Ретельно контролюючи свої рухи, щоб випадково не втратити рівновагу, Толік поводив палицею туди і сюди. Він намагався захопити якомога більший кут огляду. Олег стояв недалеко, всією постаттю випромінюючи несхвалення.

Відео відобразило майже те саме, що й на кладовищі – земляні стіни із звисаючим із них білим корінням, зогнилі овочеві рештки і темний отвір в одному з кутків погреба.

Толік захоплено нишпорив по дворах і будівлях, в той час як Олег намагався триматись на відстані від усіх споруджень і постійно зиркав на годинник. Вони знайшли ще три схованки створінь в інших дворах.

– Толя, поїхали, вже сьома! – нервово покликав Олег. – Я йду до автівки.

– Зараз, ось тільки ще в одному дворі подивлюся, – заклопотано відізвався Толік.

Він оглянув кілька прибудов на подвір’ї, потім вирішив про всяк випадок зазирнути у хату. Двері були ледь-ледь відчинені, Толік насилу відсунув їх і протиснувся у маленьку квадратну кімнатку, з якої вело далі ще двоє дверей. З правої сторони чоловік виявив темні кімнати із затхлим запахом. Коли Толік відчинив двері зліва, то побачив ще одне маленьке приміщення без вікон. Джерелом світла була тільки велика діра у стелі. У долівці виявилась ляда з трухлявих дощок із знайомо проламаним отвором.

– О, тут живе «красавець»! – пробурмотів Толік.

Він повернувся надвір, щоб взяти притулений біля дверей «дослідницький зонд» і витратив кілька хвилин, переміщуючи довгу палицю маленькими кімнатками. Прямо з порогу засунув камеру на палиці між проламаними дошками і ступнув ближче до отвору, нахиляючись і звично втримуючи рівновагу.

Але нога разом з підлогою раптово пішла униз, а за нею і увесь Толік. Він разом з уламками дощок та шматками глини гепнув у погріб. Чоловік почав лаятися, але одразу замовк, прислухаючись. Підхопився на ноги і гарячково занишпорив у будівельному смітті, де помітив ввімкнений ліхтарик відеокамери. Віддер камеру від палиці та почав рвучко водити променем по стінах. За купою якогось гнилого непотребу пляма світла вихопила щось схоже на провалля у дальному кутку і зупинилася на ньому. Толік втупився туди, намагаючись вгамувати тремтяче дихання. Поки що нічого не рухалося і було тихо. Гнилий сморід забивав дихання. Чоловік подивився вгору – отвір у погріб можна було дістати руками, але не було надійної опори, щоб ухопитися. При спробах вилізти кавалки глини розлазилися під ногами. Не відводячи ліхтарик і погляд від розритого кутка погреба, Толік судомно видлубав з кишені телефон. Після кількох невдалих спроб натиснув номер Олега і з розпачем застогнав – не було мережі. З панікою почав оглядатися, шукаючи хоч що-небудь, що згодилося б на роль зброї. В око впали прути арматури, що стирчали зі стіни, Толік сіпнув один, другий – вони сиділи міцно. Чоловікові здавалося, що минула ціла вічність, хоча насправді йому вдалося впоратись приблизно за півхвилини – страх додав сили і нарешті один металевий стрижень піддався. Толік міцно стиснув імпровізовану зброю і знову прислухався, гамуючи стукіт серця у вухах – ніби земля посунулася? Чи йому здалося? Пляма світла від ліхтарика сіпалася вгору і вниз – так тряслися руки, Толік глянув на годинник – дев’ятнадцять сорок три. Чи вилазять гробліни зі своїх печерок до заходу сонця?

Виявилося, що вилазять.

У щойно порожній норі раптово виникла деформована людська постать. Вона наполовину висунулася з печерки і спиралася на довгі кістяні пальці, які зрослися між собою. Голова була повернута точно до того місця, де стояв Толік і шкірилася, ніби радіючи неочікуваному подарунку.

Одночасно відбулися дві речі: Толік почув голос Олега, що кликав його на ім’я, та істота зірвалася з місця. Толік встиг махнути залізякою і відкинув гробліна убік до стіни, звідки потвора миттєво атакувала знову. Вона вчепилася зубами в гомілку, а чоловік з розмаху рубонув своєю зброєю не цілячись. Він бив і бив, у тьмяному світлі не розбираючись, де голова. Зупинився Толік від крику Олега прямо у себе над головою і тільки зараз зрозумів, що і сам репетував увесь цей час без упину. У горлі жахливо щеміло, але ще дужче боліла укушена нога. Тіло гробліна вовтузилося біля ніг, але не нападало.

Після кількох невдалих спроб Олегу вдалося витягти Толіка з ями. Вони вибралися з хати і пошкандибали до автівки. Олег безперестанку лаявся тонким голосом, Толік стогнав. Сонце вже майже зайшло, над лінією горизонту виднілася тільки його маківка.

