Таємнича Канібалка
"Найстрашніші чудовиська живуть у реальності"
Він знаходився в своїй кімнаті, наче тій самій, та щось було не так. Охайно застелене ліжко, стінка ще радянських часів, її полиці забиті книжками та дарованими дешевими сервізами, якими ніколи не користувались, але шкодували викинути, письмовий стіл, блакитні квітчасті шпалери. В цілому все до відрази знайоме, та зміни відчувались на підсвідомому рівні, вони висіли у повітрі, у гнітючій тиші. Якась непомітна на перший погляд - страшна загроза. Попереду, в дальньому кутку, стояло щось… Що саме ніяк не міг розгледіти, очі як навмисно відмовлялись бачити, та шкірою відчувався демонічний хижий погляд з темряви, від якого по спині забігали мурахи. Ось, поворухнулось. Почувся дивний звук, на кшталт дряпання пазурів по паркету. Це воно! То його величезні кігті! Йде!
***
—Аааааа...
Від власного крику Назар прокинувся і не зрозумів, закричав він вголос, чи ні.
Прислухався. В квартирі тихо, тільки старий годинник цокає на стіні. Батьки сплять в сусідній кімнаті, вони не поспішають бігти до нього з питанням що сталось. Виходить волав він тільки уві сні, а може їм просто начхати.
Останнім часом хлопець кожної ночі бачив жахіття. Локації різні, але об'єднувала їх безлика таємнича постать і відчуття безвиході. Як він не намагався, саме створіння неможливо було розгледіти, та Назар здогадувався що ховається за густою імлою і просто не хотів це бачити.
Темно. До ранку мабуть ще довго, а спати вже не хотілось. Він потягнувся за смартфоном, який лежав на письмовому столі поруч з ліжком. На екрані висвітилось 3:00 і одразу прийшло сповіщення про нове повідомлення з WhatsApp. Вночі пише тільки вона.
"Настав час пограти"
Ні, Назар не хотів більше грати. Потворне створіння лякало його до чортиків, але шляху назад не було… Він не знав про неї нічого, а ось вона знала про нього все...
Дивлячись на екран телефона, пробирав озноб. "Залиш мене в спокої, прошу! Я не хочу виконувати ці дурні завдання!". У відповідь повідомлення - скріншот карти з геолокацією його будинку. Під ним текст - "Я знаю де ти живеш і прийду за тобою". Пальці не слухались, тремтіли, хололи, але він все ж набрав - "Що ти від мене хочеш?". За секунду відповідь - "Пограти. Зроби три порізи на зап'ясті і надішли відео". Мабуть це ніколи не скінчиться!
Піднявшись з ліжка, Назар вмостився за письмовим столом, та дістав з шухляди маленький складний, але гострий, ніж, увімкнув камеру. Перший поріз було зробити не легко, але на диво з болем прийшло і якесь полегшення, він наче відволік від тої всепоглинаючої тривоги, від роздираючої душу безвиході. Кров червоними намистинками виступала з рани, змійками сповзала по шкірі на стіл. Наступні порізи дались значно простіше, якось автоматично, різав з холоднокровністю хірурга. Відео відправлене, рука забинтована, тепер можна бути спокійним до наступного повідомлення.
1
Сьогодні п'ятниця, останній день в школі перед вихідними, принаймні щось тішило. Потягнувшись Назар підійшов до вікна. Він обожнював дивитись зі свого восьмого поверху на ранковий Київ. Хлопцю подобалось спостерігати за людьми, як вони вічно кудись поспішають, заклопотані, з такими зосередженими обличчями. Метушаться, немов мурахи. В чому сенс? Біжиш на роботу, важко працюєш до вечора, щоб приїхати додому поспати? А з ранку те саме, і так кожного дня... А жити коли? Чи це і є життя? Якщо так, то навіщо воно?
До кімнати зазирнула мама. — О, ти вже прокинувся? Ходи снідати.
