Лярва

Всі колись чули, що "мир і спокій є тільки на цвинтарі". Може, саме за тим деякі туди й приходять. Краще навіть, якщо там немає тих, кого ти знав. Прогулюючись серед надгробків, весь час намагаєшся перейнятися долею тих, хто лежить під ними. І минуле цих людей, про яких ти не знаєш зовсім нічого, крім дати народження і смерті, раптом починає проявлятися в уяві, набуває форми. Здається, що час зупинився. Ми в місті мертвих: навіть шелест вітру здається нетутешнім, що лунає десь за огорожею, ніби за склом, і боязкі голоси птахів ледь чутні, ніби приглушені. Щойно ми йшли містом, залитим сонцем, крізь чисті вулиці, і нам навздогін долинав шум машин, голоси людей, уривки музики з радіо, що грало на кожному кутку майже з кожної крамнички чи кафешки. Але ледь ми переступили за огорожу цвинтаря, як все це миттєво стихло. Десь далеко залишилося залите сонячним сяйвом місто з його суєтою. Ми відразу потрапили в інший світ. Сонце несміливо простягає свої промені крізь переплетені гілки столітніх дерев, що понуро схилилися над надгробками та вузькими доріжками. Дерева, ніби вартові, вишикувалися шеренгою і пильно охороняють спокій цього місця. І здається, ніби вони запитують тебе: "Навіщо ти прийшов сюди? Що ти шукаєш тут? Навіщо ти порушуєш спокій тих, хто вже прожив своє життя, або чиї життя так раптово обірвалися, і кому потрібен лише спокій і тиша? Ти не боїшся їх — душ тих, хто лежить під шаром землі, під кам'яними надгробками? Душі можуть тільки бачити й відчувати. У мертвих душ немає бажань, вони позбавлені можливості мріяти, думати, творити, винаходити, пізнавати щось нове. Їм залишилася лише пам'ять про те, що пішло безповоротно і вже ніколи не повернеться. Смерть незворотна".

Ця історія трапилася на травневі свята 2010 року. Нарешті я зміг вибратися до Львова не один, а з дівчиною. Хотілося кудись поїхати за світ очі, поблукати старовинними вуличками та оглянути цікаві місця. Одне з таких місць, яке я мріяв відвідати — Личаківський цвинтар.

Вдень сонце зігрівало вже по-літньому, і погода сприяла довгій прогулянці. Вже ближче до вечора ми дісталися цвинтаря. Раніше я ніколи не замислювався навсправжки про те, чи боюся смерті. А якщо дізнаюся, що живу сьогодні останній день? Багато що я б хотів змінити у своєму житті? Але чи зміг би насправді? Я знаю, що точно не став би робити: не став би напиватися, дивитися телевізор, слухати депресивну музику, грати на комп'ютері, кинув би цю монотонну і нудну роботу, яка спочатку здавалася такою захопливою... Мабуть, я б відправився кудись у віддалене місце з Танею і провів би цей день разом з нею. Далеко від сторонніх очей я б виразив їй всі почуття гарному вірші або простенькій пісні... а потім би помер у неї на руках зі щасливою усмішкою. Як добре, що в мене є кохана дівчина!

— Хі, Дімончику! А правда, що готи люблять трахатись на кладовищі? А то я чула...

Голос Кет перервав мої роздуми. Це було безцеремонне вторгнення в мій внутрішній світ, і я розізлився на неї. Взагалі-то її звали Катя, але вона це ім'я зненавиділа з самого дитинства. Навіть вимагала від усіх, щоб її звали не інакше, як Кет, з гордістю додаючи, що це англійською означає "кішка". Щоб підтвердити свою схожість з кішкою, вона частенько мружилася, вигинала спину і при розкішній фігурі володіла дійсно котячою грацією. Час від часу вона нявкала, щоб привернути до себе увагу. Мабуть, єдиною істотою, яка не хотіла визнавати, що вона схожа із кішкою, був ангорський кіт її матері. Але на цьому примхи й дивацтва не закінчувалися. Від Кет взагалі завжди можна було очікувати будь-яких сюрпризів, капризів і вибриків під впливом миттєвого настрою. Ось вже чого я не міг зрозуміти, як Таня могла цілодобово терпіти це безглузде дівчисько — терпіння моєї подруги було просто безмежним. Що з неї взяти? Малолітка. Гормони грають. Ці бурштинові очі з диким блиском... Та вони будь-якого хлопця зведуть з розуму.

 У знайомствах Кет могла розібратися тільки вона сама. З абсолютно чужими людьми вона поводилася розкуто, анітрохи не соромлячись проявляти емоції, викликані раптовими перепадами настрою. З дитячою безпосередністю вона могла зупинити посеред вулиці міліціянта, просячи у нього сигарету, і нещасний правоохоронець тут же забував, що, виконуючи прохання цієї милої дівчини, він тим самим порушує закон. Вона володіла неймовірною чарівністю, і мало було людей, хто міг би відмовити їй у проханні.

У свої шістнадцять років Кет уже знала, що представляє для хлопців певний інтерес, і навчилася цим користуватися. Проте, геть не схожа на безліч тих наївних дурненьких дівчат в її віці, які вірять у "велике чисте кохання" і заради нього готові піти на сінник з першим-ліпшим серцеїдом. Кет уже з підліткового віку встигла стати хитрим і цинічним стервом, без натяків заявляючи, що "я взагалі в любов не вірю, мені потрібен тільки секс, і то час від часу". Хлопці за нею буквально сохли. Її живі карі очі, пишна фігура й непереборна чарівність стервозної та примхливої ​​маленької дівчинки діяли безвідмовно. Мене це аніскільки не дивувало: зазвичай такими стають дівчата, які росли без батька. А Кет, можливо, сама цього не усвідомлюючи, пробуджувала навіть у прищавих молодиків батьківський інстинкт, бажання опікати й догоджати, наївно приписуючи цей ефект своїм жіночим чарам. Деяким хлопцям, піддавшись миттєвому настрою, вона іноді давала доступ до свого тіла, тоді як інші нещасні залицяльники отримували від неї лише обіцянки й хибні надії. Вона всім нещадно розбивала серця й кожного норовила цинічно використовувати у своїх цілях хоч як-небудь, то оголошуючи своєму черговому хлопцю, що між ними все скінчено, то знову й знову закликаючи вже остиглого було кавалера до себе, тому що вона "одумалася й зрозуміла, якою була дурепою, що відкинула такого гарного хлопця". Але це була гра, і через якийсь час все повторювалося.

Ця її загадковість — лише маска. І я не розумію, що може пов'язувати мою подругу з нею. Але вони дружать. Просто нерозлийвода. Такі вже вони, дівчата, дивні створіння...

— Дімончику, ти що, язика проковтнув? — Кет озирнулася в мій бік, й скорчила незадоволену гримасу. — Я ж тебе запитала!

— Кет, а тобі не здається, що твоє питання недоречне? — подала голос Таня і тут же взяла мене за руку.

"Вона ревнує, — подумав я із задоволенням. — Боїться, що подруга випробує свої чари. Але я не дурень. Я її добре знаю, щоб піддатися на цю дурну гру".

— Не розумію, що тут такого, — промовила Кет скривдженим голосом. — Мені ж просто цікаво!

— Ну ми не хіпі, — відповіла Таня, — і фрі лав нам не притаманний. Якщо і притаманний, то не всім.

— А ви до них хіба не належите? — запитала вона, посміхнувшись.

Я поспішно відвів погляд, занурившись у споглядання скульптур на кладовищі. Ось кам'яний ангел схилився над надгробком в позі, що виражає скорботу і глибоку журбу, ось статуя мадонни з сумним ликом, що тримає запалену кимось велику свічку, статуя дівчинки, чиє тіло виснажене довгою хворобою, і вона вже не має сил підвестися... У всіх фігурах стільки почуттів, невимовного болю і смутку. Кожна з них неповторна, з характерними рисами й мімікою.

Я сердито зиркнув на Кет і вимовив крізь зуби:

— Іди знаєш куди зі своїми дурними питаннями! Навіщо ти взагалі сюди пішла? Чи не розумієш, де знаходишся?

— На кладовищі, ідіот! — відповіла вона й повернулася до мене спиною, всім виглядом даючи зрозуміти, що тепер сильно на мене ображена. Кет підійшла до одного з гранітних надгробків і, випроставшись з котячою грацією, припала спиною до кам'яного хреста з красивою в'яззю.

— Сфоткай мене тут, — наказала вона.

Я відвернувся, щоб не дивитися на її пишні груди, що визирали з глибокого вирізу. Подібний прикид — рожева футболка з малюнком котика і блакитні джинси з бахромою з боків і внизу — їй дивно пасував, хоч і виглядав безглуздо. Я знав, що Тані дуже не подобалося, якщо я навіть мимоволі витріщався на чиїсь принади. Таня, удавши, що не помічає моїх поглядів, мовчки кивнула і слухняно витягла фотоапарат "мильницю". Блиснув спалах, і Таня тут же прибрала фотоапарат у чохол.

