Безрукий Молодець
— Так, Жорику, що пощастило, то пощастило! У всiх практика в глухих селах, а ви набиратиметеся досвiду у лiкарiв iз селища Джерельця. Лiс, рiчка, чисте повiтря... Заздрю вам. Ех, менi б вашi роки... Та час братися за роботу. Бувайте! Бережiть себе, — наш куратор доцент Вовченко квапився у справах. Я був дещо збентежений увагою з боку його персони. Побачив нарештi мене! Але оте "бережiть себе" прозвучало дивно. Якось не по-людськи.
— Та ну тебе, — кинув навздогiн, — займайся своїми справами. Дiстав!
Вдома потрапив пiд дощ маминих настанов: "До лiсу не ходи! З лiсом не жартують: незнайомi мiсця, можна заблукати. Не квапся заводити нових друзiв: п'янки, наркотики, повiї... Харчуйся в кав'ярнi. Грошей не жалкуй. Здоров'я дорожче". Татко лише посмiхався. У нас в родинi матрiархат, мамине слово — закон!
— Ледь не забула, у Джерельцях знаходиться психiатрична лiкарня. Там лiкуються манiяки. Прошу тебе, витримай цей мiсяць. Нiде не ходи. Квартиру ми тобi пiдiбрали. Свiтлана Федорiвна погодилася впустити до себе на мiсяць. Пам'ятаєш таткову двоюрiдну сестру? Вона в психлiкарнi працює. Ви з нею разом курочок рiзали, коли ми ще в селi мешкали. Пам'ятаєш, як ти Новий рiк влiтку вiдзначав? Фруктовi дерева, немов серпантином, курячими кишками обвiшував. Щоб поласувати смердючими нутрощами, коти i собаки стрибали на дерева. Найкраще було воронам i мухам, бо вони з крилами, тому без особливих зусиль дiставалися улюбленої їжi i смакували нею. Це ж вiд Свiтлани Федорiвни у тебе любов до медицини. Пам'ятаю ще, як ти курячi кишечки фольгованим конфетi обсипав, хлопавками по воронах цiлився i кричав: "З новим роком! З новим роком! Нехай всiм щастить!" З дитинства розумником був. Пишаємося тобою.
— Не знав, що манiяка можливо вилiкувати, — батько ледь стримував посмiшку.
— Не лiкуються? — здивувалася мама.
Я почав переповiдати останнi науковi досягнення психiатрiї, якi ще трималися в пам'ятi пiсля екзаменаційної сесiї. Даремно батько посмiхався. Часом здоровi дiти перетворюються у манiакiв через прогалини у вихованнi. Iснує безлiч непсихiчних захворювань, якi мають вплив на мозок, думки i вчинки. Психiатром я не збирався бути, в тонкощi цiєї науки не занурювався, але на власнi очi побачити психiв було цiкаво. Хоча... про що це я? Практика проходитиме у звичайнiй лiкарнi. Дивно, чому мене потягло на психiв?
Джерельця зустрiли мене нашестям мух i комарiв. Автостанцiя була розташована посеред парку. Вздовж тротуару, що вiв до лiкарнi, продавалися овoчi, фрукти, м'ясо, гриби i риба. Навкруги було багато смiття. Коти i собаки розтягували рештки їжi, якi залишали пiсля себе неохайнi продавцi. Ворони i голуби ласували крихтами та нахабно вiдбирали їжу у собак i котiв. Мешканцi мiстечка любили птахiв i не гнiвалися, коли вони занадто близько кружляли бiля людей.
— Красеню, придбай курочку, — гукнула мене руда дiвчина з лисячими очима.
Не мав намiру купувати сире м'ясо. Доки я доберуся до тiтоньки, яка мешкає з кiнцi мiстечка, воно зiпсується, та й їжу, яку готуватиме Свiтлана Федорiвна, я не вживатиму. Тiтонька брудна i неохайна. Мене нудило, коли вона облизувала пальцi пiд час приготування вареникiв або пельменiв. Мабуть тiтонька нiколи не мила руки. А ота звичка, привселюдно колупатися в носi, вивертала мої нутрощi назовнi. З рудою лялечкою я ж бажав поговорити всiма фiбрами своєї душi.
— Я вегетарiанець, не маю морального права вживати м'ясо вбитих тварин, — саме так, розумно i велично, вiдповiв лисичцi.
— З першого погляду зрозумiла, що слабак, iди собi.
— Чому слабак? Я сильний. Ввечері зустрiнемося?
Дiвчина вiдвела погляд i зробила вигляд, що мене не iснує. Мене? Найсимпатичнiшого студента третього курсу? Я вiдверто засмутився i попрямував до лiкарнi.
— Радий бачити, — головний лiкар мав доволi респектабельний вигляд, але вiд чоловiка вiяло мiстикою: я ще довго пережовував цi вiдчуття, вони тримали мене протягом дня, — ми дамо вам найкращу характеристику, ви отримаєте посилене харчування i зарплатню. Але не за просто так, — лiкар глянув на мене поглядом вовка, а я почувався бараном. Щось пiдсказувало: треба тiкати, але куди? Навчання менi давалося важко, а тут отакi козирi.