Хворі ноги крутило як ніколи - "буде сніг" - подумав Назар. Через талант передбачати погоду по ломоті в тілі, в родині його жартома прозвали - Синоптик.
Народився Назар з патологією суглобів, через яку помітно шкутильгав, ще й слабке серце нагадувало про себе тахікардією і поколюванням, особливо останнім часом. Подивившись на відображення в дзеркалі, Назар зітхнув. На додачу до букету болячок йшли: надмірна худорлявість, вуха-локатори, проблемна шкіра та криві зуби. Мабуть в минулому житті він був дуже поганою людиною, якщо в цьому вищі сили так помстились.
За столом на кухні чекали ненависна вівсянка та вічно всім невдоволений батько. Каша тягнулась за ложкою як шмарклі, на смак було не краще... Хто це тільки придумав? Та мама майже кожного ранку готувала на сніданок саме її, адже свято вважала вівсянку найкориснішою стравою у світі.
— Ти чула, з наступного місяця знов газ подорожчає? А хліб вже на гривню! Тварюки! Ніяк не нажруться! — роздратовано вигукнув батько до дружини, яка все ще крутилась біля плити.
— Може досить? — крізь зуби просичав Назар.
— Що?!
По батьковому тону, хлопець зрозумів, той розлютився, але його як прорвало. — Та скільки можна жалітись, невже від цього стане краще?!
— Розумний сильно?! Батьків він буде повчати! Малий мерзотник!
— Юро, не звертай уваги, перехідний вік як не як...— прощебетала мама.
— Ми в наш час так з батьками не розмовляли! Поважали! А батон 12 копійок...
Далі Назар слухати не став, швидко вийшовши з-за столу. Апетит якого і так не було, відрізало зовсім. Його нудило: від вівсянки, батьків, усього! Наспіх вдягнувшись і захопивши рюкзак, він вибіг з квартири. Забинтованої руки ніхто не помітив.
2
На вулиці холодно, занадто, як на листопад. Темно-сіре небо здавалось таким важким, наче ось-ось зірветься на землю, воно тиснуло і пригнічувало. Назар неспішно йшов по до болю знайомому шляху до своєї школи. Зліва дитячий садок та ще презентабельного вигляду чотирнадцяти-поверхівка, вона була із нових, та з часом виглядатиме так само жахливо як і його облуплений панельний будинок. З іншого боку школа, а попереду через дорогу - страшнюча будівля мабуть ще якогось радянського заводу, де зараз знаходяться двоповерховий гараж та автомайстерні.
Він ненавидів цю дорогу. Він ненавидів школу, з тою дурною баштою танка посеред двору. Як тільки підходив до неї, починали підгинатись коліна і прискорювався пульс, бо знав що сьогодні знову будуть знущатись, як вчора, врешті й як завжди.
До першого класу Назар навіть не здогадувався що з ним щось не так, до одного випадку, який досі боляче згадувати. Після уроків він вийшов зі школи, його повинна була зустріти мама, але її не видно і тому хлопець вирішив сам піти додому. Дорогу знав добре, школа в декількох хвилинах від будинку. Вийшовши з воріт помітив двох хлопців однокласників, які щось обговорювали, сміялись і показували на нього пальцями. Проминувши їх, Назар раптом відчув удар в спину, це була галька, яку ті хлопці почали жбурляти. Цілий град каміння летіло йому вслід, а він просто йшов далі не знаючи як на це реагувати. "Каліка, каліка" — кричали і голосно реготали. Сльози лились градом, хлопець побіг. Тут побачив маму, яка виходила з-за рогу. "Назар, що сталося?" — стурбовано спитала вона. "Мені вчителька зробила зауваження, погано поводився". Йому було дуже соромно сказати правду і краще хай мама насварить, ніж про це дізнається. Назар досі не міг зрозуміти чому він завжди приховував від батьків знущання в школі, чого соромився. Можливо звинувачував в цьому себе, бо не міг сам захиститись. А можливо просто не довіряв. Тільки одного разу він пожалівся вчительці і досі чув в голові її сюсюкаючий тон — "Назарчику, сонечко, я багато разів з ними розмовляла. Що я ще можу зробити? Нехай тебе батьки переведуть в спеціалізовану школу, для таких як ти, бо нормальні дітки тебе завжди будуть ображати". Нормальні? А він який? Ненормальний? Більше хлопець нікому не жалівся.