— А ще ми могли б знайти тихе місце і зайнятися любов'ю втрьох... Це так романтично, — не вгамовувалася Кет.

Таня шикнула на неї й тут же густо почервоніла:

— Ну це вже занадто! Я Дімку нікому не віддам! Навіть тобі.

Кет хмикнула і відійшла від хреста.

— Ну як хочеш. Я взагалі-то пожартувала, — сказала вона з удаваною байдужістю і демонстративно повернулася до нас спиною, обнявши руками крихітного кам'яного ангела, який ледве діставав їй до грудей. Вона так нахилилася, що край футболки трохи задерся, а джинси злегка сповзли, і я мав можливість споглядати її розкішний пружний зад і край спідньої білизни. Я поспішно відвів очі й зустрівся з докірливим поглядом Тані, хоча її зелені очі залишалися такими ж лагідними та спокійними, як завжди.

— Не звертай на неї уваги, — прошепотіла Таня, нахилившись до мого вуха. — Кет ще дитина. У неї перехідний вік. Це вона прикидається такою... вульгарною. А насправді вона дуже чутлива і вразлива, адже її не раз вже образили, і вона боїться, що це може повториться знову. Насправді вона зовсім не така...

— Мене взагалі не цікавить, яка вона, — відповів я, злегка обіймаючи Таню за плечі. — Для мене є тільки ти. Але мені здається, без неї нам було б тут краще.

— Вона попросилася з нами, а я не змогла відмовити. Я знаю, як ти хотів, щоб ми поїхали тільки вдвох, ти ж так довго чекав цієї можливості.

— Скажіть, коли у вас дійде до гарячих пестощів, я тоді відвернуся, щоб вас не бентежити, — вимовила Кет єхидно.

"От нестерпна дівка!" — подумав я з роздратуванням, озираючись на неї.

— Ні, ну навіщо ж, краще щоб ти дивилася, — відповів злорадно. — Дивилася і заздрила.

Таня відсторонилася і легенько вдарила мене по руці.

— Можу й подивитися, якщо ти не проти, — відповіла Кет, розсміявшись, і знову прийняла мальовничу позу, щоб я міг споглядати її принади. Її довге меліроване волосся розтріпалися на вітрі, і я зрозумів, що не можу не дивитися на неї. Вона знову знущально засміялася, а я насилу відірвав погляд і тут же, намацавши долоню Тані, поспішно узяв її за руку, наче шукаючи захисту.

"Так вона просто відьма, — подумав я. — Від неї йде... навіть важко зрозуміти, що... Але навіть мені важко встояти перед її чарами, не будь поруч Тані".

 Я поспішно розгорнув Таню до себе, обійняв за плечі й почав цілувати. Деякий час вона мовчки й нерішуче пручалася, відвертаючи обличчя, але нарешті здалася, і наші губи злилися в довгому поцілунку...

— Я чекаю на продовження... Коли з вас почне падати одяг, — сказала Кет тим же тоном і вичікувально подивилася на нас.

— Не дочекаєшся, — відповів я. — Краще подивися на цвинтарних собак, як вони будуть спаровуватися. Зараз начебто у них шлюбний сезон. Це тобі буде куди цікавіше.

Я демонстративно повернувся до неї спиною і м'яко пригорнув до себе Таню. Ми знову злилися в поцілунку. Кет ображено хмикнула.

— Ну, я пішла. Любіться тут без мене!

Ми почули кроки, що віддалялися. Деякий час нам було начхати на всіх. Але раптом Таня відсторонилася, тривожно озираючись.

— Дімку, вона кудись пішла!

— Ну і що? — я знизав плечима. — Вона вже не маленька, знайде дорогу.

— Ти не розумієш, — відповіла Таня. — Я ж обіцяла її мамі дивитися за нею. Щоб не наробила дурниць.

— Вітаю! З тебе зробили няньку, — сказав я з легкою насмішкою.

— Ну вона ж моя подруга, — заперечила Таня.

— Це не означає, що ти повинна робити те, що не змогла чи не захотіла її мати. Її вже не перевиховаєш.

— Я знаю, але все-таки нам треба її пошукати.

— Там її сліди видно. На доріжці. Ребристі кросівки. Вона не могла далеко піти.

Взявшись за руки, ми пішли по слідах Кет. Шукати довелося довго. Сліди петляли від одного надгробка до іншого. Нарешті ми знайшли її. Вона лежала на красивому надгробку з чорного каменю, пригорнувшись до пам’ятника. Могила належала молодій дівчині, на ім'я Світлана Долинська. На пам’ятнику були вибиті роки життя, 1980-1996, і чотири рядки скорботного вірша.

— Заснула, чи що? — запитав я Таню, оглядаючи Кет. Та лежала, не ворушачись, із заплющеними очима, лише груди ледь здіймалися від дихання.

— Вона не виспалася сьогодні, поїзд дуже трясло. Та й у коледжі втомлюється, бідолашна. Зараз багато задають, не те, що в наші часи…

Я лиш усміхнувся, здогадуючись, від чого насправді втомлюється Кет, але змовчав. Таня легенько потрусила її за плече, але Кет не прийшла до тями. Поляскала по щоках — нуль реакції. Таня перелякалася не на жарт.

— А раптом з нею щось сталося? Що ми робити будемо? Тут чуже місто, вона неповнолітня. Щоб госпіталізували, мабуть, треба дозвіл матері…

— Не панікуй, почекаймо. Може, сама прийде до тями.

Ми сіли на лавку біля могили. Пройшло десь пів години. Нарешті Катя почала прокидатися. Повернулася, потягнулася, як після хорошого сну, відкрила очі. І тут я підскочив на місці: в її карих очах блиснув червоний вогник, такий, як часто виходить на фотографіях, тільки яскравіший.

— Ти чого? — здивовано глянула на мене Таня.

— Та… Нічого. Якась комашка за шию вкусила.

Я заспокоїв себе, що вогник — то обман очей. Не може такого бути. Мабуть, промінь сонця потрапив на рогівку. Тим більше, що Таня нічого не помітила. Ця Кет так мені не подобається, що здається, я знайду будь-які виправдання, щоб бути подалі від неї.

— О, це ви? — сказала Кет якось розгублено, побачивши мене з Танею. — І тут мене знайшли! Гиги!

— Катю, ми за тебе хвилювалися! — Таня заламувала руки від тривоги. — Я ж обіцяла твоїй мамі дивитися за тобою. Чому ти пішла так далеко? Це добре, що в тебе сліди помітні. І чому ти лягла на могилу? Там же холодно! Пішли швиденько на квартиру, треба зігрітися й виспатися!

— Таню, ти мені не мати! Я вже доросла! Досить бігати за мною, як за дитиною! — випалила Кет. Вона підвелася, обтрушуючись від сміття та пилу. — Просто втомилася, прилягла. Що тут такого? Я не вірю в маячню про шану до померлих. Їм уже все одно! Відчепіться від мене!

— Якщо щось станеться, твоя матінка шкіру з Тані спустить! — втрутився я. — Май совість! Напросилася їхати з нами, то хоч трохи слухайся нас!

Кет лише хмикнула й презирливо глянула мені в вічі. Я здригнувся: той червоний вогник знову блимнув. Я стояв кілька секунд, отетерівши, поки мене нарешті не смикнула Таня.

***

Уже вечоріло, і час було повертатися на квартиру, яку ми винайняли недалеко від вокзалу. У великій кімнаті розташувалися ми з Танею, а в малій — Катя.

Коли ми зайшли до коридору, я помітив, що Кет спітніла та уся труситься. Таня поклала їй долоню на лоба.

— Ой, та в тебе температура! — злякано промовила вона. — Не треба було лежати на холодному камені! Катю, швиденько роздягайся і лягай поспи! Дмитрику, збігай в аптеку, купи щось жарознижувальне!

Коли я повернувся, Кет уже мирно спала. Наступного ранку вона прокинулася на диво весела й енергійна, жар наче рукою зняло. За сніданком Кет весь час про щось розповідала, то дивно посміхаючись, то пускаючи очима бісики до мене, коли Таня відверталася. Мені це відверто не подобалося, бо я не звик до подібного нахабства і фамільярності, тим більше до старшого чоловіка. Таня пішла до магазину, а ми залишилися на квартирі, бо потім збиралися іще піти погуляти містом.

