Про Петра Івановича сусіди знали мало. З перших жителів будинку на Рівненській 49 у Луцьку цей невисокий худий пенсіонер лишився як непримітний пам՚ятник чи експонат у музеї. Є такий – і нехай. За роки він став чимось таким же одвічним, як синя фарба під'їзду, як потрісканий асфальт у дворі, як зіржавілі, нікому не потрібні антени на даху, покритому руберойдом.
До сусідніх квартир заселялися інші родини, квартиранти, і на всіх Петро Іванович однаково важко зиркав, виходячи зранку в магазин. А часом, як ходив-човгав по сходах, притуляв вухо до чужих дверей і щось слухав. Проте частіше його бачили на балконі, куди він виходив курити щовечора в потертому жовтому халаті. І щовечора понуро слідкував за всім, що діється в дворі. Та в якийсь момент – сусіди не зрозуміли коли саме – Петро Іванович перестав показуватись на люди. Ні, він без сумніву і далі жив там само, в 52-й квартирі, а згадувати його стали все частіше.
Квартира поверхом нижче багато років здавалася студентам. Другокурсницю Оксану двокімнатне житло недалеко від університету, ще й за дуже привабливою ціною всім влаштовувало. Меблі дещо старі та ремонт пора би вже зробити, та це були дрібниці. Дівчина поставила дві сумки в сінях, скинула на диван рюкзак і сіла поруч. Вона дістала з кишені телефон, де перечитала оголошення – ніби все, як обіцяли. Оксана пам՚ятала, що першому враженню, коли квартиру показує хазяйка, довіряти не слід. Тож студентка походила по кімнатах, покрутила крани у ванній, позазирала в шафи, перегорнула кілька сторінок настінного календаря за 2012-й. Все було як слід. Лишалося хіба що витерти пилюку, її було повно на всіх меблях.
– Зайшла, ага, – повідомила вона матері по телефону, – ну, є. Точно. Все, па-па.
Кликати одногрупників на новосілля Оксана не хотіла, як то було робили інші. Зрештою це була не її квартира. Але поки що, хай на пів року, саме тут був її «дах над головою». Тож дівчина не забарилась відсвяткувати це для себе великою піцою та пляшкою «Garage», за які матір довго б її сварила, що чуло би пів Сокаля. Оксана вляглась на диван, закинула ноги на бильце, та ввімкнула на телефоні «All I Want» від «The Offspring». Потім зробила трохи тихіше. Сусіди, мабуть, не звикли чути з цієї квартири які-небудь звуки.
Та вже першої ночі Оксана зрозуміла який «бонус» їй перепав. Десь о дванадцятій зі стелі долинув дратівливий звук. Хтось повільно ходив, скрипів старим паркетом у квартирі вище. Він наче насолоджувався кожним кроком: скрииип, криии, крооо. Кожна дошка скрипіла своїм голосом, на свій лад. Не зупиняючись, сусід бродив по кімнаті, і лише о другій ночі раптом перестав. Щось дрібне покотилось по підлозі, наче розсипалось намисто, і настала тиша.
Прокинулась Оксана від раптового стуку о шостій. Хтось розмірено цокав чимось залізним об батареї. Бдз! Бдз! «По голові собі постукай! Безсовісний!» – крикнула якась сусідка з балкона. «Музикант» послухався, та за хвилину–другу почав шарудіти, мовби тер об паркет наждаком. А за трохи стих.
Наступна ніч не принесла нічого кращого. Як за розкладом, сусід став скрипіти підлогою, човгати, ходячи по колу. Оксана притисла до вух подушки, але спати так звісно не вийшло б. А негідник вгорі бродив по кімнаті та, здавалось, часом пританцьовував, вистукував каблуками якусь мелодію. Він що, в черевиках там ходить? В нас же не американський серіал – подумала Оксана. Але хтось грюкнув по стіні і сусід притих. Однак, ненадовго. Скоро вгорі почулось шкряботіння, хтось наполегливо колупався в чомусь. Оксана підвелася та пішла на кухню випити води, просто з чайника. Кілька ковтків і вона відчула приплив сил, вже і спати розхотілось. Двір же спав, лиш кілька вікон світилися досі. З цікавості дівчина вийшла на балкон, як могла, висунула голову над перилами, видивляючись що там у сусіда. Але там було темно, тільки дарма мерзла.
