Підла Журба
У під'їзді хрущовки висів напівморок. Світло ледь пробивалося через вкриті пилюкою вікна. Тхнуло старими трубами, чимось кислим та котами. Сергій підіймався сходами на третій поверх, де жила його бабуся. Останнім часом від рідко її навідував через завантаження на роботі, але сьогодні дозволив собі трохи перепочити й попередив підлеглих, що прийде на пів години пізніше. Тим більше, що бабуся буде рада дізнатися від нього хорошу новину. Сергій подзвонив у двері. Дзвінок озвався хриплуватим пташиним співом. Через кілька хвилин відчинила захекана бабуся. Судячи із закочених рукавів, вона якраз щось мила чи прибирала.
— О, Сергійку, ти! Як я за тобою скучила! Проходь, якраз млинців напекла, поїж хоч нормально, а то вічно не встигаєш поснідати зі своєю роботою…
— Бабусю, я ненадовго. Поспішаю, сама розумієш. Просто навідати зазирнув.
— І слухати не хочу, — відказала бабуся. — На роботу можна трохи спізнитися, тим більше тим сам казав, що твій начальник вічно запізнюється. То чого йому можна, а іншим ні? Сідай поїж!
Сергій зрозумів, що відмовлятися тут не вийде, тому слухняно роздягнувся, помив руки та сів за стіл. Бабуся поставила перед ними тарілку з гарячими млинцями, відкрила банку з варенням, заварила чаю. Все-таки для неї він назавжди залишиться маленьким хлопчиком…
— Як справи в тебе, Сергійку? Як там на роботі? — почала розпитувати бабуся.
— Так якраз хотів тобі повідомити хороші вісті! Мене підвищили — тепер я керівник відділу.
Бабуся сплеснула.
— Ой ти мій молодець! Недарма так наполегливо вчився, старався, допізна засиджувався! Дай тебе обійму, начальнику ти мій! Це ж треба — у двадцять сім років начальник!
Бабусі міцно обійняла онука.
— Дивись мені, працюй там старанно, будь чесним, працівників поважай, але дуже їх не розпускай!
— Звісно, бабусю! Ну, все, дякую за гостину. Мені пора.
— Чекай, Сергійку, в мене є дещо для тебе.
— Що?
— Ти, до речі, в чому на роботу ходиш?
— Ну… в пальті… ось воно висить.
— А на голові що? — запитала бабуся, відкриваючи стару шафу в коридорі. В ніздрі вдарив неприємний запах таблеток від молі, старих парфумів і ще чогось незбагненного, чим часто пахнуть оселі старих людей.
— Ти про що?
— Про капелюх!
— Та не ношу я таке, я ж не дід старий…
— Чого це одразу старий?
Бабуся перекладала на поличці старі хутряні шапки, коміри та шарфи, щось шукаючи. Нарешті урочисто дістала округлий згорток пожовтілого паперу. Поклала на стіл й розгорнула. Сергій побачив старий чорний фетровий капелюх, облямований сріблястою стрічкою.
— Ось. Це твого діда. Він же теж був начальником. На роботу цей капелюх носив. Люди його поважали. Віддаю тобі, як його гідному спадкоємцю! Носи на роботу, він личитиме до твого пальта! Зараз такий уже не купиш, в магазинах сама синтетика за дурні гроші та в’язані шапочки. А це елітна річ, можна сказати. Валяла знайома, а стрічечка на ньому — то моя, — бабуся посміхнулася. — Вона в моїй косі була вплетена, як з дідом познайомилися. Дала йому на згадку, щоб завжди із собою носив. Так він, уяви собі, стільки років цю стрічечку беріг, а потім на капелюха пришив. От такий твій дід був. Шкода, рано пішов…
Сергій і не знав, що відповісти.
— Дякую, бабусю, за подарунок, але…
— Що але? Носи! Зараз таке ніде не дістанеш! У ньому, можна сказати, вся мудрість та досвід твого діда. Він був хорошою людиною, начальником, добре працював, і тобі передасться.
Бабуся мовчки наділа капелюх на Сергія й потягнула його до дзеркала.