Катя пішла у ванну. Я сів на кухні та дивився відео з ноутбука. Через деякий час загриміли ключі у замку — мабуть, повернулася Таня. Я встав з-за столу і пішов до дверей, щоб допомогти їй з сумками. Раптом гола Катя вискочила з ванної, підбігла до мене, обняла й почала цілувати. Таня, стоячи у дверях, аж впустила пакети з несподіванки. Я пручався й відчайдушно відбивався від Кет, але вона мене не відпускала, вчепившись нігтями, як справжня дика кішка.

— Ах ти ж мерзотник! Кобель! — Таня зі злості вперіщила мене по голові сумочкою, на диво важкою. — Я тут за продуктами вийшла, а вони… Гидота!

Вона плюнула мені в обличчя, заревіла й почала збирати речі в дорожню сумку. Катя швиденько забігла у ванну й зачинилася.

— Таню, зачекай! Ти неправильно все зрозуміла! Я все поясню! — я хотів погладити її по голові, але отримав ляпаса.

— Відчепися від мене! Брехун! Покидьок! Ти брехав мені! Насправді Катя тобі сподобалася! І ти був зовсім не проти, щоб вона їхала з нами! Ти сам хотів з нею переспати!

— Та вислухай мене! Я йшов до дверей, щоб допомогти тобі. А вона вибігла з ванної й накинулася на мене! Я сам у шоку!

— Тетянко, він бреше! — почувся жалібний голос з ванної. — Це він мене спокусив! Я не хотіла!

— Досить з мене! — Таня була аж червона від люті. — Я їду додому! Пішли ви обоє в далеку еротичну подорож!

— Чекай, ми ж завтра ввечері повертаємося! Квитки на поїзд куплені...

— Начхати! Здам свій квиток, а ви як хочете. Куплю на сьогодні, або автобусом поїду. Зрештою, це вже не твоє діло. Між нами все скінчено!

Таня взяла дорожню сумку й вийшла, грюкнувши дверима. Підбори застукали по підлозі на сходовому майданчику. Я стояв наче в заціпенінні й слухав, як звук її швидких кроків віддаляється й зникає. Отак… Чому жінки не хочуть вислухати, зрозуміти правильно? Ще вранці ми з нею кохалися, а тепер вона кидає мене через цю хитру малолітку! Таня ж сама чудово знає, на що здатна її подруга! Чому вона повірила їй, а не мені?

Я загарчав від люті й стис кулаки. Катя знову вийшла з ванної та кинулася до мене, щоб обійняти. Я з усієї сили дав їй ляпаса. Кет відсахнулася, впала, підковзнувшись на мокрій підлозі. Вона підвелася та нахабно глянула мені в вічі.

— Димчику, не відштовхуй мене, благаю! Мені так зимно!

— Лицемірна падлюка! Шльондра! — вигукнув я, скаженіючи від люті. — Це ти спеціально підлаштувала?! Ти ж знаєш, що ми з Танею ніколи не сварилися! Навіщо ти це зробила? Тобі хлопців мало? Так знай: ти не в моєму смаку! Шукай іншого! Бачити тебе не можу, сволота!

Кет слухала мовчки, склавши руки на грудях і зухвало дивлячись на мене. Здавалося, мій ляпас взагалі не подіяв, чи то вона вже звикла до такого ставлення. Я вже хотів повернутися на кухню, але щось спинило. Її погляд… Такий заворожливий, звабливий… Кет не спускала з мене очей… І знову цей червоний вогник… Ні, не здалося. Її очі горіли, як у кішки, на яку вона завжди так хотіла бути схожою… Я ненавидів її, але водночас не міг відірвати погляду від юного тіла… Якась нестримна сила вабила до Кет…

Вона бачила вираз мого обличчя, і ніби відчувала, що коїться. Я застиг на місці, витріщаючись на її принади, а вона повільно пішла, ніби попливла до мене. Я стояв і дивився, як дівчина йде, похитуючи розкішними стегнами та як колихаються її пружні перси. Я спіймав її погляд та очманів: райдужка очей була червоною, у них ніби танцював вогонь. До мене, хижо вищирившись, облизуючи губи, ішов сукуб. Не вистачало лише рогів та довгого хвоста. Все інше було в наявності. Я заціпенів, прикутий страхом. У грудях ніби застигла грудка льоду. Серце шалено стрибало, а у венах замість крові струменіла розпечена лава. В ніс вдарив запах ароматичної олії, якою вона встигла змастити своє волосся та тіло. Я відчув її гаряче тіло зовсім поряд. У голові запаморочилося, ямене захитало. Я ледь встиг схопитися рукою за короб дверей, щоб не впасти. І в цю мить Кет наблизилася до мене впритул, обійняла та притислася всім тілом. Далі я вже погано розумів, що роблю. За хвилину її руки звільнили мене від одягу. Вона обійняла мене, і тут ми обидва підковзнулася на калюжі, яка натекла з води, що накрапала з неї. Я впав, і Кет впала на мене. Вона засміялася, і не встиг я оговтатися, як Кет перевернула мене на спину та сіла зверху. Вона діяла швидко та вміло. Я відчув, як її жіноче єство поглинуло мою чоловічу гідність. Напруга миттєво спала, тілом розлилася хвиля насолоди, якої я ще не відчував ніколи в житті ні до, ні після цього. Повільно, розхитуючись справа наліво, вона хиталася, замруживши очі. При цьому нігті легенько дряпали мою шкіру по боках. Вона стогнала, вила, нявкала, наче кішка, або гарчала, звиваючись всім тілом. Вперше за життя я почувався у небезпеці, ніби злягаюся з хижою твариною, а не з молодою дівчиною. Страх, відраза і біль змішувалися в пекельний коктейль відчуттів, яким би позаздрив Маркіз Де Сад. Я загадав сцену з фільму "Дев'яті Врата" з Джонні Депом, де він злягався з адепткою чорної магії на фоні пожежі, і полум'я відблискувало у її очах. Так само як зараз вогонь палав у очах Каті. Наразі все було так само, лише без пожежі навколо. Пожежа вирувала лише в душі. Мене охопили почуття провини перед Танею, огида до самого себе за слабкодухість та розпач через те, що я не можу опиратися чарам цього демона-спокусника. Виснажений, я заснув там, де був — на підлозі посеред коридору. Мені снилося, що я у пеклі. Сиджу у казані, під яким палає вогонь. Кипить червоне варево, так схоже на кров. А волохатий чорт з рогами, як у цапа, ліниво ворушить вугілля під казаном і шкіриться...

***

Я проспав до півдня. Коли прокинувся, Каті у квартирі не було.

"Куди вона поділася? Втекла? Отак швидко?" — різні думки вирували у голові. Я встав та пішов у душ. Прохолодна вода повернула мене до тями.

"Наробив же ти справ! Одну дівчину втратив, а ще й друга пішла. За двома зайцями..."

Ще ніколи я не почувався таким самотнім та покинутим. Водночас я відчував занепад і гостре небажання що-небудь робити та кудись йти. Я ввімкнув телевізор і просто пролежав на дивані ще кілька годин. Катя повернулася додому лише ввечері. Ледь скинувши з себе одяг, вона залізла до мене на диван, і ми знову кохалися до нестями.

— Дімончику, ми затримаємося у Львові до кінця наступного тижня! Це не обговорюється! — несподівано заявила Катя.

Я опустив погляд. Ми сиділи на кухні та пили чай. Після денних вправ у ліжку я почувався геть виснаженим та розбитим. Катя сиділа навпроти мене в одному халатику та курила жіночу сигарету з фільтром. Я сам ніколи не палив і запах тютюну вважав огидним, але мусив терпіти. Кет затягнулася, випустила дим через ніздрі, примруживши очі, та витріщалася на мене, очікуючи на відповідь. Вона поклала ногу на ногу у позі Шерjн Стоун з фільму "Основний інстинкт", відкриваючи моїм очам все, що мав би закривати халатик. Я ледь зміг відвести погляд і вдав, що вивчаю візерунок на шпалерах, а не рослинність унизу її живота.

— Чекай, ми ж повинні виїхати завтра! Щоб бути вдома у вівторок. Мені в середу на роботу, а тобі в коледж. І за квартиру заплачено лише до завтра.

— Відпросися з роботи, — вона посміхнулася, примруживши очі. — Придумай щось. Захворів, помер далекий родич у селі — не знаю. За квартиру доплати. У тебе ж є гроші, — вона благально подивилася мені в вічі. Знову в них блиснули червоні вогники.

Я протягнув руку за телефоном та набрав номер керівника. На щастя, керівник проєкту поїхав у довге відрядження, а в його заступника завдань на тиждень було небагато. Отже, я відпросився. Доплатив господарці за квартиру, і вона навіть зробила знижку, зрадівши, що не треба шукати нових орендарів.

— А ти як виправдаєшся? Тобі ж до коледжу, та й мама хіба не непокоїться? — запитав я у Кет.

— За мене не хвилюйся, все владнаю, — відповіла вона сухо та вийшла з кухні.