Тим часом хтось піднімався по сходах. Якийсь чолов՚яга дійшов до квартири нахабного сусіда і голосно вдарив кулаком у двері.
– Чуєш?! Ми спати хочем! Харе вже! – гаркнув він і не дочекавшись відповіді пішов назад. – Придурок старий, – сказав наостанок і повернувся до домівки.
Так повторювалось цілий тиждень, старий ходив по колу без утоми, потім брався шкряботіти, а зранку цокав чимось об труби. Останнє чув увесь під՚їзд і ніхто не міг дати тому ради. Бувало, хтось переривав пакосного діда ударом по стіні чи по своїх уже трубах, навколишні жителі кричали йому з домівок, щоб замовк. І дід замовкав. Коли як, то на кілька хвилин, а то вже до ранку. Він ходив і вдень, але тоді його витівки губилися на фоні буденних шумів.
А Оксана – вона ходила на пари, а вечорами дивилась серіали на ноутбуці, насолоджуючись самотою. Втім, і група в неї була невелика, географія не користувалась великим попитом у той час. До зимової сесії лишалося багато часу, стипендія «капала» на картку, тож чого ще хотіти? Ну, хіба що тихіших сусідів. Але найдешевші навушники з заспокійливою музикою цю проблему вирішували.
Якось, вийшовши на балкон з кружкою чаю, Оксана застала на старій розсохлій лавці біля під՚їзду трьох пенсіонерок. Ті три бабусі балакали про щось дуже знайоме.
– Ну це як так-то? – бідкалась одна. – Раніше сидів, не вилазив, а тепер як шило йому…
– Маразм, – поставила діагноз інша.
– А я давно казала, – потрусила пальцем третя, – треба на нього в міліцию написать, в псіхушку! Як ходив тут, слухав ото шо в кого робицця, то ше пів біди було.
– Ото і говорять, з КаГеБе він був, – сказала ще одна пошепки.
– Тихо, тихо, може він зараз слухає.
Всі троє поглянули на балкон вередливого сусіда. Оксана з несподіванки ледь не вивернула кружку, чай хлюпнув на квітники, обнесені рядочком старих стертих шин.
– А ви хто… жіночко? – здивувалася перша бабуся.
– Та це квартірантка в Сидорів, – здогадалась інша, – на тій нєдєлі вселилась.
– Добрий… день, – ніяково привіталась Оксана.
– Як там Петро Іванович? Ти там ближче.
– А… хто? Сусід отой? – студентка показала пальцем вгору.
– Ото воно, гад старий. З дому не виходить, а всіх мучить. Ти там не бійся, вгати по стіні, він і замовкне.
– Та таке, терпіти можна, – відповіла Оксана й позадкувала до вітальні, як равлик до мушлі.
Паркет нагорі стиха скрипнув, Петро Іванович знову ходив по колу. Раптом спинився, ніби відчув, що Оксана слухає. Дівчина зробила крок убік, не зводячи очей зі стелі. Сусід також ступив убік, а потім мов намисто розспипалось по підлозі. Оксана здригнулась, чай вилився на ліжко, де лежали навушники. Десь угорі кульки котилися по паркету, відбивалися від плінтусів і меблів, і враз щезли. Через цю дурницю навушники заглохли, хрипіли, дзвеніли, але не грали як належить. Оксана скрутила їх і роздратовано викинула в смітник. Клятий дід!
Наступного ранку вона дрімала на парі, сховавшись за спинами одногрупників. «Кількість нерозвіданих покладів гравію в Україні в десятки разів перевищує кількість розвіданих», – лунав голос лектора, високого худого чоловіка, що все походжав перед студентами туди-сюди і ні на мить не спинявся. «Цікаво, – продовжував він, – що в бетоні рядянських «хрущівок» і «брєжнєвок», де живемо всі ми… і ви, Оксано, найчастіше як заповнювач брали гравій, утворений в міжльодовикові періоди». Оксана ліниво підвелася, протираючи очі. Одногрупники, тамуючи сміх, озирнулись. «Я слухаю-слухаю», – виправдалась студентка і вдала, ніби пише щось у товстий зошит.
