Покутник

Зараз читаю «Іноді вони повертаються» – оповідання Стівена Кінґа. Страх як кортить знати, чим усе скінчиться, тому не люблю, коли мене відволікають.

Може, головний герой, Джим, – це я в минулому?

Справжній горор – життєвий. А коли «він лякає, а мені не страшно» (як казав Лев Толстой), – нецікаво. Ми лякані-перелякані. І біля багаття, і коли боїмося потрапити під машину, і коли… боїмося.

Ні, спокійно почитати не дадуть. Знову на поріг… Але ж можна постукати? Подзвонити?

– Можна?

– Ну, що вам? – крізь зуби кажу я.

– О-ой, тут та-аке сталося!

– Чаю?

Чогось міцнішого не тримаю. Підходжу до плити.

Сутеніє. Смеркає. Утомлені очі. Так нападе куряча сліпота. Що ж, годі читати. Послухаю.

І я знову слухаю. Усе треба ділити мінімум на два. Там, де межа міста і села, багато чого відбувається (а що відбувається по селах і у що там вірять, я теж знаю).

А на селі…

– …Обмивали небіжчика.

Оповідач замовкає.

Я підбадьорюю:

– І?

– Чорна курка протопталася по хаті. Кажуть, це нечистий. Покійник із ним… ну, служив йому.

Я скептично мгикаю:

– Ну, забігла з вулиці курка. У мене таке було, не раз. А у знайомих, які весь час на селі, – теж. Чужій птиці тільки волю дай. А як коти забігають? У мене один уже ладний був лишитися.

– Так ця курка чорна була!

– Просто казка «Чорна курка», – сміюсь я. Хоча в серці кольнуло: є ґримуар «Чорна курка», а романтизм і масонство нерідко… ти читала… ні, не думай про це. відпочивай. Слухай нашого місцевого Рудого Панька.

– А ще було… в одній хаті…

– У нас? У вас? – виправляюсь я .

– Ні, у селі N. – Він називає далеке село. Не в нашій області, не в нашому ареалі. «Не в моїй зоні», – яка казав Стенлі Ковальський у «Трамваї “Жадання”» – персонаж не вельми приємний, але життєздатний.

– Так що у селі N?

– Там чаклун був. Такий… про цих кажуть: «знає». У нього з-під пічки двоє вовків вилазили і мучили його.

– Це він їх бачив? Чи інші теж? – уточнюю я.

(Згадується бородатий анекдот – про дзвінок: «Допоможіть: у мене на ліжку рогатий кіт!» – «А може, у Вас “білочка”?» – «Та що я – білочку від кота не відрізню?!»). Білої гарячки і масових галюцинацій ніхто не скасовував.

– Інші теж.

– Це ще нічого не доводить, – посміхаюсь я. – А чого ті вовки нападáли? Хоча чого я питаю: вони хижаки, от і гризуть.

– Не тому, – заперечує наш місцевий казкар-байкар-дудар. – Цей чаклун людям зла не робив. Міг, а не хотів. Ось тому ці вовки й мордували його – аби іншим шкодив. От не знаю, чи родимий він, чи навчений був. Якщо навчений, то мав знати, на що йде. Бо силу просто так не дадуть. Не на те зрікався Бога, топтав ікону…

– Я знаю. Годі вже. А що сталося з цим чаклуном?

– Помер.

– Вовки загризли? – намагаюся віджартуватися. – Усі там будемо. А зараз вовки з’являються навіть там, де їх не було. Екологія. Про вовка помовка… Вибачте, хочу дочитати. Слухайте, – раптом виринає в мене ідея, – а як по-нашому «кикимора»?

– Мара.

– Це в хаті. А на болоті? Кажуть: «Кикимору з болота беруть», – авторитетно заявляю я. – А у вас на селі як кажуть?

Зненацька він мнеться, ніби відчуває щось недобре в себе за спиною. Нарешті озирається.

– Що це в тебе за ікона? – глухим голосом питає мій інформант.

– Ікона Спаса, – знизую я плечима. – Знайомив написав та подарував. Віддалений знайомий. Ну дуже далекий, – нащось додаю.

– Краще забери її звідціля. Викинь. – Він, хоч і забобонний, але й побожний, мало не тремтить.

