Веселого вам Саваню!

*

— Які чортяки потягли мене влаштувати гелловінську вечірку на закинутому німецькому цвинтарі? — сказав сам собі Андрій та брудно вилаявся.

Потім сплюнув і роззирнувся. Темно. Хоч в око стрель. І той проклятущий туман — наповз зненацька, пасмами своїми обволік усе довкруж. Потонули в ньому і дерева, і ріденькі кущики, і старі надмогильні плити. Об одну з них Андрій щойно перечепився, мало не впав — через те й лаявся. І через дурну свою голову. Двічі дурну. По-перше, що заварив кашу з гелловінським збіговиськом і сам запропонував оце місце. По-друге, що задалеко пішов «до вітру». Що раптовий напад естетики змусив ноги нести його подалі від компанії. І що не взяв бодай мобільного. Хоч якось можна було б ним підсвітити чи й навіть комусь передзвонити. Але — ні! Залишив телефон біля гурту «святкувальників», які зручно розсілися навколо вогнища у невеликому ярку. Через це їх не було видно. І навіть чутно. Бо зайшов справді далеченько, смачно тягнучи ротом цигарковий дим. Коли ж зрозумів, що втратив напрямок для повернення, було вже запізно. А ще той клятий туман…

Андрій клацнув запальничкою і спробував зорієнтуватися. Не раз бував тут, за світла дня, звісно. Знав, що посеред цвинтаря є невелика капличка, схожа на готичну кірху, але в мініатюрі. Навколо неї порослий пересохлими деревами власне цвинтар. Поточені часом і перекинуті вандалами важкі кам’яні надгробки у мальовничому безладі громадились навколо свого центру — тієї маленької каплички-церкви. Тож якщо Андрій знайде кірху, то, обернувшись до неї спиною і взявши керунок трохи ліворуч, зможе за кілька хвилин добрести до своїх.

Проте затія виявилася непростою. Запальнички було недостатньо, щоб хоч якось розвіяти морок, а тим більше розсіяти примарний туман. Лише невелике коло блідого світла навколо Андрія давало змогу щось розгледіти. І те «щось» — це дерево, дерево, кущ, дерево, надгробок… І ще надгробки, багато їх — кладовище ж…

*

Андрій відчув, що стало прохолодніше. Хоча кінець жовтня видався аномально теплим. Це й уможливило вилазку «на природу», щоб у колі таких же, як він, вар’ятів, відзначити Гелловін. Ніч, коли за прадавніми віруваннями стирається межа між світами мертвих і живих. Коли нечисть може вільно гуляти нашим виміром. Ніч, коли коїться різна моторошна чортівня. Ха-ха-ха! Не вірив Андрій у такі байки! Та навіть якщо стане свідком чогось такого потойбічного чи незрозумілого — що ж, полоскоче нерви. А потім розповідатиме з гордістю про це друзям!

Цікаво, чи хоч хтось із тих друзів зараз переживає, де ж це зник Андрій? Чи спаде комусь на думку податися на його пошуки? Чи навіть просто погукати у ніч: «Андрію, ти де?». Це б значно пришвидшило його повернення до товариства. До жаданої випивки. І до вогню, яскравого й гарячого, такого, що вмить освітить та зігріє!..

Бо раптом стало дуже холодно. Отак — раз — і аж тіло затрусилось, наче облили крижаною водою. Навіть випиті міцні спиртні напої вже не зігрівали Андрія. А вижлуктав він, по правді, немало. Краще сказати — багато. І то все — через Леську. Бо погиркалися за якусь дрібницю, бо був, як завжди, надто зухвалий на словах. І, як завжди, показово непристойний і хамський. Це Лесьці ніколи в Андрієві не подобалось. І часом звертала йому на це увагу, коли він брутально переступав межу. Та тоді Андрій лише посилював свою неприйнятну поведінку.

— Андрію, не будь свиня, — сказала йому Леся.

— А йди в сраку! — відповів той і пересів до Марти. Безцеремонно обійняв її, безсоромно пригріб свої руки до її чималих округлостей і швидко вихилив повний пластиковий стакан горілки.