— Дякую. Все нормально. Не варто хвилюватися, — було страшно, тому я переходив у наступ.
— З першого погляду ви справили на мене гарне враження, але справа не проста — рятуємо пацiєнта з психлiкарнi, — лiкар знову своїм дивним поглядом заглянув менi всередину, — ще й манiака.
— Для чого вбивцю рятувати? — нарештi я висловив власну думку. Я зрадiв, бо отi рамки, якi мене вдома тримали з усiх бокiв, вже дiстали! Я здогадався, чому саме мене вiдправили сюди i, чому зi мною домовляється не звичайний, а головний лiкар, — я зрозумiв: манiака треба помучити саме так, як вiн мучив своїх жертв. Все нормально, братан, — я поплескав лiкаря по плечу, — ви зробили правильний вибiр. Я вас зрозумiв.
У лiкаря затряслася нижня губа, здавалося, що у нього вiдбирало мову.
— Еее... Иии... Нi, — чоловiк хитав головою, начебто злякався, але погляд мав задоволений.
Я попрямував до вiддiлення, де лiкувався мiй пацiєнт. Як я розвiв лiкаря! Знайшли дурника! Якщо я красень i маю пiд два метри зросту, то обов'язково телепень? Думайте, що завгодно, а театр я вам органiзую! Без проблем. Ох i Вовченко! Уявляю, що вiн про мене навигадував! Жартiвник доморощений!
Мене зустрiла приємної зовнiшностi медсестра. Так прийнаймнi я вважав, доки не подарував жiночцi комплiмент i не отримав посмiшку кривих i гнилих зубiв у вiдповiдь. То був перший страх, з яким я зустрiвся на практицi. Медсестра представила мене лiкарцi, яка мала приблизно мої розмiри. Поряд з нею було страшно. Якби мене лiкувала ця фахівчиня, то я б швидковилікувався. Правда, я нi краплини не фантазую, я так i не звик до колеги, бо це було неможливо. Я боявся погляду її глибоко посаджених очей, боявся басу i кульгавої ходи. Здавалося, що то не жiнка, а годинник на нiжках цокотить: "Тiк-так, тiк-так: те не так i це не так!"
Особливий пацiєнт знаходився в окремiй палатi. Його не можна було залишати на самотi. Поряд з ним вдень чергували охоронцi з психлiкарнi. Мiй обов'язок — доглядати за пацiєнтом уночi. Мимоволi згадався "Вiй" Гоголя. Це був третiй страх. Однак я заспокоївся, коли побачив блiдого хворого, який ледь виднiвся в лiжку. Приязне обличчя пацiєнта говорило про те, що вiн невинний. Я про себе нецензурно вилаявся, бо був впевнений, що цей чоловiк дiйсно невинний, i ми з ним порозумiємося.
Мене нагодували подвiйною порцією кашi з двома великими котлетами і венiгретом, a потiм принесли почитати iсторiю хвороби Леонiда Макаровича Покотила. Серцева недостатнiсть дала ускладнення. Жити пацiєнту залишилось недовго. Чому ж придiляється стiльки уваги цiй людинi? Я неодноразово звертався з цим питанням до лiкарки i медсестер, але у вiдповiдь чув лише мовчання.
Тiєї ночi ми говорили про дитинство. У Льончика не було батькiв, його виховувала бабуся, яка часто розповiдала онуку про жахи війни і голоду. Льончик i сьогоднi ображений на бабусю та її подруг через те, що вони при ньому згадували рiзнi страхiття німецької окупації i комунiстичного режиму. Нiхто не дбав про чутливе серце хлопчика. Льончику снилися людожери. Вiн боявся бути з'їденим, тому сам почав ласувати людським м'ясом.
Я не вiрив страшним розповiдям. Вважав, що одинока людина потребує уваги, з цiєї причини безхатченко взяв на себе чужi грiхи. Менi подобаються жахи. В дитинствi сам вигадував страшилки, щоб лякати сусiдських хлопцiв i дiвчат. Так що тут Вовченко не прогадав. Кинув мене у мою стихiю.
Я добре виспався пiсля чергування. Знайшов пицерiю. Цiна на вегетарiанську пiцу i каву мене задовольняла. Тiтка поки що мене не чiпала, бо була зайнята якоюсь книжкою. А коли Свiтлана Федорiвна читає — свiт зупиняється.
Наступне чергування виявилося тривожним. Льончик розповiдав про рецепти приготування м'ясних консервiв. Але був момент, коли я злякався. Я повернувся з порожнiм судном до палати, хто не знає — це спецiальна посудина, куди лежачi хворi справляють нужду, а Льончика — немає. Я шукав його пiд лiжками, їх у палатi три. Я перерив його постiль — не знайшов. Я вже зiбрався телефонувати до полiцiї...
— Практиканте, якщо ти негайно не вибачишся, то я буду вимушений заявити на тебе. Глянь, якi синцi ти залишив на моєму тiлi! Хто ще тут манiак?