Почувся шум мотору і виск гальм, потім – добірна лайка Віктора Васильовича. Не зволікаючи, він підбіг до гостей. Під просяклою кров’ю і пошматованою на клапті штаниною рана Толіка виглядала погано – серед майже вирваних шматків м’яса біліла кістка. Матюки господаря піднялися на вищий рівень віртуозності, доки він кострубато, але надійно замотував ногу Толіка бинтом з автомобільної аптечки, при цьому весь час оглядаючись на довколишні будинки.

Вдвох абияк запхнули Толіка на заднє сидіння. Віктор Васильович скомандував Олегу сідати за кермо, сам з рушницею в руках сів попереду. Спочатку, поки їхали вуличками, Олег постійно не попадав з першої спроби важелем перемикання швидкостей в потрібне положення. Він безперестанку тоненько скімлив від страху. Господар джипа разом з рушницею висунувся у вікно. Майстерність його лайки піднялася до таких висот, що Толік, незважаючи на біль і шок, зачудувався.

– Гони… гони, дави на газ!.. – страшним голосом репетував Віктор Васильович.

Коли майже виїхали з села, гримнув постріл. Олег заридав вголос, автівка завихляла, потім вирівнялась, на прямій дорозі їй вдалося прискоритися до максимуму. Через короткий відрізок часу джип влетів на подвір’я. Господар разом з Олегом із страшним поспіхом витягли стогнучого Толіка і побігли-понесли його до входу в прихисток. Відчиненими двері тримав Роман з білим обличчям. Колька ледве втримував вівчарку, яка розгубила всю свою миролюбність і з оглушливим гавкотом рвалася до бою.

Толік з усіх сил вивернув шию, щоб оглянутися назад. Дорога перед воротами у сутінках втратила чіткість, але на ній було добре видно десяток темних постатей, які бігли, ковзали понад землею. Відстань до них надзвичайно швидко скорочувалась, вже можна було розрізнити ошкірені пащі. Ховаючи цю моторошну картину, гримнули залізом двері.

*    *   *

У повній тиші, з пожмаканими, блідими обличчями журналісти їхали у зворотньому напрямку. Сонце нещодавно піднялось над обрієм. Цього разу Олега не треба було вмовляти тиснути на газ – авто летіло на повній швидкості, заледве вписуючись у повороти.

Олег тривожно і з підозрою періодично глипав на Толіка.

– Може, ти тоже скоро гробліном станеш, хоч вони тебе й не з’їли, – похмуро сказав вночі Віктор Васильович, вколовши Толіку антибіотик і заново перебинтувавши ногу. – Ми ж нічого не знаємо. Може, тобі в рану якийсь їхній яд попав. Завтра зразу їдьте у больницю. Олєг, ти сліди за ним.

Але крім слабкості і болю в нозі, Толік нічого незвичайного в собі не відчував.

У кишені він стискав флешку з усіма фото і відеозаписами, які тільки були у Віктора Васильовича, і шкодував за залишеною в злощасному погребі відеокамерою. Хоча господар обіцяв її знайти і прислати «Новою поштою». Толік був повний рішучості зробити все, щоб світ сприйняв всерйоз загрозу. Чоловіку з голови не йшли слова Віктора Васильовича: «Оце ж я все думаю, що буде через кілька років? Коли вони з’їдять все живе в нашій глушині?»

Мимоволі Толік повторив ці слова вголос:

– Олег, ти уявляєш, як ці потвори бігають у нашому місті?

– Ти б краще переймався тим, щоб самому не стати такою потворою. – Пирхнув Олег, – нічого незвичайного в собі не відчуваєш?

– Та ти задовбав це постійно питати, нормально я почуваюся! – Розсердився Толік.

Але його думки мимохіть змінили напрямок. Чоловік почав роздивлятися кисті рук, уявляючи як зростаються, деформуються і темніють пальці, і його пересмикнуло. Запхнув пальці до рота і обмацав зуби – чи не змінюють вони форму? Втупився в товсте Олегове стегно, прислухаючись до своїх відчуттів – чи не виникає бажання вп’ястися в нього зубами? Та ні, дурниці це все. Але перестрахуватися не завадить.

– Олеже, так, про всяк випадок. Не будемо ризикувати. Найближчі тижні тобі доведеться спостерігати за мною. – Повільно промовив Толік

– І раптом що, розгепати тобі голову? Раз плюнути! – Напружено віджартувався Олег.

– Будемо вирішувати проблеми по мірі їх виникнення, – сумно сказав Толік, притуливши лоба до вікна і дивлячись на різку межу обрію, що розділяла яскраво-синє небо і блідо-жовті ниви.

Дорога звивалася між полів, в яких тільки починала набирати силу денна спека. Авто рухалося до цивілізації, залишаючи позаду світ гроблінів, які усміхалися в своїх темних і смердючих схованках.