Свято як-не-як! Хай вигадане заради комерційної вигоди. Хай кастроване до невпізнаваності людським невіглаством і спрагою до швидкої наживи. І просто бажанням звичайних індивідів відірватись на повну, налякати когось чи налякатись самим. А отже, добряче повеселитись. Бо ж насправді Гелловін мав дуже давнє, ще дохристиянське коріння. Коріння, що сягало розлогими паростками глибин настільки древніх, що аж дух перехоплювало. Було то торжество проводів осені та зустрічі зими, бо в давнину саме листопад вважали першим місяцем зими. Андрій про це колись читав. Знав, що справжня назва звучить інакше. Самайн. Або Саовин. Чи просто — Савань. І знав, що празнування тривали аж цілих сім днів — апогеєм була саме сьогоднішня ніч. Пращури палили великі багаття, розподіляли зібраний врожай, ворожили на кістках, пили хмільне з глиняних кружок або й з турячих рогів. Танцювали, захмелілі, довкруг ватри. Перестрибували її. Дико верещали, коли через незграбність обпікали собі стопи й литки. І далі продовжували танці, ошалілі від власної розкутості та вседозволеності. А потім, поділившись на пари, йшли вглиб дрімучої пущі шукати цвіт папороті… Стоп… то про інше свято — алкоголь у мізках все перемішав, переплутав. Та нічо, все одно — клас! Цілих сім днів гулянь. Сім днів розваг і пиятики! Як сьогодні. Тепер!..

Тепер він тут. Заблукав, хоч і не мав би. Загубив дорогу, хоча мусів би швидко знайти.

*

Вона з’явилась несподівано. Немов виплила з імли. Достоту як граційний корабель — тихо виринула з-за молочної стіни. Наче туман раптово погустішав у тому місці, де за мить матеріалізувалася дівоча постать — досконалі лінії бортів із туго напнутими вітрилами на високих щоглах. І тією легкою ходою, майже пливучи, вступила у коло світла навколо Андрія. Від несподіванки в нього аж відвисла щелепа, він відпустив кнопку запальнички і стало зовсім темно. Майже темно, бо, здавалось, таємнича з’ява за два кроки від нього сама злегка світиться. Хоч тьмяне і неясне було те світіння, та все ж давало змогу роздивитися примарну фігуру.

Була та дівчина висока й статна. Стрункість її підкреслювало вбрання, точніше — майже його відсутність. Була на ній проста біла сукня. Довга, по кісточки, з якоїсь тонкої, мабуть, дорогої тканини, з невеликим вирізом на грудях. Від плечей і аж до п’ят вкутувала дівчину, теж довга і біла, мантія. Чи плащ. Чи просто великий шмат крейдяного полотна — мальовничими складками спадало воно до самої землі.

Якийсь час вони стояли навпроти одне одного. Врешті Андрій стулив рота і викресав вогню. Заціпеніння, чи навіть страх, від раптової нічної прояви, минуло. Розум, загальмований алкоголем, нарешті логічно окреслив присутність тут незнайомої, дивно вбраної дівчини. Та ж Гелловін! На те воно й Савань, щоб молоді люди вирядились у різне дрантя, імітуючи потойбічних істот. Щоб вулицями й околицями сіл та міст ходили юрби веселої, захмелілої від власної безкарності, нечисті! Настав час відьом і відьомства! Ба більше, ще як тільки сіли до багаття святкувати, Андрій чув десь неподалік звуки ще однієї гулящої компанії. Ця дівчина, напевно, з них: відійшла за потребою і теж заблукала, як і він. А може, просто шукала пригод на свою голову. Тематично, в розрізі свята вирядившись у такий одяг… ну от ніби мертва наречена у савані встала з могили.

Раз так — то треба знайомитись! Дівчина Андрієві сподобалась, ще б пак! Нарешті, при світлі запальнички, роздивився її обличчя — бліде, але з тонкими красивими рисами. Наївно миле, однак сумне. Шляхетне, але сповнене незбагненної втоми й меланхолії. Ну дуже гарна!

— Здоров, я — Андрій, — мовив він, приступаючи трохи ближче.

Дівчина дивилась кудись вдаль пронизливим тужливим поглядом. Крізь нього, наче Андрія не існувало, наче був лише прозорим безтілесним духом. По малій хвильці помітила його, злегка опустила гордо задерту голівку й поглянула просто у вічі. Андрій здригнувся — так пристрасно, так млосно, так журливо поглянула — почуття ці міцно переплелися в її погляді. Він аж до кісток відчув ту сумну палкість, що променилася з її очей. Відчуття це заповнило всеньке його єство. Заповнило вщерть, витісняючи все інше.

