У страху очі великі

Майже від народження я усього боялась. Собак, хвороб, смерті, залишатися самій і бути серед людей, що протече прокладка перед тим, як мене викличуть до дошки, що продавчиня із магазину за рогом висміє, що на Землю впаде величезний астероїд… Список того, що не викликало у мене бажання забитися у куточок і тремтіти, не потребував би багато паперу. Через це мене здебільшого сторонилися однолітки: хто ж забажає тусити з дівчиною, яка вигадує жахіття з приводу будь-якої невинної розваги?

Скажімо, на пікнік з усім класом я не йшла, бо «а раптом гроза? І вона влучить прямісінько в мене! І я помру! А як не помру, то стану калікою! А як не в мене, то в однокласника, а я не зможу надати йому допомогу, і він помре, а я все життя себе картатиму!» І це ще спрощений переказ картинок, які миготіли в моїй голові від найбанальніших планів на майбутнє.

Сяк-так я завершила школу та вступила до інституту головним чином через бабусині благання, перед цим добряче натерпівшись з тим клятим ЗНО. Навіть знепритомніла на одній із сесій від хвилювання. Добре, що вже майже завершила давати відповіді, тож пробилася на якийсь мало кому цікавий факультет.

Тортури й пекло: так можна коротко охарактеризувати процес здобуття моєї вищої освіти. Причому як для мене, так і для моїх викладачів. Витягти з мене зайве слово не вдавалося нікому, а підійти до деканату, щоб залагодити якусь проблему видавалося мені умінням супергероїні! Дивом та заступництвом декана, який полюбляв тихих та чемних студентів, до завершення 4 років навчання лишався ще місяць. І, якщо пощастить отримати диплом, доведеться піти на роботу. І цього я також боялась: раптом моїх знань забракне для того, щоб працювати за фахом?

Забагато «боялась», я знаю. Але як ще пояснити, що адреналін став моїм постійним супутником життя? І саме він спричинився до подій, що повністю перевернули моє життя.

Починалося усе банально. Якось перед випускними іспитами я йшла вулицею до однієї установи і … Нескладно здогадатися: мене накрила панічна атака. По-перше, я мала перейти перехрестя, де часто ставалися наїзди на пішоходів. Серце калатало, у голові паморочилося, до горла підступала нудота, коли я уявляла себе під колесами вантажівки. І кров, усюди море крові… По-друге, картина повного провалу під час екзаменування не полишала мене ані вдень, ані вночі. Ось я не знаю відповіді на жодне з питань, а члени комісії дивляться на мене мов на нікчемного хробака… Навіть один привід спричинився би до того, щоб у мене тремтіли та підгиналися ноги, а тут цілих два! Я вже мовчу про те, що перебувати серед людей саме по собі нервувало мене до вертольотиків у голові.

Страхуючи себе від падіння, я обперлась на стовп. Очі мимохіть виловили оголошення, наліплене на ньому поверх кількох інших. Вигадливі літери під моїми пальцями поступово склалися у слова «Набираємо добровольців для експериментального лікування страхів. Проживання та харчування нашим коштом. Гарантуємо медичне страхування та гарну матеріальну виплату».

— Дівчино, з Вами усе гаразд? — поцікавився співчутливий перехожий.

— Ттак, я тут просто … оголошення читаю! — пробелькотіла я, сподіваючись, що дядечко не почує бухання мого серця.

Перехожий із сумнівом заглянув у моє обличчя. Я з максимально впевненим виглядом зірвала папірець з номером телефону, сунула до кишені й швидко закрокувала до перехрестя, намагаючись триматися рівно.

Якщо ви думаєте, що я підстрибом побігла записуватися у добровольці, значить, ви про мене нічого не зрозуміли. Експериментів я теж боялася, адже невідоме лякає нас ще більше, аніж звичні біди. Та номер узяла не просто так, бо раптом вони винайдуть ліки за якийсь час? Адже оці постійні страхи отруювали мені життя. У мене навіть хлопця не було! І навряд чи складно здогадатися, чому, правда?

Звісно, у таких випадках звертаються до психологів, але …. Розповідати невідомій жінці усі свої стидні секрети? До чоловіка я би й не пішла, взагалі не знаю, як з ними можна лишатися наодинці. Та й для цього потрібні кошти…

Я виросла без батька, а мама виїхала за кордон, залишивши мене на бабусю. Спершу надсилала гроші, обіцяла, що забере мене, як я підросту. А потім вийшла заміж, народила чоловікові дітей і згадувала нас із бабусею лише на Новий рік, надсилаючи подарунки.

Отож, я сяк-так відбула випускні іспити і прокрастинувала під час пошуків роботи. Аж доки не отримала серйознішу підставу для страху: захворіла бабуся. Операція потребувала коштів, яких ми практично не мали. Повідомлення матері теж не дало результатів: вона написала, що зараз самі сидять без грошей, тому ліпше мені звернутися до знайомих й узяти в борг, я ж уже велика дівчинка. Список знайомих з номерами телефонів плямкнув наступним повідомленням.