Я сидів за ноутбуком і тут почув уривки телефонної розмови із кімнати:

— Мамо, привіт!... Усе добре… Так, з друзями… Ще у Львові… Мамо, я тут ще затримаюся… Не хвилюйся, все добре!.. Пам’ятаєш Маринку, яка вчилася зі мною в школі, а потім переїхала?.. Ага, пам’ятаєш!.. Так от, вона у Львові тепер живе! Випадково її зустріла, уявляєш, яка несподіванка?... Вона запрошує до себе на кілька днів. Пожити в неї… Можна?.. Коледж?.. Мамо, я вже відпросилася. У нас половини групи й так не буде, бо поїхали на свята в села, а повернуться тільки після дев’ятого травня… Дозволяєш?... Дякую, мамо!.. Цілую… Я ще подзвоню, давай!

Отже, ця хитрунка заговорить зуби кому завгодно, навіть рідній матері. Проте не дивно. Зі слів Тані, мати Кет по молодості гуляла не менше, ніколи не була заміжня, але нажила від різних чоловіків трьох дочок, з яких Кет була наймолодшою. Та й зараз ця жінка не сиділа на місці, то колесячи країною по різних концертах та неформальних фестивалях, то живучи з черговими коханцями в інших містах. Вона не працювала, жила на гроші прихильників та аліменти від батьків її дочок, і схоже, була зовсім не проти подібного способу життя для Кет. Я не здивувався би, що вона не повірила в легенду про однокласницю у Львові. Головне, що донька щаслива та задоволена.

***

Я прокинувся вночі та пішов на кухню попити води. Каті не було ніде у квартирі. Кросівки, толстовка та рюкзак теж зникли. Отже, вона кудись пішла. Це налякало мене не на жарт. Чуже місто — багато лихого може трапитися з беззахисною дівчиною. І куди її понесло серед ночі? Я кілька разів набирав її номер, але механічний голос повторював: “Абонент поза зоною досяжності”. Від тривоги я не міг заснути, походжаючи туди-сюди та прислухаючись до будь-якого шурхоту.

Кет повернулася під ранок. Одяг пом’ятий та забруднений. Губи стиснуті, ніяких емоцій. Мовчки відштовхнула мене, зачинилася у ванній і увімкнула воду.

— Ти де була? — запитав я, коли Кет нарешті вийшла з ванної, замотана в рушник.

— Не важливо, — сухо відказала вона, дивлячись в одну точку.

— Стій! — я схопив її за плечі, але Кет випросталася, пішла до кімнати та впала на ліжко.

Вона заснула вмить, і я не зміг її розбудити, як не намагався. Кет прокинулася лише під вечір. На мої питання або не відповідала, або просто казала, що все це мене не стосується. Ми мовчки повечеряли. Вона дивилася на стіл, не піднімаючи на мене очей. Я намагався розговорити дівчину, та марно. Очевидно, на неї напали, відібрали одяг, можливо, хотіли зґвалтувати. Вона пережила шок, і краще поки що її не чіпати.

Наступний день пройшов спокійно. Ми знову кохалися, і я не міг зрозуміти, чому вона так вабить мене. Ще кілька днів тому я терпіти не міг цю зухвалу хамку і дивувався, як Таня взагалі дружить із нею, а тепер відчував, що не можу жити без Кет. Вона поводилася як кішка під час течки, а я відчував себе котом, який мав нещастя опинитися поруч, і вже не міг опиратися своїм тваринним інстинктам. Я хотів її весь час: і коли вона була поруч, і коли вона була поза зором. Лише від думок про неї тіло охоплювала полум'яна хвиля, в мене починався жар. Кілька разів я йшов у ванну, щоб прийняти душ та трохи охолонути. Але ледь Катя потрапляла мені на очі, це пекуче бажання охоплювало мене знову.

— Що ж, вітаю тебе, хлопче, ти справді потрапив у халепу, — сказав я власному зображенню у дзеркалі. — Ти став іграшкою божевільної німфоманки. Або, простіше кажучи, її рабом.

Це був останній голос розуму, який звучав все тихіше. Бо моя душа, змучена почуттям провини, шукала виправдання моїй поведінці. Я не хотів відчувати себе винним у зраді. І ось уже інші думки випливли у моїй голові. Вже здавалося, що це доля. Так мало бути. Таня видавалася такою далекою, прикрою помилкою, якої я припустився. Вона, як я здогадувався, навмисне розповідала непотріб про Кет, щоб відвадити мене від неї. Вона розуміла, що гірша від Каті, і намагалася зіпсувати її репутацію в моїх очах. Але правду не сховаєш… Кет пристрасна, чутлива й позитивна, яка завжди бере від життя все. Вона кохає мене по-справжньому, до нестями. А Таня? Що вона? Ніяка. Сіра мишка, що завжди намагалася показати себе вигідніше, ніж була насправді. Чи кохала вона мене? Ні! Від справжнього коханого так просто не відмовишся за мить. А вона змогла. Вона навіть не боролася за мене! Навіть не намагалася з’ясувати, як усе було насправді! Їй був потрібен я? Ні! Я цікавив її лише через хорошу роботу та перспективи кар’єрного зростання. Їй були потрібні лише мої гроші! Чи жалію я? Ні! Вона пішла, і почалася нова сторінка життя. Краща сторінка, повна пристрасного кохання...

***

Вночі я прокинувся від шурхоту. Розплющив очі й побачив Кет, яка швидко одягалася й пакувала рюкзак. Знову зібралася в таємні походеньки? Я хотів запитати її, але вчасно передумав. Прикинувся, що сплю. Катя вийшла в коридор, гупнули двері, задзвеніли ключі. Я тихенько встав, глянув у вічко. Вона швидко спускалася сходами. Не роздумуючи, я надів штани та кросівки, накинув куртку, вийшов у під’їзд. Щоб би там не було, потрібно з’ясувати, куди іде Катя. Зараз я відповідаю за неї…

Опинившись надворі, я озирнувся і помітив, що Катя вже відійшла вже далеко. Вона крокувала упевнено, не озираючись довкола, наче не вперше в місті. Я пішов трохи позаду, час від часу ховаючись за деревами та машинами. На щастя, ніч темна, ліхтарі світили не скрізь, а сюрчання коників глушило звук кроків. Кет прямувала рівно, спокійно, не зупиняючись і не озираючись, наче твердо ішла до тільки їй відомої мети. Ми проминули кілька вулиць, і нарешті вона зупинилася біля старого триповерхового будинку. Я заховався за сміттєвим баком і спостерігав. Катя кілька хвилин постояла перед дверима під’їзду, дивлячись кудись нагору, на вікна. Подзвонила в домофон. Довго чекала, поки надійде відповідь. Я прислухався, але тут поряд проїхала машина, тому не розчув слова. Запищав домофон, Катя рішуче відчинила двері та увійшла. Клацнув магніт. Я був надто далеко, щоб встигнути за нею, тож вирішив поки що не показуватися, причаївшись за баком.

На третьому поверсі загорілося світло у вікні. Минуло хвилин сорок. Нарешті Катя вийшла з під’їзду. Ліхтар освітив дівчину, і я помітив, що весь її одяг чимось забруднений. Вона ішла рівно, стиснувши губи, наче нічого не сталося. Підійшла до сміттєвого бака, за яким ховався я, і тут у мене серце тьохнуло. А як помітить? На щастя, не побачила. Механічними рухами зняла джинсову куртку та кросівки, поклала в пакет, викинула в бак. Витягла з рюкзака чистий одяг та кеди, швидко наділа, повернулася й пішла в бік будинку, де ми винаймали житло.

Я заціпенів. Думки роїлися в голові, наче грізні шершні, яких роздратували в гнізді палицею. Що то було? Таємний коханець? Що він там робив із нею? Чому одяг брудний? Так я просидів казна скільки часу. Мобілка розрядилася. Світло у вікні продовжувало горіти. Я підбіг до дверей під’їзду. За номерами квартир, вказаними на табличці, вирахував ту, куди ходила Кет, і набрав номер на домофоні. Неприємно запищав дзвінок. Один раз, другий, третій… Ніхто не відповів. Стис кулаки й попрямував на квартиру.

Катя мирно спала на ліжку в тому самому одязі. Я не став її будити. Прокинулася лише під вечір.

— Куди ти знову ходила? — запитав я, не зізнавшись, що слідкував.

— Нікуди. Я спала, — механічно відповіла Кет, дивлячись кудись повз мене.

— Не бреши! Тебе не було вдома!