Суботнього ранку її щось висмикнуло зі сну. На годиннику було ледь за четверту, за вікном ще не розвиднілось. Дівчина відкинула ковдру, було жарко, надто жарко як на цю пору. В очах бігали незліченні різнобарвні крапочки, Оксана потерла повіки й позіхнула.
До цокання настінного годинника додався ще один звук, кроки над стелею. Це були не кроки пакосного діда, ішли двоє чи троє, обережно ступали по все тому ж скрипучому паркету. Дзінь! Щось луснуло в 52-ій квартирі, мов тоненьке скло, з якого щось посипалось. Аааааа!!! Весь під՚їзд прокинувся від жахливого протяжного крику. Хтось волав так, що люди попідскакували з ліжок, загавкали собаки, долинув дитячий плач. Двоє голосів почулися на сходах, вони лаялись, молились, і щодуху бігли вниз. Невідомі перечіплялися, вдарялись об перелила, гамселили у двері, і тут же бігли далі. Двері під՚їзду ледь не злетіли з петель, двоє нажаханих чоловіків кулею вилетіли на подвір՚я.
Оксана визирнула у вікно та ще встигла побачити як ті двоє пригальмували, озирнулись і ледве не на чотирьох дременули геть. За мить вони зникли у вранішньому сірому тумані. Хтось вийшов на майданчик під՚їзду, долинули стурбовані розмови. Оксана накинула кофту на плечі, боязко відчинила двері квартири. Сусід в майці, що колись бив у двері пакосного діда, так само боязко визирнув.
– Ви щось чули? – спитав він, ніби сумнівався.
– Та біг хтось.
Кілька мешканців під՚їзду зібралися на майданчику вище. Оксана тихцем піднялася туди ж, стала за спинами присутніх. Кілька людей оточили квартиру Петра Івановича, але підійти боялись. Двері були привідчинені, за ними скрипів паркет, скрипів без перестанку.
– Петро Іванович! Ви там?
Відповіді не було. Сусід в майці взявся за ручку дверей, як щось з силою потягнуло її на себе. Клацнув замок і знову Петро Іванович опинився в своїй фортеці.
– Я міліцію викличу! Відкрийте!
Петро Іванович не сказав нічого, мовчки почовгав геть від дверей. Чи приходила таки поліція Оксана не дізналась. Вона як завжди сіла ввечері дивитись серіали, коли жіночий голос зойкнув з якоїсь квартири, почулась чоловіча лайка, а потім знову ніби кульки покотилися по підлозі. Наближалася гроза, Оксана вимкнула ноутбук і пішла на кухню. «Не хочу, не хочу додомууу… Бабааай» – плакав у дворі хлопчик, а мати попри те тягнула вередливого сина. Пискнув домофон, прокотився осінній грім, аж забрязчали шибки.
З того дня Петро Іванович зник. Принаймні, не ходив більше по квартирі. Але щось недобре почалося в будинку. Або той крик, що пролунав туманного ранку, звернув увагу мешканців на щось, що було там уже давно-предавно.
За кілька днів до під՚їзду приїхав фургон, звідки вийшли дивні люди. «Увага, дератизація» – повісили вони табличку біля підвалу, а самі піднялися в чиюсь квартиру. Труять щурів або мишей – це було ясно. Хоча миші в сучасних квартирах? Це було щось геть дивне, якийсь нездоровий привіт із минулого. А наступного дня одну з бабусь, що бувало сиділа в дворі з дома іншими, забрала «швидка». Решта двоє більше не збирались на тій лавці, і вона швидко зробилась брудна, занедбана, аж поки якась п՚янь взагалі її не поламала.
Оксана марно сподівалась, що добре спатиме. Дивні скрипи й стуки лунали скрізь по під՚їзду. Оксана, в якої двічі на тиждень не було першої пари, чудово чула як тепер за стінами щоранку лунали знайомі кроки, човгання, шкряботіння. Скрізь, де не було вдома хазяїв, ходив він – без сумніву, той самий дід. Щось упало в сусідів і розбилось, заволав кіт. За трохи вже в іншій квартирі заскрипіло, посунулись меблі. Не чекаючи, Оксана вискочила на подвір՚я, хоч пара була ще не скоро. До шуму дерев, до шурхоту шин, до знайомих і доречних звуків! Та хоч на пари, аби не в той дім.
