Без пам'яті

АННА

«Що це?.. Якесь гурчання …. Хіба вже почалися жнива? Наче рано. Та й чого так близько? Наче прямо над головою».

Анна загалом звикла, що кожен рік тут ставало більше й більше шуму. Ті, хто прийшов після них, міняли потроху коней на трактори, вантажівки й подекуди легковики. Так, дівчинка знала, як це все називається, бо могла блукати вулицями, де колись бігала босоніж, спершу тримаючись за мамин чи татів пальчик, потім сама або за руку з подружками. І слухала, що і як говорять між собою дорослі та малі.

А у інші дні вона була прив’язана до місця свого поховання. Тихенько згорбившись у тісній могилці, Анна дрімала або дослухалася до звуків довкола неї. Ось радісно щебечуть, йдучи до школи, її ровесники, оце погнали колгоспну череду на пашу, а котрійсь корівці не пощастило – її пустять на ковбасу. Анні було шкода корівки, і не тому, що та помре – Анна й сама померла, не було в цьому нічого страшного. А тому, що їй буде боляче й лячно. Загорожі для скота стояли через дорогу від кладовища, й дівчинка надивилася на те, як величезний дядько (здається, його звуть Василь) великою сокирою відтинає тваринам голови, а двоє менших хлопців тримають їх. Стільки страху та розпачу в ревінні сердешних істот, їхніх вирячених очах!

Анна багато віддала би за те, щоб існував спосіб якось менш болісно вбивати тваринок. Або взагалі їх не їсти. Сама вона відійшла до світу мертвих тихо, уві сні, через виснажливу хворобу. Кашляла й кашляла, марніла прямо на очах, хоча батьки робили все, що могли, щоб врятувати Доки їхній лікар їздив відвідати свою рідню десь на сході, ліки, приготовані ним, скінчилися. Анні погіршало, вона лягла й заснула. А коли прокинулася – то над нею голосила матуся, стояв чорніший від шерсті їхнього котика Персея тато… . Анна гукала до них, тягнула ручки, хотіла втішити – але вони її не чули, а скорбно дивилися на її бездиханне тіло…

Ні тата, ні мами поруч з Анною нема. Маму розстріляли разом з багатьма іншими односельцями пізніше під час війни.

— Нііі!! — страшно кричала, плакала, благала, кидалася людям з гвинтівками в ноги Анна. — Що ви робите, це ж моя мама!!! Хіба у вас немає матусь?

Марно. Напевно, у них таки не було матусь. Аннину неню разом із багатьма односельцями розстріляли й поскидали до протитанкового окопу. Загребли наскоро – та й по тому. Навіть значка не встановили. Анна тоді вперше побачила, що люди можуть бути такими жорстокими до людей, як і до тварин. Тільки ж тварин мають їсти, щоб жити, а людей же ж для чого? Хоча чула вона колись від сусідки, що в страшний голод всякого було, але не вірила. Тепер же, беззвучно ридаючи, починала потроху ненавидіти людей.

А тато пропав безвісти ще до того. Поїхав, ризикуючи головою, до міста, хоча вже ходили чутки, що то для нього може бути небезпечно. Та мав трохи продати продуктів і виручити живої копійчини для родини. Накрили ж його, певно, інші такі ж злі люди, в яких, напевно, не було тат. Або дітей. Анна точно не знала, що сталося з її батьком, бо не могла так далеко відійти від своєї могили. Зазвичай матір їздила на ринок, але вона вже ходила добряче важкою, батьки чекали на дівчинку. І Анна чекала. Анна відчувала солодке хвилювання, адже вона мала всі шанси повернутися до свого роду через немовлятко. Та не склалося… І неня, й ненароджене малятко померли майже миттєво.