— О, викапаний дід Микола! Схожий ти на нього дуже! І зовні, і за вдачею: розумний, чесний, наполегливий…
Сергій уважно розглядав своє відображення. І чому він не хотів надівати капелюха? Дуже йому пасував, дарма, що старий.
— Ну, бабусю, ще раз дякую! Мені час іти.
— Щасти тобі! Бережи капелюха, то пам’ять тобі про діда, — вона поцілувала онука й нарешті відпустила його.
Сергій пішов швиденько, бо боявся запізнитися на роботу. Хоч він і керівник, але лише нещодавно, тому вище керівництво прискіпливо слідкує за кожним його рухом. На щастя, спізнення не помітили. Сергій зайшов до відділу і стикнувся носом до носа з сисадміном Валерою. Той якраз розплутував купу дротів, схожу на клубок змій, що вилізли навесні паруватися.
— О, Сергію, привіт! Щось ти припізнився, — зауважив Валера, який за звичкою називав керівника на ім'я. По правді, Сергій був не проти, бо не любив зверхнього ставлення на керівництва — вони такі ж люди.
— Привіт! Та, до бабусі зайшов. А воно як, то пригостила, то розпитати про все треба…
— Розумію! — кивнув Валера. — У самого такі дід та баба. Чекай-но!
Він відірвався від клубка дротів й почав уважно розглядати обличчя Сергія.
— Що там? Забруднився?
— Та ні. У дзеркало глянь!
Сергій подивися у дзеркало, яке завбачливо повісили дівчата, щоб поправляти зачіски та фарбуватися у вільні від роботи хвилинки. Подивився й підстрибнув від несподіванки: на нього дивилося втомлене, змарніле обличчя підстаркуватого чоловіка, але аж ніяк не юнака. Сині мішки під очима, загострені риси, зморшки, що тільки почали прокльовуватися. І очі… Вони горіли, виказували злобу, роздратування й водночас — якусь немічність і глибоку втому. Сергій струснув головою, намагаючись прогнати марення, в яке не повірив. Але зображення не змінилося: те ж змарніле обличчя.
— Не знаю, — зніяковів Сергій. — Не виспався просто.
— Знайомо, — знову кивнув Валера, намагаючись витягнути з мотка найдовший дріт зеленого кольору.
Сергій сів за роботу. Все йшло якось важко, хоча він робив те ж саме вже щонайменше тиждень. Голова важка, думки не в'яжуться, наче вчора перепив. Не виспався? Та ні, він збрехав. Добре виспався…
Щось залоскотало ліву руку, поповзло по долоні вгору. Сергій заповнював важливі папери й намагався не відриватися на дрібниці. Ось тут прізвище… Тут дата… Тут підпис… Та що воно заважає? Сергій тряхнув рукою, думаючи прогнати набридливу комаху. І де вона взялася в жовтні? Все одно лоскоче. Ну зараз він її…
Сергій відірвався від документа, обернувся на руку, замахнувся… По руці повзла... змія. Маленька, чорна, блискуча, ритмічно рухає язичком, грізно дивиться вертикальними зіницями на червонуватих очах… Повзе вгору по рукаву, просто до шиї… Він несамовито закричав…
— Ой, ви чого так кричите? Щось сталося? — почувся голос бухгалтерки Вікторії Василівни десь над вухом.
— Змія!
— Та де?
Сергій пильно оглянув руку. Нічого. Зазирнув під стіл — теж порожньо.
— Вибачте, що налякав. Не виспався, задрімав, наснилося…
Вікторія Василівна лише похитала головою та вийшла з відділу. Сергій знову сів за роботу, але пережитий страх не полишав його. Це дійсно був сон? Ні. Він упевнений, що не спав. Якраз заповнював документ. Може, то хлопці пожартували й підсунули гумову змію? Але куди вона потім ділася?
На обід усі пішли до офісного кафе. Сергій за звичкою сидів сам. Благо, столиків вистачало. Він не любив гамірні компанії колег і просто відпочивав за обідом, думаючи про щось своє. Замислившись, Сергій задивився кудись у дальній кут, де сидів Валера і травив анекдоти, а колеги сміялися, що аж до нього долітало. Так, часу обмаль, скоро перерва скінчиться. Сергій опустив голову до тарілки та закричав: там копошилося безліч черв'яків та стоніг. Звиваючись, вони вилазили на стіл, повзли до нього… Сергій кинув виделку й вискочив із-за столу.