Справжніх друзів Назар ніколи не мав. Були звісно знайомі, з якими просто вітаєшся в школі, під'їзді, але щоб піти кудись: на футбол, річку, чи просто погуляти по місту, таких людей за все життя не знайшлось. Та він не дуже через це переймався: немає, і не треба, мені самому добре - заспокоював себе. Назар завжди був трохи відлюдкуватим, із задорослим, як на свій вік, мисленням, тому навіть не знаходив спільних тем для розмов з однолітками, а гучні компанії його взагалі дратували. Кращими своїми друзями, хлопець вважав книги, він просто обожнював поринати в їх фантастичні яскраві світи, проживати разом з героями цікавезні пригоди. А що реальне життя? Воно нудне. І люди нудні.
3
День минав на диво спокійно, ще витримати останній урок англійської. Ніщо не віщувало біди, як вчителька повідомила що він відбудеться в іншому, більшому кабінеті, біології, та буде присутній паралельний 9-Б. До класу Назар увійшов останнім, залишилось одне місце, як на зло поруч з хлопцем який особливо жорстоко знущався. Повненький коротун в синьому светрі дивився на нього очима-щілинами, як на запеклого ворога. "Я не хочу з ним поруч сидіти" - заявив той з відразою на обличчі, та вчителька не зреагувала. Урок розпочався, всі гомоніли і займались своїми справами. В цьому шумі Назар намагався зосередитися на тексті в підручнику. "Яке ж ти страшне і гидке" — почув хлопець від сусіда по парті. "Ти себе в дзеркало бачив? Та тебе треба ізолювати щоб людей не лякати. Урод.". До горла підступив ком, але він не заплаче, треба бути сильним. Урок тягнувся вічно, його кривдник практично не замовкав, сиплячи образами, та він витримав. За вікном пішов сніг.
Вмостившись на стару, облуплену радянську гойдалку у своєму дворі, Назар підставив обличчя снігу, той падав великими білими пластівцями і танув ледь торкнувшись шкіри. Засипав асфальт, ховаючи бруд міста, та перетворюючи вулиці на казку. Хлопець почувався таким же розбитим як ця гойдалка. Він більше ніколи не хотів повертатися до школи, йому не кортіло йти додому, а тільки сидіти тут вічно і дивитись як падає сніг.
З під'їзду вийшла мама, хоч жінці вже було під п'ятдесят, вона мала чудовий вигляд: струнка з рудим фарбованим волоссям та сірими очима, в зеленому довгому пальто, яке дуже їй личило.
— Ти чого не йдеш додому? — спитала вона.
— Вже збирався. — збрехав Назар.
— В мене дві клієнтки в різних районах, повернусь тільки ввечері. Плов у холодильнику. — наспіх пробурмотіла мама, та побігла на зупинку. Йому було її дуже шкода, працюючи перукарем позмінно, вона і у вихідні намагалась підробляти, тому майже не бувала вдома. А батько, вважав свою роботу в науково-дослідному інституті справою світової важливості. Та хоч і так копійчану зарплатню затримували третій місяць, навіть не допускав можливості її змінити, щоб полегшити мамі життя.
В кишені завібрував телефон, нове повідомлення - "Як англійська? Ти мабуть дуже засмутився...". "Звідки ти знаєш?" - набрав він, неслухняними, змерзлими пальцями. "Я спостерігаю за тобою". Підскочивши з місця, Назар нервово озирався по сторонах: жінка з коляскою, пара стареньких, маленькі діти. Вона десь тут! Вже зовсім поруч!