Не розповідатиму ж йому, що цей маляр – неприємний (хоча я вигідна по-діловому богомазу, а він – мені), але було незручно відмовитися, бо ж цей образ горе-митець просто нав’язав. І зараз нову ікону пише. Хай побуде цей Спас (написаний не дуже вправно, я згодна, і через те лик і зір якісь не такі…), бо ікономаз якось дізнається – якщо зніму – та образиться, не побачивши свого «шедьовру» на видноті. Хай повисить ікона – мені не шкода, а потім приберу подалі. У мене є інший Спас – вишиваний, блакитно-жовтий.

Гість хитає головою. І на прощання (після обміну домашнім сиром і сметаною) каже:

– А у тебе краще вийде написати ікону. Я знаю, що ти вмієш малювати.

Ех, на все б часу і можливостей. Коби б цього…

Але після того як гість пішов, я сама спиною відчула щось недобре. Чийсь погляд.

Ікона, і так невмілого письма, стала взагалі здаватися темною плямою. Зрештою, я сама стала вагатися, чи це точно Спас.

Пора спати.

…Уранці, коли сіруватий туман романтично огорнув вулицю, я вийшла. Треба продихатися.

Через творчий розгардіяш у квартирі часто стали падати ікони. Мені це не подобається. А подарований образ досі висить.

Проста вулиця. Будинки. (Удома – недочитаний Стівен Кінґ). Іній. Але дихати добре, бо свіжо.

Раптом (усе трапляється раптом) я побачила, що через дорогу щось повзе. Собака? Кішка? Інша тварина? Майнула весела думка: місцевий алкоголік окаряч. Хоча люди в нас пристойні.

Але придивилася… mama mia! Якийсь музичний інструмент. Волинка, але не шотландська. По-моєму, на таких грають брати – південні слов’яни. Отак і повзе – сама по собі. Може, її за волосінь тягнуть? Чи пультом керують? Клята мряка – не розбереш. А щось пурпурове звідти ллється… кров?! Ні, по-моєму, вино. Може, це бурдюк вина? Хтось жартує?

Волинка доповзла до кінця вулиці й наче запалась у землю. Коли я відірвала ноги від ґрунту й підійшла туди, де зникла ця мана-мара, то побачила плями. Це була кров. Щось не смішно. Скоріше геть звідціля!

Навіть якщо припустити, що це такий розіграш або винахід (бо є стільки технологій, як і штучна кров), але все одно – підозріло.

Похитавши головою, я попрямувала за хлібом. Коли поверталася, то ледве не перечепилась об щось. Там, де була, та спливла волинка і ще не висхла кров, лежала якась мотузка. Може, нею тягнули волинку?

Недобре піднімати щось із землі. Може, ця річ заразна (а мій інформант сказав би «пороблено», він і загублені іншими гроші з дороги не підбирає, особливо як вони на перехресті). Але роздивившись, я побачила, що це незвична мотузка. Уже достатньо розвиднилося, а туман розсіявся, аби стало ясно: це етнографічна знахідка. По-моєму, – учкур або очкур. Його продягали у штани чи шаровари. Не підробка. Чудово: у мене буде музейний ексклюзив! Хай і привчали не піднімати нічого із землі, але… Можна передати таку цінність музею.

Ніхто не бачить? – І пояс опиняється у мене в сумці. Поводиться там мирно. Ха-ха.

Наступного дня, ідучи на запинку, щоб їхати на роботу (був будній день), я побачила. Згорток. Там само. Це було полотно-сирівець. Теж музейна річ. Але взяти до рук і роздивитися було непросто, бо й цей згорток… повз. Наче хтось тягнув.

Якщо це такі жарти, то пора їх припинити. Але як?

«До цього згортка потрібно мотузку… а якщо учкур?» – майнуло в мене в голові, і я сахнулася.

Ні, зав’язуй зі збиранням фольклору.

Наступного дня, коли поверталася з роботи, але ще була далеко від дому (пора ловити який-не який транспорт, бо затори), потрапила у туман. У класиці описується красиво: сивий або як молоко. А спробуйте пройти в такій мряці.