— Гей, що там сталося? — Валера вже був біля нього.
Сергій мовчки кивнув на стіл. Валера уважно все оглянув.
— А що тут? Ніби нормальна котлета з салатом.
Сергій не повірив очам: усі гади зникли, ніби розчинилися в повітрі. Стало якось ніяково, що налякав колег. Відбрехався, що знову задрімав, бо не виспався. Але ж він точно не спав…
Повернувшись додому ввечері, Сергій акуратно повісив капелюх на гачок та почистив його — все-таки стара цінна річ, пам’ять про діда. Почувався він на диво втомленим та виснаженим, хоча важкої роботи сьогодні не робив. Мами вдома не було — поїхала у відрядження на тиждень. Повечерявши та посидівши трохи за комп’ютером, Сергій ліг спати.
Снилася якась маячня. То він тікав від когось невидимого, але не міг втекти, бо ноги стали, наче ватяні. І його ловили. Хто саме ловив, Сергій чомусь не бачив, але чітко відчував міцні й холодні обійми на шиї. То він блукав коридорами якоїсь невідомої будівлі, намагався знайти вихід, але усі двері були зачинені. А потім снився дід. Сергій погано пам’ятав його, бо той помер, коли йому було всього п’ять років. Дід сидів за столом навпроти нього в тому самому капелюсі, який віддала бабуся. Сергій хотів з ним заговорити, але язик не слухався, голос наче зник, і він не зміг вимовити ні слова. Дід чомусь похитав головою. В його погляді читався смуток і тривога, і Сергію здалося, що дід хоче попередити про щось важливе, але не може…
Сергій прокинувся серед ночі. Перед очима все ще стояло обличчя діда. Наснився, коли бабуся віддала його капелюха — оце так збіг! Востаннє він приходив у снах колись у дитинстві. Сергій знову ліг та заплющив очі, але поспати не вдалося. З коридору почувся тихий шурхіт. Сергій сів на ліжку й прислухався. Знову щось зашурхотіло.
— Мурчику, то ти? Киць-киць! — гукнув він на автоматі.
Тут Сергія пересмикнуло, і сон остаточно покинув його. Який ще Мурчик? Він же помер ще рік тому! Звичка кликати кота так вкорінилася в підсвідомості за майже п’ятнадцять років, що досі не пропала. Після Мурчика ніяких тварин більше не заводили. Що це могло бути? Йому не здалося? І знову шурхіт. Вже впевненіше. Що за дідько? Може, мама повернулася раніше?
— Хто там? Мамо, це ти?
Усе стихло. Сергій перелякався не на жарт. А що, як хтось у квартиру вліз? Він тихенько відкрив шухляду й дістав звідти завбачливо захований на такий випадок газовий балончик — не знати чому, мама боялася пограбувань і наказала Сергію завжди мати при собі щось проти злодіїв. Він обережно підійшов до дверей у коридор і визирнув. Нікого. І що воно шурхотіло? Тут коридором промайнула невеличка темна тінь. Здалося, вона миттєво пронеслася повітрям і зникла біля вішалки, де висів капелюх та кілька шарфів. Птах залетів, чи що? Сергій увімкнув світло, оглянув капелюх, вішалку, шафу — нікого. Диво, та й годі.
***
Вранці він почувався розбитим. Та нічна пригода не дала нормально виспатися. У трамваї на Сергія всю дорогу витріщалася якась неприємна на вигляд бабця: невеличка на зріст, згорблена, з великою бородавкою на носі. Вона муляла кістлявими руками ціпок і жувала губи, уважно розглядаючи чи то Сергія, чи то його капелюх, і щось бубніла під ніс. Сергій навіть зняв капелюха та оглянув, що з ним не так — усе в порядку. Може, вона його впізнала, а він її ні? Хто зна. На щастя, на роботі цього дня обійшлося без пригод. Колеги вдавали, наче вчора нічого не сталося, хоча Сергій відчував їх погляди за спиною та чув перешіптування. Ох і налякав він усіх вчора своїми галюцинаціями! Сергію довелося затриматися допізна — готував місячний звіт. Він вийшов з офісу останнім, попрощався з охоронцем і попрямував до зупинки. Дорога пролягала через промзону. Керівник компанії вирішив заощадити й винайняв найдешевший офіс на околиці, а тепер співробітники бідкалися, як моторошно тут ходити, особливо пізно ввечері. Ліхтарі світили через один, а то й через два, і час від часу з'являлися злодії, які підстерігали запізнілих офісних працівників і вимагали гроші чи прикраси.