Катя не відповіла, і я зрозумів, що нема сенсу більше розпитувати. Натомість Катя обійняла мене та почала цілувати. Знову пекельне полум'я охопило моє тіло, і я вже не міг себе стримувати. Знову я не належав собі, а піддався пристрасті та своїм інстинктам. Ми знову кохалися до нестями. Цього разу на підлозі, підстеливши під себе її брудний одяг. Катя залізла зверху та почала стрибати на мені, несамовито трусячи головою, як рокери на концерті роблять "хедбанг" своїм "хаєром". У телефоні по колу грала музика групи Lacrimosa "Liebespiel". Слова пісні німецькою мовою стукали у голові, наче барабани:

Ти, тільки ти, назавжди - тільки ти!

Кричи голосніше, вголос - ти моя!

Я в тобі - і ось ти наді мною,

Сильніше, сильніше - ти моя!

Ніколи в самоті - я хочу бути з тобою!

Я твій - ти ніколи не будеш одна!

Ти лежиш, відчуваю твою покору.

Розбещуй мене - я твій!

Дивним чином Катя рухалася у тому самому ритмі, насолоджуючись цією музикою. Знову вона гарчала, вила та нявкала, іноді переходячи на шалений сміх. І коли все скінчилося, я впав та заснув там, де лежав...

***

Зранку Катя знову кудись зникла. Я вже не переймався. Але мене непокоїв мій стан. Сильно боліла голова, наче після довгого застілля з рясною випивкою. Кінцівки оніміли, а спина та живіт нили, наче по них били ногами. Мене не залишала тривога, так що я не міг зосередитися ні на чому.

За звичкою я бігло переглядав у ноутбуці стрічку новин. Нічого цікавого: політика, спорт, шоу-бізнес, кримінальні хроніки. Два самогубства у Львові. Вчора та три дні тому. Я переглянув статтю. Три дні тому знайдений повішеним Микола Іващук, прокурор. Вчора з власним пістолетом в руці знайшли Романа Власенка, депутата від відомої партії. Постріл було зроблено прямо в голову. Нічого цікавого, знову “еліта” щось затіяла. Але стоп. Власенка знайшли мертвим якраз у тому домі, куди ходила Кет вчора. Чи я помиляюся? Саме так, я дивився адресу на табличці. Дивний збіг, навіть дуже дивний. На жаль, у статті не вказано номер квартири, де застрілився депутат.

Ноги самі понесли мене до того самого будинку. Міліції ніде не було. Біля під’їзду про щось говорили дві бабусі. Я прислухався.

— Стефанівно, чула, що наш Власенко застрілився?

— Ага ж, чула те. І дружок його, Іващук, повісився ото.

— Йой, що ж у світі то робиться!

— А мені не шкода їх, прости Господи. Заслужили то. Совість ся замучила.

— Чого ж то?

— Та вони ж вчилися в моєї сестри на юрфаці. Наглі такі були, вар’яти, ніц не вчили, тілько грошики носили. Іще до дівчат лізли то. Думали, що то від усього багаті батьки відмажуть.

— О, я то не знала!

— Та ти багато чого не знала! Троє їх ото було. Іващук, Власенко і Коломієць, він тепер бізнесмен ніби. Вчитися не вчилися, за все платили. Потім усіх добре прилаштували. А всі ці наші нові українці, вони ж із бандюками то знюхалися. Ото і вбивають їх, а роблять, наче самі вбилися. А ще скайдан був, давно вже, ото згадала.

— І що ж там було то, Стефанівно?

— Та казали, ніби оці троє вар’ятів дівчину ту вбили. Чи то довели до самогубства, ото точно не згадаю.

— Мати Божа! — сплеснула руками співрозмовниця. — А що то за дівчина?

— Та не згадаю осьо зразу. Казали, наче то вони вступили в якусь секту, прости Господи, сатанинську якусь. То ж осьо не знаю, правда чи ні. І людей наче то убивали в жертву. І наче то вбили оту дівчину, і хтось осьо бачив, що то вони її кудись вели. А потім осьо їх завдяки волохатій лапі відмазали, посадили осьо когось замість них. Но, згадала! Та дівчина бідолашна. Прізвище Долинська. Моя знайома знала її батьків. Хороша то була дівчина… Вихована, чемна, привітна, у навчанні старанна. Аж раптом осьо зникла. І знайшли то її мертвою на цвинтарі.

— Царство їй небесне!...

Тепер ноги так само понесли мене назад. Думки зароїлися так, що нагадували шершнів, які кинулися на всі боки, шукаючи кривдника. Долинська! Не може бути! На її могилі лежала Кет! І померли ті, хто її вбив! Просто збіг? Навряд. Невже Катя мститься за ту дівчину? Але навіщо? Коли ту вбили, Кет було всього два роки. Родичка? Все може бути. Ось чому вона наполягала залишитися. Вона не просто так поїхала з нами! І не просто так спровокувала Таню. Але навіщо це Кет? Вона хитра, прагматична. Вона нічого й ніколи не робить просто так, з доброти душевної. Їй заплатили чи щось пообіцяли? Цілком можливо. Тому вона й пропадала по пів дня. Чи думає вона, у що влізла? Двоє самогубців — не віриться в простий збіг. А якщо Кет “допомогла” їм?

Я забіг на поверх та відімкнув двері. Як і очікувалося, Каті на місці не було. Що там бабця казала? Їх було троє. Іще якийсь Коломієць, бізнесмен. Катя піде до нього, якщо хід моїх думок правильний. Треба її зупинити, поки не наробила біди. Набрав її номер — не відповідає. Наче здогадується, що я про все знаю. Повернулася вона вже під вечір. Мовчазна, задумана. Прямо запитати я боявся. Ми повечеряли, і вона знову накинулася на мене. І знову ця пристрасть, якій я не міг противитися. Знову ці нелюдські червоні очі… Вони гіпнозували, збивали з думок, і я піддався цьому розпеченому потоку пристрасті, наче поринув у напівсон…

***

Прокинувся вночі. Катя лежала поряд із заплющеними очима. Спить чи прикидається? Будемо грати за твоїми правилами, дівчино! Я знову заплющив очі й дослухався до кожного шурхоту. Катя лежала нерухомо, дихала рівно. Аж раптом заворушилася, важко задихала, наче перелякалася. Встала з ліжка, пішла до шафи з одягом. Почувся звук застібки-блискавки. Я глянув одним оком: збирає рюкзак. Озирнулася і вийшла з квартири. Я вже був напоготові. Одягнувся й нишком вийшов за нею. Катя, на щастя, була недалеко. Знову йшла рівно та твердо, не озираючись. Вже звичним чином я рушив за нею. Цього разу йти довелося довше. Ми проминули вулиці з багатоквартирними будинками, а потім Кет завернула у приватний сектор. Зупинилася біля нового двоповерхового будинку, кілька хвилин постояла перед ворітьми, наче щось обдумуючи. Я заховався за деревом на протилежному боці вулиці й спостерігав. Кет дістала з рюкзака рукавички, наділа їх і подзвонила у дзвоник. За парканом залився гавкотом великий собака. Ніхто не відчинив. Вона подзвонила ще раз. Через хвилин десять нарешті з’явився господар, чоловік років за тридцять, огрядний і лисуватий. Він цитьнув на собаку й запитав:

— Хто там? Чого треба? Ніч уже!

— Ви Анатолій Коломієць?

— Я. А ви хто?

— Я дзвонила вам учора. Ви обіцяли дати інтерв’ю. Я представниця молодіжного порталу підтримки бізнесу, пам’ятаєте?

— Так, але ж пізно вже!

— Вибачте, нагальні справи. Затрималася, а інтерв’ю треба опублікувати вже завтра. То зможете відповісти на кілька питань?

— Ну якщо кілька, то зможу.

Клацнув замок. Коломієць пустив Катю у двір, а собаку зачинив у вольєрі. Вони пішли в будинок. Час діяти. Я нишком вийшов із засідки, переліз паркан і опинився у дворі. Погляд упав на собаку за сіткою. Величезний алабай навіть не гавкнув, помітивши чужого. Він принишк до землі, притис до голови вуха й лише жалібно скавчав. Щось не на жарт налякало тварину. Але не слід гаяти час. Я проковзнув до вікна, з якого лилося світло, і зачаївся в кущах. На щастя, вікно було прочинене, і прислухавшись, я почув розмову:

— Будьте, як удома. Вип’єте коньячку? Справжній французький, партнери подарували.

— Не відмовлюся. Іще раз вибачте за запізнення.

— Нічого, буває. Тримайте.

— Дякую. До речі, ви самі вдома? Ми нікому не будемо заважати?

— Я сам живу. Так що, будете брати інтерв’ю?

— Звичайно!

— От тільки прохання: давайте без запитань про приватне життя, бо минулого разу таке питали, що…

— Подивимося…

— А ви смілива дівчина! Люблю таких!

— Я в цьому не сумніваюся… Еее… Ви що робите?

