Зміни

1

– Дейві, вибач, але нам справді потрібно розійтися. Я не бачу в тобі жодних перспектив, моя мати називає тебе бідняком, – Шеррі глянула на хлопця повним неприхованої зневаги поглядом, – і взагалі, я почала з тобою зустрічатися лише від нудьги. Сподіваюся, ти зробиш для себе якісь висновки з цього. – Дівчина зі скрипом відчинила дверцята Дейвового "Форда" і вийшла назовні. – Ти вже дорослий хлопчик, почни заробляти. Тоді все буде окей. – Шеррі захряснула двері і попрямувала додому. А Дейв сидів мовчки ще хвилин п’ять, поки від’їхав від її дому і вивів машину на шосе.

Друзі з самого початку називали Шеррі ненадійною парою. Про неї ходили шалені чутки, нібито вона за дорогі подарунки готова на все і з будь-ким. Але Дейв не зважав, бо був давно закоханий у неї і хотів серйозних стосунків.

– Йобані гроші! – Крикнув він у вечірнє небо через опущене вікно. Так, гроші справді вирішували все. А Дейв належав до тих, кому вони давалися дуже важко. Він не звик обманювати людей для наживи, як це робив батько Шеррі, продажний адвокат. Дейв хотів заробити копійку чесною, але непростою працею. Але Шеррі не хотіла чекати, тож пішла. Мабуть, до когось багатшого. Він її не звинувачував. Лише картав себе за безхребетність, яку знову проявив.

Дейв увімкнув фари, бо надворі давно почало темніти. Магістраль була майже порожньою, тож додому хлопець мав би доїхати швидко, хвилин за сорок. Там на нього чекає батько, який зі щирою посмішкою дав йому п’ятдесят доларів. Холодна вечеря, яку батько намагатиметься розігріти, знову не лізтиме до горла, але Дейв скаже, що все було дуже смачно, аби його не засмутити. Батькові також важко після смерті матері, яка й бцла їхньою опорою. Безхребетний, безхарактерний, безперспективний.

Хотілося плакати, але сльози зазвичай не допомагають, тому Дейв стримався. По обох боках дороги миготіли білборди з дурнуватими рекламами. Дейв найбільше любив ту, де батько, мати та двійко дітей, хлопець та дівчина, зі страхом дивляться на спідометр, який показує шалені числа. А знизу підпис: "Не жени – ти потрібен вдома!"

– Якщо на мене чекатиме якийсь чолов’яга, така стрьомна жінка і двоє спиногризів, я краще прямо тут розіб’юся, – казав колись Дейв і зараз посміявся з власних слів.

У голові у хлопця було порожньо. Чи не вперше за довгий час. Можливо, це на краще. Шеррі чудова дівчина, але її запити лише вганяли Дейва у депресію. Тож як би він її не любив, змушений був визнати, що йому трішки полегшало. Або ж Дейв вміє обманювати самого себе і після приїзду додому картатиметься через їхній розрив.

Хлопець звернув на роздоріжжі. До його будинку лишалося якихось десять кілометрів. Батько вже, мабуть, спить. Якщо взагалі вдома. Останнім часом він часто ночував на старій материній квартирі, яку їй подарувала бабуся. "Там все нагадує про неї", – казав дорослий чоловік, який колись заперечував саме поняття туги, а зараз, певно, п’яний ридає під їхні улюблені пісні. Батько був, є і буде прикладом для Дейва, однак ці кілька місяців далися їм обом дуже важко. І хоч мати на смертному одрі заповідала їм оберігати один одного, батько і син не надто дотримувалися цих слів.

Почався дощ. У цю пору прогнози погоди перетворилися на непотрібні побрехеньки. Зранку обіцяли похмуру, але суху погоду на весь день, а тут таке. Дейв інстинктивно міцніше вчепився за кермо. Жарт про розбитися прямо тут вже не здавався смішним. Хлопець сповільнив хід автівки, аби зчеплення було кращим. "Приїду додому – ляжу спати. Навіть не їстиму", – думав він, бо справді відчув хвилю втому, яка накопичувалася весь день і одним махом накрила. Руки німіли, голова важчала. Дейв з усіх сил намагався не заснути.

– Чорт, ще трішки.

Хлопець уже бачив передмістя, коли йому здалося, що по правій руці щось повзе. Дрібне та непомітне, схоже на павука. Дейв з дитинства їх шалено боявся, тому одразу ж захотів позбутися огидного створіння, струсивши його з руки. Але сталося дещо інше: хлопець різко крутнув кермом та не впорався з керуванням на мокрій дорозі. "Форд" понесло до відбійника. Останнє, що почув Дейв перед ударом, був звук подушки безпеки, яка вилітала з керма. А далі була темрява.

2

Дейв чотири дні лежав без тями. Він марив, бачив жахливі, сюрреалістичні картини: довкола його машини, яка вже стояла розбитою, повзали тисячі павуків, ніби хотіли звити у ній гніздо. Дейв щоразу мусив відганяти їх. Тоді павуки нападали на нього і заповзали хлопцеві у ніздрі, вуха, до рота, виїдали очі, лізучи всередину, і прогризали живіт, виходячи назовні. У такі моменти медсестри кололи йому заспокійливе, аби Дейв не помер від серцевого нападу. І лише на п’ятий день хлопець розплющив очі. Біля нього саме сидів батько. Побачивши, що син прокинувся, старий Соммерсет розплакався.

– Боже, дякую! – Скрикнув він. – Я б не пережив ще одну втрату!

На його крик прибігла медсестра, яка перевірила показники Дейва. Впевнившись, що вони в порядку, вона сказала:

– Містере Соммерсет, Вам зараз необхідний спокій. Не хвилюйтеся, ми про Вас подбаємо.