Сергій загорнувся в пальто, насунув капелюха на самі очі й поспішив до зупинки. Пройшовши більшу частину шляху, він помітив за деревом коло високого бетонного паркана якийсь рух. Рука інстинктивно стисла руків’я складного ножика, який він носив із собою про всяк випадок. Сергій пришвидшив кроки. Ось і дерево. Намагаючись бігцем його промайнути, Сергій озирнувся. Біля дерева стояла та сама бабця, що він її помітив у трамваї вранці. Точно вона? Вона. Він не міг помилитися. Бабця уважно проводжала його поглядом, не відриваючи очей, і щось шепотіла. Дивна якась. І що вона забула так пізно у цій непривітній місцині? Якраз підійшов трамвай, і Сергій побіг, щоб встигнути. Заскочив в останню мить, і двері зачинилися. Сергій сів на сидіння ззаду, де зазвичай любив їздити, слухаючи музику. І тут знову побачив тут саму бабцю. Сиділа через кілька рядів попереду, але він її впізнав — обернулася на мить глянути на нього. Як вона встигла на трамвай? Сам ледве добіг і заскочив, а вона як? Сергій навіть потрусив головою, щоб скинути мару — ні, бабця на місці. Мабуть, таки перевтомився…
Бабуся вийшла за одну зупинку до Сергієвої. Стоячи у дверях, ще раз недобре зиркнула на нього. Сергій уже йшов через двір і підходив до дому, як раптом щось боляче штовхнуло його ззаду. Почувся виск гальм. Від несподіванки він впустив на асфальт телефон, з якого слухав музику. Екран цокнув і розсипався на дрібні друзки. Сергій вилаявся. А ззаду гукнув чийсь п'яний голос:
— Куди сунеш із бананами у вухах?
Сергій озирнувся. Чорна машина зупинилася в парі сантиметрів від нього. Кремезний чолов'яга ще вилаявся і сів за кермо. Сергій завбачливо відбіг убік, пропускаючи явно нетверезого водія. По-хорошому, треба подзвонити в поліцію, але було не до цього. Від удару нила спина. Телефон розбився вщент. Запасний теж нещодавно зламався. Отже, він навіть мамі не подзвонить, хіба що від сусідів або з роботи завтра. Сергій помився і відразу завалився спати. Сни цієї ночі теж були тривожні. Знову хтось невидимий ганявся за ним і ловив, а Сергій не міг втекти. Потім снилося, як він біжить за трамваєм, але той від'їжджає в останню мить, і ззаду його хтось хапає, викручує руки. Сергій обернувся, але нікого не побачив.
А потім наснився вже зовсім дивний сон. Він сидить у якомусь приміщенні за столом. Перед ним ручка й купа паперів. Він намагається прочитати текст, але марно: літери розпливаються, рухаються, зникають і знову з'являються, утворюючи якісь абракадабри. Сергій підняв голову й озирнувся: приміщення незнайоме, але схоже на якийсь кабінет минулих років. Шафа з теками, старомодна лампа на столі, горщики з квітами на вікні, умивальник із дзеркалом, зачинені двері, оббиті дермантином. Сергій знову подивився на папери, але тут у двері постукали. За ними почувся глухий голос:
— Миколо Петровичу! Ви тут?
Микола Петрович? Хто це? Знайоме ім'я… Звідки…
Двері відчинилися. До кабінету увійшла жінка у бордовому піджаку, з високою зачіскою. Її обличчя чомусь здалося Сергію дуже знайомим, але він не міг згадати, звідки.
— Ось звіт! — жінка кинула на стіл теку на зав'язках, розвернулася й вийшла.