Раптом біля дерева (якого саме, не знаю, бо вже давно осінь, листя облетіло) побачила в тумані тінь. На мить імла розсіялася. Це була чоловіча постать. Високий, на виду звичайний… ні, не звичайний. У мряці погано розрізняла, та у просвітах я помітила, що це обдертий, в якомусь зотлілому лахмітті чоловік. Бомж? Але не схожий. Сам одяг (і знову мряка розсіялася, я змогла майже все розрізнити) був наче з музею. Полотняний – але колишнє міцне полотно, як раніше ткали. Зараз воно трималося на чесному слові. Не кажучи про босі ноги (а може, він йог? юродивий? – блискавицею сяйнула в мене думка). А сам… пригадую, що під очима – темні западини, надзвичайно схудлий на виду. Розкошланий, бородища а-ля Ріп ван Вінкль… і… вуса. «Підстригти, доглянути – вийде мій предок», – подумала я. Хоча… що мені з того?

Але все це довго розповідати, бо насправді минула тільки пара секунд. Чому я не пробігла геть? Певно, зупинив погляд незнайомця. Не сказати, що приємний, бо дуже гострий – наче в душу вп’явся – але чомусь я відчула: ця поява чогось від мене хоче, але шкоди не завдасть. Принаймні, якщо виконаю прохання цього чоловіка.

Максимум, що я змогла б учинити, – це подати милостиню. Але пригальмувала. Проте… знову згустився туман. Я пішла далі.

Зустріч забулася б, якби наступного дня знову не поверталася тією ж дорогою. І знову сива мряка. І знову те дерево. І знову був – він. Здався ще худішим, ніби сам – і є туманний клапоть.

Неприємно. Просто відьми, явлені Макбету в тумані. Дарма герой заговорив із ними. Ні, геть, скоріше…. Чому ніхто не звертає на нього увагу? Адже видно, що підозрілий. Заберіть його! А може, він не по твою душу? У тебе манія переслідування?

…Утретє – він. Там само. Дежавю. Просто мовчить і дивиться на мене. І я – не знати чому – підходжу ближче. Навколо нас – туман. І нас не видно. Де інші люди? Я чую тільки, як кров калатає у мене у скронях, у вухах. Гаряче дихаю. Пора припинити це непорозуміння.

У голові наче обертається якесь коліщатко. Ніби ляскає щось – і я вимовляю завчені – а може, предківські – слова:

– Все, що дихає, – хай Господа хвалить!¹

Усе живе. Усе, що дихає.

Він неначе проковтує слину, грудку в горлі та хрипким голосом, ніби відзвичаєним говорити, повільно промовляє:

– І я хвалю. – А далі після павзи:

– Ти нічого не знаходила?

Безбарвна, рівна інтонація – мовби в того, хто розучився говорити. Я не одразу втямила, що це питання. Нарешті здогадуюсь і киваю: так.

Я знаю, про що він. Тут, у мене в сумочці, – очкур.

– Віддай мені його. Надягни на мене.

– Як?

– Підпережи, – підказує він.

Що ж, спробую. Намагаюся підперезати. У рукавичках незручно. Стягую їх і далі – раз-два – готово.

З очкуром незнайомець змінюється. Тепер видно, що в цього чоловіка до кісток поранені долоні й босі ноги – нібито він пересувався окаряч, та ще й роками, – але зараз… чи це туман обманює? – рани загоюються. На очах. Одяг цілим не став – знову ж таки – наче клапті з музейного вбрання (ех, і краса ж колись була!) – але не це головне. Виглядає на виду вже нормально. Ні, я марю. Чи це гіпноз? Це вже не схудле від виснаження обличчя, а – як науково скажуть – «ближче до норми». Несамовитий, якийсь вовчий погляд (чи мені здавалося, що ці очі світяться в тумані?) поступово гасне… це вже людські очі. Пильні, гострі, але вже нормальні.

Сірі чи карі – а може, блакитні, – я не встигла роздивитися. Бо – знову туман, та й не люблю надто роздивлятися: це нечемно. Хоча про мене казали, що погляд маю «швидкий і проникливий».

І в цього – теж. Хоча – ні. Поява довго вдивляється…

– Дякую. – Незнайомець випростується. – Це, як ти здогадалася, мій очкур. Я колись загубив.

– Хто ви? – несподівано вихоплюється в мене.

– Покутник – цілком звичайним тоном відповідає він. Мовби я маю це знати.

Я не прошу імені – і не назву свого (про всяк випадок) – але хто такий покутник?

– Покутую свої гріхи, – ніби прочитавши мої думки, каже він. – Але чого стоїмо? Сядьмо там… – указує на лавочку під деревом.

