По дорозі додому

Сонячний диск повільно скотився за обрій, розфарбовуючи в блідо-рожевий колір небесну синяву, лишаючи по собі кучеряве хмаровиння; мешканці Карлових Вар прощались з останніми променями помаранчевої облямівки, яка ще пахла теплим вереснем. Сутінки в жовтні наставили тепер раніше.

Осінь в Чехії взагалі була особливою. Ліси, яких було вдосталь, одягли свої дивні убранства, від насичено-червоного до яскраво-золотистого; ранкове повітря було просякнуте першими морозними стужами. На підвіконнях домівок можна було помітити невеличкі дивакувато-вирізьблені гарбузи та свічки. Кленові килими встеляли бордюри, створюючи вихори під танці вітру. О шостій годині вечора містечка занурювались в незвичну тишу, а нічна прохолода прогулювалась спустошеними вулицям.

Кирилові подобалась Чехія, яка була багата на пам’ятки архітектури. Особливе місце займала в його серці чеська історія, якою дихало кожнісіньке місто, село. Він обожнював довгі поїздки за кермом, власними очима вивчаючи різні пережитки минулого; занурюватись в крихкі підвали старих фортець; вивчати реставровані замки, які в собі таїли таємниці століттями. Цього разу об’єктом вивчення став – Локет.

— Локет – це неприступна кам’яна споруда, одна із дорогоцінних перлин Чехії, — занадто романтизовано промовила гід, жестикулюючи руками, привертаючи увагу туристів до себе. — Назву замок отримав через вигин річки Огрже, яка за формою нагадує «лікоть». Одна із версій, що споруда слугувала прикордонною фортецею. Нажаль документацією це ніде не підтверджено. До нині невідомо хто із чеських правителів заснував фортецю. Перша згадка датується тисячу двісті тридцять четвертому році. Багато хто говорить про цю пам’ятку Карлових Вар як про найказковіший замок світу, хоча в певний період часу, це місце слугувало в’язницею. Тому саме в осередку замку, ми під час огляду спостерігали кімнати з тортурами. А от народні легенди, які передаються з покоління до покоління, розповідають про магічних вогнедихаючих драконів, гномів, привидів та блудичок.

Похилого віку жінка-гід здавалось була закохана в цю споруду, Кирило відчував це в кожнісінькому сказаному її слові. Він любив слухати професіоналів, котрі вдихали життя в свої розповіді, просту історію перетворювали на оповідання, від якої навіть діти були в захваті. Додавання вигаданих містичних переказів-казок для привернення ще більшої аудиторії, Кирило неполюбляв. На його думку, такого роду казки-легенди псували всю реалістичність споруди; спотворювання бачення архітектора, знецінювали працю людей, які клали камінець за камінцем і врешті-решт забували дійсність минулого. Всіх цікавили неіснуючі вогнедихаючі дракони, тролі, домові, блудички. Хлопець розумів маркетинг ринку-екскурсій, але інколи гіди все ж перегинали палку і він не стримувався.

Швидкоплинний останній яскравий спалах небесного світила, покірно поступився круглому місяцю. Замок в сутінках виглядав ще більше містичнішим, цього факту, Кирило не міг спростувати, в цьому була краса природи але аж ніяк нічого позаземного, як вихваляла гіда.

— А хто такі блудички?

З натовпу вийшла в перед симпатична блондинка, яка на повному серйозні задала питання екскурсоводу, від чого Кирило невдоволено закотив очі. Він не міг перестати дивуватись людям, які щиро вірили в надприродне. Десятки років минуло, а й до нині люди пояснюють незрозумілі їм речі – силою незвіданих чарів, адже так ліпше жити, аніж вичитувати книжки в пошуках істини.

— Блудички – болотні та водяні духи в словацькій та чеській міфології, вони завжди з’являються поблизу води у вигляді блукаючих вогників блідо-синього кольору. — Люб’язно пояснила гід, поправляючи сиве пасмо, яке вибилось із обережно заколотого пучка. — Добрим людям вони допомагають знайти дорогу, лихих заведуть в трясовину, якщо ж їм нудно – то почнуть водити колами, поки їм не набридне бавитись.

— Ви самі хоч вірите в цю маячню? — невдоволено буркнув Кирило.

— Якщо це наукою не доказано, то це не означає, що його не існує, — з легкою посмішкою на вустах промовила жінка, делікатно поправляючи окуляри в сріблястій оправі.

Лише зараз Кирило поглянув на екскурсовода іншим поглядом: вона мала дивакувату довгу сукню-балахон, невеличкі черевички із закрученим гострим носком до верху, до її вигляду не вистачало якоїсь магічної палички чи посоху і справжнісінька відьма середньовіччя.