Льончик слабкими руками опустив ковдру i пiдтягнув майку до шиї: я побачив червонi плями на його тiлi. Ще й камери спостереження в кутках! Оце облажався! Бувало, що екзамени без пiдготовки здавав, можливо й цього разу щось вигадаю?
До ранку я не вимовив жодного слова. Яке там вибачення! Дочекатися б закiнчення ночi. Льончик весь цей час дивився на мене своїми безбарвними очима. Хоча я жодного разу не зустрiвся з ним поглядом, боковим зором бачив, що вiн не клiпає.
Повертаючись додому, зайшов на базар. Вирiшив придбати щось смачненьке, щоб негайно вiдновити нервову систему, яка дала збiй. Побачивши свою руденьку знайому, попрямував до неї. Можливо красуня погодиться на побачення i залiкує мої рани?
— Привiт! Я знала, що повернешся. Кращої курятини, нiж у Олесi, не энайдеш в усьому селищi.
— Щодо курятини, не знаю, а от, що красивiшої продавчинi не знайти на Українi, то це вже факт. Давай зустрiнемося сьогоднi ввечерi. Сподобалася ти менi, — на комплiмент дiвчина не клюнула, бо я був не в формi, вочевидь на менi ще виднiлися слiди нiчного непорозумiння.
— Якщо придбаєш м'ясо або яйця, то обiцяю побачення. З мене не убуде, — вiд тiї посмiшки сльози виступили на моїх очах. Я не збрехав, дiвчина володiла незвичайною красою. Такою, як левиця в саванi, пантера в джунглях або бiла медведиця посеред снiгiв. Найбiльше була схожа на лисичку. Одного разу мiй дядько тримав у клiтцi лисеня. Так от, очi продавчинi були точнiсiнько такими: хижими, хитрими i красивими. Лисеня таки надурило мого дядька. Спочатку прикинулося слабким i кволим, а потiм — мертвим. Дядько не зачинив клiтку, пiшов за коробом, куди збирався покласти бездиханне тiло. Повернувся, а лисички немає. I попуга зник. Хитра тварина вiдчинила клiтку i вкрала екзотичного птаха.
— Попрошу десяток яєць. Дозвольте представитися: Георгiй — лакто-ово-вегетарiанець. М'яса не вживаю, бо люблю тварин.
— Олеся, дуже приємно, — руда простягла менi руку, i я, аж застиг, рахуючи веснянки. Навiть дрiбненькi пiгментнi плями видалися менi зiрковим розсипом, так сильно припала до душi ця лялечка.
Ми домовилися зустрiтися пiсля сьомої години вечора. Але не судилося...
О п'ятiй, як шкiдливий учень, я стояв напроти головного лiкаря i не знаходив потрiбних слiв. На вiдео я знущався над Льончиком. Збоку здавалося, що я його б'ю, а вiн все це терпить. "Пiдстава", — клацнуло в мене в головi. Щось тут не так. Нехай вважають мене дурнем, але свої припущення розкривати не буду. Цiкавiсть розривала мене, але я натягнув на себе маску ображеного i ходив вiддiленням з опущеною головою.
Моя лисичка мабуть щось вiдчула, бо о двадцять першiй знайшла мене на робочому мiсцi.
— Жорику, можна тебе на хвильку, — Олеся попросила мене вийти з палати, — я знаю цього хворого. Це безхатченко Льончик. А я все гадаю, куди вiн зник? Бачив, Льончик мене впiзнав. Добре, що його в лiкарнi вiдгодують. А то ж люди рiзнi, деякi навiть горiлку йому купували. А я йому i бродячим собакам супики готувала. Шкода менi їх.
— Дякую. Дуже важлива iнформацiя, — я був радий, що Олеся пiклується про мене, ще й цей дивний хворий виявився її знайомим.
— Я забула, що ти вегетарiанець i приготувала тобi запечене курча, — Олеся винуватим поглядом тиснула на мою жалiсть.
— Любонько! Це я вдома не вживаю м'яса, на роботi дозволено. Дякую, — я поцiлував руду лисичку в щiчку i навмисне винувато посмiхнувся, щоб сподобатися Олесi. Вона помахала менi рукою i поквапилася додому, а я попрямував на чергування.
Смакуючи ще гарячою курятиною, подумки дякував Олесi за те, що вона врятувала мене вiд лiкарняної вечерi. Хтось навмисне або жартуючи, мiг отруїти їжу. Вчора свiдомiсть мене пiдвела. Я вiв себе неадекватно. Цiєї ночi непорозумiння повинні вирiшитися. Можливо напiвживий безхатченко Льоня володiє гiпнозом? Чи хтось з сусiдньої палати поганий на очi? Не буду виносити судно, нехай смердить. Не хочу знову осоромитися. Якi ще iснують припущення? Хтось запустив у палату наркотичний газ... це взагалi малоймовiрно. Хоча те, що вiдбулося вчора зi мною, насправдi, дуже дивне. Колись здуру травою грався — весело було. Наслiдки наступного дня... гидко згадувати. Пiсля вчорашньої змiни нормально почувався. Дивно.