– Так-так, звичайно, – мовив батько, відійшовши убік.

Медсестра вийшла, і батько, притулившись до ліжка, спитав у Дейва:

– Як ти, сину?

Дейв ледве міг кліпати очима, тож жест "ОК" навіть не намагався показати. Лише злегка кивнув.

– Дяка Богу і лікарям! Ти не переймайся через машину, відремонтуємо. Головне зараз – одужуй.

Дейв наполовину посміхнувся, наполовину скорчився від болю у нижній частині живота. Батько махнув рукою і вийшов з палати.

Медсестра знову прийшла, а за нею до ліжка підійшов огрядний лікар з особовою карткою хлопця.

– Говорити можете? – Спитав лікар.

Дейв лише заперечно хитнув головою, від чого у шиї різко стрельнуло.

– Зрозуміло. Ось що я Вам скажу: Ви – щасливчик. У таких ситуаціях люди гинуть на місці.

Дейв хотів сказати, що слова лікаря не допомагають, але не міг, тому слухав далі.

– Вас урятував пасок безпеки. Але, кажучи відверто, без нього травм у Вас було б менше. Принаймні, ребра були б ціліші.

Наступні хвилин п’ятнадцять лікар, якого звали Ендрю чи Генрі, показував рентген-знімок грудної клітки хлопця. У Дейва розболілася голова, тому більшості він не запам’ятав. Зрозумів лише одне: подушка безпеки також не спрацювала належним чином. Силу удару від зіткнення вона розподілила по грудній клітці, тому ребра тріснули, мов сухі гілки, і з обох боків вилізли назовні. Лікарям довелося довго й нудно вправляти їх та зашивати Дейва, аби врятувати його від кровотечі та пошкоджень інших органів.

– А зараз на Вас корсет, який закріплює ребра на місці. У ньому Ви ходитимете ще довго, все залежить від швидкості одужання. Зараз я не беруся нічого прогнозувати, скажу так: ми зробили все можливе, далі справа за Вашою жагою повернутися до нормального життя. – Ендрю-Генрі хотів уже покинути палату, коли додав: – Тим більше, що є заради кого.

Дейв стрепенувся на ліжку. Він підозрював, що про батька лікар так не казав би, тому зрозумів, що це Шеррі ще до того, як дівчина увійшла. Дейва огорнула хвиля незрозумілої люті. Як тільки хлопець побачив Шеррі, його пульс підскочив, в очах потемніло, у голові задзвонили дзвони. Краєм вуха перед відключенням Дейв почув, як дівчина кличе когось на допомогу.

У лікарні хлопець пролежав ще два тижні. В реанімації провів три дні, решту – в інтенсивній терапії. Шеррі навідувала його тричі і щоразу намагалася вибачитися. Дейв не розумів, для чого вона це робить, але і відштовхувати її не хотів, хоч і підозрював, що дівчину відпустить, і її так звані воскреслі почуття минуть як тільки він одужає, аби не ображати її его. Вони домовилися якось зустрітися, вже за інших обставин, тож Дейв не поспішав палити мости. Можливо, доля таки дала йому другий шанс.

Батько прийшов лише раз, і то майже під кінець часу для відвідувань. Сказав, що медсестри його навіть не побачили і що мусить їхати у відрядження на місяць в інший штат.

– Відпускаєш?

Дейв не відповів, хоч розмовляти міг нормально. До того часу біль приносили йому лише різкі рухи.

– Будь обережний, – мовив Дейв.

– Ага. Як будуть виписувати, зателефонуй Бенджі. Ви ж друзі, виручить.

– Окей.

І от настав день виписки. Дейву змінили корсет на ребрах. Хлопець навмисно не дивився на свої рани, хотів вже вдома їх оглянути.

– Там нічого такого немає, містере Соммерсет. Рани затягуються, лишаться лише невеликі шрами. А ше чоловіка це лише прикрашає, – сказав Ендрю-Генрі.

– А я думав: чого ж мені не вистачає?

Як батько і казав, Дейв попросив Бенджі допомогти йому. Колишній однокласник радо погодився.

– Звичайно, старий, після полудня буду. Зможеш ще там посидіти?

– Так. Дякую.

– Пусте, все одно сьогодні маю вихідний.

Бенджі Ґрант був, є і буде ще тим селюком. Його батько все життя працював на фермі, аж доки не зліг від туберкульозу. Свою справу він передав старшому синові, Річарду, але Бенджі завжди допомагав йому у вільний час. Такою був людиною. Простакуватою, але добродушною.

Десь о другій Бенджі прикотився на своїй "Тойоті" під головний корпус. Дейв якраз спускався з невелиуою сумкою.

– Давай допоможу, чемпіоне, – гукнув Бенджі, вибігши з машини.

– Я не проти.

Вони потисли руки і всілися в машину. Розмова дорогою не в’язалася, але це було нормально: жоден з хлопців не був балакучим. Бенджі хіба що спитав, куди саме підвезти Дейва.

– До батькового будинку.

– Зрозумів. Як почуваєшся взагалі? Дік казав, що чув у новинах про тебе. Хвала Богу, що живий лишився.

– Ага. Хвала.

Бенджі висадив Дейва біля будинку на окраїні міста та допоміг занести сумку.

– Дейве, ти, цей, як треба щось ще – не соромся, дзвони. Ми ж не чужі.

– Дякую, Бенні, матиму на увазі.

– Ти цей, впевнений, що тобі сюди? – Спитав Бенджі, коли сідав у машину. – Тут же той, як його...

Але Дейв уже почвалав геть.