«На території України відклади Архейської ери поширені в межах Українського щита. Ця структура займає майже третину території України, тому природно, що її дослідження ще далеке від завершення», – тривала чергова лекція.
Додому не хотілось, там ніби вже оселився хтось ще, і нахабно заходив куди бажав. І то не було просто якесь-там відчуття. Коли Оксана повернулася ввечері, то зрозуміла – хтось був у квартирі до неї. Рядок горщиків з вазонами у спальні було перекинуто, земля розсипалась по паркету, і по ній ніби пройшлися чимось колючим. Безліч маленьких конусовидних ямок вкривали ґрунт. А один вазон, найменший, чомусь геть всох, він буквально розпався на жовтий пил, хоча вчора був підлитий. Але всі замки були цілі, вікна зачинені, за винятком кватирки, але в неї проліз би хіба що кіт. Можливо, один горщик упав би сам по собі, але ж не чотири! Якби це сталося вдома, Оксана отримала б «по перше число». Добре, можна сказати, що справді заліз кіт і наробив шкоди. Або доведеться купити такі ж горщики й тихцем пересадити вазони. Так навіть краще, – вирішила Оксана, і зробити це краще негайно!
Та у вітальні чекало інше відкриття. На килим просипалися тверді крихти – хтось ніби свердлив штукатурку та цеглу на рівні карниза. Кілька глибоких дірок чорніли там, де над вікном завжди роблять бетонну перемичку. Оксана невпевнено вилізла на тумбочку та боязко зазирнула в одну дірку. Звичайно, це була просто дірка, лише зроблена кимось, коли нікого не було вдома. Малий, проте дивний злочин, який буде ще складніше пояснити хазяйці квартири.
Вночі Петро Іванович не шумів. Замість того годині о другій загавкала надворі ціла зграя собак, а за трохи почувся той самий звук, ніби розсипалось намисто. Але вже не в квартирі, а десь внизу, на бетонному ґанку.
Між тим минали дні і в старости групи, Ліни, настав день народження. Взагалі група була маленька і гучних святкувань не робили. Тільки цього разу все зійшлося і на квартирі в старости нарешті влаштували посиденьки.
Відбувались вони зовсім близько, в сусідньому будинку. Щоправда, цей дім та Оксанин розділяв широчезний двір, де могла б вміститись іще одна «брєжнєвка». Зі сміхом у гучними розмовами студенти піднялися по сходах. За старими, оббитими дермантином дверима містилась відремонтована «однушка», де посеред вітальні поставили столик, на якому вмістилися піца, суші, ковбаса та все інше. Почалося «Хеппі бьоздей», «Будьмо-гей!» та регулярне поповнення пластикових келишків.
Оксана не вельми любила оці всі застілля, та й бути лише однією з трьох дівчат навіть у своїй малій групі їй було не до вподоби. Після четвертого тосту винуватиця свята пішла на кухню, Оксана всілась на крісло, вийняла телефон, та її погляд раптом прикипів до вікна. Звідси виднілися вікна її квартири. Але не це змусило здригнутись.
По квартирі хтось ходив уздовж стіни, мовби нюхав її. Незнайомець, темний силует, здавалось, ледве стоїть на ногах і зараз переломиться чи заоре потилицею в підлогу, але ні. Він ходив, сідав, не знаходив собі місця, а потім пройшов у сусідню кімнату. Наступне здивувало Оксану ще більше. Гість з՚явився у вікні вже власної кухні – поверхом вище. Цей дід! Він ніяк не міг за пару секунд добігти в свою квартиру.
Очі не обманювали, там стояв Петро Іванович, тільки як стояв! Спиною до вікна, проте його руки, вигнуті назад, щось вправно перекладали з місця на місце. Постать злегка нахилилась, ніби потилицею вдивлялася в двір. І Оксана побачила, що то був зовсім не сусід. Не могла вона назвати сусідом бугристу чорну масу, що тільки обрисами нагадувала людину. Чудовисько сперлося на підвіконня руками, осунулось і за мить щезло.