— Andrea… Ich heiße Lea, — нарешті сказала вона. Голос був низький, м’який, приємний. Тоді холодною долонею взяла Андрія за руку і продовжила: — Komm schon, ich zeige dir mein Zuhause.

Вона немов запрошувала, тож — поволі рушили. Андрій не зрозумів жодного слова, та знав, що мусить слідувати за нею. Що потребує, як ніколи й ні з ким досі бути поряд із цією загадковою дівчиною. Не важливим тепер стало святкування Гелловіну-Саваню в колі друзів. Начхати на алкоголь і веселі співи. Байдуже вже до всіх знайомих, що, можливо, хвилюються, куди він щез. І до Леськи, й до Марти, і до всіх-усіх — байдуже! Бо, йдучи, прикипав очима до чудового лику красуні, що плавко-м’яко йшла поруч.

*

Капличка означилась високим готичним шпилем серед мли та колонади дерев. Андрій і не зчувся, як разом із дівчиною опинилися в тому самому місці, яке марно намагався знайти сам. У закапелках його пам’яті жевріла думка, що звідси, як від початкової точки можна легко добратися до свого гурту. Але думка ця затерлась, обкрутилася павутиною інших думок, що снувались лише навколо вродливої незнайомки, котра, як він нарешті збагнув, звалася Ліа. Яке чудернацьке ім’я, нетутешнє!

Ліворуч маленької кірхи бовваніло кілька надгробків: уцілілих та повалених. До них і підвела Андрія дівчина, знов легко взяла за руку. Серед групи обелісків найбільше вирізнялася фігура жінки, що стояла на колінах, молитовно склавши руки. Схоже, колись це був справжній витвір мистецтва, шедевр цвинтарної скульптури. Проте матеріал — пісковик, — з якого він був виготовлений, виявився нестійким перед невблаганним часом. Вітри, дощі та сніги зробили свою справу — риси його затерлись, деталі позгладжувалися, стали невиразними.

Ліа — безсумнівно, так її звали — вказала порухом на цей надгробок.

— Ich wohne hier. Das ist mein Zuhause, — тихо промовила вона й повернула до Андрія голову. Потім проникливо глянула і впевнено додала: — Komm rein und sei mein Gast!

Крізь паволоку нерозуміння мови, через потьмарення мозку від спожитого алкоголю до Андрія став доходити зміст її слів. Вона — Ліа — запрошувала його… до могили!..

Не зважаючи на те, що дівчина заполонила всі Андрієві думки, він раптово вибухнув реготом! Ха-ха-ха! У-ха-ха! Оце так розіграш! Справді гідний Гелловіну! Неждана поява серед закинутого цвинтаря гарної дівчини, вдягненої мов примара. Її дивне ім’я та незрозуміла мова — певно, німецька, бо ж цвинтар саме німецький! Запрошення відвідати могилу з якої вона начебто вийшла! І все це в ніч Саваню — містичного, ще дохристиянського свята! Це — вищий пілотаж!

Тож зараз зі своїх сховків повиходять друзі дотепниці. Потім усі разом порегочуть над вдалим жартом. А ще пізніше Андрій запросить їх усіх до вогнища, до свого товариства — разом випити чогось міцного — за дружбу. За винахідливість! За веселий Савань!

*

Андрій сміявся, гикав, рохкав і скавчав. Ніби реготом намагався розсіяти темряву, а мало не поросячим рохканням — імлу. Аж трусився у лихоманці веселощів, що найшли на нього разом з усвідомленням того, що відбулося насправді! Він упритул підійшов до дівчини і, продовжуючи сміятись, невимушено обійняв її стан лівою рукою. Праву, із запальничкою, підняв над собою і запалив вогник.

— Ну, ходи до мене, мала. Давай поцілую за кльовий жарт! Заслужила! — фамільярно вигукнув Андрій, ще тісніше притискаючи дівчину до себе.

При світлі стало видно, що Ліа, чи як там її звати, не поділяла його радості. Спритно і водночас сильно крутнувшись, звільнилась із його обіймів. Стала навпроти, пильно подивилася. Подив, недовіра, погорда — ось, що було в цьому погляді. Так і стояла. Спостерігала, як Андрія далі душать незрозумілі їй радощі. Як щасливо йому гикається.

Раптом очі дівчини забігали навколо, а обличчя перемінилося. Тепер на ньому були радість та зловтіха.

— Hier sind meine Freunde, — вигукнула з торжеством у голосі. Потім задерла голову та лунко засміялась сама — звуком глибокого оксамиту. Голосом, що зачаровував. Але заразом і остерігав перед чимось невідомим. Незвіданим і темним.