3

В будинку було порожньо. Настільки, що слово "мертвотно" навряд чи б підійшло. Темрява була густою, здавалося, її можна порізати ножем. Дейв клацнув вимикачем. Світло було блідим, але дало змогу хоч трохи глянути на будинок. Батько, мабуть, тут навіть не з’являвся. Сидів у квартирі і лише час від часу виходив за продуктами, тут і вгадувати не треба.

Хлопець обережно сів на канапу, з якої вилетів цілий сніп пилюки.

– Оце так пригоди, – мовив Дейв, і його слова луною побігли будинком. Їсти не хотілося, спати теж, тому хлопець просто заплющив очі. Перша думка була про Шеррі. Чого це в неї почуття провини прокинулося? Чи, може, вона думає, що то через неї Дейв з дороги навернувся?

Дурепа. Хвойда. Тварюка. Як би Дейв не називав Шеррі, а відчував, що хоче її побачити. Жадає. Хоча б для того, аби глянути в очі. Але що він там хотів побачити? Жаль до самого себе?

Дейв підвівся і підійшов до шафи. Там мав бути батьків бурбон. Знаючи батька, Дейв очікував знайти порожню пляшку, але бурбон глянув на нього залишком п’янкої рідини.

– Вистачить.

Дейв схопив пляшку, аж у попереку стрельнуло, але він не звернув уваги. Бурбон потік спраглою горлянкою, і хлопець одразу пошкодував, що зробив це. На смак алкоголь був схожий на дощову воду, в яку додали шмат болота і розмішали. Гидота, але Дейв потребував ефекту, а не смаку, тож ковтнув.

Через кілька митей випару бурбону стрімко вдарили у голову, аж Дейв мусив знову сісти. Тоді він чи не вперше оглянув себе. Старезний одяг, який він мав у машині на випадок дощу (звичка від матері, яка одного разу дуже змокла) не постраждав, тож лікарі запропонували саме його у якості змінки. Ніяких тобі подарунків від закладу. Дейв виглядав як безхатько, але то було останнє, чим він міг перейматися. Телефон під час аварії також не пошкодився, тому хлопець розблокував його з одним-єдиним наміром – подзвонити Шеррі. На шпалерах якраз було їхнє спільне, і Дейв відчув, як серце стискається у грудях. Ні, не зараз. Він відклав телефон і пішов до вбиральні.

Лікар явно казав, що знімати бандаж треба за кілька днів, бо рани ще повністю не затягнулися, не кажучи вже про ребра. Але гірше вже не буде, та й Дейв кров з носа хотів побачити себе. Це дивне бажання переслідувало його ще з перших днів лікарні. Чомусь Дейв боявся, що під бандажем він побачить жаливу картину, подібну до його снів. Це мати страх висоти і опинитися перед проваллям, яке й не обов’язково долати, але дуде хочеться. Інакше лишишся боягузом до кінця життя.

Дейв обережно стягнув з себе вицвілі светр та футболку і звів руки за спину. Бандаж кріпився липучками, але вони були достобіса чіпкими. Лише з третього разу Дейв зміг хоч трішки розвести дві половини. Вони піддалися, залишалося лише зняти сам бандаж. Відверто кажучи, Дейв усе-таки боявся, хоча й сам не розумів, чого саме. Мабуть, невідомості. Тому скинув бандаж на землю і глянув у дзеркало. Нічого. Те саме людське тіло, лише огидні шрами, по два з кожного боку. Дейв доторкнувся до одного і одразу ж засичав від болю: ще не загоїлися. Хлопець видихнув з полегшенням, наче впевнившись, що все це насправді.

Переодягнувшись, Дейв завалився на ліжко. Він чув, що живіт просить про їжу, але вирішив, що на сьогодні ходьби вистачить, і одразу ж заснув.

Цієї ночі Дейв спав неспокійно. Тричі прокидався серед глупої ночі і кілька хвилин дивився у стелю, слухаючи в’язку, майже лячну чорну тишу, аж доки сон не накочувався знову. Та вчетверте хлопець прокинувся від пекучого болю у правому боці. Дейв злякався, бо могли розійтися шви. Він сів на ліжку і відчув, що з рани щось витікає.

– Чорт, чорт, чорт!

Дейв потягнувся до телефона, але враз зупинився. Стримувати кров йому доводилося не раз, але зараз відчуття були зовсім не ті. Наче то не кров текла рукою, а хтось повз по ній. У хлопця захололо серце, але він все наважився присвітити телефоном і глянути собі на долоню. Порожньо. Знову здалося. Ще один такий раз, і Дейв піде до психіатра.

Влігшись знову, хлопець вже хотів вкриватися ковдрою, коли випадково провів рукою по рані, сикнувши від болю. Холодна і волога. Дейв обережно підсунув великий палець лівої руки, аби помацати її і, Бог свідок, відчув там щось тоненьке і довге.

– Що за?

Дейв покрутив знахідку у пучках пальців і смикнув, аби глянути, де інший кінець. Хлопець жахнувся, коли відчув, що той входить йому під шкіру і явно не має наміру виходити назовні. Дейв потягнув сильніше, але лише завдав собі зайвого болю.

– Пиздець, ото засрався в хаті! – Мовив хлопець, стаючи на ноги. Не зле було б прибрати якось…

Дейв смикнув що було сили, і нитка вискочила з нього, мов корок із шампанського. На кінці, що був у рані, колихалося щось темне і доволі велике. Увімкнувши ліхтарик на телефоні, Дейв із жахом зрозумів, що то був клятий павук. Хлопець сахнувся, але гидота так і висіла на павутині. Тільце зіщулене, ніби висохле, довгі ліпи притиснуті до живота.

– Блять, що це?!