Зате брата Анні вдалося врятувати. Точніше, врятувала хлопця не лише вона. Мати його витурила через хвіртку під час облави, а сама втекти не встигла. То брат сховався при березі, доки злі люди ходили селом. А увечері Анна крутилася біля тітки Насті, їхньої сусідки. Знала, що жіночка це добра й чуйна, тому кричала-шептала їй на вухо з усіх своїх сил: вийди до берега, вийди до берега, вийди, ну! І тітка наче почула: ноги її чогось понесли за город, хоча облави досі тривали, й ніхто не знав, чим хто може не сподобатися солдатам ворожої армії. Але тітка Настя розгледіла рух при березі, зазирнула, упізнала, спитала шепотом:

— Ти чого там?

— Ховаюся від солдатів, — самими губами ворухнув брат.

Тітка Настя, озираючись, почала стягати бур’яни на те місце, де сидів хлопець. Накидала поруч ще кілька куп, щоб не привертати уваги до його сховку. Прошепотіла:

— Споночіє – заберу тебе до хати.

— Що Ви, тітко, — відказав брат у відповідь. — То й вашим дітям можуть помститися. Не треба. Не піду до Вас.

Але тітка Настя, як геть споночіло, повернулася. Тицьнула хлопакові хліба й печеної картоплі, чим самі були багаті, й тихо повідомила, що у сусідньому селі вільно від ворожої армії, хай туди пробирається. Брат подякував. І вони з Анною пішли. Брат припадав до землі на кожному кроці, щоб його не помітили, а сестра відлякувала собак та морочила голови вартовим на виході з села. Навіть сама не знала, що так може, але – рідна кров. Та й вартові вже були сонними, не такими озлобленими, як ті, хто розстріляв її маму й ненароджену сестричку. Пощастило. Пробралися. Ще трохи провела Анна хлопця – й повернулася до села, вишукувала, може, ще когось зможе врятувати. Але усі, хто міг, потікали до того часу або десь переховувалися. Анні ж час було повертатися до свого тісного сховку – оплакувати материну смерть й своє непрожите життя.

Анна й досі сумує. Знає, відчуває, що брат вижив, що народив діток – але нікого з них не назвали Анною, тож їй нема вороття до світу живих. Хіба що його діти так назвуть свою доньку? Але підказати вона їм не може, бо вони далеко, а дівчинка прив’язана до своєї могили. Тож плаче над корівками, часом відвідує мамину могилу. Мама мовчить. Нема кому її поминати, бо ніхто, крім Анни, не знає, що вона там лежить. Ніхто, крім її донечки, не відвідує її. Але Анна мертва, а пам’ять належить тільки живим. Та й саму Анну ніхто не відвідує. Кладовище стоїть закинуте, після війни усіх ховають на іншому цвинтарі.

Так що це за звук такий?

Анна вибралася зі свого сховку. До цвинтаря, на якому лежали її останки, під’їхало кілька тракторів з ковшами та новенький бульдозер. Анна такого ще ніколи не бачила. За кермом бульдозера сидів дядя Стьопа Ковальов. Дівчинка його знала: він бив дружину й сина, називав це вихованням і не любив тваринок, не дозволяв своєму сину завести ані котика, ані собачку. Ще Анна бачила, як він одного разу сильно вдарив чорного котика, схожого на її Персея, бо той трапився йому під ногу, аж той відлетів далеко й сконав потім у муках. Що дядя Стьопа тут забув? Анна не бажає його бачити, не треба їй така пам’ять.

А до цвинтаря тим часом підійшло ще кілька робітників у засмальцьованих робах. Під’їхав на великій чорній машині якийсь невідомий Анні дядько. Таких вона у селі не бачила. До нього підійшли усі.

— Ну що, готові? Давайте, бо елеватору труби вже треба класти. До нового врожаю щоб все налагоджено було! Відзвітуєш мені потім, — сказав дяді Стьопі, сів у машину й помчав.

— Єсть, Петре Миколайовичу! — відзвітував йому услід Ковальов. — Що то новий директор! Ентузіаст!