Хоч гикавка ще не вгамувалась, горілка все ще дурманила розум, а регіт видушував з очей сльози, Андрій помітив рух навколо себе — наскільки світло запальнички давало бачити. А ще — почув. Наспів тою ж мовою, якою говорила Ліа. Спочатку ледь чутний, спів набирав сили, впевненості, урочистості. Лунав одночасно і звідусіль, і всередині Андрієвої голови:

Das reckt nun, es will sich ergötzen sogleich,

Die Knöchel zur Runde, zum Kranze,

So arm und so jung, und so alt und so reich;

Doch hindern die Schleppen am Tanze.

На межі світла й темряви у тумані замелькали нечіткі силуети, довгі та химерні. Вони поривчасто рухались, ніби намагалися підтанцьовувати в ритмі нелюдської пісні — макабричні па танцю кістлявих тіней. Потроху наближалися до нього й Лії. І в цьому неквапному наближенні було щось зловісне.

Андрія почала точити тривога. Слизьким студеним хробачком заповзав у нього переляк. Вліз у його нутро, поповз від живота догори, по хребту. Зазміївся навкруг шиї, стиснув горло невидимим удавом-душителем. А тоді враз блискавичним кидком отруйної гадини — через потилицю в самісіньку голову. Роззявив широко пащу, обплів мозок. Вже не просто переляком — страхом. Андрій боявся загасити єдине джерело світла. Голова пішла обертом від побаченого й почутого, але до тями приводив біль — пальці пекли від розжареного пластику. Судомно тримав їх на клапані газу, немов від здатності витерпіти біль залежало його життя. Ноги вросли в землю, і якби він надумав утікати, нічого б не вийшло — заціпило.

Сміх Лії поступово стишився. Замовк. Вона заплющила очі, ледь розтулила точені вуста і в німому блаженстві вслухалась у пекельний хор. Тіло її гойдалося в боки, а прекрасна голівка вгору-вниз — у такт бісівських завивань, на які перетворилася загалом доладний до цього часу наспів. Врешті-решт, наситившись мерзенними звуками, Ліа широко розплющила очі, підійшла впритул до Андрія.

— Jetzt küss mich, du verdientest, — сказала вона, — und dann werden wir einen Totentanz tanzen!

Лице її наблизилось настільки, що затулило Андрієві весь світ. Світ, що крутився в несамовитому хороводі тіней, імли, стовбурів дерев і звалених могильних плит. Світ, який не міг бути справжнім, але став таким. Світ феєричного мракобісся, що невпинно затягував вузол жаху навколо Андрія, стискав кігтисті мацаки на його шиї, душив зашморгом безнадійної туги.

Андрій вже ледь бачив перед своїм носом крейдяне обличчя Лії. Зрозумів, що притулилась до нього тісно і вони крутяться тепер у вихорі шаленого танцю. А коли навколишні звуки злилися у дикому унісоні на найвищій ноті, відчув своїми губами крижаний дотик її губ; пекуче проникнення її холодного язика у рот, повільне, невпинне.

Запальничка згасла за секунду до того, як Андрій знепритомнів…

*

Тиша. Темрява. Спокій.

Хоча ні, не спокій. Щось ніби давило на Андрія, сталевими лещатами стискалось навколо нього. Невпинно гризло, пригнічувало, пожирало зі середини червом невимовного смутку й відчаю. Так, ніби він щось втратив. І вже ніколи не знайде.

Андрій спробував розплющити повіки. Темно. Настільки, що навіть не знав, чи дійсно ті повіки його розплющились. Бо досі не відчував власного тіла, ніби й не було його. Були лише відчуття тиску й непоправної вселенської печалі. І…

Вуха (отже вони в нього таки є) почали вловлювати приглушені звуки. Долинали звідкілясь згори. Якась врочиста, але водночас журлива літанія іншою, ніж чув до цього, але теж незрозумілою йому мовою. Як служба Божа.

Як заупокійний парастас:

Kyrie eleison!

Christe eleison!

Kyrie eleison!

Що воно таке?

Потроху намагався відчути себе. Власне тіло. Під звуки, що глухо проникали в задурманену голову, усвідомив, що лежить на спині. Випростаний. Долоні на животі, пальці сплетені, схрещені. Спробував розтулити їх — вдалося. Підняв руки догори. І вперся ними в гладку поверхню. Розвів у боки. Наштовхнувся на ту ж перешкоду — ліворуч і праворуч. Різко напружився, примірився підняти голову й злегка підвестися — глухий стук і біль у чолі дав знати, що не зможе… Немов перебував у твердому коконі. В кам’яному мішку. В дерев’яному ящику… У труні?!..