— Синку, градусник впав. Дiстань, будь ласка, — слабким голосом промовив Льончик.
Я нахилився, щоб полiзти пiд лiжко, але вчасно зупинився. Iснує молодший медичний персонал. Прибирання — їхня справа. I до судна не торкнуся. Сам терпiтиму всю нiч. Не пiду до вбиральнi.
— Синочку, подай пляшечку з водою. Сушить мене, — прошепотiв дiд.
Я взяв столову ложку, налив в неї воду i напоїв старого.
— Не можна вам зловживати рiдиною. У вас слабi нирки.
— Лiкаре, я хочу їсти. Вiзьми з холодильника супик та розiгрiй його на кухнi. Я сам їстиму. Ти лише подушечку менi пiд спинку пiдставиш.
— Та пiшов ти! — я гримнув на Льончика, зробивши страшне обличчя, щоб вiн вiдстав вiд мене.
— В такому разi моєю їжею будеш ти!!! — останнє, що я побачив — це здоровенна людська паща з язиком вкритим жовтим нальотом i маленьким язичком, який хитався в рiзнi боки, торкаючись фiолетових мигдаликiв. Зубiв чомусь не запам'ятав. Мав би боятися зубiв. Можливо у безхатченка їх не було?
Прийшов до тями в хiрургiчному вiддiленнi. Моє тiло було вимащене зеленкою. Невже старий мене подряпав? Спробував встати, опустив ноги додолу, але кроку ступити не змiг. Пiдошви пекли вiд ран. Попросив настiльне дзеркальце у чоловiка, який саме голився.
Жах! На менi живого мiсця не залишилося: обличчя, живiт, плечi, спина i ноги були в глибоких i незначних подряпинах. Добре, що в зонi плавок виявилося чисто, а то б я себе i чоловiком не вважав.
— Ти обережнiше з самогоном! Зразу видно, що приїжджий. Нашi дурнi баби менше 70° не женуть.
— Лише жiнки у вас займаються самогоноварiнням?
— Звичайно. Готувати — не чоловiча справа. Для чого тодi одружуватися?
Дивно, але свiдомiсть була чиста. Алкоголю не вживав. Хто надi мною таким чином познущався?
— Доброго ранку! Швидко навели порядок! Головний лiкар здiйснюватиме обхiд, — медсестра схопила порожню пляшку з тумбочки мого сусiда i пiшла з оголошенням до наступної палати.
— Що ви собi дозволяє, студенте? Чому прийшли на чергування напiдпитку? Яку погань ви вживали? Зайдете до мене я покажу вам вiдеоматерiал. Чому ви себе били i дряпали? Бiлочка? Блох ловили на собi чи тарганiв? Шкода, що вiдеокамера не здатна бачити вашими очима, — головний лiкар не зачинив за собою дверi, тому було довго чути його обурення не лише в мiй бiк, а вiдносно молодi вцiлому.
— Ей, як там тебе, Жорiк, здається — чому не вимагаєш аналiзiв на вмiст алкоголю в кровi? За себе треба боротися! Чому мовчиш? Я Аркадiй, якщо що, — кульгаючи і перемагаючи бiль, чоловiк наблизився до мене i простяг руку. Я вiдповiв взаємнiстю i вимазав Аркашi зеленкою його чисту долоню.
— Подвiйне дякую. Як же менi набридли оцi чистi руки! Як же я скучив за роботою. Та нiчого, ще тиждень полежу тут i повернуся до працi. Робота — ось наркотик, а не всяке там горiлка-пиво.
Якщо я доживу до старостi i буду писати мемуари, то обов'язково згадаю себе сьогоднiшнього. Вперше використовував свої мiзки на сто вiдсоткiв, намагаючись розiбратися в тому, що вiдбулося. Звичайно, треба буде переглянути вiдео, але я вiрю, що поводився неадекватно. Старий i знесилений Льончик володiв гiпнозом. Саме так заманював своїх жертв. Саме таким чином пудрив мiзки слiдчим i медикам. А мене пiдставили, як непотрiбного студента, з надiєю, що покину навчання... Ох i Вовченко! Виживу! Ось побачиш! Злiсть надавала впевненностi. Це був єдиний правильний висновок iз усiх вранiшнiх роздумiв i переживань.
Пiсля снiданку я попрямував до Олесi. Я дуже неприємно почувався, коли вона сплутала мене з безхатченком i подала тарiлочку супу.
— Олесю, дякую. Це я, Жора, — якби хто бачив очi лисички в смутку! Неперевершено! Яка ж таки гарна моя руда красуня!
— Хто тебе так? — здивувалася Олеся.
— Кажуть, що це я сам себе. Начебто напився вчора... Я нiчого не пам'ятаю.
— Ти i цiєї ночi маєш бути на чергуваннi?
— Так. Звичайно, — вiдповiв я, а моє тiло вкрилося гусячою шкiрою, бо стало лячно
— Ти не проти, якщо я буду з тобою? — запропонувала Олеся, а я ледве себе втримав, щоб не затанцювати вiд радощiв.