Почулася штовханина, впало щось важке. Я виліз із-за куща і нишком зазирнув у вікно. Побачене збентежило й розлютило водночас. Коломієць встав із-за столу, однією рукою тримав недопиту пляшку, а другою схопив Кет за груди. Та різко випручалася і дала йому ляпаса. Чолов’яга загарчав і кинувся на неї, але випите далося взнаки — та була значно швидшою. Кет прудко розвернулася і тепер сама схопила Коломійця за горло. Тендітна долоня в чорній рукавичці на диво міцно стискала товсту шию, а Коломієць лише хрипів і розмахував руками. І тут сталося те, що здалося мені чим завгодно: сном, галюцинацією, маренням… Кет заговорила. Але голос був не її, а якийсь дивний, дуже низький, механічний і беземоційний, наче потойбічний. Моїм тілом пробігли мурахи, і від кожного її слова я здригався, як від удару молота.

— Ти… Покидьок… Убивця…

— Відпустиииххх! Щоххх робиххх?

— Світлана Долинська... Ти вбив її з двома друзями... Ти!.. Вони вже мертві… Тепер прийшов і твій час! Думав, що гроші зроблять усе? Ні! Прийшов час помсти! Від правосуддя не сховатися!

— Яка щеххх Світланаххх? Неххх знаюххх!

— Брешеш!

Кет стисла долоню ще дужче. Коломієць уже не міг говорити, лише хрипів та стогнав. Тендітна дівчина раптом підняла дебелого чоловіка рукою за горло, наче іграшку, і притисла до стіни. Той намагався відбитися, але марно. Дивна сила керувала нею, прагнучи помсти. Очі Кет запалали червоним світлом, та так яскраво, як іще ніколи, наче вуглики з печі на блідому обличчі. Лице Кет спотворила крива посмішка. Вона зареготала моторошно, голосно та зовсім не по-своєму. Здавалося, в її тіло вселилося щось потойбічне. Вона востаннє стисла долоню на горлі Коломійця. Він захрипів, бризнула кров, потрапляючи на її обличчя, на світлі стіни, розтікаючись, наче густі краплі пекельного дощу.

Коломієць замовчав і закотив очі. Вона повільно, наче механічно, розтисла долоню, і тіло важко бухнулося об підлогу. Вогонь в очах згасав. Кет важко дихала, ніби тільки що пробігла довгу дистанцію. З волосся крапала кров вперемішку з потом. Вона все ще стояла нерухомо, віддихуючись, руки повисли вздовж тіла. Я не міг відірвати від усього дійства погляду, забувши, що мене можуть помітити. Мене наче скувало ланцюгами, і я не міг поворушитися, зачаровано дивлячись у вікно на жахливе вбивство…

І вона помітила мене. Повільно повернула голову і зиркнула через вікно. ЇЇ очі зустрілися з моїми. Я ще ніколи не відчував такого жахливого, нелюдського й водночас магічного погляду. Райдужка знову спалахнула вогнем. Кет повільно пішла до вікна, а я дивився на неї, як заворожений, не в змозі навіть поворухнутися. Вона підійшла впритул, не сказавши ні слова. Обличчя перекосила крива посмішка. Кет простягнула руку в закривавленій рукавичці через вікно. Ось вона… Вже зовсім близько від мого обличчя… Почувся огидний запах крові, і мене занудило…

Раптом щось ніби підштовхнуло мене. В голові пролунало: “Тікай швидше якнайдалі!” Я підстрибнув, вивернувся від руки, що тягнулася до мене, побіг до паркану й перескочив його одним махом, як коні перестрибують бар’єри на змаганнях. Це мене самого здивувало, адже я завжди був слабаком на фізкультурі, а тут наче невидима сила підкинула в повітря. Я біг, не розбираючи дороги. Мене супроводжував гавкіт собак з усіх приватних будинків, Я ледь не збив з ніг якогось бомжа, що рився у смітнику, але на все було байдуже. У грудях пекло, я збив усі ноги, але не зупинявся. Далі… Далі… Щоб вона не наздогнала. Кілька разів я озирався, і, не помітивши переслідування, все одно не зупинявся. Я вже задихався, пекло та кололо у грудях та у боку. А раптом вона спритніша? Що сидить у ній? Демон? Монстр? Вона ж може так само вбити мене та оком не поведе. Це не колишня Кет. Це потойбічне чудовисько…

Небо вже сіріло. Ноги механічно несли мене кудись. Усе тіло нестерпно нило. Нарешті я без сил впав просто на асфальт біля якоїсь високої огорожі. Скільки я так лежав, не знаю. До тями привів незнайомий голос:

— Агов, хлопче! Хто ти є? З тобою все добре?

Я здригнувся з несподіванки. Тепер мене лякало все, навіть шурхіт. Підняв голову і побачив підстаркуватого чоловіка. Якийсь він знайомий… Де я його бачив?

— Ви хто? — сухо спитав я.

— Сторож! А ти сам хто є? Чого тут лежиш? Мо лікаря тре?

Я пригадав. Це ж сторож Личаківського цвинтаря. Ми бачили його, коли гуляли тут. Далеченько ж я добіг!

— Ааа! Я тебе згадав! — вигукнув той. — Ти ж тойво з двома дівчатами туто був!

Я мовчки кивнув і чомусь спитав:

— А можете мене провести до могили Світлани Долинської?

— Так п'ять годин ранку тіко. Закрито.

— Мені дуже треба. Зараз.

— Ну добре, проведу.

Сторож провів мене через хвіртку. Я знову опинився біля могили нещасної дівчини, життя якої обірвалося так рано через трьох покидьків. З гранітного надгробка на мене дивилася юна усміхнена дівчина, така симпатична, невинна… І раптом на мить здалося, що її лице змінилося, на нього набігла крива злісна посмішка, вишкірилися зуби. Світлана стала схожою на Кет у ту саму мить, коли вона мстилася…

Я потрусив головою. Марення зникло. Обличчя дівчини стало таким саме усміхненим. Це мені здалося чи було насправді? Голос сторожа вивів із задумів:

— А де дівчата, що ти з ними туто був?

— Та… Одна поїхала додому. Інша захворіла.

Сторож похитав головою і зацокав язиком.

— Захворіла, кажеш? Недобре то. Мо в неї лярва  вселилася?

— Що вселилося?

— Лярва. Такий дух, що живе на могилах людей, яких убили чи не своєю смертю вмерли. Як лярва до тебе причепиться, біда буде. Буде людина хворіти, чи навіть з глузду може з'їхати.

— Та… Не знаю навіть…

— Лярва — то таке зле створіння. Його може вигнати лише екзорцист. Інакше буде людина чахнути, а потім може стати злою, навіть почати вбивати людей.

— А де мені знайти цього екзорциста? — спитав я.

— Важко його знайти. Але я спробую згадати. А даси мені на пляшечку — то й швидше пригадаю.

Я поклав йому у руку стогривневу купюру. Сторож вирячив очі від здивування.

— Я чув, є один монах, брат Балтазар. Він живе у святій обителі братів-василіан. Спитай у Домініканському соборі, як їх знайти, там знають.

Я подякував сторожу та вийшов із цвинтаря. Думки безладно юрмилися в голові, не дозволяючи зосередитися. Ще довго довелося брести, роздумуючи, що ж робити далі. Здати Катю міліціянтам? Будь-хто нормальний так би й зробив, не вагаючись. Убила людину, а може, навіть іще двох. Але чи повірять мені? Тендітна дівчина голими руками задушила здорового чоловіка. Ага, зразу ж повірять. Оголосять спільником. Я сидіти не хочу. Та й хто насправді їх убивав? Вона чи лярва? Я саме згадав, як Катя заснула на могилі, а потім в її очах з'явився той самий червоний вогник. Отже, сторож каже правду: у Катю, хотіла вона того, чи ні, вселилася лярва, що прагнула помститися за смерть невинної людини. Інакше як пояснити нелюдську силу Кет. Та й не було в неї особистих мотивів убивати тих покидьків. Багатих чоловіків вона швидше б використала у своїх інтересах, а не убивала. Це не схоже на неї…

Я побрів до знімної квартири. Боявся усього, але треба хоча б забрати речі. Там лишилися документи, гроші, ноутбук. Та й треба перевірити, що там із Кет. Коли підійшов до дверей, мене затрусило. А що як вона зараз вискочить із квартири й роздере мене? Повернув ключі тихо, повільно відкрив двері. Тиша. Чути лише, як відмірює секунди годинник та крапає вода у ванні з незакритого крана. Я скинув кросівки та тихо підкрався по коридору до дверей спальні, зазирнув. Катя спала. Я придивився уважніше: обличчя бліде, змарніле, геть виснажене. Очі та щоки позападали, під очима синці. Її кирпатий носик ніби змінив форму, трохи витягнувся, на ньому з'явився горбик. Волосся стало темнішим та трохи хвилястим. У рисах мало що залишилося від колишньої Каті, і вона все більше нагадувала ту дівчину з фото на цвинтарі — Світлану Долинську. Душа загиблої дівчини все більше захоплювала її тіло.