Дейв пожбурив павука подалі і судомно обтер тіло ід залишків павутини. Рана під ребром нила, але хлопець думав про інше: час для психіатра таки настав. Він протер діру в боці шматком футболки із залишками бурбону та вклався спати. Чи варто казати, що він не зміг стулити очей до самого ранку?

4

– Девід Соммерсет, – мовила медсестра і хлопець підвівся. Зранку він зателефонував лікареві О’Коннелу, місцевому психіатру, і таки зміг вклинитися у його графік.

– Проходьте, – мовив лікар. У кабінеті стояв стійкий запах дорогих парфумів та нещодавнього сніданку. Сам Рендал О’Коннел, статний чолов’яга років сорока, який колись знався з його батьком, сидів у добротному шкіряному кріслі, хоча то цілком міг бути дерматин. Чомусь Дейвові здалося, що це важлива деталь. Він сів у таке ж напроти і видихнув. Медсестра уже записала його дані, але психіатр ще раз їх спитав.

– Дейв… Девід Соммерсет, двадцять чотири роки, живу неподалік, на, – Дейв замислився, яку ж адресу називати – батькову чи материну – і зупинився на першій, – на Іст-стрит, 45.

– Чудово! І чому ж Ви тут?

Дейв не зрозумів питання. Хіба ж не очевидно?

– Я не вмію читати думки, містере Соммерсет. Розповідайте.

Дейв видихнув, відчувши кольку під ребром, і розповів усе, починаючи від фатальної поїздки і закінчуючи вчорашнім жахіттям. Хлопець мусив попросити у лікаря склянку води, бо у горлі пересохло. Той довго думав над відповіддю, поки вимовив:

– Цікаво, цікаво. А що Ваш батько на це каже? Йому Ви розповідали?

– Ні, ще ні. Він у відрядженні, далеко.

О’Коннел щось занотував і спитав:

– А востаннє Ви з ним бачилися…?

– За кілька днів до виписки з лікарні.

– Зрозуміло. І зараз Ви живете у його будинку?

Дейв помітно нервував:

– Так, та нащо Вам це? Я ж розповів уже в чому проблема.

– Абсолютно згоден. Лише хотів дещо уточнити, – сказав лікар і відклав свій записник. – Чи була у Вас колись арахнофобія, містере Соммерсет? – Лікар підвівся і відійшов у дальню частину кімнати.

– Це типу страх павуків? Ніколи. Я й думати про них забув, доки не приїхав додому.

– Дивно. Зазвичай такі видіння, назвімо це так, відбуваються саме з людьми, що страждають від цієї фобії, – лікар повернувся, тримаючи в руці величезного тарантула. Дейвові очі розширилися, але не більше. Він справді не боявся.

– Це Ларрі. Йому вже п’ять років. Стільки ж часу я не страждаю від нападів тахікардії, коли бачу павуків. Це дивовижне створіння допомогло мені, О’Коннел посміхнувся і погладив павука. – Що Ви відчуваєте, містере Соммерсет? – Він простягнув Ларрі хлопцеві під обличчя.

– Майже нічого, – правдиво відповів Дейв. – Холод. Байдужість. Нічого суттєвого. То що зі мною?

– О, це вже щось. А зараз? – О’Коннел поставив павука на руку хлопця. Той одразу відчув бажання скинути волохатого з себе, але стримався.

– Ви… Ви чуєте мене?

– Чш-ш-ш. Він відчуває Ваші емоції. Проговоріть їх.

Дейв важко дихав, а павук пильно дивився на нього. Вісім дрібних оченят стежили за кожним його рухом. Хлопець глянув на огидні хеліцери (Боже, він пригадав це слово у такий момент!), які час від часу сіпалися. Чомусь Дейвові здалося, що Ларрі – добрий павук. Він би не заліз у рану хворої людини та не плів би там свої липку павутину.

– Я… я відчуваю тепло, – мовив хлопець і зрозумів, що так і є. Ларрі лоскотав його руку, і від цього ставало приємно.

– Чудово, містере Соммерсет! – Він забрав Ларрі, і відчуття враз зникли. – Здається, у Вас посттравматичний синдром. Ще кілька разів зустрінемося, тоді зможете відчути контраст. А, і ще одне: навряд той Ваш павук справді був у рані. Такі випадки рідкісні, але то все ж була галюцинація. Чому Ваш мозок обрав саме павука – не розумію, але з’ясую.

– Тобто зі мною все нормально?

– Більше того, скоро буде навіть краще! Проте я попросив би Вас уважно стежит за тим, що вживаєте.

Дейв відчув, як кров прибуває до обличчя. Невже він весь цей час дихав на лікаря перегаром?

– І ще одне: поговоріть з Шеррі. Необов’язково сьогодні, але це необхідно зробити. Для Вас самих. Просто з’ясуйте ситуацію. – Лікар підвівся і прочинив двері кабінету: – До зустрічі!

– Бувайте…

Можливо, Дейв справді вилікувався б, і все вийшло б на краще. Можливо, якби Рендал О’Коннел одразу звернувся куди треба і розповів про хлопця. Але лікар був надто амбітним і хотів поспостерігати за розвитком Дейвового стану.

5

За п’ятнадцять хвилин Дейв уже стояв під дверима будинку Шеррі. Величенька двоповерхова будівля відкидала страхітливу тінь на хлопця, який стукав і молився, щоб нікого не було вдома. Але дівчина відчинила двері і здивовано дивилася на гостя.

– Привіт, Шеррі.

– Привіт, – у її голос вчувалася жалість, але Дейв не звернув уваги. Зараз йшлося не про це. – Проходь.

– Ні, я на хвилинку. – Хвойда, чому вона кинула його? Якби не Шеррі, він би був здоровим і не мав жодних проблем! – Треба дещо сказати.