— Блукаючі вогні – блідо-синє світіння яке ви називаєте блудничками, всього на всього утворене згорянням метану, що виділяється внаслідок гниття. — Буркотливо промовив хлопець, коли спіймав захопливий погляд білявки, яка до цього задала питання, зверхнє продовжив: — Найчастіше зустрічаються за теплої вогкої погоди вночі на болотах і цвинтарях тому, що це горить фосфористий водень, який утворюється при гнитті відмерлих рослинних та тваринних організмів. — Окрім захоплення історії, Кирило був хіміком, а пояснення надприродних речей – наукою, було для нього подібно солодкому меду. — Фосфорні сполуки, що входять до складу трупів тварин і людини, під дією ґрунтових вод розкладаються з утворенням фосфористого водню. Газ, вийшовши на поверхню, запалюється від парів рідкого фосфористого водню. Таким чином, вогні на могилах і болотах – не "чудо", ні духи чи привиди, а результат хімічної реакції. Як вам таке наукове пояснення?!

Кирило радісно всміхнувся. Він обожнював момент власного тріумфу, особливо коли були присутні глядачі, власна самооцінка хлопця чомусь виростала в рази за лічені хвилини.

— Юначе, не всі речі в природі, мають таке дослівне наукове пояснення. Ми люди, і нам все завжди хочеться всі незрозумілі явища систематизувати, щоб легше жилося, — тихо прокоментувала жінка, але надалі не стала продовжувати тему містики та надприродного. — Отже на цьому наша екскурсія завершується, дякую всім за увагу. Надіюсь наша маленька подорож вам прийшлась до вподоби.

Натовп заплескав в долоні, таким чином виражаючи вдячність, Кирило стояв осторонь, тримаючи руки схрещеним на грудях. Настрій його чомусь в останні секунди екскурсії зіпсувався. Почекавши кілька хвилин, поки натовп виражав вдячність гіду, хлопець попрямував до автостоянки, жалкуючи витрачений час на українського екскурсовода.

Розблокувавши свою щойно придбану «шкоду - Суперб» вишневого кольору, Кирило бажав покинути околиці Локету. Відчуваючи дивне опустошення на душі, яке ліпше пояснювалось для Кирила поганим самопочуття викликане магнітними бурями, гормональними перепадами, але ніяк не вигаданою маячнею, сказаною без жодного наукового підтвердження.

— Вибачте, — промовила білявка, яка не очікувано з’явилась біля авто Кирила. — Вам не складно буде мене підвезти до найближчого місцевого пункту? Я вам заплачу. Телефон розрядився, і…

— Ви не місцева, так?

— Це так очевидно?

— Дуже. Сідайте, вам куди?

— Пардубіце, але це три години їзди звідсіля.

— Вам пощастило, я також звідти. Кирило, — хлопець протягнув руку для знайомства.

— Вікторія. Давай на ти, мені здається, що ми ровесники?

— Навряд. Двадцять дев’ять років, а тобі?

— Двадцять чотири. Ти зовсім не виглядаєш на свій вік.

— Це тому, що по сутінках я виїджаю на своєму авто, на пошуки молодих дівчат, чатую їх в темних провулках і випиваю всю їхню кров, — хлопець награно перекривив вампіра, кидаючи погляди на гіда, яка здалось йому, спостерігала весь цей час за ними. Коли Вікторія продовжила на нього серйозно дивитись, Кирило всміхнувся. — Я жартую.

— А я вже хотіла просити наукове підтвердження, — знущаючись промовила дівчина, сідаючи в автомобіль.

Після півгодинної поїздки та активної розмови, Кирило та Вікторія знайшли не лише спільні теми, але виявилось, що вони весь час жили поруч, під’їзди лиш сусідні. Обоє мали неабияке захоплення старовинною архітектурою, а відвідування замків слугувало найліпшим відволіканням від рутинного життя. Цікаве знайомство повністю стерло погане враження Кирила від екскурсовода.

За вікнами, у тумані розчинялось світло поодиноких ліхтарів, які ледь освічували пусту дорогу. Різка втома розлилась по тілу хлопця, який намагався зосередитись на дорозі. Марно. Виразне передчуття чогось поганого переслідувало Кирила у вигляді пришвидшеного серцебиття. Як він не намагався прогнати сон, нічого не виходило, навіть розмірний звук тихого мотора слугувало колисковою для нього, а активна розмова з дівчиною наразі навіювала дрімоту.

— Не віриться, що ми ось так зустрілись, та ще й при таких обставинах, — жваво вимовила Вікторія.