– Оксан, що таке? – помахав долонею перед її зблідлим обличчям одногрупник, Влад.
– Оксан? – здивувалась Іра.
– В мене дома хтось… Слухай…те, можете піти зі мною?
– Та ти гониш, – видала Іра. – Як ти знаєш?
– Точно? – перепитав Влад.
Оксана кивнула і її вигляд краще за все свідчив, що вона справді злякана.
– Ми вийдем, провітримось, – сказав іншим Влад і всі троє вийшли на майданчик.
– Ну як? Може перебрала?
– Нічо՚ я не перебрала! – обурилась Оксана.
– Все, спокійно, де ти живеш? – спитав Влад.
– Через двір, отам.
– Ну пішли, подивимся, що там за маніяк в тебе лазить.
Оксана, Влад та Іра спинилися перед під՚їздом. Оксана вдивилась у вікна, але там уже ніхто не стояв.
– Ну ти, Оксан, даєш, – сказала з якимось осудом Іра, – живеш через двір і не кажеш.
Та нічого не відповіла, обережно всі троє піднялися до квартири – двері були зачинені. Повільно повернувся ключ, студенти переступили поріг. У сінях було темно і тихо, що кожен рух, здавалось, лунатиме по цілому будинку. Влад потягнувся до вимикача, але Іра схопила його за руку.
У дверному отворі попереду непорушно стояв хтось. Мить тому його не було, але тепер там тьмянів силует… ні, не худого сухорлявого діда, як можна було чекати. Амбал до самої стелі височів на фоні вікна. Студенти заклякли на місці, а непроханий гість ворухнувся. Не рукою, не тулубом, сам його силует злегка скривився. Колюча кулька викотилась йому на голову, ніби відбрунькувалася з тіла. Потім ще, і наступна. Заціпенілий, Влад таки змусив себе схопити щось поруч. У монстра полетіла складена парасолька. Чорні реп՚яхи твердими бризками розлетілися врізнобіч, голова розпалася на безформну колючу купу, в якій парасолька міцно зав’язла. Силует розчахнувся надвоє, якісь чорні морські їжаки з цокотом розбіглися по кімнатах. Іра заверещала, Оксана миттю схопила її та Влада за коміри та висмикнула з квартири.
– Тепер вірите?
– Щ-що це, бляха таке? – ледь сказав Влад, спершись на перило.
– Якби ж я знала…
– Ви всі бачили? – перепитав Влад. – Це якийсь глюк.
– Ти нас за шизанутих маєш? – обурилась Іра.
– Давайте… в поліцію, чи як? – подумала вголос Оксана.
– І як скажем? «Нам дядько привидівся»?
Тим часом у стінах щось застукало, ніби сипалось-повзло по старій вентиляції. Стукіт рухався вище, в квартиру номер 52. Студенти перезирнулись, Оксана зробила невпевнений крок угору. Втрьох свідки з՚яви чудовиська повільно піднялися на поверх вище.
Квартира пакосного діда була відчинена і двері злегка хитало протягом. Влад постукав до сусідів, але ніхто не відповів. Оксана натиснула кнопку дзвінка до іншої квартири – жодної реакції. Стиснувши мокрі від холодного поту кулаки, Влад відштовхнув двері проклятої квартири ногою. Там, де язичок замка входив у одвірок, була суцільна діра, яку хтось наполегливо свердлив, щоб дістатись до стіни. Отож, двері тепер просто не зачинялись, але це зовсім не означало, що хазяїн чекав гостей.
– Альо! Добрий день! – гукнула Іра.
У квартирі застиг кінець 90-х. Вицвілі меблі, відеомагнітофон, кумедне моркв՚яного кольору крісло, засклена польська шафа з порцеляновими рибками, краї якої вже обсипалися тирсою. Вазони давно засохли, перетворившись на жовтий пил. Студенти просунулись трохи далі, до вітальні.