– Тоді тим паче заходь, – жалість змінилася на металевий полиск, від якого ставало лячно, але Дейв погодився. Він справді хотів усе з’ясувати і піти собі.

У будинку не було нікого, окрім Шеррі, тож Дейв розслабився. Не хотілося говорити у присутності її батьків.

– Чаю, кави? – Запропонувала дівчина.

– Ні, дякую. Шеррі, сядь, будь ласка.

Дівчина завмерла, а тоді послухася. Її неймовірно красиві очі пильно стежили за ним.

– Я… – почав було Дейв, та затнувся. Як почати цю розмову? Що сказати ЦІЙ ХВОЙДІ?

– Вибач, – випередила його Шеррі. – Я відчуваю себе винною за той випадок.

Ще б пак, курво! Чорт! Що це з ним? Голова скажено болить.

– Ні, я ж був за кермом. Я не за цим прийшов, тобі немає за що вибачатися.

Шеррі заплакала, Дейв розумів, що то були щирі сльози.

– Припини, я ж живий.

– Так, але…

– Жодних але. Я хотів сказати, щоб ти була щасливою. Хоч ти і досі у моєму серці, я відпускаю тебе.

– Дейві…

– У мене є батько, робота. Якщо ти раптом переймалася, чи не впаду я у депресію, то не треба. У мене не буде на неї часу, – Дейв посміхнувся. Та очі його поволі наливалися кров’ю.

– Дейві, ти ж… – Шеррі витерла сльози і глянула на нього, ніби не розуміла, що хлопець каже.

– Як я й кажу, у нас з батьком багато роботи. Треба дещо владнати на цвинтарі та й машину нову придбати.

– Як знаєш. Я все ж заварю чаю, – і пішла.

Дейв пішов за нею. У Шеррі завжди була гарна витончена шия, але чомусь саме зараз це дуже кидалося в очі. Білосніжна шкіра сяяла у ранковому світлі, так і кличучи до себе.

– Ти була у лікарні, – мовив Дейв, відганяючи думки.

– Так. Кажу ж, я мусила, бо відчувала себе винною, – вона глянула на хлопця, ніби рентгенограф, який дивиться на пошкоджені ребра. – Досі відчуваю.

– Ми вже, здається, це проїхали.

– Так, так, – Шеррі налила собі гарячого чаю. Її руки тремтіли. Дівчина боялася.

– Ти ж тоді перевіряла щось у лікарні, правда? – Дейв взяв у неї чашку і сьорбнув. Розпечений напій розтікся нутром.

– Ти про що?

– Чи я копам не розповів. Тебе б навряд чи хоч якось покарали, але ти боялася.

– Дейві, ти мариш.

– О, зараз я все розумію чітко як ніколи. Ти завжди такою була, Шеррі. Завжди захищала лише свою милу дупу. На інших тобі було начхати, ти лише вправно грала роль, – чим далі, тим більше Дейв відчував, як його бік палає.

– Припини.

– Ти лише нещасне дівчисько…

– Замовкни!

Шеррі тримала у руці кухонний ніж, здається, того ж набору, який він їй подарував, і готова була його застосувати. Дейвові наче пелена з очей впала, він впав на диван у вітальні і обхопив тремтячими руками голову:

– Вибач, Шеррі, не знаю, що на мене найшло. Вибач, чуєш?

Дівчина відклала ніж і підійшла до хлопця. Вона взяла Дейва за руки і мовила:

– Я розумію, як тобі важко. Не тримай усе в собі.

Дейв глянув на неї і не розумів, як міг колись її любити. Як міг щойно сказати, що вона досі у його серці? Та таких як вона потрібно…

– Лицемірка… – прошепотів він. Шеррі або справді не почула, або вдала, бо просто промовчала. Дейв давно все вирішив, бо іншого з’ясування стосунків він не бачив, тож підвівся і мовив:

– Як щодо прощальної вечері? Скажімо, завтра ввечері у «Літл Строберрі».

Хлопець бачив, що Шеррі силується відмовитися, але погодилася. Останній жест доброї волі від колишньої.

– Якщо це дозволить нам нарешті усе вирішити, то я не проти.

– Чудово! – Дейв підійшов до дверей. – Бувай, Шеррі.

– Папа, – мовила дівчина і зачинила будинок. Передчуття чогось непоправного було в обох.

6

Дейв стогнав від болю у порожньому будинку. Голова розколювалася, а ребра немов на гаки посадили і тягли, аби вирвати. Ще й шкіра несамовито свербіла, наче хлопець був дворовою собакою. День хилився до сутінок , а Дейв досі нічого не їв. Батько поїхав хтозна-куди, навіть нічого не лишивши у холодильнику. Ото вже чортів день!

Хлопцеві з голови ніяк не виходив образ тарантула Ларрі. Ідеальний хижак, його вигляд не викликав жодних емоцій, окрім захоплення, тепер Дейв це розумів. Якось він читав, що колись павуків вважали творцями світу. Їхні лапи дозволяли їм подорожувати усіма вимірами, контролювати їх, руйнувати та створювати нові. Індуїстські боги саме від павуків позичили свою багаторукість. Калі, жорстока володарка часу та богиня смерті і знищення. Не може бути простим збігом обставин, що після фатальної аварії, у якій Дейв мало не загинув, йому почали ввижатися саме павуки. Провидіння чи прокляття? Щось підказувало хлопцеві, що скоро він це з’ясує.

Ребра ще дужче свербіли, наче зсередини щось хотіло вибратися. Дейв зрозумів, що зробив помилку, коли занадто швидко зняв корсет. Мабуть, кістки ще до пуття не зрослися, от і відчуття такі дивні. Знову до лікарні він іти не хотів, тож вирішив оглянути себе самотужки. Хоч спокійніше стане.