Повіки хлопця здавалось наливались свинцем, він сильніше тиснув на газ, бажаючи швидше проскочити густий тягучий ліс, та в’їхати до найближчої заправки, щоб підбадьоритись кавою.

Перед очима Кирила прямісінько посеред дороги з’явився невеличкий округлий згусточок вогнику блідо-синього кольору. Кирило кліпнув кілька разів повіками, гадаючи, що йому всіляке видиться в очах.

Чим сильніше хлопець тиснув на газ, тим чіткіший здавався цей вогник.

— Що ти робиш?! — крикнула перелякана Вікторія, коли Кирило різко вдарив по гальмах.

Гучний скрегіт коліс відлунням розлетівся по околиці, а стерта гума залишила по собі слід на асфальті. Примара розтала на очах. Міцний ремінь безпеки залишив неприємний слід на тілі Вікторії, але врятував її від зіткнення з лобовим склом. Кирило кілька секунд мовчав, жадібно хватаючи повітря, мов риба, яку викинуло на сушу.

Хлопець вперше відчув реальну тривогу і незрозумілу загрозу, яка не піддавалась ніякому здоровому поясненню. Навіть точно довіритись власному зору, Кирило не наважився.

«Можливо я ненадовго заснув, чи була тварина?!»

— Що сталось? — перепитала Вікторія, споглядаючи на хлопця переляканими очима, не зрозумівши нічого.

— Мені здалось, начебто на дорогу щось вилетіло, — тихо промимрив собі під ніс Кирило.

Його серцебиття не заспокоювалось, долоні неприємно спітніли, але продовжували тримати міцно кермо. Кирило намагався приховати власне тремтіння, яке йому зовсім не хотілось демонструвати Вікторії. Брехати йому не кортіло, але й зізнаватись в такому було соромно.

— О господи! — голосно викликнула дівчина, почавши швидко відстібати ремінь безпеки.

— Що ти…

— Чому розсівся, потрібно оглянути, чи не постраждала тварина! В неї може бути шок від переляку!

Розгубленість змінилась холодним розсудом, Кирило швидко поставив автомобіль на ручник, лише потім попрямував за Вікторією, яка безстрашно, буквально вилетіла з машини. Навкарачки заглядаючи під автомобіль, дівчина оглядала місце, шукаючи налякану тварину. Одночасно кумедна поза нової знайомої і її палке бажання турботи над звіром, викликало посмішку на обличчі хлопця.

— Можеш увімкнути ліхтарик на телефоні, через цей туман нічого не можу розгледіти!

Кирило виконав прохання дівчини, і поки вона оглядала асфальт навколо, відчуття тривоги знову нахлинуло на хлопця. Темне, затягнуте похмурим хмаровинням небо та ліс, в якому не виднілося більше того красивого осіннього убранства, навпаки – звідусіль відчувалось щось зловіще. Тиша, в якій чулось незрозуміле шаркання, і сивий туман, що густішав на очах.

— Я напевне злякав його, і воно встигло втекти.

— Скоріш за все, — підтвердила дівчина. — Слідів ніде не видно.

— Сідай в машину, скоріше! — замість невимушеного прохання, в Кирила вийшла фраза примусово-наказовою. Спіймавши здивований погляд, хлопець зніяковіло випростався, — я трохи запізнююсь, — виправдовуючись, додав Кирило.

Поспіхом сівши за кермо, хлопець бажав по-скоріше рушити як надалі від цього місця. Натиснувши на гальма та знімаючи з ручника, хлопець похапцем вижав зчеплення, правою рукою виводячи на першу передачу. Замість очікуваного рушання, автомобіль затих. Провернувши ключ запалення, Кирило очікуючи поглядав на спідометр, натискаючи сильніше зчеплення. Нічого не відбулось. Хлопець знову повторив, натискаючи цього разу сильніше на ключ, ніби це могло якось подіяти інакше на запалення. Автомобіль не рушив з місця. Моторошне хвилювання Кирило не продемонстрував Вікторії, він втретє спробував завести свою недавно куплену «Суперб».

— В нас проблеми, — слова Вікторії слугували вироком.

— Та ні, зараз все буде гаразд, це вперше таке, — схвильовано промовив Кирило, повторивши спробу вчетверте. — Ось бачиш, я ж говорив! — панель приладів загорілась, а разом з нею і з’явилось дивне гарчання мотора.

— В тебе стрілка на нулі, — дівчина тицьнула пальцем в сторону спідометра, на якому мигала лампочка пустого бензобака.

— Нічого не розумію, я перед поїздкою заправлявся до повного!