Там на полицях із темного дерева, праворуч від сервізу, лежало щось зовсім несподіване. Невиразні на перший погляд камені, та придивившись, Оксана побачила, що то скам՚янілість. Стародавня морська лілія, швидше схожа на дивацького броньованого восьминога. Поруч лежав справжній трилобіт, зиркаючи вгору скам՚янілими очима. А ще відбиток скелета якоїсь рибини, креветка чи якийсь її родич. Влад зачепився за щось на підлозі, ледь не впавши. У стиках між планками паркету стирчали чорні ромбічні пластинки. Вони утворювали коло, що охоплювало пів кімнати, заходячи за батареї. Всередині паркет виглядав, як наполегливо потертий наждаком. Дівчина згадала як ходив тут по колу пакосний дід – як звір у клітці. Як ходить буває ведмідь у зоопарку, коло за колом, бездумно і сонно. Але кілька пластинок біля дверей лежали, і впали не зараз. Оксана присіла навпочіпки, провела пальцем по паркету. Його вкривав шар сизого пилу, але поруч, біля входу, ще виднілися свіжіші сліди черевиків і багато крапочок.
– Дивіться, – показала Оксана, – тут хтось був… Слухайте, десь місяць минув, як звідси хтось тікав.
– А хто тут жив? – поцікавилась Іра.
– Дід один. Але бігли двоє чи троє.
– Пішли звідси, – покликав тихо Влад.
Студенти повернулися в сіни, Влад прочинив двері, та за ними була вітальня.
– Що за чорт?!
Він ступив уперед. Це без сумніву була та ж кімната, звідки вони прийшли. Тільки тепер Влад вийшов з інших дверей, що вели у спальню. Оксана з Ірою позадкували, знову звернули в сіни, але потрапили на кухню. Іра заплющила очі, так міцно, як тільки могла. Не допомогло, вона не прокинулась, не отямилась, це в квартирі справді щось було не так. У Влада задзвонив телефон, хлопець підняв слухавку, аж раптом зрозумів, що стоїть перед вхідними дверима. Він ступив за поріг, але двері самі собою різко зачинились. Влад загамселив у двері.
– Іра! Оксана! Ви там?!
Дівчата рвонули до виходу, проте знову потрапили в спальню. Там у кутку, біля ліжка, лежав розпластаний жовтий халат. З рукавів, штанин, коміра було висипано якийсь пил. Поруч валявся ціпок. Оксана торкнулася холодною долонею до свого лоба, силуючись зрозуміти що сталось.
Іра відхилила посірілу тюль: квартира була на третьому поверсі, в принципі не так високо, але стрибати вона не була готова. Оксана в той час обережно наблизилася до шафи. Єдине, що лежало на її полицях – це товстий фотоальбом. На знімках всередині Петро Іванович був іще молодий. Стояв з якимись людьми на фоні новобудов, будівництв, самих іще котлованів. На інших світлинах щось креслив на столі, отримував подяки під радянським гербом.
Оксана перегорнула кілька сторінок. На фото з՚явилися розкопки, скам՚янілості, поряд зі знімками лежали вирізки з газет. На підлогу упав складений вчетверо аркуш. Оксана підняла його та розгорнула. Це був лист.
«Якщо цей лист потрапить до вас, закликаю, не шукайте мене. Я, Петро Іванович Степаненко, двадцять років інспектував будівництва, збирав скарги. Я помітив, що в деяких будинках стаються дивні речі. Казали «барабашка», «домовик» бушує, чи «катається кулька» вночі. Витративши кілька років, я шукав що єднає ці випадки. І це було несподівано навіть для мене. Справа у гравії, який сипали в бетон. Весь він походив з єдиного місця, зі старого метеоритного кратера. Так, це багатьох здивує, але в Україні найбільша густота таких кратерів у світі. Вони лишались порівняно на поверхні через товстий гранітний щит під ними. В гравії бували залишки морських організмів. Наших, тутешніх, за винятком одних. Саме тих, які траплялися в бетоні проклятих будинків. Я назвав їх «реп՚яхи». Звичайно, мені ніхто не повірив би, то я й не розказував. Потім Союз розвалився і було вже не до моїх «реп՚яхів». Одного я забрав з роботи на сувенір і скоро пожалкував. Я не знаю що це, але воно не було скам՚янілістю, воно було живе, просто спало. А коли поруч опинялися двоє, то починали діяти разом. Іронія! Я шукав «реп՚яхи» по цілій країні, а вони спали в бетоні мого будинку! Коли мене не було вдома, вони оживали, свердлили стіни і звільняли своїх. Вони ховалися в мене, а на виду лишався один мій «сувенір». Я не міг це нікому розкрити. Як не міг і позбутись їх. Єдине, що дізнався – поруч з «реп՚яхами» бувають ромбічні пластинки і біля них «реп՚яхи» млявіють. Якби я мав тих пластинок більше, може змусив би їх заснути зовсім. Не знаю що це, може природний ворог, а може в՚язниця, яку збудував хтось задовго до нас. Я лишаюся стерегти, я обклав цих прибульців пластинками і з того кола вони не вирвуться. Поки я живий то точно».