Під’їзд. Але відчуваю: нас не побачать. І після того як я надягла на безіменного покутника очкур-учкур, цього чоловіка не треба боятися. Принаймні, мені.

– Мене вже немає, – починає він. – Ні, не так… Розумієш, я вже не живий. Не лякайся. – Хоча мені чомусь не було страшно. – Ти знаєш N? – він називає мого інформанта, в якого збираю фольклор.

Я киваю:

– О, так, він стільки цікавого розповідає!

– Що він тобі набалакав?

– Багато… про чорну курку… вовків… як один умер… Але все це було в різних місцях.

Він уриває:

– Сплутав. Це все було в одному селі. Це я й був.

– Але ж ви тут. А казали, що ви… – Я вриваю себе: дурна! Проте співбесідник уже здогадався:

– Умер? Але він не знає всього. Тіло поховали. Але я ще вставав. Вовком. Став вовком, коли загубив очкур. Розумієш, я знався з… ну, тобі ясно.

Киваю: так. Але якщо стають вовкулаками і після смерті… хоча упирі та інші, певно, можуть.

Проте цей не завдасть лиха. Чомусь відчуваю: він і живим не був злим.

Раціональне мислення очитаної сучасної людини підказує: та це лікантроп! Тікай! Але я лишаюся. Хоча, звісно, роздертий одяг і обідрані до крові ноги і руки (хоча майже загоєні) можна пояснити й божевіллям: направду вважав себе вовком і ходив на чотирьох. Неприємне враження. А врахуймо ще осінню пору. Осіннє загострення! Точно!

Хочу встати, але наче приросла до лавки.

Глянь йому в очі… не бійся…

Ні, у божевільних інші очі.

Тьху ти, менше треба фольклору читати й слухати.

– Я покутник, – після мовчання нагадує він. – Був ним. Тепер ти мене більше не побачиш. Але я чекав на тебе ось чому… – раптом він уриває себе. – Може, ти хочеш щось спитати? Чи не бачила чогось дивного цими днями?

Усе він знає. Адже колишній чаклун. Захлинаючись розповідаю про волинку з кров’ю та сирівець, які повзли самі по собі.

– Може, це розіграш? – несміливо припускаю я. – Адже Гелловін.

– Який ще Гелло… язика зламаєш, – різко відповідає він як людина не з нашого століття. А може, цьому покутнику безліч років? А той очкур? Виглядав не старим, але ж… скільки часу пролежав? Чому його ніхто не підняв?

В якому я часі зараз?

І хто з нас тоді Ріп ван Вінкль?

– Але ж це були не ви? – наважуюся спитати.

– Яке там я! – сердиться покутник. – Не можу бути скрізь і всіма. Я, знаєш, роздвоюватися ще не навчився. Це був той, хто хотів заподіяти тобі лихо. Але ще беззубий. І не буде в нього зубів, якщо вестись як слід. У тебе вдома висить ікона…

Я киваю.

– І тобі її подарували.

Усе він знає.

Знову киваю.

– Так. Але я її зніму. Цей богомаз… ну, він нічого особливого, – наче виправдовуюсь я, – але допомагав мені, а я – йому. От і розрахувався образом.

– Нехороша він людина, – цідить покутник.

– Звідки ви знаєте? Так, він не янгол. Але ж можна по-діловому бути корисним. Мені з ним дітей не хрестити.

Покутник хитає головою:

– Насправді все страшніше. Я тут, аби тебе попередити. Станеться лихе, якщо ти не знищиш цю ікону.

– Не можу! – скрикнула я. – Знищити ікону? Може, просто її викинути?

– Дівчино, може бути запізно. – Він дедалі сердився. – Те, що тобі подарували, – не ікона. Ти це побачиш. Інакше після волинки з кров’ю буде ще страшніше.

– Волинка з кров’ю… – замислилась я. – Це…

– Вампір, – договорив покутник.

Певно, брови в мене злетіли вгору, бо він пояснив:

– Хіба після спілкування з таким ти нічого не відчувала?

– Я просто втомлююся. Ікона тут ні до чого, – спробувала перечити я.

Ні до чого? Вечорами я почала відчувати змору – наче з мене пили… годі! Не думай! Але сталося це, відколи як повісила на стіну цей образ. Але ж осінь, усі підупадають на силі, навіть природа.