Кирило поглядав на мигаючу лампочку, мов його погляд був зачарований і ось-ось вона зараз перестане блимати червоним, а бак знову буде наповнений до країв. Ситуація, яка сталась викликала нервовий смішок у хлопця. Йому було складно усвідомити, що його новеньке авто, може ні з того, ні з сього, просто поламатись, та ще й посеред пустої дороги, де навколо не було жодної живої душі. Мандраж пробирав тіло, Кирило не страждав панічними атаками, але цієї ночі він міг заприсягнутися, що можливо в нього з’явився цей недуг або перші його симптоми.

Десь глибоко в закоулках пам'яті, почали випливати всі страшні історії, які коли не будь чув Кирило, про зламану машину посеред лісу, де обов’язково в кінці ніхто не виживав. Поява божевільного маніяка, чи чогось надприродного у вигляді вампіра, перевертня чи якогось троля – було перебільшенням Кирилової уяви, але вдіяти він нічого не міг з собою. Іронія його страху полягала в тому, що до сьогоднішнього моменту Кирило не вірив в ніщо надприродне. Він міг би заприсягнутися чим завгодно, що подібна маячня його ніколи не налякає, сьогоднішній вечір став винятком.

— Можливо щось з баком, в мого татка колись подібне було, але в нього був старенький жигуль, — Вікторія намагалась підбадьорити Кирила, та відволікти від дурних думок. — Подивись, чи далеко найближчий населений пункт, — дівчина протягнула хлопцеві його мобільний телефон. — Дійдемо до найближчої заправки, зателефонуємо в службу евакуаторів, тай справу вирішено.

— Так, ти права.

Кирило взяв телефон до рук, розчаровано видихнув, коли помітив маленький заряд батареї та відсутність мережі. На додачу до ланцюга невдач було те, що він не мав шнурка для зарядки. Злість хвилею його загорнула, а слова застрягли в його голові, мов на повторі: «чому всі негаразди стаються одночасно!»

— Потрібно поспішити, телефон практично розряджений. Пропоную піти прямо по дорозі, щойно з’явиться мережа, я зателефоную другові. Він приїде і буксиром забере авто і нас.

Слова Кирилові дались майже на автоматі.

— Чудово!

На відміну від Кирила, Вікторія почувалась впевненою, без жодного натяку на якесь хвилювання чи страх. Хлопцеві спало на думку, що в фільмах жахів завжди такі попутчики, виявляються несповна розуму божевільними маніяками.

— Часом, ти не знаєш де ми знаходимося? — запитала дівчина, застібаючи куртку до самого кінця, покидаючи теплий автомобіль.

— Я погано орієнтуюсь в місцевості без допомоги гугл-карти.

— Чекати, поки хтось тут проїде, погана ідея, тож ходімо хутчіше. Сьогодні здається на ніч передавали мінус.

Кирило розумів, зоставатись в машині було поганою ідеєю, і хоч він добре знався, що крадіжки автомобілів в Чехії займали останнє місце по злочинам, думка про те, що його нова машина лишиться посеред лісу одна, була неприємною. Тож натиснув на аварійку і декілька разів на заблокування автівки, ніби ці дії могли вберегти машину від викрадення, з деяким полегшенням хлопець видихнув, готуючись до їхньої мандрівки. Вікторія мала рацію, на вулиці різко температура впала, незважаючи на вологість в повітрі та туман. Кирилові було лячно ступати в незвідність, але й лишатись в автомобілі було не виходом із ситуації.

— Не проти? — запитала Вікторія, беручи тісно під руку хлопця.

Можливо при інших обставинах, Кирило обурився ось такому різкому щільному контакті, але навкруги не було жодної живої душі, десь далеко чулося грізне клекотання птахів. Вглядаючись в туманне небуття, де не було натяку на ліхтар чи інше джерело світла, пара міцно тримаючись один-одного, рішуче пішли на зустріч темряві.

Долаючи крок за кроком, пара йшла мовчки, кидаючи косі погляди в сторони, вглядаючись в суцільну темряву, проганяючи дурні силуети які малювала їхня уява.

— Як гадаєш, ми далеко пройшли?

Порушила гробове мовчання першою Вікторія, Кирилові не хотілось відповідати. Його уява, яка забороняла хлопцеві до нині, вбачати щось надприродне, сьогодні дала волю. Кирилові здавалось, що він цілу вічність ось так мандрує, серед одинокого темного лісу, в якому гілля оживало, метушливо йому махаючи. Він відчував всіма своїми фібрами, як щось пильно споглядає за ними, дихаючи в затилок.

— Не знаю, — ледь з себе видавив Кирило, різко зупинившись на місці.