Сергій заціпенів. Микола Петрович… Це ж його дід! Але його тут нема. Кого кликала жінка? Він підвівся, обійшов кабінет, посмикав двері — зачинені. Стало тривожно й жарко. Де він? Як звідти вийти? Підійшов до умивальника, щоб освіжитися, глянув у дзеркало й отетерів: на нього дивилося обличчя діда Миколи!.. Сергій прокинувся, мокрий від поту та захеканий. Серце несамовито билося в грудях, наче хотіло вискочити від страху. Він бачив себе в тілі діда. Його кабінет… Він же був керівником… І та жінка… Де він її бачив? Знайоме обличчя й колючий погляд…
***
Сергій знову не виспався. Щось невідоме тривожило його. У трамваї він почав несвідомо шукати поглядом ту дивну бабцю, але її ніде не було. Заспокоївшись, Сергій прийшов на роботу, подзвонив мамі й дізнався, що вона приїде наступного дня — справилася раніше. Робочий день минув без особливих подій, дорога додому теж.
На щастя, завтра буде вихідний. Сергій ліг спати раніше, сподіваючись, що дивні сни оминуть його цього разу. Але не судилося. Знову наснився кабінет діда. Він сидить за тим самим столом, а навпроти нього — жінка, що приносила звіт. Вона явно розгнівана. Губи смикаються, очі палають від злості.
— Як ви посміли? Я працюю тут вже майже двадцять років! Усі мене поважають! — промовила вона тихо, але наказним тоном.
— Що посмів? — запитав голосом діда, сам того не усвідомлюючи.
— Що? Не робіть із себе дурника! Це ви написали на мене скаргу!
— Яку скаргу?
— Що я краду гроші з каси! У вас нема доказів!
— Докази є, Галино.
— Падлюка! — жінка різко встала з-за столу і стукнула по ньому кулаком. — Та ти знаєш, де в мене є родичі? Та тебе по стіні розмажуть за твою скаргу! Ти пожалієш сто разів, що написав ту писульку!
— Не кричіть!
— Пожалієш! Тільки пів року тут начальник, а вже так преш! Посадили тебе по знайомству, так хоч мовчав би! Щоб ти здох! І діти твої, і внуки!
З цими словами жінка дістала з сумки велику шпильку, підійшла до вішалки та кольнула тією шпилькою в капелюх діда, що на ній висів. Щось прошепотіла, розвернулася й вийшла, гримнувши дверима. Він ще трохи сидів за столом, слухаючи, як віддаляються її кроки. Потім встав, надів пальто і капелюха. Раптом голову прострелив сильний біль, світ навколо поплив…
Сергій прокинувся в холодному поті. Кілька хвилин сидів на ліжку, намагаючись зрозуміти, що ж сталося. Це був не просто сон — він побачив себе очима діда. Нарешті він зрозумів, ким була Галина: та сама бабця, що їхала з ним у трамваї та слідкувала після роботи. Виходить, вона прокляла дідовий капелюх. Сергій згадав, що дід помер раптово, хоча був цілком здоровим і ні на що зазвичай не скаржився. А за кілька днів до смерті раптом почав страждати від сильного болю в голові й грудях. Сергій ніколи не вірив у забобони про пристріт чи прокляття. Але занадто багато тут збігів...
Якщо це правда, то все сходиться: бабуся, не підозрюючи про прокляття, віддала капелюх йому, і тепер йому ввижається всяка маячня. Жінка, що прокляла діда, впізнала його за капелюхом, бо на ньому срібляста стрічка. І тепер, мабуть, слідкує за ним й чекає, коли він теж помре. Хай там що, треба позбутися капелюха. Якраз вихідний — піде й викине його подалі. Більше нічого його не лякатиме.
Сергій знову ліг спати. Сон усе не приходив. Ніби й радісно, що знає причину своїх тривог, але щось незрозуміле все одно не відпускало. А якщо все це маячня і просто сни? Як взагалі можна проклясти капелюх, ще й на стільки років?..