Я вiдчував портiйний шар гусячої шкiри на собi, коли переглядав вiдео вчорашнього чергування. До цього мене бентежило питання: яким чином я мiг подряпати спину до м'яса? Виявляється, що я всунув у слабкi руки Льончика столовий нiж i виделку, а сам стрибав i наштрикувався на гострi предмети, якi тримав Льончик. Я все ж подякував долi за те, що вберегла тiло пiд плавками вiд ран. Ще, я подякував долi за те, що наступної ночi разом зi мною буде Олеся. А ще, я благав долю допомогти менi у цiй дуже дивнiй ситуацiї.
Як корабель назвеш, так вiн i попливе. Олеся виявилася моторною i хитрою. Моя лисичка непомiтно з'явилася в палатi i я не зчувся, як опинився у її обiймах. Це було зовсiм недовго, але дуже зворушливо.
— Нехай стороння покине примiщення! Я буду скаржитися! Негайно покличте головного лiкаря!— слабке тiло було суворим i намагалося керувати нами.
— Льончику, це ж я, Олеся! Чому ти мене не впiзнаєш?
Моя подруга засмутилася. Над нами зависла довга мовчанка.
— Вiн слабкий i хворий, тому i не впiзнає, — я намагався заспокоїти свою рятiвницю.
— Це не вiн. Льончик мене б упiзнав... Щось тут не так.
Нарештi! Я ж мовчав і нiкому нiчого не казав. Оце дiвчина! Сама про все здогадалася. В мiстi таких немає. Який же я щасливий, що зустрiв цю руду лисичку.
Олеся нишпорила по всiй палатi: заглядала пiд лiжка i в тумбочки. Камери прикрила серветками, пояснивши, що так буде краще.
— Олесю, ти теж гадаєш, що камера є джерелом шкiдливого випромiнювання?
— Нi, я так не думаю, бо не маю вiдповiдної освiти... Вважаю, що малоймовiрно. Тут iнше.
Мої рани припинили свербiти i болiти вiд цих слiв. Я вiдчув, що все має добре закiнчитися. Олеся продовжувала щось шукати в палатi. Не лише очi, а й кирпатий нiс, нiздрi якого то звужувалися, то розширювалися, нагадували менi писок лисицi в його найкращому варiантi.
— Пiдiйди до мене! Хочу м'яса! — кволим голосом Льончик примусив мої ноги рухатися. Бiльше я нiчого не запам'ятав. Перебуваючи поза свiдомiстю, я розумiв лише одне: мене використовують... можливо, для експериментiв.
Отямився, коли вже свiтало. Олеся з ногами вмостилася бiля Льончика i нiжно гладила його по головi. Хворий дрiмав у неї на колiнах. Ревнощi опанували мною. Я зiскочив зi свого лiжка i ходив по палатi туди-сюди.
— Жорику! Доброго ранку! Хоч виспався? — тихенько запитала Олеся. Я зупинився i сiв на стiльчик. Я мовчав i зовсiм не тому, що боявся розбудити особливого пацiєнта. Я закохався i ледве стримував ревнощi.
— Добрий день! Дякую тобi, Олесю, ти не вперше рятуєш мене. Та й сосунка цього шкода. Через мене ледь не втрапив у халепу, — сказав Льончик, прокинувшись. Вiн мав зовсiм iнший вигляд. Кудись зник кволий погляд, очi блищали, а щоки старого наповнилися рум'янцем.
— Немає за що, — Олеся обережно спустилася з лiжка, — Жорику, я пiду. Вiд матерi влетить. Наступної ночi не зможу вам допомогти. Зайдеш до мене на базар. Там я тобi про все розповiм, — моя рятiвниця зiбрала довге волосся в маленьку гульку i навшпиньках покинула лiкарню.
— Ти, хлопче, хоч щось зрозумiв? — запитав мене Льончик.
— Взагалi, нiчого. У нас в мiстi такого немає.
— В цiлому свiтi важко подiбне знайти, — вiдповiв особливий пацiєнт, — ти, цей, прибери серветки з камер спостереження. Скажемо, що було погане освiтлення. Всi претензiї до електрикiв.
Я швиденько навiв лад в палатi: заправив постiль, рiвненько виставив стiльчики, допомiг Льончику сiсти, обiперши при цьому подушку об спинку лiжка.
— Що тут вiдбувається? — до палати заскочив головний лiкар, хоча впiзнати в ньому iнтелiгентного чоловiка було неможливо. Скаженi очi вилазили з-пiд брiв, волосся розліталося в рiзнi боки, а одяг був розстiбнутий або застiбнутий неправильно.
— Все добре, лiкарю, — ми з Льончиком сказали це в один голос. Головний лiкар впав i почав корчитися в судомах. Добре, що до палати прибiгла медсестра i надала йому першу допомогу. Лiкаря вiдправили до реанiмацiї з iнфарктом. Але мої мiзернi знання, здобутi за три роки навчання в медичному вишi, категорично заперечували iнфаркт: нервовий або психiчний розлад.