— Якось це не по-християнськи все-таки, — промовив худорлявий чоловік. Анна його бачила кілька разів, він новенький у селі, нещодавно одружився на місцевій та й пішов на елеватор працювати. Здається, його звати Микола.

— Яке християнство! — зареготав дядя Стьопа. — Партія сказала «нада!», Ковальов отвєтіл «єсть!»

І знову сів за кермо бульдозера.

Анна бачила, як стривожено піднімалися зі своїх могил інші. Перекидалися словами, зацікавлено оглядали техніку.

— Може, упорядкують нарешті кладовище? — висловила припущення одна жіночка.

— А, яка різниця…. Все одно ніхто до нас не приходить вже…

— Але ж, може, згадають?... Часи досі непевні, то й бояться визнавати нас. Прізвища змінили, імена. Ще прийдуть! — перебалакувалися між собою, з надією стежачи за діями живих.

Дядько Стьопа розігнав свого бульдозера – й увігнався ним у першу могилу. Над цвинтарем розлігся крик. Великі й малі, ті, хто помер своєю смертю, й ті, чиє життя обірвали інші люди, - усі заголосили-застогнали. Тільки ж живі цього не чули. Діловито клопоталися по землі своєю технікою так, наче сміття прибирали.

Анна ж заціпеніла, немов ще раз померла. Дивилася, як бульдозер ламає розсипані й ще цілі могильні плити, безжально трощить густі ряди поховань. Знищує останню надію душ на те, що їх згадають і вони зможуть повернутися до свого роду.

Трактори пішли за слідом бульдозером. Один відвалом згортав уламки плит, інший плугом затирав сліди могил. Інші дядьки вантажили ті уламки на трактор з причепом.

Дядя Стьопа посувався все ближче та ближче до могилки Анни. «Грр!» гарчав зловісно його бульдозер, а на обличчі водія читалося садистське задоволення. Він азартно повертав то ліворуч, то праворуч, наспівуючи «... до основанья, а затєм Ми наш, ми новий мір построім…».

Анна з усієї люті вдарилася у відвал бульдозера. Билася й билася, наче намагалася зупинити цього механічного монстра, керованого монстром-людиною. Вилася над кабіною, вигукуючи лайливі слова, що колись почула від сусіда-алкоголіка. Але дядя Стьопа лише плечима пересмикував й посувався вперед. Руйнував могили й притопував у такт своїй пісеньці ногою. Геть не реагував, наче він сам був залізним механізмом, а не людиною з плоті та крові.

Раптом хтось заголосив. Ні, не з Анниних сородичів. Хтось із живих. Анна зупинила свою марну битву з монстрами й озирнулася.

Вона впізнала цю жінку. Бо хоч та й постаріла, але зберегла свою доброту та бажання обігріти усіх нужденних. Та зараз на тітці Насті лиця не було. Вона бігла й кричала, мов навіжена. Гуркіт техніки перекривав її голос, але Анна бачила, що вона кинулася до найближчого тракториста, Миколи, злетіла по приступках й почала стукати в скло кабіни.

Дядько Стьопа нарешті озирнувся. Заглушив мотор прямо перед Анниною могилою. «Може, й мене врятує тітка Настя?» майнула надія у дівчинки. Бульдозерист вийшов із кабіни, пішов, наступаючи ногами на понівечені плити.

— Чого вам, тітко? — сердито спитав.

— Та чи у вас серця нема?! Що ви творите?! — напустилася на нього тітка Настя. — Та це ж тут могили людські! А ви по них отако… Для чого?!

— А для того, що тут треба траншею копати для елеватора!

— І шо?! Місця іншого у такому великому селі не знайшли більше?

— А куда ти хочеш? Рибі на голову лити хімікати? Тут все одно сама дрібнота й жаби, — махнув на маленький ставочок унизу.

— Ну так а для чого кладовище зносити? Перепоховайте людей.