4
Це почалось близько двох тижнів тому, коли у WhatsApp прийшло запрошення на переписку. Страхітлива аватарка, на якій було зображене якесь чудернацьке створіння - напів-курка, напів-жінка: пташині ноги і тулуб, але без пір'я, з якого звисали жіночі груди. Велика голова з довгим чорним волоссям. На блідому обличчі круглі вирячені очі без повік і вій, та беззуба щілина-посмішка до вух, в прямому розумінні цього слова. Декілька хвилин Назар вагався чи приймати запрошення, але цікавість взяла гору.
Перше повідомлення здавалось досить безневинним — "Привіт! Мене звати Момо! Як в тебе справи?". "Привіт! По різному" - надрукував він. В ту ж секунду надійшов дзвінок. Натиснувши "прийняти виклик", Назара зустріла тиша, яка затягнулась більше потрібного.
— Алло... Момо... Ти тут? — цієї ж миті пролунав голосний регіт. Так сміються клоуни в фільмах жахів. Від несподіванки і переляку телефон вислизнув з руки на підлогу, добре хоч не розбився. Виклик було завершено.
"Що за хрінь?! Навіщо так жартувати?!" - написав Назар і вже хотів заблокувати Момо, як надійшла відповідь з паролем від його сторінки у Facebook і текст "Я просто хочу пограти. Якщо відмовишся твої 137 друзів з соцмережі отримають від тебе повідомлення і мабуть дуже образяться на нього… Ти ж не хочеш цього?". Це був перший шантаж, який згодом ставав все страшнішим. Назар не знав що, чи хто ховається за цією аватаркою птахожінки... Маніяк, надприродна сутність? Але те що він потрапив у капкан, з якого не звільнитись, було очевидним. У Момо є на нього все: фотографії з телефону, паролі і приватна переписка.
Спочатку приходили відео та картинки зі сценами насилля, дзвінки з моторошними звуками та криками. Потім з'явились вже завдання на кшталт: пройтись по кладовищу, перебігти дорогу на червоне світло, зробити порізи на руці, а як підтвердження висилати відео з їх проходженням. Погроз теж ставало все більше. Назар не знав що йому робити і як зупинити гру, він пообіцяв нікому не розповідати, інакше Момо прийде...
5
Настрою кудись іти не було, та хлопець вмовив себе вибратись на футбол щоб хоч трохи відволіктись від усіх проблем, що звалились останнім часом. Він вже давно вболівав за "Оболонь" — команду свого району, ще і стадіон якої знаходився в сусідньому дворі.
Сьогодні матч з Миколаєвом - рівні за силою команди, тим і цікавіше, результат обіцяє бути непередбачуваним. Придбавши квиток він неспішно поплентався на стадіон, точніше сказати його улюблений стадіон. Оболонь-Арена - невеликий, місткістю трохи більше п'яти тисяч місць, але такий рідний і затишний.
До початку гри залишилось декілька хвилин, можна встигнути купити гарячого чаю, щоб трохи зігрітись. Сніг скінчився, та температура на вечір впала ще нижче, а холодний вітер пробирав до кісток. Прилавок з напоями та атрибутикою команди був розміщений під головною трибуною, між сходами на неї та спуском у підвальне приміщення туалету. Купивши чай, Назар зайняв своє звичне місце біля огорожі поля. На трибуну він підіймався не часто, про себе називав її "пекельними східцями" — надто високі та круті сходи, на які мало того що важко було видертись, так і сидячи на місцях, здавалось, що ти ось-ось пірнеш головою вниз. Тому тут йому подобалося більш за все, поруч напої, туалет, що ще потрібно для щастя. Та і від поля відділяли лише грати паркану, що давало змогу чути всі вигуки гравців, приправлені добрячою лайкою.