Дейв увімкнув ліхтарик на телефоні, єдине спасіння у вечірню пору у цій халупі, і пішов до ванни. Старе дзеркало, яке мати колись подарувала батькові, досі тут висіло. Навіть наліпка з Людиною-павуком так само красувалася в кутку. Попри тьмяне освітлення Дейв все ж роздягнувся. Оголене тіло було худорлявим, шкіра напиналася на кістках, а на ребрах була червоною від сверблячки. Хлопець відчував, що шкіра от-от лусне, та не міг зупинитися. Шматочки шкіри забивалися під нігті, ребрами стікали спершу маленькі, а згодом більші цівки крові. Ще, ще, Дейв буквально шматував себе. Кавалки шкіри падали на холодну плитку. Хлопець стогнав від болю, коли відчув, що біль припинився. Різко, наче й не було. Дейв посвітив на себе і глянув у дзеркало. Білі кістки ребер зяяли у кривавих ранах. Підлога вкрилася кривавою юшкою. Дейв мало не зомлів від побаченого та відчутого, коли вловив краєм ока рух біля ребер. Тільки не павуки знову! Хлопець світив телефоном вглиб рани, доки не впевнився, що там нічого немає. У голові паморочилося від втрати крові, Дейв ледве тримався на ногах, але ще зміг побачити, як з рани таки щось вилазить. Довге, слизьке, вкрите якимось коричневим шаром. Хлопець жахнувся, коли зрозумів, що та штука схожа на лапу. Перший суглоб, другий, третій...

– Що зі мною коїться?

Дейв хотів вийти, але послизнувся на власній крові і впав. Тим часом з іншого боку теж лізла та огидна кінцівка. Хлопець не вірив, що це справді відбувається. Мабуть, він надто перехвилювався і зараз просто прокинеться у своєму ліжку, вкритий ковдрою та без закривавленого тіла. Але сон ніяк не розвіювався, а з тулуба стирчало уже чотири лапи – по дві з кожного боку. Дейв відчув, як сльози горохом лиються з його очей. Він нічогісінько не розумів, міг лише спостерігати. Краєм здорового глузду він второпав, що аж ніяк лапи не належать якійсь чужорідній істоті, яка намагалася вилізти нього. Кінцівки належали самому Дейву. І тепер єдиним, що він відчував, був голод. Несамовите бажання наповнити шлунок. Дейв витер сльози і більше ніколи не плакав. У ньому прокинулося щось, що давно спало і чекало на пробудження. Тож час виходити на полювання.

***

Роланд О’Коннел смачно сьорбав дороге віскі. Його думки були прикуті до малого Соммерсета. Давно вже він не зустрічав пацієнта з настільки складним випадком. І Боже, як же Роланду було добре! Нарешті він зможе провести своє спостереження. Його методику називали садистською, адже замість прямої допомоги лікар лише підштовхував хворого до рішень, які мали вплинути на його стан. Проміжні етапи Роланда не цікавили, він жадав кінцевого результату. Дейв мав впоратися з хворобою, але змінитися у процесі. Ці зміни О’Коннел і хотів побачити.

Віскі розтікалося нутром, перетворюючи темряву кабінету на п’янкі, ледь вловні сутінки. За вікном було ще рано для ліхтарів, але достатньо пізно, аби сплутати не розрізнити силует людини чи сплутати його з чимось. Роланд підвівся і оглянув своє робоче місце. Туга щоразу накочувалася на нього, коли він пригадував часи свого бідування. Жінка кинула психіатра-початківця, не повірила у його казки про безбідне майбутнє. А зараз він за крок, та що там, за йоту від важливого відкриття про вплив перенесених травм мозку вкупі з психічним розладом на світосприйняття та самовизначення. Девід – чудовий екземпляр. Ті його розповіді про павуків… Боже, це ж золота жила! Нечасто вдається зустріти когось настільки хворого.

О’Коннел визирнув у вікно. То був його непорушний ритуал, програмування і себе, і навколишнього світу. Він ставав у зручну позу, уявляв себе учасником Всесвітнього симпозіуму з психіатрії, який забирає заслужену нагороду.

– Дякую, колеги, щиро дякую! – Говорив він порожнім вулицям. – Вважаю, що це лише стимул для подальшого розвитку. – А тут наставав час для крилатої фрази, яку він давно вигадав саме для цього випадку. – Заради мізків варто жертвувати зручним сідалом для дупи! – Тут мав бути шквал сміху та оплесків, Рендал кланявся та йшов зі сцени. Але наразі він тупився у провулок напроти і намагався зрозуміти, що це там так швидко рухається.

Постать зиґзаґами чи то бігла, чи то стрибала, долаючи відстань неймовірно швидко. На секунду лікар подумав, що то оголений чоловік напідпитку, який шукає нових пригод. Але то була цілковита маячня, нащо комусь таке робити? Тим часом об’єкт звернув у інших провулок, що межував з будівлею, де зараз був сам О’Коннел. Кут був надто гострий, тому годі було щось розгледіти. Натомість лікар чув, і у нього пішов мороз поза шкурою. Хрипке гарчання, майже булькання, доносилося звідти. Час від часу щось клацало об бетонну доріжку, наче хтось вдаряв ножами об землю. Тюк, тюк, тюк, тюк.