Я за звичкою проревіла усю ніч, та легше не стало. Уся відповідальність за бабусю лягла тепер на мене, ми помінялися із нею місцями. Страх втратити єдину близьку людину виявився сильнішим за усе, чого я боялася дотепер.

Позичаючи по знайомих (не надто активно, бо ж у мене тремтіли руки перед кожним дзвінком!), я згадала про оголошення. Колись треба зважитися на це, переконувала я себе. Скільки можна жити у клітці постійної напруги?

Самонавіювання зі знаком плюс ніколи не було моєю сильною стороною, проте спостерігати, як мучиться бабуня від усе сильнішого болю, я більше не могла. Та й лікар лякав незворотністю процесу, якщо не поквапитися.

Отож, перед цим прорепетирувавши можливий діалог, я набрала номер телефону з пожовклого вже клаптя оголошення. Мнучись та ніяковіючи, я зуміла таки розпитати приємний жіночий голос про умови.

— Так, дівчино, якщо Ви підписуєте усі необхідні статті договору, ми зможемо виплатити Вам цю суму наперед, — пояснила мені консультантка.

Хіба був у мене якийсь інший вибір?

На ранок я прийшла за продиктованою мені адресою. Вже те, що це виявилося напів підвальне приміщення на краю Миколаєва, мало би мене насторожити. Але голова була забита думками про те, до якої лікарні прилаштувати бабусю, тож я неуважно постукала в оббиті вагонкою двері.

Приймальня усередині приміщення виявилася доволі просторою, яскраво освітленою. Приємна жіночка з м’яким голосом, яка консультувала мене по телефону й відчинила двері, сіла за стіл й дістала папку. В ній уже були всі необхідні папери на моє ім’я, в тому числі й список усіх фобій. Мені лишалося тільки поставити свій підпис.

Аркуші в руках трусилися – тинятися околицями міста ніколи не входило до списку улюблених розваг боягузок типу мене. Та й хтозна, що входить до експерименту. Я пробувала зосередитися на тексті, однак літери розпливалися перед очима, я розбирала лише окремі фрази «Клієнт, що надалі йменується Піддослідний», «терміном на пів року», «зобов’язується не розголошувати», «штраф у розмірі подвійної виплати». А комунікабельна пані тріщала й тріщала над вухом, розхвалюючи переваги нового способу лікування, хотілося вимкнути її голос, та я не наважилася озвучити це уголос.

До кінця десятої сторінки я припинила розуміти будь-що, але боялася визнати це перед приємною жіночкою.

Пролунав дзвінок – це сімейна лікарка уточнювала щодо направлення для бабусі. Що ж, відступати нема куди.

Я обтерла спітнілі долоні об хронічно темні джинси – про страх підтікання я вже згадувала, так? – і поставила свій підпис.

— От і добре! — зраділа жіночка. — Прошу Вас до кабінету номер дев’ять, лікар Крайній вже чекає на Вас!

Лікар? Не ця мила пані? Авжеж, вона тут лише секретарка. Ще й доведеться знайомитися з якимось чоловіком…. Не втекла я від психологів. Але дороги назад тепер нема. Не боротися ж мені у суді тепер з ними?

А далі почалося пекло. Воно й для звичайної людини здебільшого неприємно, коли її кілька днів у сучасно обладнаних й напханих медичною електронікою кабінетах ганяють по аналізах. Що казати про мене, яка перед плановим щепленням накачувалася валер’янкою, а потім заледве стримувалася, щоб не упасти на коліна й не благати медсестру про пощаду? Кров, сеча, МРТ, огляди усіма вузькими спеціалістами - та вони лікувати від страху мене зібралися чи навпаки довести до інфаркту?!

Хоча кардіограма виявилася хорошою, та я вже була такою накрученою, що врешті-решт жбурнула її в обличчя лікаря Крайнього, розплакалася й закричала, що відмовляюся!

— Це абсолютно неможливо, — Крайній і вухом не повів на мій емоційний вибух, лише щось собі помітив у блокноті, як завжди, коли спілкувався зі мною.

— Але я гадала, — я почала на високій ноті, а потім вже ледве шепотіла й затиналася, — зі мною ппрацюватимуть психологи…

Лікар Крайній виявився доволі неприємним типом. Сухоребрий, з великими хрящуватими вухами та залисинами, він відштовхував навіть не зовнішністю. А ще дивився на тебе так, наче проковтнув би прямо тут, бо ти його нервуєш. І не робить цього лише тому, що матиме з тебе зиск.

Сперечатися з ним було практично нереально навіть для впевненіших у собі людей, що вже казати про мене. Тим паче, що це був чоловік. Жінку я би ще спробувала вблагати.

Крайній дістав із шухляди мою особову справу, висмикнув з неї аркуш з моїм підписом:

— Вашою рукою засвідчена згода?

Я зацьковано кивнула.

— Гроші на рахунок надійшли?

Мені не лишалося нічого, як знову кивнути.

— То у чому проблема? Пара аналізів лякає Вас більше, аніж термін за ґратами? Маю сумнів, що у Вас є гроші на погашення пені за недотримання умов нашого з Вами контракту, шановна Аніто Михайлюк.