Він знову прокинувся серед ночі. Протер очі, не зрозумівши, де він. Чомусь лежав не на ліжку, а в коридорі на підлозі. Капелюх висів на місці. Сергій підвівся на ноги. Ще сновидою стати не вистачало! Пішов у кімнату, вже повернув до ліжка й оторопів: там хтось лежав. Це ж він сам! Він там і він тут! Другий Сергій на ліжку мирно посопував і наче ні про що не підозрював. Сергій ущипнув себе за руку, все ще сподіваючись, що це черговий кошмар. Ні, не прокинувся.
Раптом щось зашурхотіло. Сергій застиг і прислухався. Біля другого Сергія на ліжку промайнула чорна тінь. Вона клубочилася, наче дим від спалювання гуми, крутилася вихором і набувала форм людської фігури. На його другому я сиділа темна постать у каптурі. Тінь повернула голову до Сергія, який стояв. Під каптуром блимнули червоні очі. Істота гиготнула басом, підняла руки з довгими кігтями, обхопила ними шию сплячого Сергія й почала душити. Сергій теж почав задихатися, наче горло здавили йому.
— Не посмієш! — крикнув він до тіні.
Тінь зупинилася, знову обернулася, вишкірила довгі гострі зуби, що блищали у світлі місяця. Потім повільно піднялася й пропливла в його бік. Сергій схопився за хрестик на шиї. Тінь зупинилася й захихотіла. Скинула каптур і Сергій не повірив своїм очам: перед ним стояла бабця, що прокляла його діда. Лише виглядала вона, не як людина: загострені зуби, налиті кров’ю палаючі очі, довгі пальці із загнутими кігтями. Вона дихнула йому в обличчя смородом диму й сірки та промовила моторошним низьким голосом:
— Звела зі світу твого діда — зведу й тебе! Погань! Твій дід зіпсував мені життя, і ти за це заплатиш!
Істота простягнула до Сергія кігтисту руку, але він спритно вивернувся. Схопив з полички велику вазу, яку так любила мама, і вперіщив бабцю по голові. Ваза розбилася на дрібні друзки. Істота завила, але не здалася. З гарчанням вона кинулася на Сергія та збила його з ніг. Довгі кігті впилися в шию. Сергій захрипів, перед очима проплили кольорові кола. Істота гиготіла та ще міцніше стискала пальці. З останніх сил Сергій зміг вирватися, схопив бабцю за грудки й повалив на підлогу. Кілька разів ударив по обличчю. Вона не здалася і знову спробувала схопити того за шию. Сергій вміло відбивався і кидався в потвору всім, що потрапляло під руку: стільцем, великою книгою, статуетками. Нарешті йому вдалося штовхнути бабцю на скляні дверцята шафи. Почувся дзвін, вона несамовито заволала. Кілька друзок скла боляче впилися в обличчя…
Сергій прокинувся на ліжку. Сонячне світло било в очі. Хтось стояв над ним і ляскав по щоках. Сергій блимав, але все навколо ще здавалося розмитим, тож він не зміг впізнати силует…
— Сергійку! Агов! Прокидайся! Синку!
Мама приїхала! Сергій нарешті прийшов до тями та озирнувся навкруги. У кімнаті наче табун коней пробіг: друзки, уламки, розкидані книги та сувеніри із шаф, битий сервіз, розламані стільці. Дверцята шафи розбиті, а скло усе в крові.
— Сергійку! Що тут трапилося? Злодії залізли? Ти цілий? — запитала мама перелякано.
Вона зняла з сина ковдру і схопилася від жаху за голову:
— Синку! Та ти весь у ранах! І шия…
Сергій не знав, що й казати матері. Чи повірить вона у напад чудовиська, у прокляття? Навряд. Тут краще буде збрехати.
— Мамо! Так, злодій проліз. Я спав. Вночі чую, хтось у замку шарудить. Думав, то ти приїхала. А він заліз у кімнату, почав ритися в шафах, мабуть, гроші шукав чи дорогоцінності. Я намагався від нього відбитися усім, що під руку попадало. У нього був ніж…
— Жах! Синку! Тебе ж убити могли! Ти поранений!
— Мам, заспокойся, то трошки. Він мене вдарив чимось важким по голові, більше нічого я не пам'ятаю. Він був у балаклаві та, здається, в рукавичках.