Рендал відчув, що тремтить. Він поволі відійшов від вікна, боячись, аби постать його не помітила. Тюк, тюк, тюк, тюк. Звук пришвидшувався та віддалявся. Хтось пронизливо зойкнув. Лікар кинувся до телефона, але згадав, що у цьому триклятому місті навіть копи раніше після заходу сонця впадають у сплячку. Крик надворі спинився, О’Коннел застиг, чекаючи хоч чогось. Тюк, тюк, тюк, тюк. Все тихіше та тихіше. Воно пішло? Лікар не наважився прочинити вікно, проте вирішив спуститися донизу. У внутрішній кишені його піджака завжди був канцелярський ніж. Ним лікар зазвичай різав бланки та рецепти. Зараз же тримав його на витягнутій руці і, слово честі, готовий був застосувати до ворога. Ким чи чим би він не був…

Провулок уже повністю потонув у темряві. Ліхтарика лікар не мав, але щось штовхало вперед. Цікавість, азарт. Чи людська дурість, бажання побачити щось неможливе? Під ногами не було нічого підозрілого, О’Коннел рухався далі, доки не побачив те, що й у найгірших кошмарах не зустрінеш. Його ледь не вирвало, коли уздрів ледве живу жінку, що лежала під стіною. Її нутрощі були розкидані поруч, ріки крові текли долівкою, це Рендал і без ліхтарика побачив. Опанувавши себе, О’Коннел таки побіг за телефоном, сподіваючись, що хоч чимось допоможе бідолашній.

7

Дім. Двері. Замок. Одяг. Кров. Сховати. Смерть. Покарання. Жінка. Повія. Кров. Їжа. Кров. Втеча. Відраза. Спокій. Розуміння. Бажання побути наодинці. Людська природа. Чистота думок…

Дейв упав на ліжко. Тіло наче з дротів складалося. Їх натягнули, та забули відпустити. Хлопець ніби пробіг марафон, почувався паршиво. Кров була по всьому тілу, але йому було байдуже. Лапи притислися до тулуба, наче їх ніколи не було. То тепер він житиме отак? Як якийсь мутант? А ще цей голос у голові. Він весь час щось казав, та Дейв не вслухався. Зараз він був схожий на білий фоновий шум, тільки й усього. Але коли хлопець спробував на смак кишки тієї лярви… О, він співав від задоволення! Просив ще і ще! І Дейв залишився б там або притягнув би її сюди, якби не той лікар. Треба ж було йому тоді з’явитися! Що як він його впізнав? Хоча навряд чи, Дейв усе робив швидко, а надворі було темно. Принаймні, хлопець сподівався на це.

«Ти знаєш, хто наступний», – мовив голос, і Дейв налякався. Він ніби говорив з хлопцем. «Якщо не ти, то я зроблю це!»

Дейв вклався спати. Він вбивця. Жорстокий монстр, який народився з його ж хворої уяви. Дейв не чинив спротиву, він вважав, що це його друга особистість, яка жадає справедливості. Радикальними методами. Хай так, у цьому місті все одно немає достойних людей. Лише селюки, шарлатани та хвойди. З цим думками хлопець заснув, відчуваючи, як голова гуде, а руки й ноги сіпаються у судомах.

***

Наближався вечір наступного дня, Дейв відшукав пальто, аби його ребра не кидалися у вічі. Рани уже затяглися, та все одно було дискомфортно від усвідомлення, що у тебе ще чотири руки. Голова його була напрочуд чистою, але хлопець все одно стояв під дверима «Літл Строберрі», не наважуючись увійти.

«Чого ти чекаєш? – Спитав голос. – Вона ж передумає і піде!»

Шеррі нікуди не подінеться, і Дейв знав це. Для неї справді було важливо перегорнути цю сторінку. Натомість Дейв уже не думав ні про їхні стосунки, ні про аварію. У ньому знову прокинувся голод, який він мав намір утамувати.

Дівчина уже чекала на нього. Біля неї стояла склянка з водою, її волосся розсипалося каскадом. Вона завжди була такою красивою?

– Привіт. Чого завмер? Сідай. – Голос у неї був силувано привітний, але Дейв не відповів. – То як? Вирішимо усе прямо зараз?

– Зачекай, – мовив Дейв. Голова знову почала гудіти, мов вулик. Лапи під плащем не рухалися. Голос мовчав. – Не поспішай. Хочу посидіти з тобою востаннє.

Дівчина кивнула. Покликавши офіціанта, вона замовила собі овочевий салат і пильно глянула на хлопця.

– Ти будеш їсти?

Дейв крутнув головою, аж почув, як хребці хруснули. Здавалося, він міг бачити набагато більше, ніж досі. Відвідувачі ще ніколи не були такими огидними.

– Так. Згодом.

Шеррі впоралася із салатом та замовила собі келих червоного вина. Вона дратувалася, та все одно чекала, доки Дейв дозріє.

– Знаєш, – почав хлопець, – я змінився. Чесно кажучи, дуже змінився. Ти навіть не уявляєш наскільки.

– Не лякай мене. Я і так на нервах після новини про смерть Діони. Ти чув взагалі? Її наче ведмідь розірвав.

– Чув, звісно. Шкода, ви ж були под…

Дейв відчув, як щось підповзає до горла. Ще мить, і він би виблював прямо на стіл.

– Все добре, Дейві? Ти виглядаєш… виснаженим.

Грудка все підіймалася, потуги її стримати не допомагали. Дейв прикрив рота якраз тоді, коли блювота вирвалася назовні, і зміг її стримати.

– Боже, Дейві, – мовила дівчина. – Ходімо звідси.

– Шеррі, я…

– Не говори зараз, – вона кинула на стіл гроші за вечерю і допомогла хлопцеві підвестися. Офіціант з пересторогою глянув на них, але врешті відвів очі, радіючи, що вони забралися.