Брр, мало того, що кожен його аргумент сокирою падав на мою голову, так ще й тоном добивав. Скотина. Коли він вилікує мене від страху, я наб’ю йому морду, несподівано вирішила я для себе й дещо заспокоїлась. Ого! Невже це частина терапії? Тоді дієво.

Я тихцем усміхнулася сама собі й вийшла із кабінету, не сказавши йому ні слова.

— Завтра зранку нічого не їсти. Почнемо експеримент, — гукнув мені навздогін лікар.

Усю ніч я крутилася з боку на бік. Завтра бабуню мали покласти на операцію, а я боялася порушити умови контракту. Бо ж якщо мене арештують, хто сплатить за її перебування у лікарні? За саму операцію я вже переказала кошти, і повернути їх тому огидному Крайньому ніяк не могла. А хто ж побуде з нею, відвідає після операції? Треба когось просити, і треба було ще вчора, але ж … Чорт.

Рано-вранці я побігла до сусідки й навіть приплатила їй, коли вмовляння не допомагали.

— Виросла ти, дитинко, — сусідка подобрішала, сховавши гроші до кишені. — А то слова зайвого з тебе, бувало, не витягнеш. Гаразд, я відвезу твою бабусю до лікарні й побуду там з нею.

А я, виправдавшись тим, що влаштувалася на роботу й начальство не відпускає, і взагалі – саме завдяки їй я можу оплатити операцію, бабусечко! викликала таксі. Ніколи такого не робила. Але громадським транспортом вже не встигала.

Примчала все ж із запізненням. Противний Крайній пробуркотів, що ще один такий «зальот» - і мене оштрафують. Провів на кушетку, де мене обступило кілька лікарів. Вони обліпили моє тіло датчиками й почали обговорювати щось у термінах, які я не розуміла. Вухо вихопило лише «анестезія».

— Що?! — підхопилась я, аж датчики повідвалювалися. — Яка ще анестезія?! Що ви зібралися зі мною робити?!

Лікарі намагалися мене заспокоїти, покласти назад на кушетку, але я перемагала. Ще б пак, адреналін цього разу зробив мене сильнішою. Я вже майже вирвалася з кабінету, коли на шум прибіг Крайній. Він чіпко ухопив мене за руки, скрутив і заштовхав знову на кушетку. Його очі паралізували мою волю, я відчула, як голка уп’ялася в моє передпліччя, ним розлилася якась рідина. М’язи почали слабшати. Мене поклали, на обличчя наклали якусь маску. Ще кілька хвилин – і я відключилася.

… Я опритомніла з диким головним болем. Піднесла руку до голови – усюди бинти. До мене підбігла медсестричка:

— Ви що?! Лежіть, Вам не можна вставати кілька днів! Судно я зараз принесу!

Потім вона вколола мені ще якісь ліки, «вітамінки» - і я знову заснула.

Так тривало якийсь час. Щойно я прокидалася, підходила медсестра, колола мені якийсь препарат, і я знову засинала.

Мені марилися якісь розпливчасті чудовиська, вони намагалися переслідувати мене, а я від них втікала. Тільки що потвори усіх ґатунків, що я - ми робили все це немов у слоу мо, так, наче бракувало сил чи мотивації їм гнатися, а мені тікати. Коли я прокидалася, усе тіло боліло так, наче я дійсно бігала по тому тумані зі снів.

Сонце сходило й заходило, посилаючи свої промінці через вузькі щілини ролет у моїй палаті, а я все ще лежала, мов овоч. Аж до того ранку, коли після медсестри, яка не вколола звичне снодійне, до палати заявився тип, який у все це мене втягнув.

— Отож, вам вживлено спеціальний чіп, — Крайній незмигно дивився мені в очі, мов та гадюка. Хоча чому «мов»? Гад він і є. Паскуда! Ідіот! Я хотіла йому це прокричати прямо в обличчя, але губи не слухалися.

Новина про чіп мала би мене приголомшити. Але свідомість тьмарилася, і його слова долинали ніби через вату. Та я все ж намагалася сфокусуватися на його словах:

— Поки що ви перебуваєте під впливом сильних заспокійливих. Ще пару днів, доки затягнеться слід хірургічного втручання у Ваш мозок, Вам нічого не загрожує. А коли колоти заспокійливе перестануть, почнеться завершальна фаза нашого дослідження.

Гівнюк. Яке ще хірургічне втручання? Оперувати мали бабусю! майнула запізніла думка й одразу ж згасла. А гадюка Крайній продовжував свої балачки:

— Щоразу, коли ви відчуватимете страх, чіп нагріватиметься й пульсуватиме. Якщо ви не зможете упоратися зі своїм відчуттям, то перегріється важлива ділянка Вашого мозку – і ви помрете. Тому щоб далі жити - маєте навчитися долати страх.

Я безсило обм’якла на подушках. Дія снодійних вивітрювалася, а разом з тим поверталися невеселі думки. Операція! Чіп! Адреналін потужно шугонув у кров, перед очима застрибали темні плями, у вухах запульсувало. І раптом я відчула, що очі ніби самі собою почали розширюватися! Це ще що за хрінь?!