Мама заридала, потім повернулася до тями й почала прибирати. На щастя, нічого цінного не зникло. Сергій для проформи подзвонив у поліцію, щоб мати нічого не запідозрила. Помазав рани так-сяк зеленкою, сунув у рюкзак капелюха, старі газети та сірники.
— Синку, ти куди? — спитала мама занепокоєно.
— Та… Прогуляюся. Мені треба заспокоїтися.
— Може, до лікаря запишешся?
— Пусте. Там кілька подряпин.
Мама похитала головою, але нічого не сказала…
Тепле осіннє сонце лоскотало обличчя і, здавалося, припікало подряпини. Сергій ішов околицею міста. Тут завжди малолюдно, а у вихідні й поготів, тож він просто насолоджувався можливістю побути наодинці. Підсвідомий страх все ще не давав спокою. Сергій періодично озирався, вишукуючи за деревами знайомий силует. Нікого…
На березі річки не було звичних тут рибалок. Чи то запізно для кльову, чи то сьогодні знову футбол показують. Сергій наніс на пісок сухого хмизу, накидав старих газет. Поклав зверху капелюха. Трохи подивився на чорний м'який фетр та блискучу стрічечку з бабусиної коси, розмірковуючи, як могла така невинна річ звести зі світу його діда. Чи це правда, чи просто плід його марень? Хтозна. Все одно його рішення остаточне. Гірше все одно не буде…
Він підпалив багаття. Сухий хмиз із папером спалахнули швидко. Язики полум’я облизали капелюх. Стрічка почала плавитися, покриваючись смердючим бурим нагаром.
Раптом ззаду почулося моторошне завивання, наче хтось змішав голос людини із вовчим виттям. Сергій здригнувся й обернувся. На пригірку стояла ВОНА. Галина згорбилася, її перекрутило, наче старе дерево. Руки струсилися й корчилися, ніби бабця відчувала несамовитий біль. Вона востаннє зиркнула на Сергія, і йому здалося, що її очі спалахнули багряним. Полум’я різко спалахнуло й піднялося, наче від бензину. Бабця завила ще голосніше, почорніла, її обриси стали нечіткими. Вона перетворилася на чорний дим, який одразу ж підхопив вітер. У цю ж мить багаття востаннє спалахнуло, капелюх перетворився на купку попелу, і вогонь сам собою згас. Лише кілька вуглин нагадували про нього. Сергій уже не розумів, де реальність, а де примари. Він невпевнено пішов до місця, де тільки що стояла Галина. Нічого. Вона тут дійсно була, чи це знову хвора уява?
Вдома Сергій намагався не говорити з мамою. Лише коротко відповідав на питання, обдумуючи, як усе з'ясувати. А чи треба? Наважився лише за обідом.
— Мамо… А ти добре пам'ятаєш діда?
— Добре. Він дуже хорошою людиною був. А чому ти питаєш?
— Та от. Бабуся нещодавно казала, що був начальником, а я й не знав.
— Був. Ти малий був, не пам'ятаєш, мабуть. На жаль, помер рано.
— А від чого він помер?
— Кажуть, серце. Хоча завжди був здоровим, не курив, не пив, ні на що не жалівся. А тут бац — за кілька днів згорів. То серце прихопить, то голова сильно болить. Помер удома, поки ми з бабусею на роботі були, а ти в садочку. Бабуся бідкалася, ніби йому наврочили на роботі.
Наврочили? Сергію бабуся про це не казала.
— А ти сама в таке віриш?
— Навіть не знаю, синку. Бабуся казала, що була в нього на роботі одна жінка. Дід на неї написав скаргу, бо крала. Змовчав би, але ну дуже багато вже вона крала. Безсовісна була. І в неї ніби баба була відьмою, та їй дар передала. От дід написав на неї скаргу, а потім чули, як ця жінка, здається, Галиною її звали, з ним сварилася, погрожувала йому. А через кілька днів твій дід раптово помер. Отак, синку.
— Мамо… А ця Галина — де вона зараз живе, не знаєш?
— Та вона померла давно. Років уже п’ять, мабуть. Кажуть, важко помирала…
Сергій мовчав.Перед його очима стояла постать примарної бабці...