— Нема там більше людей. Самі кістки. І що вам до них? Ваших же ж там нема.

— А мені те, що я не хочу, щоб над моїми хтось так вчинив! Ти хочеш?

— Мені ж шо, я партійний. У ваші витребеньки не вірю. Нема коли дурницями займатися, скоро жнива. Крапка. Відійди.

Дядько Стьопа відсунув жінку однією ручищею й попрямував до свого бульдозера. Тітка Настя вхопила його за рукав.

— Та чи ж совісті ти геть не маєш? Колись і тебе не згадають! І спаплюжать твою могилу!

— А мені по барабану! Жить треба тут і зараз! Йди з дороги.

Стьопа заліз до кабіни, завів бульдозер. Анна тягла тітку Настю за руку, щоб та зупинила руйнівника. Тітка Настя кинулася йому під колеса. Хруснули кістки. В руці тітки Насті. Микола вибіг з кабіни, підбіг до неї, взяв на руки, потягнув на край цвинтаря, закричав, щоб лікаря покликали.

Та бульдозер повз і повз до центру кладовища. Дядя Стьопа вирішив ні на що більше не зважати, бо йому ще треба звітувати перед новим директором. Анна відвернулася подивитися що з тіткою Настею, а коли повернулася…

Все. Її, Анниного надгробка в центрі кладовища більше нема. Лише кілька уламків плити з її іменем та прізвищем, які трактори нагортали на великі купи. Більше Анні не ходити зеленою травою, не смакувати хліб, не гладити котика…

Анна безвільно висіла над місцем свого поховання. А потім туди рушив екскаватор й викопав рів. Її кістки вигребли нагору. Як і кістки інших. Потім прикопали неглибоко. У рів кинули труби. Знову закопали. Знову вигребли кістки. Сяк-так зарили. По трубах понеслися хімікати, що ними вимивали цехи елеватора.

А череп Анни потрапив до невеликого ставочка внизу. Туди, куди скидав тепер свої отруйні води елеватор.

МАРІЯ

Вона порпалась у себе на городі, коли побачила, що ламають кладовище. «Хіба таке можна робити?» подумалося їй. «А, не бачитиму хоч тих могил зі свого городу!» махнула рукою, «спокійніше мені буде!» та й продовжила проривати бурячки.

А уночі їй наснилася маленька дівчинка. Років з 8 може буде. Вона просто стояла й дивилася на Марію. Очі мала бездонні-бездонні. Й чорні. Й у тій чорноті плескалася вся темрява людська. Усі страждання, усі муки, всі тортури злилися в одну важку темряву двох дівчачих очей. Марія прокидалася в холодному поту, знову забувалася в неспокійному сні, й знову прокидалася скрючена й спітніла.

І так щороку, відтоді, як вона побачила руйнування цвинтаря, приходила до неї дівчинка у сні. Що Марія тільки не робила: валер’янку пила, і горілку, і пробувала взагалі не лягати спати, та страшний сон наздоганяв її. А останній перед смертю рік дівчинка з’явилася перед нею посеред дня. Марія закричала, злякавши доньку. Бурмотіла: «Ми повинні були їх зупинити!» «Кого зупинити, мамо?» спитала стривожена донька. «Їх…їх зупинити! Ми! Бо ми тут тепер живемо!» й трусилася, трусилася. Донька викликала лікаря, той впорснув їй заспокійливого, тіло припинило реагувати, але в голові стояла дівчинка з чорними очима.

Відтоді Марія щодень стояла перед ворітьми й кричала: «Ми повинні зупинити їх!» Люди лякалися, наказували її доньці тримати її закритою в хаті або «здати на дурку».

А коли Марія вмирала, то страшно кричала, бо нічого за все життя не зробила для того, щоб дізнатися, що то за дівчинка приходила до неї.