— Побічка від чіпу, — спокійно пояснив Крайній, увійшовши до моєї палати за тривожним сигналом апаратури. — Як тільки чіп починає нагріватися, очні м’язи підкидають такий сюрприз. Та я не певен, що варто прибирати ці ознаки, так без датчиків одразу видно, коли піддослідний перебуває у критичному стані.

Його чіпкий погляд наче обмацував ізсередини, залишаючи слиз та холоднечу по собі.

Я ледь не вперше у житті знавісніла. Мене обдурили! Мене силоміць піддали операції!

Все це я йому нарешті прокричала прямо в обличчя, бризкаючи слиною. І навіть поривалася його стукнути.

— Добре, — ледь не вперше розтягнув свої тонкі губи у подобі посмішки Крайній. — Лють – це вже не страх. Ти молодець, Аніто.

Він підвівся й вийшов, зачинивши двері палати ззовні. Я схопилася, відірвала датчики й забігала туди-сюди, не зважаючи на репетування апаратури. Згадала про бабусю. Страх за неї липкими щупальцями сповив серце. Я відчула, як очі почали викочуватися з очних ямок. Свідомість потьмарилася – і я упала на підлогу.

Очунявши, побачила медсестру, яка схилилася наді мною:

— От і добре, ви в порядку, — усміхнулася вона. — Я покличу пана Крайового!

— Не треба! — ухопила я її за халат.

Відчула, як по венах помчав адреналін й поповзли на лоба очі. Видихнула, спробувала знову переключитися на лють, але не вийшло. Тоді я спробувала згадати усе те добре, що для мене робила бабуся. Подіяло. Тіло розслабилося.

— Де мій телефон? — спитала я у медсестри.

— Пан Крайній не велів поки вам його видавати.

— Мені треба знати, як минула операція у моєї бабусі.

— Я уточню, — пообіцяла медсестра. Вона вже хотіла йти, коли я не стрималася й таки запитала:

— А вам як працювати на злочинців?

— Про що ви говорите? Усі тут добровільно, усіх ознайомлюють з умовами. Вас не випускали, бо перші кілька днів пацієнти мають бути під наглядом, операція доволі складна, — пояснила вона.

— А чому не можна розголошувати? — гарячково пригадувала я те, що змогла прочитати під угодою.

— Бо потім це стане комерційним продуктом. Виробнича таємниця, — відчеканила медсестра і вийшла. Замкнувши за собою двері, добровільно, ага.

За кілька днів мене виписали. Перед цим слизький Крайній пів дня марудив своїми інструкціями: того не робити, цього не вживати, туди не звертатися. З кожним його словом рівень адреналіну в крові зростав, очі збільшувалися. Крайній зупинявся час од часу, щоб я могла взяти себе в руки. Терапія, млін. Якби не страх… гаразд, якби не бажання побачити бабусю, я би прямо звідси пошурувала в обласне управління охорони здоров’я!

Сяк-так перетерпівши інструкції, я підвелася. Крайній підійшов до мене впритул, змусивши відсахнутися, узяв за підборіддя:

— Попереджаю: будь-які спроби з кимось поділитися хоча би чимось, що ти тут бачила, або якимись деталями експерименту – і попрощаєшся з життям. Затямила?

Я поволі кивнула головою. Лють і не треба було штучно в собі викликати, вона пульсувала у скроні, малюючи сцени вже навіть не каліцтва, а вбивства цього мерзотника.

Бабуся операцію перенесла чудово. Завдяки грошам, отриманим мною від Крайнього, реабілітація тривала теж успішно. Мою відсутність посіпаки Гадюки (як я про себе називала тепер його) пояснили терміновим відрядженням. Свої люди у лікарні, так.

Що ж, я вчилася жити з цим дурнуватим чіпом. Спершу пішла до аптеки й накупила найсильніших заспокійливих, які тільки могли видати без рецепта. А потім приплатила – й мені виписали рецептурних. Однак вони капітально присаджували, і, ледь не втрапивши під колеса автівки на переході, від чого адреналін перебив дію ліків, я відмовилася від цієї ідеї. Медитації, позитивне мислення, щоденник – все це діяло не так гарно, як хотілося би. Я записалася до психотерапевта (ну так, чоловіків я трохи перестала боятися, якщо вони не скидалися на Гадюку). І, може, у процесі лікування і вибовкала би йому про чіп усередині, якби не помітила, що за мною стежать. Русявий парубійко не криючись ішов за мною прямо від клініки, а коли я підійшла до свого під’їзду, нахабно підморгнув мені, постукавши по голові там, де у мене лишився тонкий шрам від чіпу. Отож, до кінця відвертою з психотерапевтом я бути не могла. Звісно що лікування допомагало так собі.

Наближалося перше випробування, про яке попереджав Гадюка. Ще й листа надіслав, з нагадуванням: так і так, 30 липня чекаємо на вас, шановна Аніто Михалюк, біля американських гірок, які нещодавно відкрили в нашому місті.