Неподалік стояла компанія чоловіків, які не зважаючи на холоднечу, пили пиво. Про щось весело шуткували та сміялись. Раптом Назара охопив жах. Невже вони насміхаються з нього? По іншому і бути не може! Чи здається? Хлопець розумів що перебільшує, напевно вони розмовляють про щось своє. Та цей параноїдальний страх не полишав. Тому він намагався якомога рідше виходити на вулицю, щоб не зустрічати людей. Пролунав свисток, гра почалась.
Останніми роками "Оболоні" не щастило. Хоча був час, коли вони грали у Прем'єр лізі, та вже давно застрягли у першій, немов у болоті. Назар мріяв що колись клуб знову вийде у вищу, та буде змагатись не з Миколаєвом, як зараз, а з Динамо і Шахтарем. Але поки закінчувався другий тайм, команда програвала.
Ще Назар полюбляв пофантазувати як теж грає разом з ними, хоч розумів що з таким здоров'ям це неможливо. Одного разу, в дитинстві хлопець попросив маму записати його у футбольну секцію. "Назар, туди інвалідів не беруть" — випалила вона. Навіщо так? Можливо десь, у паралельному вимірі, він все ж грає в футбол.
До фінального свистка залишилось десять хвилин, та холод з двома порціями чаю зробили свою справу, Назар розумів що більше терпіти не може і просто необхідно спуститись в туалет.
Чоловіча кімната складалась із двох частин: в першій умивальники, по бокам від яких були проходи до другої, з пісюарами та двома кабінками; зелена дешева плитка на стінах і підлозі, все як звичайно. Порожньо, нікого немає, всі вболівальники чекають завершення матчу. Назар вже поспішав зробити свою справу, як почув за спиною лязкіт із силою зачинившихся металевих дверей приміщення, вони зазвичай завжди відкриті. Протяг? За мить світло згасло і він залишився в цілковитій темряві. Вітер? Замкнуло? Перегоріло? Чи ні? Впевненість кудись зникла. І по тілу забігали мурахи, тепер не від холоду, а від жаху. Щось іще було не так, спочатку Назар не міг зрозуміти що саме, та тут його приголомшила здогадка і стало зовсім не по собі: тиша цілковита, як у вакуумі. На стадіоні? Така тиша, що здавалось до неї можна доторкнутись, як до чогось матеріального. Раптом її розірвав страшний крик за спиною, оглушливий крик, не людини, не тварини, радше якогось птаха. Назар заціпенів боячись поворухнутись. Одразу знову настала мовчазна пауза, і вже знайомий за снами скрегіт пазурів. По кахелю підлоги він звучав особливо нестерпно, ніби шкрябають виделкою по тарілці, нігтем по склу, що аж зуби зводить. Тепер закричав сам Назар, та різко обернувся. В темряві нічого не можна було розгледіти, але перед ним щось точно є - жахливе і небезпечне. Сни перетворились в страшну реальність. Тут він почув новий звук, як хтось сходами спускається до туалету, світло увімкнулось, двері відчинив хлопець з фанатським шарфом на шиї. Назар стояв посеред вбиральні, в наскрізь мокрих джинсах.
6
Це мабуть був найжахливіший день в моєму житті - думав Назар лежачи в ліжку та накрившись ковдрою майже з головою. Сором, що він обісцявся від страху і йшов додому в мокрих штанях досі не давав спокою. Було темно... Може ніхто не помітив?
Пролунав звуковий сигнал про нове повідомлення. "Привіт! Сьогодні твоя остання гра" — написала Момо. Остання? — хлопець на радощах аж підскочив. Невже він нарешті стане вільним? Та радіти було зарано, ще невідомо яке завдання його очікує. "І що я повинен зробити?" — надрукував Назар, та нетерпляче став чекати на відповідь, та відповіді все не було. Почувся гуркіт дверей до квартири - прийшов тато. Пів на другу, значить п'яний, так бувало не рідко.