ТОЛІК

Син директора елеватора підстрибом біг з друзями на риболовлю. Його би по блату пустили й на інші ставки, але його пацанам туди зась, лише за платню. Тому Толік взяв свої бамбучки й подався вудити дрібноту з ними.

Хлопці тягали рибку звичайними палицями з волосінню й заздрили Толіку. А Толік їх обловлював завжди. Ось і цього разу щось гарне зачепив, відчуває!

Коли Толік витягнув снасть, на гачку вихлявся… людський череп!

Толік від несподіванки випустив вудку з рук. Хлопці засміялися.

— Оце так рибалка! — гиготіли вони.

— Ппаццани, шо це?

— Ото чистоплюй! Череп то! Та ми їх тут не раз ловили!

— Ага, тоді, коли кладовище горнули, ми тут різне таке знаходили!

— Краще би золото знайшли!

— Золота не було, жаль. Але ми відбивали у собак кістки, які вони виривали з землі, й гралися ними. Дівчата лякалися й верещали, мов скажені!

Хлопці загиготіли, згадуючи ту забаву. Толік мовчав. Він не розумів, як можна гратися людськими кістками.

— Та не сци, я зніму тобі ту цяцьку!

Вовка, один із друзяк, потягнув волосінь, зняв череп і кинув його на іншого, Ігоря. Той у відповідь зафутболив його, як м’яч, у Єгора, свого брата-близнюка. Хлопці почали пасувати одне одному, аж доки череп знову не залетів до води.

— Мазіла! — закричав Вовка на Ігоря.

— Та я полізу щас дістану!

Ігор прямо в одязі стрибнув у воду. Зазвичай ніхто тут не купався, а рибу віддавали котам, бо ж «хімія». Але бажання продовжити гру змусило хлопця стрибнути.

— Шо там, знайти не можеш? — зареготав Єгор. — Ігорю! Ігорю? Щось його довго нема…

Відповіддю їм були бульби з того місця, де пірнув Ігор.

Толік цього не бачив – його нудило. Потім він зігнутий побрів додому, полишивши вудку прямо на березі.

Вовка глянув на переляканого Єгора – й стрибнув у воду. Пірнув, побачив Ігоря, який зачепився за корч і вже не дихав.

Вовка ледве витягнув Ігоря, але було марно. Той наковтався води й до приїзду лікаря не дожив.

А через кілька днів Вовку забрали до лікарні з ангіною. А коли лікування не допомогло й він помер, з’ясувалося, що то дифтерія. Та було пізно: хвороба пішла гуляти селом, доки лікарі не кинулися й не перевакцинували усіх, хто не встиг перехворіти й навіть померти.

Толік уже цього не знав. Увечері він спитався у мати й тата, для чого вигорнули кладовище біля ставочка. Мама лише знизала плечима – вона взагалі там кладовища не бачила. Тато коротко кинув: так треба було, синку.

Толік пішов спати, а батьки уночі посварилися. На ранок мама зібрала речі, Толіка й поїхала геть. Повідомивши своєму чоловікові, що Толік не від нього. Через тиждень в елеватора був новий директор. Попередній застрелився із дробовика.

СТЬОПА

— Як же ж так?! Як же ж так?! — бідкалася висока русява жінка, заломлюючи руки. — Чому?! Я ж ненадовго! Я ж….

Стьопа стояв, похмуро дивлячись вдалину. Багато років вони з дружиною намагалися зачати дитину. Після того, як їхній первісток, Вовка, помер від дифтерії. Все було марно. Жадана вагітність не наставала.

Стьопа ще кілька разів сходив «наліво», підозрював, що то жінка, перенісши похорон єдиного сина, вже нездатна зачати. Але жодна з жінок не заявила про свою вагітність. Лишався варіант з усиновленням.

Стьопа мріяв ще про сина. Але дружина затялася прямо у дитбудинку, наче зачарована: візьмемо цю дівчинку! Вона ж на тебе схожа! Дірку проїла в голові. Стьопа хотів було її стукнути, але не пристало того робити прямо при всіх. Зціпивши зуби, погодився.