Колись Петро Іванович зробив цю знахідку, розшукав «реп՚яхів», але приніс їх у саме лігво їхніх побратимів. Ночами він чув як щось котиться, цокає по квартирі, зникає у вентиляції, а потім повертається. Тільки зрідка, в напівмаренні, здавалося, що чорні клубочки бігають у темряві по підлозі. А коли одного разу Петро Іванович встав шукати порушників спокою, то побачив, що скам՚янілість з його колекції зникла. Та зранку вона вже була на місці.
Одного разу Петро Іванович відсунув диван чи шафу і з жахом побачив стіну, обліплену тими самими колючими кульками. Він став довічним сторожем цих істот, звів для них клітку, поки ті були слабкі. То була незвичайна в՚язниця, розпластана, заввишки кілька сантиметрів, як пластинки. Але одного туманного ранку в домівку Петра Івановича прийшли сторонні. Можливо злодії, а може родичі за викликом. Необачно вони порушили клітку, мабуть просто перечепилися об пластинку, але цього було досить. Істоти вирвались і продовжили визволяти інших «реп՚яхів», вони відчували їх у бетоні і свердлили, приймали в свою зграю. Але перед цим підкріпилася своїм вартовим як найслабшою здобиччю. Для них то вже було не більше, ніж вазон або старий дубовий паркет. Вони маскувались, хоч невміло, під людей, і тим ще більше їх лякали. Прочекавши епохи, істоти повернулись.
В альбомі лежали ще якісь папери, та читання перервав цокіт. Та потвора, амбал, складений з «реп՚яхів», сунув у спальню. Воно не йшло, це було наче статуя, що рухалась на сотнях голочок, які виростали і втягувалися з ніг. Іра метнулась до дверей, зачинила їх на гачок і взялася сунути важку тумбочку.
– Це маньяк! Оксан, дававай, поможи!
– Телефон.
Іра, не розуміючи, витріщилась на Оксану.
– Телефон. Коли Владу подзвонили, воно відступило.
Страховище почало свердлити двері, з тріском деревина продірявилась, полетіли тріски й тирса. За кілька секунд воно випиляло діру в формі себе і вкотилося на голочках до приміщення. Не гаючи часу, Оксана ввімкнула в телефоні першу-ліпшу музику та викрутила гучність на максимум. Це був «All I Want». «Yayayaya! Day after day your home life's a wreck…» – заволало з динаміка.
Амбал похитнувся, зіщулився та розсипався на кульки. Вони чорною хвилею покотились назад і зникли десь у лабіринті квартири.
– Воно звуку боїться!
Дівчата рвонули крізь щойно прорізану діру в дверях до виходу, поки квартирою розносилось «You get no relief…». Чари прибульців поки припинились, двері з квартири вже були поруч, Іра стрімголов влетіла у них, впала, потягнула ручку на себе та впала знову – вже в під՚їзді.
Оксана затрималась на порозі сіней. Двері на кухню були відчинені. Чудовисько збиралось докупи, але ще не до кінця. Глибоко вдихнувши, аж заболіли легені, дівчина кинулась назад до вітальні, схопила пару найближчих пластинок. Істота тим часом склалася в амбала, попри голосну музику. Воно колупало стіну. Його рука, увінчана шипастою кулею, повільно, але наполегливо оберталась, закручувалась, як бур, і занурювалось у стіну. Так глибоко йому ще мабуть не доводилося свердлити, тут треба була сила всіх «реп՚яхів». Страховище зачепило трубу, зім’яло залізо, як пластилін. На кухні зашипіло, засмерділо газом.
– Оксан! Ти там?! – долинув голос Влада.
– Так!