В коридорі щось впало і зазвучала груба батькова лайка, на яку вибігла мама. Стрибнувши у ліжко, Назар знову накрився з головою. Зараз почнеться… "Тихо ти! Дитина вже спить! Знову на ногах не стоїш?" — просичала на чоловіка, намагаючись говорити якомога тихіше. "А що, вже не можу з друзями посидіти?!" — роздратовано вигукнув батько. Хлопець скуйовжився як їжак, скрутившись в позу ембріона. "Ти мені, сука, будеш правила встановлювати?!" - заверещав він вже перейшовши до кухні. Хлопець затулив вуха, та це не допомагало. Їх голоси наче лунали зсередини, розриваючи вушні перетинки, перемелюючи мозок і душу. Його трясло наче під струмом. "Краще б роботу нормальну знайшов! Скільки я можу все на собі тягнути?!" - кричала вже мама. "Та пішла ти, стерво! Ти хоч розумієш своїм курячим мозком, важливість науки?! А ти ніхто, такою і здохнеш!". Як же Назар його ненавидів! Як ненавидів її, за те що вона все це терпить! Хотілось забитись в куток, і щоб ніхто не чіпав, просто залишили в спокої! Хотілось зникнути! Розчинитись! Розлетітись на атоми! Більше ніколи цього не чути... Прийшло нове повідомлення - "Виходь на дах".
Хлопець навіть не вдягаючись вибіг з квартири і перестрибуючи по кілька сходинок мчав на останній, дев'ятий поверх, до виходу, який на щастя виявився відчиненим.
У самій спідній білизні він стояв посеред засніженого даху, не помічаючи холод. Один, під ясним зоряним небом, серед вогнів міста, Назар подивився на будинок навпроти. Скільки запалених вікон, скільки життів і чиїхось доль. Висотки нагадували Назару величезні мурашники, поруч з якими відчуваєш себе зовсім незначним, як піщинка у пустелі, як краплинка в океані. Зникнеш, і нічого не зміниться, сонце так само буде сходити вранці, а вікна запалюватимуться увечері. Зараз він почувався таким самотнім, на цьому даху, в цілому світі. Чи так тільки здавалось... За спиною почулось чиєсь дихання. Хлопець, дивуючись власній сміливості, одразу обернувся. Цього разу його зустріла не темрява з розмитим силуетом, нарешті він побачився зі своїм страхом віч на віч.
Перед Назаром стояла Момо, в реальності ще страшніша, ніж на аватарці. Майже з нього зростом, обличчям ніби з японського фільму жахів, та пташиними ногами. Такі величезні і гострі пазурі могли запросто роздерти на фарш. З її беззубого рота до вух, виривались якісь моторошні пташині крики, які несподівано почали перетворюватись на слова. "Каліка, каліка" — кричала вона дитячими голосами наступаючи на Назара. Зробивши крок назад він почув коротуна з паралельного класу "Тебе ізолювати треба, урод!". Ще крок. З очей бігли сльози, які стікали по щоках, падали на сніг. Сюсюкаючий голос вчительки "Спецзаклад, де такі як ти". "В футбол не беруть інвалідів" — говорила мама. Ще крок назад, і ще... "Малий мерзотник! Поважати треба!" — кричала, батьковим хриплим басом. Назару вже не було куди відступати, він стояв на самому краю, далі тільки прірва. Момо підстрибуючи на місці верещала на все горло — "Стрибай! Стрибай! Стрибай!". Звук її голосу здавалось лунав зі всіх сторін одночасно, він лунав у нього всередині. Раптом настала тиша. Нарешті. Спокій, якого так прагнув.
***
Знизу почувся жіночий крик. Дах був порожній, лише свіжі сліди Назара на снігу, та ще одні - пташині.
P.S. Після появи гри з Момо 2018-го року, у низці країн світу прокотилася хвиля підліткових нещасних випадків та самогубств. Деякі з них поліція та ЗМІ пов'язували з грою, що офіційно доведено не було. Самогубство рідко є результатом однієї причини, в більшості випадків ті, хто приймають таке рішення, вже перебувають в депресії та мають психічні розлади.