– Ми домовилися. – Покутник підвівся. – Інакше буде запізно. Май на увазі: цей маляр прийде нашкодити. Не пускай його.

– А я й не пущу, – відповідаю, ясно дивлячись на нього.

– Обіцяй, – наполягає він.

– Обіцяю.

– І якщо він тобі трапиться, спробуй непомітно встромити йому в слід ножа.

– І що?

– Озирнеться. Хоча не побачить тебе. Так ти перевіриш, чи не лиходій він.

– Усі озираються й без ножа, – усміхнулась я, – багато збігів, але якщо вам так спокійніше…

– Спокійніше.

– Я зроблю. Бо не люблю того маляра. І його творчості. Митець – це його твори.

– Красиво висловлюєшся, – уперше за час нашої розмови всміхнувся покутник, – але менше розмовляй. Більше дій.

Він устав:

– Пора. Прощавай.

– До побачення? – уточнила я.

– Ні, прощавай. Я все виконав. Попередив тебе. Ти мене відпустила.

– Одне питання! – рвонулась я до нього. – Кажете, це вампір… але я згадала… читала, що це у південних слов’ян вони перетворюються на волинку з кров’ю та на полотно. Якісь не наші вампіри! Але як такі вампіри дісталися сюди? Чому я бачу не українські óбрази? І звідки ви про них знаєте?

Покутник ізнову всміхнувся:

– Це від твоїх предків. Тебе багато хто творив. Багато чого про себе не знаєш, але я – знаю. Хоча це не мої предки.

– Але ж ми – українці, – наполягала я.

– Так. А ікона – подарунок – уже не від південних слов’ян. Від своїх. Але тебе, – підкреслив він, – багато хто творив. Прощавай.

Туман згустився. А коли розсіявся, я побачила, що вже не сиджу біля під’їзду, а стою на тому самому місці, де зустріла покутника. Золота осінь. Ті ж самі крамниці, кіоски, машини. Люди кудись поспішають.

Чи встигну я на транспорт? Бо ми стільки пробалакали! Повернуся потемки. Але коли я нервово змахнула рукою та глипнула на годинник, то побачила, що час той самий. Може, годинник зупинився? Ні, «тик-так» видає. Може, зіпсувався? Але на табло – та й скрізь, і у мобільному телефон – те ж саме. Ну що ж, це – покутник. Там – скільки хочеш минуло часу, а тут – ні. Добре, що не навпаки.

Напруживши очі, я помітила, що ні того під’їзду, ні тієї лавки, де ми розмовляли, не видно. Може, туман винен.

Я не люблю слабких людей. Надопомагалась їм, а вони – жорстокі. Проте цей покутник – непересічний, який тимчасово – у скруті. Я витягла його, а він – мене.

Я прискорила ходу, рушаючи на автобус. Дерева, пташки… а може, це не птахи, а душі нехрещених дітей? Тьху ти, що в голову лізе. З ким поведешся… далі ви знаєте. Ні, зав’язуй зі збиранням фольклору.

Удома я після пиття гарячого чаю залізла у книги. А сама пригадала, що мою генеалогію дехто виводив і від чорногорців. Та й узагалі Балкани нам не чужі. Але те, що розповідав покутник (якщо це не псих-фетишист, перевдягнений у музейне вбрання – і якщо все це мені не наснилося), – просто якийсь романтизм. Вампіри… «Ґузла» Меріме, переспівана Пушкіним. Віла, яка заборонила воєводі Мілошу співати – і застрелила за ослух. Іакінф Маґланович з Вуком Караджичем. Віли-самовіли, діви-самодіви, а тепер іще й вампіри. Голова обертом іде.

Ну що ж… як писав і співав Володимир Висоцький: «І в полон не брали чорногорця / – Він просто не здававсь у полон» (це я подумки дослівно перекладаю).

Треба все перевірити. А образ хай висить. Їсти не просить.

…Наступного ранку був вихідний. Я пішла за продуктами. А коли поверталася, то побачила… волинку з кров’ю. З’ява повзла – проте враження, що ніхто її не бачив, окрім мене.