Оксана вимкнула музику та ввімкнула знову. «Yayayaya!» Потвора осунулась, вона боялася не звуку, а різкої його зміни. Тож Оксана схопила свою сумку та вискочила з проклятої квартири. Влад сидів перед Ірою, яка терла очі.
– Тікайте! Газ! Газ! Хтось чує? Газ!
Дівчина кинулась тиснути кнопки дзвінків, стукати у двері. Сморід вже вийшов з квартири. Почувся скрегіт, стукіт, щось упало, задзвеніло, забрязчало. Студенти, як ті злодії колись, дременули з під՚їзду. Влад стукнув ногами в кілька дверей, обурені сусіди визирнули з однієї з квартир, потім з іншої.
– Газ, ви чуєте газ?
– Газовщіків визивать нада.
– Ліда, визвеш?
– Тікайте всі! Ви тупі? – крикнув Влад на все горло.
Студенти вибігли на подвір’я, слідом ще кілька жителів. Іра перечепилась через старий, стертий бордюр, і вдарилась головою об жовту дитячу гірку. Оксана затулилась ліктями. Голосне «пбах!» прокотилося двором, а за ним почувся тріск, гуркіт.
Середина будинку обвалилась, посунулась донизу лавиною. Якісь чорні цятки попадали разом з уламками. Цегла, бетон, арматура, роздерті вибухом меблі – все повалилось на купу.
Під՚їхала швидка, пожежники, рятувальники. Один з них підійшов до студентів і кивнув у бік Іри.
– Як вона?
– Вона… газу надихалась, – пояснив Влад, тручи з силою скроню.
Рятувальники відвалили бетонну балку. Непомітно для них кілька чорних крапельок впали на асфальтову доріжку. Як живі, вони злилися в кульку, що покотилась по розмеленій на пісок цеглі та зникла в траві. Оксана кліпнула та стиснула прихоплені пластинки.
***
Оксана ніколи не питала в подруги що та бачила. А вона ніколи не розповідала сама. А може вона і справді все забула. А може й не було ніякого пакосного діда з його дивним, нетутешнім квартирантом. Іра через рік поїхала додому, в Добротвір, і вже не поверталась. Батьки ж Оксани з полегшенням зустріли дочку, коли вона приїхала після всіх новин про вибух газу. Щодо Влада, він завжди відповідав – напився ще на дні народження та й нічого не пам’ятав. А що когось там врятував чи ні, то саме все якось вийшло, «на автоматі». Хоча хтось міг і помітити, що десь він тут лукавить.
Згодом Оксана якось отримала свої запилюжені речі з квартири, проте крім ноутбука не лишила собі нічого. Та й його потім продала. Лишила тільки дві ромбічні пластинки, ніби з чорного лабрадориту, що переливалися на сонці тонкими веселковими смужками, схожими на мікросхеми. І ніколи з ними не розлучалась, носила на шиї. Сусіди не вельми цікавились що сталося з Оксаною. Хіба мало є квартирантів? Ще кожного згадуй.
Але навчання продовжувалось і Оксана врешті поселилася на іншій вулиці, на іншому боці міста, ближче до мальовничого замку. І більш ніколи не спинялася в тих понурих радянських будинках. У тих бетонних нагромадженнях плит і цегли, в глибині яких іще дрімали невидимі жителі, впевнені, що це їхній дім, а люди – квартиранти.
Казали, Оксана вивчилась на геолога, чи як стали вже говорити в ті часи, геологиню. Та зустріти її стало проблемою, бо все була в роз’їздах то в тій, то в тій області.
Жителям будинку пощастило, що все сталося, коли більшість ще не повернулася з роботи, тож минулося без жертв. Під՚їзд швидко відбудували, а будинок утеплили й пофарбували. Тільки залізні смуги, що укріплювали стіни, нагадували про катастрофу. І дивна деталь додалася в заново заасфальтований двір – там більше не могли жити ні коти, ні собаки. Вони тікали звідти, або нявкотом і гавкотом мучили своїх хазяїв, і ніяк не хотіли повертатися з прогулянок. А самотні перехожі, коли минали двір, нерідко озирались. Їм здавалося, хтось потай слідкує за ними. Та хто саме ніколи не бачили.