Ненавиджу! О, ліпше ненавидіти, від цього очі не стають великими. Але, скажу я вам, виснажує.

Однак до місця призначення 30 липня дійшла я не такою бойовою. Страх висоти ще з вечора активізувався на повну. Уява звично підсовувала картини падіння, аварій, травм і просто дикої паніки від необхідності підніматися вище, аніж на пів метра. І, звісно ж, море крові на усіх деталях…

Як я не намагалася притлумити свої переживання, пригадуючи усі гарненькі романтичні сцени з фільмів, де герої, трохи похвилювавшись, зав’язують роман усього свого життя під час катання на гірках, допомагало це слабко. Серце стукало у ритмі пневмонічного молота, нудота підступала до горла.

Біля огорожі з рейками на мене вже чекав Гадюка у камуфльованому костюмі та окулярах, зі спортивною сумкою на плечі. Він розплатився з працівником у фірмовій футболці й відіслав його владним жестом руки. Я приречено підходила й думала: сенс триматися за таке життя, якщо тепер повсякчас ризикуєш двинути коні через той клятий чіп.

— Веселіше, Михайлюк! — привітав мене Крайній, хоча на його пиці жодних веселощів не відбивалося. Навпаки – очі стали ще хижішими. Що геть не додавало мені ентузіазму.

— Сідай, — коротко наказав він. Та мої ватяні ноги не слухалися навіть мене, що вже казати про те, щоби підкорятися якомусь гидкому Гадюці?... Тому Крайньому довелося підняти мене й посадити в ту металеву гусеницю.

— Ти тхнеш, — проказав він мені на вухо. — Погано борешся зі страхом, якщо так пітнієш. Зберися!

І залізна дорога рушила. Очі й без того заледве не тріскалися, а як тільки тіло помчало вперед, голова неначе вибухнула.

І я заверещала.

Я кричала так, що ледь не рвалися голосові зв’язки й не лопалися барабанні перетинки. Силою свого горла я билася за своє життя. Ні. Я просто викрикувала свій накопичений за усі роки мого життя страх. Смерть підступала семимильними кроками, і єдиний мій роман за цих гірках буде саме з нею.

Моя голова безладно метлялась у спробах якось вирватися з тієї смертельної напруги. Навіть не розумію, як я устигла помітити, що Крайній з перекошеним обличчям кинув блокнот, де робив свої записи, вимкнув рубильник гірок і сягнув до сумки, витягнувши якусь пласку штуковину.

В очах засвітилися нечіткі вогники, і ця картинка так і застигла на помаранчевих відтінках.

«Дивна якась ця смерть», думала я, «нічого не відбувається. І чого я боялась?»

Але щось таки відбувалося. Наче крізь туман, я відчула доторки, нечіткий гул і якісь голоси. Це певно, душа вже відлетіла від тіла, але фантомні болі, чи як воно там зветься, досі відчутні. Тільки шкода, що не встигла сусідці приплатити, щоби вона бабусю доглядала. Чи то пак, треба було організувати щомісячні перекази, бо ця така, що гроші може узяти, й нічого не робити.

Аж раптом щоку обпік різкий біль.

— Ай! — заволала я. Як на фантомність, це було доволі боляче! Хто ж так глумиться над мертвим тілом?

Я моргнула. Помаранчева імла перед очима почала розсіюватися, набираючи рис розлюченого обличчя Крайнього. Я так і знала, що він сатана з пекла!

— Ти дурепа! Ледь не вмерла! Чого ти так боїшся за свою сраку?! — волав Гадюка мені прямо в обличчя, бризкаючи слиною. — Чого ви всі так боїтеся за неї, один з десяти …

Він осікся. Та мені було не до того, щоб уточнити, що стається з дев’ятьма невдахами, мене цікавила тільки власна безталанність.

Я підвелася на ліктях. У руці стримів катетер, від якого тяглася трубка крапельниці. А лежала я у тій же палаті, де мене оперували раніше.

Не померла. Задовбало. Я б уже така, що, доки адреналін притлумлений, то й склеїла би ласти. Тільки спершу вирішу питання з сусідкою.

Крайній пересунув якийсь бігунок на тій пласкій штуці, що її витягував біля гірок, і прошипів:

— Ледь не зіпсувала мені обладнання! — він потрусив тим пристроєм. — Якщо не старатимешся, постраждаєш не лише ти, затямила?

Мені здалося, що моє перелякане обличчя цього разу принесло йому задоволення. Дивна якась терапія – лікувати від страху страхом.

Та його погрозу я зчитала. Він усе про мене знав, і про бабусю теж. Тому я не мала вибору, як дійсно старатися, коли мене відпустили додому.

І цього разу в мене виходило. За кілька днів жодних страхів. Мені здавалося, що кров застигла в моїх жилах. Що ж, житиму такою собі Сніговою Королевою. Головне – пройти усі випробування, щоб той чорт відчепився від нас зі своїми експериментами.

А 5 серпня мені надійшов виклик до поліції. Очі звично полізли на лоба, заледве устигла переключитися на цікавість. Та поліція – це серйозно. Де ж я устигла вляпатися? Боятися поліції, певно, генетично закладено в кожному із нас.