Ні, годі. Терпінню настав край, коли той богомаз (а взагалі не єдиний – гадаєте, у мене тільки один такий знайомий іконописець? та багато їх, і чоловіків, і жінок, хоч і не всі пишуть ікони, але тут я «узагальнюю» одним словом) почав висувати претензії. Абсурдні. Причому я розуміла (ясно як скло): це щоб не виконувати обіцяного і не платити за послугу. А платою може бути й добре поводження. Далі – хитавиця, гойдалка: учора я була найкраща просто в усьому (аж нудить від того меду), сьогодні – найгірша, завтра – ізнову найкраща… Фахівці звуть це «емоційною гойдалкою». Гойдалку люблю (дитячу, щоб покататися), але не таку. І годі лляти крижаний душ (теж термін! після меду ллють душ). Я вже призвичаїлася – зараз, – навчена, але тоді була ще наївною. Може, у цих «богомазів» осіннє загострення, а може, низький інтелект? А може, і те, і друге, і третє. Мені все це набридло. Волинки з кров’ю, загрози, претензії, залякування… годі точити з мене кров. Тим паче, що той мені ні сват, ні брат, від нього я точно не залежу.

І наступного дня, ідучи на роботу, я помітила його… Богомаза. Він ішов далеко попереду і не знав, не відчував, що я йду слід. Більше нікого на стежці не було.

У пам’яті спалахнула порада покутника. У мені пробудилась архаїка. Ножа припасла – після тривалих обдумувань. І я вийняла лезо та встромила у слід іконописця. Ледве встигла відсахнутися за дерево: той озирнувся.

Мало там що. Озирнувся – ну то й що? Але… ліпше перевірити.

А ще радять покласти на порозі віника. Кому не треба – не зайде або не вийде.

Склала руки… ні, не стисла їх «під темним серпанком» чи вуаллю, як лірична героїня Ахматової-Горенко, а склала пальці жменею. П’ясткою. Щоб той не наврочив. І вийняла ножа та сховала.

…Після робочого дня я поверталася тією самою стежкою. І – побачила: на землі лежав образок Матері Божої. Я хутко підняла та очистила. Усміхається… так, це Мати Божа Віфлеємська. Єдиний усміхнений православний образ Богоматері (це у католиків святі лики частіше всміхаються).

Так… ось і напис є. Це та ікона.

Дивно. Ця іконка лежить тут давно – це видно, але чому ніхто не підняв?

Я сховала образок у сумку. Чи я знайшла ікону, чи ікона – мене?

Удома вирішила повісити образок. Що ж, фініта ля комедія. Давно не милий дар від заздрого ікономаза. Але спершу повішу знайдений образок – біля Спаса… Ось і висить. Гарно. Мати Божа наче ще більше всміхається, буцімто радіє, що нарешті – на стіні. Я помилувалась і вийшла з кімнати на кухню. Але… що це за звук? Бац! Хрясь! Я вбігла.

Це впав подарований образ. Рама – на друзки. Добре, що я не стояла під іконою Спаса. Коли підійшла ближче, то побачила, що дощечки і тріски на цьому образі відкололися. А під зображенням… іще одне зображення. Темне… я розрізнила роги… бісів…

Адописна ікона! Або чорна ікона.

Змітаю все віником. Спалити. Віника – теж. Яке щастя, що смітник – неподалік (усміхніться з рими!).

…Після тієї події припинилися претензійні дзвінки і листи бодай від одного «іконописця». Як і моє здоров’я пішло на лад. Більше не бачу ні волинок із кров’ю, ні «згорточка старого полотна». Хоча тепер думаю… може, ці появи були просто попередженням? Бо ж основне зло йшло від адописної ікони.

З тим «богомазом» ми більше не спілкуємося. Від мене вже йому користі немає, йому – від мене. життя розвело. Усе природно.

А епос південних слов’ян залюбки перечитую.

Це було кілька років тому. Я переїхала. Більше ніхто і ніщо не переслідує мене. Божа Мати Віфлеємська і надалі всміхається на стіні. Ікон мені більше не дарують, зате є нові рушники – на образи. Набожники, як дехто називає такі вироби. А ще вийняла старого Спаса – того самого, вишиваного, подарунок від мисткині. Ця ікона не адописна.

Покутника більше не бачила. Матеріал від інформанта майже весь записала. Хоча іноді чую й нове.

Одна проблема: досі обмаль часу. Тому зриваюся: та чи дасте ви мені Стівена Кінґа дочитати?!

1 Псалом 150:6 (переклад І. Огієнка). У перекладі о. І. Хоменка: «Хай хвалить Господа все, що живе!» (Авторська примітка)