Що робити? Покинути її тут, просто взяти документи, гроші та втекти? Але що я потім казатиму її матері? Я ж ніби відповідальний за неї. Залишається тільки одне… Я схопив мапу міста та подивився, де там позначено Домініканський собор. Зовсім недалеко від нашої квартири, десь сорок хвилин йти пішки.

Собор нависав над навколишніми будівлями, наче гора серед пагорбів. Коли я заходив через арковий вхід у напівтемряву всередині, промені сонця струменіли крізь вітражі у стелі, сходилися у перехресті над вівтарем, утворюючи сяюче коло на підлозі. Я застиг, заворожений цим видовищем. Мій втомлений розум сприйняв це як знамення, як промінь надії. Нікого, крім старої жіночки, яка мила підлогу, та сторожа у соборі не було. Сторож сам помітив мій стан, ніби прочитав на моєму обличчі, і не гаючи часу, розповів мені, як знайти монастир братів-василіан, та навіть намалював олівцем весь шлях на мапі. Монастир заховався на краю історичного центру міста, серед ветхих пошарпаних будівель. Ворота все ще були зачинені. Я наполегливо постукав кільцем до залізної хвіртки. У віконце висунув заспане лице сторож.

— Прийдіть пізніше, братія на ранковій молитві!

— Мені терміново треба! — я замотав головою. — Це справа життя та смерті. Можна я почекаю десь у середині?

— Добре, проходь вже. Посидиш у приймальні. Ти до екзорцистів? Зазвичай до них довга черга, але сьогодні ти перший. Чекай. Я перекажу. Ти до кого?

— Мені порадили звертатися до Балтазара.

Сторож кивнув та вийшов. Чекати довелося довго, годину чи дві. Нарешті у приймальню зайшов низенький чоловік похилого віку з портфелем. Обличчя все у зморшках, від волосся на голові залишився лише куций пучок. Вуса та борідка охайно підстрижені, ніби він щойно з перукарні. Якби не сіра сутана, я подумав би що це суддя або актор театру.

— Ви отець Балтазар?

— Брат Балтазар, — чоловік усміхнувся, простягаючи руку для потискання. — Я ченець, а не священник. Що вас привело до мене? — Він оглянув мене уважно та прискіпливо, так що від його погляду по моєму тілу пробігли дрижаки.

— У мою подругу щось вселилося. Щось зле. Пропаща душа чи демон. Не знаю.

— Ви впевнені, що вам потрібна саме моя допомога? А не, скажімо, психіатрії. Що це саме одержимість, а не, припустимо, істерія або дисоційовані розлади особистості?

— Чому ви про це питаєте?

— Бо раніше екзорцистів викликали туди, де потрібна допомога психіатра. Тому хотілося б уникнути… Скільки років вашій подрузі?

— Шістнадцять… Ми гуляли цвинтарем. Раптом вона знепритомніла. А коли оговталася, це вже була ніби й не вона. Цей пекельний погляд… Її поведінка стала іншою.

— Он як? Розкажіть мені все!

Я розповів про все, що зі мною сталося, не згадуючи лише про вбивства. Брат Балтазар слухав уважно, не перериваючи. Він довго мовчав, перебираючи чотки. Нарешті промовив:

— Так, дуже схоже це той випадок, коли потрібна моя допомога. Ви звернулися до кого треба. Головне, щоб ми встигли вчасно. Дівчина може померти від виснаження, якщо все так, як ви розповіли.

Я викликав таксі, і ми поїхали до квартири. Дорогою Балтазар питав про стан дівчини, скільки вона спала, скільки їла, наскільки блідою та виснаженою вона виглядає. Я відчинив двері ключем та обережно прокрався у коридор. Брат Балтазар перехрестився та увійшов слідом. Він принюхався та щось пробурмотів собі під ніс.

— Невже сіркою тхне? — спитав я єхидно.

— Та ні. Скоріше тхне, як у борделі, де давно не міняли постіль. У неї що, місячні?

Я розгубився і просто кивнув. Ченець зайшов до спальні. Попри ясний день, кімната була занурена у напівморок. Щільно закриті штори відкидали моторошні тіні, які, здавалося, повзуть по стінах. Кет все ще спала. Виглядала вона ще гірше, ніж рано вранці, коли я залишив її.

— Тим гірше, — сказав Балтазар. — Якщо вона так виснажена, то можливо, після вигнання демона може померти. Ви впевнені, що хочете ризикувати? Звісно, вам вирішувати.

— Якщо не вигнати з неї цю… нечисть, вона все одно помре?

— Скоріше за все, — кивнув чернець. — Просто проживе довше. Але не більше кількох місяців.

— Тоді краще хай помре чистою, ніж її поглине пекло, — сказав я неочікувано для себе.

— Це ти сказав! Роби як треба, і хай буде, що буде. На все воля Божа!

Ченець розстібнув портфель та почав перебирати свої знаряддя.

— Ну, я буду приступати, — промовив Балтазар. — Попрошу вас вийти.

Я з пересторогою зазирнув у його портфель. Мотузки, наручники, розп'яття, пляшка з водою, кадило з ладаном та свічки. Що він робитиме з нею? Я пригадав серію фільмів "Екзорцист", як там знущалися з одержимих, і мені стало моторошно.

— А можна залишитися тут?

— Навіщо? Під час обряду вона може поводитися дуже дивно, навіть агресивно. Це може налякати непідготовлену людину.

— А раптом ви щось із нею зробите?

— Наприклад?

— Ну… зґвалтуєте…

Балтазар єхидно посміхнувся.

— Надивився порно про розпутних монахів? Так знай, в житті так ніколи не буває. Ну майже.

— Вибачте.

— Та нічого. Я раніше працював психіатром, тому мене вже нічого не дивує. А коли померла дружина, пішов у монастир. Ну досить балачок, допоможи. Переверни на бік, будемо зв'язувати, — він дістав кайдани та простягнув мені мотузку. — Навіть не уявляєш, яка в них може бути шалена сила.

— Та уявляю… Вже бачив. Тому й звернувся.

Ченець лише кивнув. Він застібнув на дівчині кайдани. Катя різко розплющила очі.

— Що ви робите!? — низький, майже чоловічий голос прокотився кімнатою, відбиваючись луною. Очі спалахнули червоним. Здавалося, у них палає вогонь. Мене затрусило. Наступної миті нас обох відкинуло на кілька кроків. Я боляче вдарився головою об шафу, але залишився при тямі. Ченець тримаючи в руці розп'яття, швидко підвівся, за два стрибки опинився біля ліжка та приклав хрест до лоба дівчини. Кет закричала та затряслася всім тілом. Я підвівся.

— Швидше! Хапай мотузку та в'яжи, поки я її тримаю! Це потужний демон, але ще й не таких долали…

Я підбіг до ліжка та швидко обмотав мотузку навколо тіла Каті. Кілька разів вона вивернулася та боляче вдарила мене ногами. Але ченець міцно тримав її за волосся, прискаючи хрест до лоба, та впівголос бурмотів молитву латиною. Дівчина тремтіла всім тілом та намагалася вдарити нас вже зв'язаними ногами. Але якась сила тримала її на місці.

— Демон? Звідки? Це ж лише душа вбитої дівчини…

Балтазар розсміявся.

— Ти думав, душа може так просто сама вселитися в чиєсь тіло? Ні, тут фамільяр потрібен. Посередник. Мабуть, перед смертю уклала угоду…

— Це чесна угода! — проревів демон вустами Каті. Вона знову боляче вдарила мене ногами.

— Сядь їй на ноги та тримай! — гукнув ченець.

Я зробив, як він просив. І тут почувся плач, такий гіркий, що наче шкрябало кігтями по серцю.

— Не виганяй мене! — прокричала Катя зовсім чужим голосом.

Він звучав як музика, вабив та причаровував. Я застиг, вражений її криком.

— Я хочу жити! Я так мало пожила! Мені не дали пожити! Я хочу дихати, хочу відчути шкірою сонце та вітер, хочу понюхати квіти, я хочу кохання!

— Господь прийме твою душу, — сказав ченець, знову приклавши розп'яття до її обличчя. — Я молитимуся за твою душу, щоб тебе помилували.

І тут дівчина голосно зареготала. Злий, низький, демонічний сміх ніби викликав параліч: я застиг, вражений жахом.

— А ха-ха, він молитиметься! Любитель хлопчиків та сороміцьких розваг, п'яниця та ненажера! Що ти можеш, жалюгідний ти старий педику?