6 серпня я увійшла до відділку зі своєю перепусткою. Черговий супроводив мене до кабінету дільничного. Серце почало розганятися. От, увійду з очима, як у сови. Як там у бойовиках? Герой кидає виклик поліції, бо вважає їх продажними.

Захопившись візуалізацією сцен із побиттям корумпованих силовиків, я штовхнула двері потрібного кабінету й увійшла. У кабінеті сидів не лише знайомий з дитинства дільничний дядько Петро, але й молодий, одягнений у штатське, русявий хлопець.

«Класний», подумала я. «Певно, практикантом буде». Відчуття симпатії ще трохи притлумило страх.

Русявий озирнувся й глянув на мене. О ні, його погляд був занадто впевненим, як на новачка. Сірі очі просканували мене за мить, я відчула, як спершу зашарілась, а потім зніяковіла.

— Пані Михайлюк, — звернувся він до мене, доки ніяковість переростала у страх, — присядьте, а я поки розкажу вам, для чого ми вас викликали. Перепрошую за те, що потурбували. Капітан Зарнюк.

Говорив він поштиво, та у голосі звучав метал. Моя цікавість нарешті перетворилася на природню, а не силувану, бо, якби мене у чомусь звинувачували, розмова була би зовсім іншою.

Однак за хвилину пульс знову почастішав: Зарнюк пояснив, що головне управління СБУ розслідує низку злочинів проти людства, в основі яких незаконні медичні експерименти. Мовляв, на руках цих шахраїв уже кілька трупів, а ті, хто вижив, задіяні у торгівлі людьми.

«Чорт!» забилася у моїй голові думка, «що робити? Може, написати цьому клятому Гадюці? А чому цей симпатяга каже про це мені?»

— Аніто! Аніто, ви мене чуєте?! Що з вашими очима? — русявий красунчик трусив мене за плечі.

Я шумно видихнула й спробувала зосередитися на відчутті зловтіхи: Гадюку впіймають і посадять. Але воно ніяк не могло притлумити страх за бабусю: раптом цей хворий виродок їх випередить? Або купить? А що за торгівля людьми? О Боже!

— Я просто…. Хворію, погано почуваюся, — знайшлася я.

Повагалася й усе ж спитала, прикриваючи очі рукою:

— А чому Ви мені про це розповідаєте?

— Аніточко, ми не затримаємо тебе довго, — утрутився схвильований дядько Петро. — Просто камери спостереження зафіксували, як ти виходила з однієї з їхніх вірогідних лабораторій.

Паніка просто-таки затопила мене. Я смикнула сумку, зламавши замочок.

— Там … там мої ліки! — махала руками я, витріщаючи очі.

Зарнюк вихопив з моїх рук сумку й рвонув навпіл. Під сильними руками дерматин затріщав і розірвався, увесь вміст посипався на підлогу. Я заледве випорпала з чарунки пігулку, кинула під язик й заплющила очі. Голова кипіла, я ж намагалася думати про звабливі сірі капітанові очі та сильні руки.

Чи то таблетка подіяла, чи думки, але я відчула, як мене відпустило. Капітан узявся телефонувати на «швидку». Неприпустимо! Я розплющила очі й пробелькотіла:

­— «Швидку» не треба! Мені вже легше. Але… можна, я завтра прийду?

Капітан, який відклав телефон й заходився збирати мої речі з підлоги, знову пильно глянув на мене:

— Гаразд… Але я візьму по одній із Ваших таблеток, домовились? — і підозріло прищурився.

«Хоче на аналізи віддати, чи не в них якісь експериментальні речовини», здогадалася я навіть попри гармидер у голові. «Хай шукає, Голмз на мінімалках».

Я вийшла й помітила, що не усі речі зібрала. Телефон лишився там! Я залетіла й побачила, як Званюк вставляв батарею у мій пристрій і закривав його.

— Ддякую, що зібрали! — пробелькотіла я, вихопила телефон з його рук і побігла надвір.

Там одразу ж накнопала повідомлення Гадюці. Відповідь прилетіла одразу ж: «мовчи й далі, інакше постраждаєш не тільки ти. Змінену адресу скину пізніше. Етап номер 2 відбудеться за графіком».

Прилетіла додому, серце стукало як навіжене. Заледве віддихалася, як помітила на столі дві чашки із залишками чаю.

— Та чоловік тут один приходив. Перевіряв плиту, — бабуня заходилася витирати зі столу. — Такий дивний, все щось говорив про те, що не лише справні газові пристрої рятують життя, але й уміння тримати язик за зубами.

Скотина! Воно вже й бабусі погрожує!

Я ще сходила наступного дня до поліції, щоб вони самі не заявилися додому. В кабінеті, на щастя, сидів лише дядько Петро. Я наплела йому, що там, на краю міста, помилилася дверима, що шукала кабінет психолога (нагуглила, що там по сусідству таки була одна приймальня), що до таких станів, як учора, мене довели нерви через бабусину операцію та інші блаблабла. Дядько Петро усе записав, поспівчував мені й відпустив.