По закiнченнi чергування я стрiмголов помчав до Олесi, але суворим поглядом вона заборонила до неї наближатися. Я вимушений був повертатися до тiтки. Нарештi ми з нею зустрiлися, а то через позмiнну роботу майже не бачилися. Тiтка злякалася, коли побачила мене в зеленцi i пошкрябинах, але швидко заспокоїлася i довго лаяла учнiв профтехучилища.
— Ти запам'ятав обличчя тих, хто тебе бив? Бездушнi! Майбутнього фахiвця покалiчили! Коли вивчишся на лiкаря, їм прийдеться до тебе звертатися! Як в очi дивитимуться?
— Заживе як на собацi! Не переймайтеся. Все добре, люба тiтонько.
— Звикнуть нашi хлопцi до тебе. Розумiєш, ти для них бiла ворона. Одяг у тебе новий i чистий. А нашi ж... сам знаєш якi.
— Свiтлано Федорiвно! Неправда. Я познайомився з такою дiвчиною!!! На базарi курятиною торгує. Можливо ви щось про неї знаєте?
— Хто ж Олесю не знає? I батька її знала. Я ж на кухнi в психлiкарнi працюю. Вiн бiдненький там до кiнця своїх днiв перебував, — тiтонька замовкла, а потiм продовжила, — вовкулаки вони. Ой, я задешево фляки придбала. Супик готую. Чуєш, як пахне?
Насправдi, смердiло. Я подумав, що туалет забули промити. Та на запах не зважав. Чому Олеся вовкулака? Я не бачив логiки, але вирiшив продовжити розмову.
— Тiтонько! Чому ж вони вовкулаки?
— Наше селище ранiше славилося цiлющими джерелами, якi пiдсилювали у чоловiках те звiряче, що в них iснує. Добре, коли це сила i витривалiсть, але дуже небезпечно, якщо це жорстокiсть. Загубилися чи замулилися джерела — не знаю. Назва cелища походить саме вiд них. Старожили розповiдають, що людина несе в собi спадок звiра — часточку тварини, ген по-вашому, або малееесеньку часточку гена, — тiтонька замовкла, побачивши мою байдужiсть до розповiдi, — придивися, кожна людина на якусь тваринку схожа.
— I я? — запитав здивовано.
— Аякже! Кролик — твiй далекий родич.
— Кролик це не так i погано, аби не бiлочка, — видихнув я, згадуючи останнi подiї. Ви хочете сказати, що батько Олесi не був психiчно хворим, правильно я вас зрозумiв?
— Саме так. Темна сутнiсть поборола в ньому людське. Тiкав до лисиць. Курей крав. Вiдбував строк за крадiжки.
— Свiтлано Федорiвно! Якi ще людозвiрi зустрiчаються в ваших краях?
— В усьому свiтi можна зустрiти дуже жадiбних нащадкiв свиней; упертих ослiв i баранiв; надзвичайно жорстоких праправнукiв вовкiв, але знала лише одного, справжнiм звiром був.
— I де ж вiн?
— Вiдбуває покарання. Однак знову повторюється та сама iсторiя. Хтось вбиває одиноких беззахисних людей i випиває їхню кров. Все на Льончика, мiсцевого безхатченка, повiсили. Казали, що Льончик приводив слiдчих на мiсця злочинiв, розповiдав, як i коли вбивав тих нещасних. Однак не все сходиться. Льончика в час скоєння злочинiв бачили на базарi. Половина села бачила. Не мiг вiн одночасно бути в рiзних мiсцях.
Як добре бути вегетарiанцем! Iнакше б я не вiдбився вiд тiтоньки. Вона приготувала супик iз рубця. Рубець — це шлунок корови. Якби ж моя тiтонька добре помила i почистила той шлунок! Запах такий, немов у вбиральню кип'яток вилили.
— Де воняє, там і пахне. Фляки покращують шкiру, волосся, нiгтi. Чому я моложава? Тому що харчуюся корисною їжею.
— А мишей ловите?
— Буває. Мишоловкою. А що?
— Моя люба тiтонько! Ви ласкава i нiжна кiшечка, я вгадав?
— Вгадав. Ти ж бачиш, у мене нi мишей, нi мух, нi комарiв... П'ятеро котiв, хiба що, — Свiтлана Федорiвна мило посмiхнулася i кинула додолу кiлька флякiв. Коти не поворухнулися, вони чекали на печеню з тельбухiв, яка смажилася на пательнi. Запах печенi змiшався зi сморiдом флякiв. Я не витримував букету м'ясних ароматiв i пiшов з дому. Цього разу лисичка не проганяла мене. Я допомагав їй бiля прилавку, а тим часом Олеся розповiла про дивнi речi.
— Хочеш вiр, а хочеш не вiр, але всi люди дiляться на групи за своїм походженням. От ти, наприклад, схожий на кролика.
— Лише через те, що вегетарiанець?
— Та нi, ти бiлий i пухнастий! — моя лисичка подарувала менi нiжний погляд.
— А ти хто? — я не сумнiвався у вiдповiдi, але вирiшив пiдiграти. Ця дурня таки краща нiж капостi, якi на мене чекали в лiкарнi.