Напад паніки заставив заметатися всім тілом, заборсати руками-ногами. Подих Андріїв, теж панічно, уривчасто, хаотично підтримав починання тіла. Частий, неритмічний і здавлений стукіт сповістив, що серце доєдналося до загального переполоху.

Так тривало якийсь час. Аж заки нове джерело звуку, знову звідкись ззовні, не привернуло до себе уваги. Прикувало до себе незримим ланцюгом. Притлумило паніку. Перевело свідомість через місток поміж розумом та безумством. На бік першого.

Це було схоже на схлипування. На спазматичний плач. Відчайдушний, але тихий лемент. Жіночий. Андрій прислухався.

— Andrea, meine Liebe!.. Meine ganze Welt!.. Mein Leben… Andrea, Liebling, warum hast du mich verlassen? Allein gelassen?

Голос мав знайомі нотки глибокого оксамиту. Проривався до нього, наче долав незміриму відстань, космічну далечінь. Чорну міжзоряну безодню часу й простору. Міжгалактичну пустку.

Голос був Лії. Без жодних сумнівів — її!

Ліа побивалася за кимось. Ридала по комусь. Розпачливо. Гаряче. Щиро. Андрій кожною найменшою часточкою себе самого відчув у тому плачі безмежну тугу. І любов. Проймаючу і всеохопну, щонайсильнішу та найпалкішу. Таку, яка не згасне ніколи-ніколи. Не зникне, хай би скільки часу минуло. Не зів’яне, хай би що сталося.

Дівчина, очевидно, оплакувала свого коханого — Андреа. Наче от — перед нею — він лежав у могилі. У труні, під шаром землі. Лежав неживий, скутий тісною домовиною, засипаний товщею ґрунту. Мертвий, проте — не забутий. Тлінний, але — коханий.

— Andrea … Andrea, Liebling, wir sehen uns bald wieder! Ich komme bald zu dir, du wirst sehen. Demnächst!

Голос Лії, хоч був повен жалю та розпуки, дивним чином заспокоював Андрія. Чуттєвість на межі з шалом наповнювала його — так скорботно і щиро вона голосила. Неважливим став факт, що сам він майже знерухомлений, що невідомо де перебуває. Думки Андрієві сплуталися. Бажання змішалися в шаленій круговерті часів і місць. Десь у глибині спогадів давалося в тямки, що все це йому здається. Що не може він перебувати під землею і слухати похоронну молитву незнаною мовою. Не може чути, як Ліа теж звідкись згори, ридма ридаючи, вихлюпує із себе горе втрати коханого.

І та Ліа… зустрів її випадково, коли нетверезий заплутався у трьох соснах на покинутому цвинтарі. Потім були страховидні постаті в тумані, що біснувато танцювали й вили навколо нього… Це все не може бути насправді! Воно все йому ввижається, і то не дивно — стільки видудлити алкоголю! І він п’яний, як чіп, лежить собі оце зараз у ярочку і снить. Це може бути лише сон. Страшний, але просто сон. Зараз таки, оце нині, містична пора. Ніч відвідин світу живих потойбічними істотами. Не дивно, що таке ввижається. І це лише байки, не буває так. Просто люди вдягають костюми… Чи, може, Ліа й справді…

— Wir sehen uns, Andrea. Wir sehen uns, meine Liebe! — голосіння поступово стишилося до ледь чутного схлипування.

Недавні спогади допливли рікою пам’яті до моменту їхнього з Лією поцілунку — пронизливо холодного, але… Враз Андрій всією душею запрагнув Лію. Її любові. Щоб кохання це було для нього одного. Було лише його. Захотів стати Андреа. Чи то він і є тепер тим Андреа? Та байдуже. Адже зараз тут, унизу, він — Андрій. Він і ніхто інший! Ліа кохає саме його!

Лише вона та її любов мають значення.

Все інше — ніщо!

Одкровення це пронеслось у голові заколисуючим умиротворенням. Вчергове Андрієва свідомість стала полишати його тіло, а темрява — поглинати розум. Перед остаточним затьмаренням почув неголосний урочистий речитатив:

Requiem aeternam dona ei, Domine.