«Херсон, вулиця Крайня, 234, 8 серпня, 9.00» пікнуло мені повідомлення, коли я підходила до каси самообслуговування у супермаркеті.

Ого, як швидко! Які ж кола пекла Гадюка наготував цього разу? Він щось там гундосив про індивідуальні фобії, але… Які саме він обрав для мене? Ну вже ні, тепер я не накручуватиму себе заздалегідь, а зіграю на випередження!

Я помчала додому, залишивши усі куплені продукти в кошику. Там без пояснень влетіла до кімнати, гукнувши бабуні, щоб не турбувала мене, термінове завдання по роботі. Обрала найжахливіші жахайстики для перегляду. Кров, кишки, витончені тортури, темрява з чудовиськами на різний лад – все, що раніше обходила десятою дорогою, тепер заковтувала сюжет за сюжетом. Лише час від часу ставила на павзу, щоб перепрограмувати свої думки й емоції.

Під ранок вирішила, що готова до будь-яких поворотів. А що не виспалася, то й на краще, менше реагуватиму на Гадюкині провокації.

Рано-вранці лишила бабуні записку на кухні, у дверях - для сусідки, щоб приглянула, з обіцянкою винагороди, сіла у маршрутку й помчала до сусіднього міста.

Вийшла з маршрутки на автовокзалі й пересіла до тієї, яка йшла до потрібної мені зупинки. Спиною відчула на собі чийсь пильний погляд, обернулася. Однак усі байдуже втикали чи у гаджети, чи у вікно. Гадюка пасе, певно! Увіткнула навушники з горорним оповіданням.

Прокинулася від того, що водій мене штовхав: кінцева, виходь!

А хай йому! Задрімала і проїхала потрібну зупинку! Я швидко побігла уздовж вулиці, проконсультувавшись з джіпіесом. Тут усього пів зупинки.

А оцей хлоп у сірій кофті з каптуром та дзеркальними окулярами, здається, їхав зі мною разом. Спитаю у нього, як пошвидше дійти.

Та той прискорив крок і увійшов до одного з під’їздів. Ну й ладно, сама впораюся.

До потрібного приміщення я влетіла о 9.15. Перед тим охорона на вході обшукала мене з ніг до голови. Виродки!

Гадюка докірливо скривив губенята, але чхати я хотіла на його невдоволення.

— Зваж, якщо ти не пройдеш це випробування як слід, наступне буде з цілком реальними персонажами, — просичав.

Та пішов ти! пробубоніла я собі під ніс. Навіть думати не стала, про що він. Спати хотілося неймовірно.

Знайома медсестра провела мене до кімнати з великим екраном, нап’яла якісь громіздкі окуляри з дротом і товстими скельцями. Через них я нічого не бачила довкола себе. Далі вона щось металеве приставляла до моїх рук, ніг, голови. Загудів, вмикаючись, процесор.

Я заплющила очі, спробувала розслабити м’язи усього тіла, як завжди. Але незвична обстановка дратувала, відволікала від зосередження й змушувала перейматися, що ще одного удару в голову я не витримаю. А цей клятий Гадюка може й не рятувати мене цього разу спеціально. Псую я йому статистику експерименту, бачте.

Я й не помітила, як відволіклася на те, про що не давала собі праці думати раніше. Крайній збрехав, коли казав, що чіп автономний? Але як це взагалі працює? То у нього був пульт керування чіпами? Треба цю потвору схопити за яйця, як тільки наблизиться, я втомилася жити під подвійним гнітом страхів.

Роздуми перебило клацання: вочевидь, медсестра пристебнула мене до крісла. Хай там як, Гадюка достатньо вклався у мене, щоб просто закатрупити зараз, заспокоїла я сама себе й повернулася до своїх міркувань.

А тільки спершу треба звернутися до когось, хто би заховав бабусю. Може, хай моя матуся таки подбає нарешті про свою? Чи витримає старенька переліт?

Мої роздуми повністю загасили нервозність. Хай ще невиразний, але план дій змушував працювати логіку, а емоції відійшли на інший план. Отож, треба порадитися з бабусиним лікарем, хай він….

— Аніточко!

Стоп. Це бабусин голос? Звідки вона тут?

Я розплющила очі – прямо переді мною біля якоїсь стінки дійсно стояла бабуся. Довкола коливалася сірість, але її я бачила чітко: улюблене плаття у горошок, фартух зі сніжинками, лінія зморшок на рідному обличчі.

— Аніточко, дочечко, щось у мене у голові паморочиться! — бабуся похитнулася й почала сповзати по стінці. Я відчула, як вона вхопилась за мною руку. Чорт!

Я спробувала підвести її, але мене щось тримало. Ремені! Я потягла одну руку, щоб відстебнутися, та мене добряче бахнуло струмом! Доки я оговтувалася, до бабусі з тієї сірості вже підкрадався Гадюка з ножем у руках. Я відчайдушно смикалася, але вирватися не могла. Гадюка зловісно посміхнувся й перевірив гостроту ножа. Продемонстрував мені глибокий поріз на своєму пальці, на якому проступила кров. Поволі почав підходити до бабусі. Та наче й не підозрювала про його присутність, знову вхопилася за мою руку.