— На жаль, у мене не все добре. Чоловiки нашого роду нещасливi. Нi в якому разi їм не можна вiдвiдувати мiсця сили. Не даремно ти мене лисицею називаєш. Щось є у нас вiд лисиць. Але в твоєму випадку це добре. Я тобi не зашкоджу.
— Ой-йо-йой! Ти мене хочеш з'їсти? Будь ласка. Для тебе менi себе не шкода, — але жарт не вдався, тому я продовжував iз серйозним виглядом, — в школi не подобалася лiтература, зоологiя i географiя. Чи де шукати? Не бачу напрямку.
— Ви, мiськi, не пристосованi до випробувань долi, а ми ж змалечку варимося в цьому котлi.
— Не буду заперечувати, — я замилувався Олесею. Зверхнiй погляд. Гордовито пiднята голова, а точнiше, носик. Диво природи, а не продавчиня! Про це я роповiв їй тiєї ж митi i запропонував стати моєю дiвчиною.
— Тю. А я вважала, що ми вже зустрiчаємося... Ой, даремно ти перебиваєш. Я повiдомлю тобi дещо важливе. У нас в Джерельцях про це знає кожна дитина, — хитрi лисячi очi несподiвано стали владними, тому я уважно слухав i запам'ятовував кожне слово, — колись давно в лiсi, що поряд з селом, жив самотнiй вовк. Вiн вбивав собак i брав худобу. На жаль, вiдомi iншi випадки... бiльш жахливi.
— Вовк крав дiтей?
— Та нi, молодих дiвчат. Дiвчата поверталися з лiсу вагiтними. Краще б вони не народжували! Їхнi сини ставали злочинцями. Ти ж чув про вовкулакiв?
— Звичайно. Менi подобається мiстика. Книжки читаю i фiльми дивлюся.
— Страшного звiра вже давно немає. Ми б i забули про нього, якби одного разу в селi не з'явився чоловiк, який вночi перетворювався на вовка. Йому так здавалося. Псих звернувся за допомогою до лiкарiв, бо боявся за себе i оточуючих. Вночi вив на мiсяць i вiдчував звiрячий голод. Мiг розiрвати живого кота або собаку, щоб поласувати свiжим м'ясом i кров'ю. Вовкулаку лiкували в нашiй лiкарнi. А так, як вiн був роботящим i мав добру вдачу, одна з санiтарок закохалася в пацiєнта i народила вiд нього дитину. Пiсля виписки чоловiк залишився жити у Джерельцях, але через кiлька рокiв загинув пiд колесами вантажiвки. Водiю нiчого за те не було. Вiн розповiдав, що спочатку побачив дiвчину, яка в неналежному мiсцi перебiгала дорогу, а потiм, невiдомо звiдки, пiд колесами з'явився страшний звiр. Водiй разом з представниками полiцiї вiдтягли мертвого вовка на узбiччя, а вранцi перехожi повiдомили, що натрапили на труп чоловiка. Знайшли i перелякану дiвчину. Вона пiдтвердила, що тiкала вiд велетенського звiра. На жаль, тiєї ночi дух вовкулаки переселився в тiло сина. Ще змалку Василько роздирав усе живе, починаючи з мух i черв'якiв. Коли став старшим — полював на диких тварин. Тiкав з дому до лiсу, чекав у засiдцi на зайця або лисицю. Нападав i перегризав горло бiдному звiру. Пив свiжу кров, а матерi приносив здобич. Затримали Василя пiсля вбивства старої паралiзованої жiнки. Вчинив з нею так, як з тваринами. Випив кров. Коли його звинуватили в тому, що вибрав у жертву беззахисну стареньку, вбивця почувався ледь не героєм, адже позбавив жiнку мук старостi i хвороби. Одним словом, вiднедавна у нас в селi знову з'явився манiак, який глумиться над старими жiнками, i п'є їхню кров. Люди кажуть, що бачили Василя в селi, полiцiя перевiряла, але виявилося, що вбивця й досi знаходиться в мiсцях позбавлення волi. Маю припущення, що не Льончик той манiак, який зараз тримає в страху наше село, а син вовкулаки.
— Чому злочинця називаєш вовкулакою? Вовкулака — мiфiчна iстота, перевертень, який за певних умов змiнює людське тiло на вовче.
— Ти вважаєш вбивцiв людьми? — здивувалася Олеся.
— Тiло не здатне змiнюватися, але оточуючi справдi можуть бачити казна що, якщо знаходяться пiд гiпнозом.
— Коротше, ти ж чув про головного лiкаря? В селi кажуть, що в нього загострення психiчного захворювання.
— Олесю, людська фантазiя безмежна. У нього iнфаркт, — про всяк випадок я збрехав.
— Я ж не говорю, що лiкар злочинець. Дух покiйного вовкулаки перейшов до сина, вiд сина до лiкаря, а вiд лiкаря до Льончика.
Тiєї митi все моє тiло почало викручувати. Я подумав, що на фiзичному рiвнi не здатний сприймати цю нiсенiтницю. Було боляче не лише кiсткам, ще й душа щемiла. "Кролик нiколи не зможе бути з лисицею. Не хочу бачити цю ненормальну!" — я тодi не здогадався, що потрапив пiд вплив манiака i вважав, що це моя особиста думка.