Et lux perpetua luceat ei.

Requiescat in pace!

Amen.

*

— Андрійку, ну шо ж ти так напився? — Леська стояла над ним і скрушно хитала головою.

Притомність вливалася в голову струмочком піску з верхньої камери пісочного годинника. Андрій лежав коло старого, затертого негодою пам’ятника у формі жінки на колінах, що молиться. Ліва рука чіплялася за постамент, права — все ще стискала поплавлену запальничку. Слова із запитаннями застрягли у горлі. В голові гуділи джмелики. Тіло задубіло, але потрохи молоде серце напомпувало у судини достатньо крові, щоб невпевнено підвестись.

Не бачив чітко, хто підхопив його під руки й неквапом повів, обережно переводячи через перешкоди. До багаття. Минула вічність, принаймні так Андрієві здалося, доки в ярочку побачив сліпучі спалахи вогню, від якого линули радісні вигуки його друзів.

Нараз, коли дочалапали достатньо близько, Андрій вирвався з рук товаришів і з нечуваною в його стані прудкістю, помчав до світла.

— Ліа! Ліа, це ти! — встиг прокричати він, поки доскочив до гурту людей, які згромадилися навколо гарячого вогню.

Рвучким рухом розвернув до себе високу дівочу постать у довгій сукні кольору снігу, закутану в білий саван.

— Ліа… — всесвітнє розчарування зморщило Андрієві чоло.

Абсолютна протилежність його фантомної Лії здивовано позирала на нього безбарвними очима.

— Ти не Лія?... — приречено проскиглив Андрій.

— Для тебе можу бути ким схочеш, красеню! — грайливо відповіла дівчина із буденним невиразним обличчям, де-не-де поцяткованим залишками підліткових прищів. Хтивенько облизала губи, намальовані червонющою до непристойності помадою. Далі сказала: — Ми ваші сусіди по Гелловіну. Прийшли в гості. Принесли випити.

Була вбрана в неоковирний костюм нареченої, що постала з могили. Щоб прим’яте й не дуже чисте плаття стало довгою сукнею, до нього недбало приторочила довгий поділ зі схожої матерії. За саван правило потерте життям простирадло — не випране та діряве.

Андрій важко присів на дерев’яний кругляк-лаву.

«Це не вона. Не Лія… — шепотів сам до себе. — Її не існує. Не було. Ніколи. Це все білочка. Біла гарячка. Деліріум…»

Хотілося сміятись. Не зміг. Образ стрункої красуні перед очима відкидав будь-які прояви веселощів. Шовковистий відгомін Ліїного голосу заперечував радість як явище.

Андрій сидів, набурмосено вдивляючись у полум’я. Вловив осудливий погляд Леськи.

— Не Гелловін, а Савань, — гнівно й голосно пробурчав він. Обвів очима всіх присутніх і продовжив: — Гелловін придумали недавно, щоб скосити на ньому грошей. А Савань — то правдива назва того давнього свята…

Мало хто звернув увагу на його слова — були зайняті кожен своїм. Хтось пив, хтось їв, хтось не міг уже нічого робити, хіба сидіти чи лежати — вечірка тривала довгенько. Лише дівчина у дірявому простирадлі із яскраво-червоними губами уважно вислухала. І простягла Андрію пластиковий стакан. По вінця наповнений горілкою. Чи якоюсь подібною хмільною рідиною.

Він швидко випив до дна. Ще більше відчув на собі свердла Лесьчиних очей. Що вона думала?

Та йому глибоко десь, що про нього хтось думає. Незбагненна апатія охопила його, його думки — тужливі, гіркі та безнадійні. Знав, що віднині не буде в житті його втіхи та задоволення. Помисли Андрієві линули до невеликої каплички з готичним шпилем, ліворуч якої стоїть понищений стихіями надгробок. Поминальний монумент з пісковика, під яким навіки залишилась його душа. Могильний пам’ятник у вигляді жінки на колінах, що молиться…

Хтось знову налив. Андрій випив. Потім — ще. І ще…

— Веселого всім Саваню! — кричала повна протилежність Лії, непевним п’яним порухом збиваючи чиюсь руку зі свого, прикритого простирадлом, заду. Нею злегка хитало. В її очах віддзеркалювались язички немов пекельного вогню. Склистим багрянцем блищали на її захмелілому обличчі дві жевріючі вуглини, а вереск гупав демонічним гонгом у скронях:

— Веселого вам Саваню!..