— Дитинко, зірочко моя, не допомогла операція, мені знову болить…. Отут, — бабуся вказала, де.

— Бабусю! Біжи! Ні! Не чіпайте її! — я кричала уголос і рвалася з крісла. Гадюка зневажливо цвіркнув крізь зуби й заніс ніж над бабусиною головою. Коротким рухом опустив. Я заплющила очі. Відчула, як по моїй щоці потекло щось тепле і солоне….

Ні!!!

Лють остаточно затьмарила мою свідомість. Я кинулася на Гадюку і зімкнула свої пальці на його шиї, вона виявилася несподівано м’якою. Його тіло рухнуло на підлогу, а я підхопила бабусю й почала витирати їй кров.

— Ха-ха-ха! — несподівано почула я Гадюкин голос.

Що? Не додушила?

З огидним чмоком відділялися металеві пластинки з моїх рук та голови.

— Ти молодець, Михайлюк! Нарешті впоралася! Третій етап скасовується, — почула я над вухом, а картинка перед очима задрижала й перетворилася на чорний екран. Медсестра зняла з мене окуляри.

Я віддихалася. Цей чортів Крайній просто розіграв мене у тій довбаній доповненій реальності! А тепер узявся відстібати мене від крісла із надзвичайно задоволеним виглядом.

— Маю до тебе гарну пропозицію, дівчинко, — його голос раптом став улесливим. — Тут таке діло, що…

— Що ти хочеш зробити з неї універсального солдата і продати задорого?

Я обернулася. На порозі стояв Зарнюк. Крайній вихопив пістолет і приставив його мені до скроні.

— Відпусти дівчину, Крайній. Не додавай до свого терміну зайвих років.

Я вже не відчувала страху, лише механічно глипала на капітана. Крайній, ігноруючи Зарнюка, сфокусувався на мені.

— Ну ж бо! Я вилікував твій страх! Але бабуся досі в небезпеці, її пасуть наші люди! Позбався його!

Крайній прибрав дуло від моєї скроні й тицьнув мені у руки пістолет.

— Не слухайте його, Аніто! Він злочинець, але ми подбаємо і про Вас, і про Ваших рідних! Передайте мені пістолет! — м’яко, проте наполегливо проказав Званюк.

— Гадаєш, моя лабораторія не під охороною? — зволив заговорити Гадюка до капітана.

— Гадаєш, я супергерой з ідіотських серіалів, і спецназ вже не пакує твою охорону? — парирував Зарнюк, не відводячи погляду від мене.

Краєм ока я побачила, як Крайній витягнув пульт із сумки. Чорт! Я наставила пістолет на сбушника. Той виражено здивувався.

— Що, капітане, страшно? — криво посміхнулася я йому. — А мені вже нічого не страшно. Цей, — кивнула на Крайнього, — мене вилікував.

І я натиснула на гачок. Крайній ще встиг пересунути тумблер на пульті, перш ніж кров залила йому голову. А моя голова одразу ж надулася як кулька. Я ще встигла помітити, як Зарнюк трощить пульт біля вбитого мною Гадюки.

Думки заплуталися й припинили слухатися мене… Прощай, бабуню! Прощай, красунчику! Моє життя було важким і беззмістовним.

Я заплющила очі.

— … я не впевнений, що той чіп можна чіпати, даруйте за тавтологію. Здається, їй доведеться з тим жити. Пульт знищено, принципи його роботи невідомі, тому лише акуратне ставлення до своїх емоцій, — долинув до мене чийсь незнайомий голос.

Я розплющила очі. Зарнюк з якимось сивоволосим дядечком у медичній масці та халаті вели жваву бесіду. Аж раптом сірі очі глянули на мене.

— Лікарю, там жертва наша опритомніла, — кивнув він на мене й вийшов.

— Ми Вас трохи підлікуємо, не хвилюйтеся, — заметушився біля мене лікар. — Все буде добре.

Я повернулася додому. Біля дверей мене чекав букет із запрошенням до ресторану.

А що мені вже втрачати? Смерті я вже не боюся. Невідоме багато разів зі мною ставалося. І досі жива. Навіть з тою хріновиною в голові. Пішла.

І лише переступила поріг ресторану, відчула, як чіп стрімко почав перегріватися, а серце застукало як навіжене. За означеним столиком у блакитній сорочці, яка йому збіса личила, сидів Зарнюк.

Я відступила, готуючись утекти. Але він уже мене помітив – агент все-таки!

— Мене Арсеном звати, — проговорив він. — Бо я так і не представився.

Про підготовку універсальних солдат мені не світило дізнатися прямо зараз. Чіп продовжував перегріватися. На що перетворювати страх привабливих чоловіків, я ще не встановила, не маючи такої нагоди. Та хай йому, я навіть не підозрювала, що це так страшно!

Але бісівський вогник, що палав у Арсенових очах, обіцяв мене навчити. Якщо до того моменту моя голова просто не вибухне.