— Присядь! Сховайся за прилавок. Вiн тебе шукає.
Весь свiт зупинився. Я знову закохався в Олесю: ох i нiжки! Я дякував щасливiй нагодi i насолоджувався iдеальними формами рудої красунi.
— Вiд кого ховаюся? — ледь видавив iз себе.
— Вiд вовкулаки! Це точно вiн! Я вiдчуваю. Злочинець шукає тебе! Тiкай, Жорику! Нахилися i, зiгнувшись, дiйди до кiнця паркану. Потiм чимдуж до лiкарнi. Зустрiнемося у головного лiкаря.
— Бiля кабiнету? Так вiн на лiкарняному.
— В палатi. Не зли мене!
Так, лисичку не варто дратувати. Я послухався Олесю i вчинив так, як вона велiла.
За мною гнався незнайомий чоловiк, напевне манiак, а його намагалася перехопити моя лисичка. Тiльки цього разу вона була схожа на незграбну курку, яка полює на метелика. Чоловiк лише робив вигляд, що хоче наздогнати мене, насправдi ж, дражнив Олесю, перебiгаючи дорогу перед автомобiлями, якi рухалися швидкiсною трасою.
Майже одночасно всi ми опинилися бiля палати. Я не бачив, а лише чув, як щось з нелюдським ревом виринуло з лiкаря i перенеслося в вовкулаку. Але Василь сприйняв це спокiйно, як i зустрiч з полiцiянтами, якi одягли на нього наручники i повели з собою.
— Ффух. Все добре. Вiдтепер у тебе буде нормальна практика.
— За що його? — запитав я, вказуючи на чоловiка в кайданах.
— Ти справдi нiчого не зрозумiв? — я побачив розпач в очах Олесi, — шкода. Я не хочу пов'язувати своє майбутнє з не дуже розумною людиною! Ти за грошi вчишся? Ось звiдки беруться нездари лiкарi!
— Дякую вам! — увагу привернув тихий голос чоловiка, який сидiв поряд на стiльчику, i мимоволi став свiдком нашої розмови.
— За що? — запитала Олеся.
— Я вiднедавна працюю наглядачем у в'язницi, от Василь i скористався моєю недосвiдченiстю. Якимсь чином заволодiв моїми мiзками. Я жодного разу не був у Джерельцях, але знаю тут кожну вулицю. Найжахливiше, що вiдчував себе злочинцем, адже менi здавалося, що саме я убив i випив кров старих жiнок. Я знаю всi деталi злочинiв, якi насправдi скоїв ваш вовкулака. До цього жахливого випадку навiть справи його не бачив.
— Спiвчуваю, — менi було дуже шкода цього чоловiка, адже ми з ним побували в однiй шкiрi — шкiрi звiра.
— Звичайно важко пересiчнiй людинi зрозумiти Василя, але i йому спасибi за те, що недовго мучив мене. Уявляєте, нiхто з працiвникiв в'язницi не помiтив, що в камерi знаходжуся я, а не манiак. В селi Василь знайшов убивцю своєї матерi i власне злочинне минуле перемiстив у лiкаря. Напевне два звiра не змогли вжитися в одній людині, тому лікар перекинув дух вовкулаки на першого, кого зустрiв.
— Чому головного лiкаря вважаєте вбивцею? Я чула про нього лише хороше, — здивовано запитала Олеся.
— Дiйсно, довести його злочини неможливо. Вiн вбиває своєю бездiяльнiстю. Лiкар створює перешкоди для лiкування зайвих людей.
— Ви говорите про старих, бездомних i калiк?
— Так. Мати Василя потрапила до лiкарнi, коли син перебував пiд слiдством. За тиждень жiнка померла. Їй не надали допомоги, навiть аналiзи не взяли.
— Бiдний тюремник. Шкода його. До цього вважала працiвникiв в'язницi черствими i бездушними людьми, — промовила Олеся, коли ми залишили лiкарню. Я ж розмiрковував про iнше, нарештi я зрозумiв, чому головний лiкар так швидко вийшов iз гiпнозу.
— Не може бути два звiра в однiй людинi, — пiдсумував я i перейшов до особистого, — Олесю, як ти гадаєш, якщо ми з тобою одружимося i у нас з'являться дiти, чиї гени вони успадкують?
— Любий, звичайно, твої. Ген звiра передається лише по чоловiчiй лiнiї,— я пiзно зрозумiв, що задав нетактовне запитання, але моя лисичка вже не гнiвалася.
Ми так i не знайшли того мiсця, де колись били джерела. Я не знаю, добре це чи погано. Я не знаю, чи пов'яже нас з Олесею доля, але свiт жахiв, куди я потрапив, i звiдки мене врятувала моя руда лисичка, змiнив моє життя. Я став м'якшим i добрiшим. Може тому, що дiзнався, що мiй далекий пращур був кроликом? Чи тому, що попав пiд владу хижачки? Але ж круто, коли тебе кохає лисичка!