Перед ними за кілька метрів стояла машина, яку вони добрих пів години назад залишили.

— Дідько! — не втримав лайку Кирило.

— Ми напевне десь звернули, — пояснююче промовила Вікторія.

Хлопець відпустив руку дівчини, нервово намацавши ключ в кармані, натиснув на розблокування, фари рідної автівки блимнули. Йому хотілось вірити, що це не його автомобіль, просто схожий, хтось ось так як і він, з новою знайомою, втрапили в халепу.

— Не розумію, дорога йшла прямо, як ми могли звернути, щоб повернутися на це саме місце?!

— Немає часу ламати мозок, ходімо. Потрібно ретельніше оглядати дорогу. Пропоную йти по обочині, можливо ми промайнули якийсь знак?

— Як ти збираєшся в темряві розгледіти знак? — буркнув Кирило.

— В тебе є ліпші варіанти? — витримавши паузу, вона продовжила: — бачу, що ні. Тож ходімо.

Кирило знову заблокував машину, цього разу він взяв дівчину під руку.

— Я увімкну ліхтарик на телефоні, і зменшу на екрані яскравість, нам повинно вистачити, щоб дійти до найближчого містечка, або хоча б впіймати мережу.

З ліхтариком було йти впевненіше, Кирило відчув навіть полегшення, йому більше нічого не ввижалось в нічній пітьмі, і клекотання птахів тепер не чулось як чийсь понівечений крик. Вони пройшли по його міркам добрий кілометр, як на екрані телефону висвітилось попередження про малий відсоток зарядки.

— Якесь знущання! — нервово промовив парубок.

— Заспокойся, я гадаю, ми вже близько.

Вікторія приховала своє тремтіння, яке було далеко не від нічної прохолоди. Навкруги не було жадного знаку, натяку на орієнтовне шосе, чи навіть проїжджаючого автомобіля. Вони весь час йшли прямо, і не бачили нічогісінько окрім сухої трави на обочині та асфальту.

Телефон повністю розрядився, в той момент Кирило з Вікторією заклякли на місці. Перед ними знову стояла автівка. Крижана судома десь в середині все скрутила в тісний вузол, на спині хлопця виступили капельки холодного поту.

— Дурня якась!

Вікторія почала вглядатись в нічну пітьму, намагаючись розгледіти бодай щось, але все було марно. Все їй здавалось не реальним, свідомість відмовлялась приймати факти того, що відбувалось. В горлі її застрягла невидима грудка, з’явилась задишка та озноб, який почергово змінювався тремором.

Кирило який кілька хвилин сам стояв, мов приклеєний до дороги, помітив погане самопочуття знайомої. Вікторія допомогла йому прийти до тями.

— Гей-гей! Ти що! Все гаразд! — дружньо постукуючи дівчину по плечі, Кирило намагався спіймати з нею зоровий контакт. — Не нервуй! Сприймай це, як цікаву пригоду, яку ми потім будемо згадувати зі сміхом!

Кирило не знав, скільки часу він витратив на монолог, який врешті-решт допоміг Вікторії.

— Ходімо.

— Дякую, — тихо прокоментувала Вікторія, знову міцніше притискаючись до Кирила.

Вони знову вирушили, цього разу впевнено крокуючи прямо. Розмовляти їм не хотілось. Коли десь в далечі замелькало блідо-голубе світло, промінець надії та спокою який завершив би цей безкінечний вечір для Кирила та Вікторії.

— Нарешті! — радісно промовила дівчина, ледь не зірвавшись на біг.

Кирило утримався від коментарів, він йшов позаду дівчини, відчуваючи знову незрозумілу наростаючу тривогу. Джерело світла ставало яскравіше. За кілька метрів, примара світла зникла.

Перед ними знову стояв автомобіль Кирила з увімкненою аварійкою. Цього разу мовчанка склеїла їхні вуста.

Вони знову пішли в нічну пітьму, не зупиняючись.

Вони йшли, йшли і йшли…

Новини декілька неділь поспіль на чеських телестанціях оголошували в розшук двох молодих людей-іноземців, які пропали без вісті, сівши разом в один автомобіль. Ні відео спостереження не зафіксувало, як пара покинула автомобіль, ні перекриті дороги, так і не натрапили на слід. На дошці «зниклі без вісті» красувались фотокартки Кирила та Вікторії з надписом – “chybějící”*…

На українських радіостанціях в ніч Гелоувіна, озвучували страшну містичну історію про зниклу молоду пару, посеред пустої дороги в лісній гущавині, поблизу кладовища, які пішли на поклик блукаючих вогників.

*Chybějící – з чеської “вітсутні”.