Дейв та Шеррі вийшли з «Літл Строберрі». Хлопець виплюнув блювоту на бокову доріжку, тому дівчина не помітила, що у тій масі був шматочок не перетравленої шкіри. Лапи під одягом почали рухатися.

– Шеррі, вибач…

– Усе нормально, – мовила. – Ти колешся? Чи нюхаєш?

Дейв глянув на неї з осудом, а тоді відчув, що підступає нова порція блювотиння.

– Пішли, – Шеррі схопила його за руку і повела додому.

Голос у голові щось бубонів, але Дейв не слухав. Зараз він чи не вперше подивився на Шеррі, свою Шеррі, як на жінку, яка завжди підтримає. Можливо, вона справді хотіла йому кращого?

«Вона хвойда! Кинула тебе і мало не вбила!» – проревів голос.

Дейв намагався його заглушити, але не міг. Той гудів занадто глибоко, у кожній кістці, змушуючи хлопця коритися. Він почувався одержимим, а екзорциста поруч не було.

– Ти точно маєш де спати… там? – Шеррі спитала про батьків будинок. Вона вже стояли тут деякий час, але Дейв навіть не помітив. Перед очима все плило, зображення то розбивалося на мільйон шматочків, то знову збиралося докупи.

– Шеррі, я не можу, допоможи мені…

– Проспишся – полегшає. Прощавай, Дейві, мені шкода, що саме так усе й закінчиться, – мовила Шеррі і розвернулася, аби йти.

«СХОПИ ЇЇ!!!», – скрикнув голос, і хлопець виконав наказ. Одна рука схопила дівчина за шию, інша щільно затулила рота. Від несподіванки Шеррі впала на землю, тому Дейв заволік її до будинку.

***

Дівчина благала, аби померти. Біль був пекельний, вона вже от-от відключиться. Але він знову штрикав її чимось гострим. Дейв підвісив її за руки і катував. На дівчині живого місця не було. Нігті вирвані, обличчя порізане, з грудей та живота текла кров. Хлопець походжав довкола та гарчав, мов скажений пес. Шеррі хотіла померти, але не могла. Це створіння, яке вже перестало бути Дейвом, змушувало її терпіти.

Тюк, тюк, тюк, тюк. Він повернувся. «Вбий мене!» – хотіла крикнути Шеррі, але вийшло лише незрозуміле мугикання – він вирвав їй язика. Вона ж просто хотіла йому допомогти…

***

Кров. Жертва. Їжа. Помста. Дівчина. Любов. Зрада. Хижак. Полювання. Кокон. Гніздо. Свідки. Докази. Голос. Наказ. Лапи. Павук. Крик. Хто… Я…

8

– Як ти сказав? – спитав Річард.

– Так і є. Я його підвіз тоді, а він до тієї халупи. «Тут, – ка’е, – і все».

Річард Ґрант, що саме повернувся з іншого округу, розпитував молодшого брата про все, що пропустив. Почувши історію про Дейва Соммерсета він чомусь не на жарт розхвилювався. Щось там було нечисто.

– А ти міг хоч трохи з ним поговорити?

– Та куди з ним говорити? Ти ж знаєш його, після смерті батька цейго, трохи поїхав.

Річард не сперечався. Хто при здоровому глузді буде жити у покинутій халупі на окраїні міста?

– Після того бачив його?

– Та хіба що раз, у центрі, біля офісного будинку. У тому провулку Діону знайшли.

Річард знову відчув холодок на спині і зрозумів, що повинен перевірити. Хоч вони й не були у добрих стосунках з Соммерсетами, та батько його завжди вчив допомагати нужденним.

– Так, ану, поїхали зі мною. Глянемо, як він там.

Брати Ґранти приїхали до Дейвового будинку якраз після того, як там скінчилася кривава баня. Річард прочинив трухляві двері і майже одразу побачив, як щось подовгасте звисає зі стелі. Спершу він подумав, що то кавалок перекриття, яке то тут, то там же провалилося, але потім збагнув, що то тіло, обклеєне скотчем. З нього цебеніла кров. Бенджі скрутився від нападу блювоти і вибіг з будинку. Річард дістав свого ножа і розрізав скотч на рівні голови. Побачивши там скривлене у мовчазній агонії лице Шеррі, чоловік викликав копів.

***

Через дві години після приїзду поліціянти доповіли, що знайшли Дейва. Він оголений вліз у стару будку електропередач, яку от-от мали відімкнути через аварійність. Хлопець, вірогідно, заплутався у кабелях, один з яких був під напругою. Дейв згорів мало не до кісток, тож судити не було кого. Очевидно, що й Діону Бенедикт убив він. Тож справу закрили, а залишки тіл дівчат віддали їх рідним для поховання.

– А з цим що робити? – Спитав патологоанатом Маєрс, схилившись над останками Дейва.

– Рідних у нього немає, тому на кремацію. Прах розвіємо десь поруч із річкою, аби й згадки про нього не було.

Проте дехто ще довго згадував Дейва. Лікар О’Коннел таки видав ґрунтовну працю про психічні розлади та травми мозку. Звісно, він не очікував такого результату, але й той справив неабияке враження на комісію та редколегію університету. Рендал О’Коннел таки здобув бажане визнання, хоч його і досі вважають садистом. Сам Рендал вважав, що він лише відкрив прихований клапан у свідомості Дейва, адже хлопець хворів роками і не підозрював цього. Мабуть, він не міг змиритися зі смертю батька, от і малював собі образи, які лише сам міг бачити. Тож запустити невідворотну реакцію було справою кількох влучних слів. «Метаморфози» – так він назвав свою працю і пишався собою, а Дейвові останні хвилини були сповнені туги за батьком, якого він так і не відпустив, та незаслуженого болю.