На обличчі брата Балтазара показався розпач, але він опанував себе:

— Це було давно і залишилось у минулому, — прохрипів він. — Я давно спокутував все це. Дарма ти намагаєшся…

Він не договорив. Очі Каті спалахнули червоним. Мотузка лопнула та спала з її тіла. Почувся тріск тканини, і одяг сповз з її тіла, наче шкірка з перевареної бульби. Катя швидко, одним ривком підвелася з дивану. Я відчув близькість гарячого дівочого тіла. У голові запаморочилося, у грудях наче застиг гарячий пісок, а по венах потекла розпечена лава. Хотілося обійняти її, зняти з неї ці кляті кайдани та одразу зайнятися з нею шаленим коханням.

— Я кохаю тебе, Дімчику, я кохаю тебе понад усе на світі! Хочу бути з тобою все життя, вічність! Я твоя назавжди та буду лише твоєю! Ти ж знаєш, якщо він закінчить свою справу, я помру! Я хочу жити, я хочу кохати тебе, кохатися з тобою вдень та вночі, я твоя, лише твоя! Не дай йому мене вбити, благаю, не дай мене вбити!

Ченець, вражений її промовою, застиг, але оговтався та спробував знову прикласти до неї розп'яття. Його відкинуло від Кет на кілька кроків так, що він вдарився головою об сервант. Впало скло, посипалися книжки, посуд та статуетки — весь той мотлох, що зберігається в сервантах старих людей.

— Димко, врятуй мене! — закричала Катя. Вона терлася об мене голим тілом, наче кішка, яка просить їжу. — Зніми з мене кайдани, благаю!

Я відсахнувся на крок.

— Не можу, вибач! Бо це не ти! Це демон, що сидить в тобі, якому ти віддалася…

Ніж сам собою поплив у повітрі та ліг мені в руку.

— Вбий його, вбий ченця! Не дай йому вбити мене, врятуй мене! Я буду твоя, назавжди твоя! — голос Каті благав, спокушав, обіцяючи насолоду та винагороду.

Ніби сновида, я повернувся до ченця, все ще лежачого на підлозі серед уламків посуду, та повільно пішов до нього, стискаючи ніж. І тут я відчув біль — уламки скла впилися у мої босі стопи, їх обпекло, наче вогнем.

— Не роби цього! — прохрипів ченець. — Так ти не врятуєш її! Вона помре, якщо не вигнати демона!

Я вагався. Я вже почав сумніватися, що вона одержима.

 "Припини!" — говорив чийсь солодкий голос у моїй голові, — "Це та сама Катя! Вона кохає тебе! І буде з тобою! А цей ченець — дарма ти його покликав! Він має померти!"

— Ні! — заволала Катя низьким голосом так, що задрижали стіни. — Це ти маєш померти, а я буду жити! Я хочу жити! Вбий його! Вбий його, Димку, якщо ти любиш мене!

Ніж випав із руки, і я повернувся до неї. Мій погляд сковзнув її оголеним тілом і зупинився на товстому томі Біблії, що лежав у мене під ногами. Я схопив книгу та швидше, ніж Кет встигла зрозуміти, вдарив її по голові. Очі дівчини здивовано розширилися, вона застогнала та впала на килим.

Я допоміг підвестися ченцю. Потім взяв на руки непритомну Катю та всадив її у крісло. Він заліз у свою валізу та витягнув другу мотузку. Вдвох ми прив'язали тіло Каті до крісла. Брат Балтазар зітхнув:

— Mea culpa!* Я проявив слабкодухість та все зіпсував. Доведеться все робити спочатку!

Балтазар взяв розп'яття та поклав його до лоба дівчини.

— Expulsionem benedicti!** — сказав він та подув на дівчину. Її тіло затрусилося.

— А тепер, хлопче, потримай це! — він протягнув мені розп`яття.    

— Manus impositione!*** — сказав ченець та почав тихо читати молитву, поклавши руки на лоба дівчині. Катя перестала труситися та завмерла, її очі заплющилися.

Балтазар насипав у рот Каті щіпку солі. Обличчя дівчини скривилося у жахливу гримасу, ніби їй поклали у рота якусь гидоту. Ченець знову поліз до сумки, витягнув звідти маленьку склянку, вилив собі трохи рідини на долоню, помазав ніс та вуха. Дівчину знову затрусило. І тут я почув такий жахливий крик, що мені заклало вуха. Скло у вікні вкрилося тріщинами, наче павутинням. З носа дівчини повалив чорний дим.

Від диму в мені задерло в горлі, а очі засльозилися. Я протер очі та з жахом побачив, що шкіра Каті посіріла та вкрилася павутинням тріщин. Тріщини почервоніли та наповнилися краплями крові. Я злякався, що дівчина спливе кров'ю.

— Maledicte Diabole! Exi abeo, eiciam te, spiritus immunde!****— вигукнув ченець. Темна хмара зависла над обличчям дівчини та набула людських обрисів.

— In nomine Patris et Filii et Spiritus sancti! Ite in infernum!***** — закричав Балтазар, знову прикладаючи до лоба розп'яття. 

Темна хмара перетворилася вирву та потягнулася униз, крізь підлогу. Я почув жахливі та стогін крики багатьох голосів. І раптом усе стихло. Бліда дівчина лежала нерухомо, наче мертва. Дихання не відчувалося, і лише її вії тріпотіли. Я приклав вухо до її грудей і почув ледь відчутне биття серця.

 — Жива! — видихнув я з полегшенням.

 — І хвала Богу! Ну і як тобі любощі з демоном? — спитав він з хитрим прищуром.

— Чесно? Заїбись. Але повторювати не хочу.

Балтазар зареготав та ляснув мене по плечу.

— Піклуйся про неї, щоб знову щось не вселилося. Ну, бувай, мені треба йти!

— Скільки я винен за роботу?

Ченець похитав головою.

— Ніскільки. Але ти можеш внести пожертву на монастир.

Я простягнув три звернуті купюри.

— Дякую! — сказав ченець. — Слава Ісу! Хай береже вас Бог!

***

Після обряду екзорцизму Катя проспала ще майже добу. Я сидів біля ліжка та дивився на її бліде обличчя. Губи посиніли, очі запали, повіки ледь трепотіли, дихання ледь прослуховувалося. Кілька разів я прикладав вухо до грудей, щоб переконатися, що серце ще б'ється. Я всю ніч просидів біля ліжка, не зводячи з неї очей. Здавалося, її звичні риси повернулися, і обличчя виглядало, як і раніше, лише змарніле та бліде. Синювата сітка вен так і лишилася на всьому тілі, надаючи вигляду Каті моторошності та хворобливості.

Нарешті, вже ввечері, Катя прийшла до тями. Вона повільно відкрила очі. Озирнулася і, побачивши мене, запитала:

— Де я?

— У Львові, — заспокоїв її.

— А де Таня?

— Таня? Вона ж поїхала додому.

— Поїхала? Коли? А чому без нас?

Виходить, вона нічого не пам'ятає?

— У неї… термінові справи.

— Вона поїхала, поки я спала?

Я мовчки кивнув. Кет не пам'ятала нічого після того, як заснула на могилі. Довелося придумувати легенду про її важку хворобу після того, як вона знепритомніла. Здається, повірила….

Ми повернулися додому потягом. На щастя, мати Кет гостювала в іншому місті у коханця, тому не розпитувала про вигадану однокласницю у Львові. Сестри були вдома, але теж ні про що не питали. Кет повернулася до звичного життя, але щось змінилося в ній. До цього зухвала й нахабна дівчина стала замкненою, перестала спілкуватися з більшістю друзів. Свою жагу до хлопців теж утихомирила. Переміни в поведінці пояснювала тим, що усвідомила життєві помилки. Риси обличчя загострилися, волосся потемніло, очі навпаки набули зелено-карого кольору. Голос теж змінився. В ньому більше не було грайливих ноток, вона більше не нявкала, удаючи кішку. Погляд став сумним, і в ньому застигла журба. Кет стала ще більше схожою на ту бідолашну загиблу дівчину, чия неприкаяна душа спромоглася вселитися в неї. Іноді під час розмови з Катею здавалося, що в неї роздвоєння особистості. Ще довго я задавав собі питання: чи справді екзорцист спромігся вигнати душу разом із демоном? Чи душа загиблої Світлани залишилася у тілі Каті, і вони з часом злилися в одне?

*Mea culpa — моя провина (лат.)

**Expulsionem benedicti — подих благодаті (лат.)

***Manus impositione — накладаю руки (лат.)

****Maledicte Diabole! Exi abeo, eiciam te, spiritus immunde! — Проклятий дияволе! Забирайся звідси! Виганяю тебе, дух нечистий! (лат.)

*****In nomine Patris et Filii et Spiritus sancti! Ite in infernum! — В ім'я отця та сина та святого духа! Іди в пекло! (лат.)