Лише оформили усі документи, лише привезли дівчатко додому, як воно втекло купатися на ставок. Не на той, куди скидали отрутохімікати кладовищенські труби, а поруч, через гребельку.

Інші діти виросли на воді, плавали добре, а дитбудинківське ж не вміло. Де йому було навчитися? Одначе бачило, як весело усім на ставку, а мама, як вона призвичаювалася називати чужу їй жінку, не пускала. Сердитих отримала батьків. Новий тато ходив похмурий. Мала почула від сусідки усю розповідь чому. Нещодавно раптово померли його батьки. Обоє задихнулися в чадному газі. Брат потрапив у страшну аварію, не вижив. З роботи вигнали за п’янку. Тож він повсякчас гримав на її нову маму, на неї саму чогось дивився неласкаво. І очі мав якісь страшні. Брр! А ще казали, що вона на нього схожа! Та не хоче вона бути схожою на такого. Ліпше піти з хати, бо зараз явиться, знову бушуватиме.

Тож вона почекала, доки «мама» візьметься хліб місити, й накивала п’ятами.

Але діти її до гурту не взяли. Навіть численні онуки однорукої баби Насті, які славилися своєю сімейною добротою та щедрістю, чомусь вовком дивилися на новеньке в їхньому селі дівчатко, відганяючи її від гурту геть.

Тоді ображене дівча відійшло подалі. Зайшло у воду. Побрьохалося. Занурилося з головою. І не випірнуло.

— Це ти винна! — штовхнув дружину Стьопа. — Казав я тобі, давай пацана візьмемо! А ти оце… — кивнув на маленьку труну, — притягла! Дурна баба!

Стьопа щосили влупив жінку в обличчя й вибіг. Що ж він за мужик, ані дитини зачати не може, ані виховати! За що це йому?

Стьопина дружина дивилася йому вслід. Сльози висохли. Вона збагнула, що змарнувала життя поруч з цим тираном. Поховає сердешну малу – й поїде світ за очі від нього.

Анна теж дивилася на нього з ненавистю. Вона й не знала, що вміє так ненавидіти. Анна знала, що після того, як вона затягла Ігоря під воду, почала розпадатися. Її тоненьке єство, що не мало шансів на відродження, спопелилося цією ненавистю за кілька років. Зате й укріпилося, щоб воздати кожному по заслугах.

Але вони заслужили. Хай Анна не могла покарати вбивць її матері, але до цих, що прийшли після них, вона тепер дотягнеться. Ігор та Єгор – сини худорлявого тракториста Миколи. Одного із синів пощадила, бо той тракторист єдиний, що хоча б завагався, перш ніж рушити кладовище. А інший – оплата за її, Аннине, небуття.

А ті жителі села, що вимерли під час спалаху дифтерії, - це ті, хто будував з розбитих надгробків склади та хліви для худоби. А як вони хотіли - щоби позбавити мертвих шансу на поминання й самим далі спокійно жити? Не буде такого!

Тепер зостався цей, що зруйнував її могилу. Головне Стьопа ще тільки мав дізнатися. І Анна з останніх своїх сил вела до нього листоношу. Той перехопив Стьопу буквально на виході з села, вручив конверта.

— Ось, розпишіться. Нещодавно знайшлося на пошті. Два роки пролежало. Уявляєте?

Стьопа автоматично нашкрябав підпис, глянув на пожовклий конверт. Ірина Ладигіна. Хто це?

«Стьопочко, пишу тобі зізнання. Коли я поїхала з практики, з’ясувалося, що я вагітна. Пам’ятаєш нашу ніч в конторі? Ну і що мені робити? Дружину б ти не кинув…»

Чорт! Це ж Ірка Півненко! Заміж вийшла, тому й прізвище інше… Завагітніла від нього?! То в нього таки є дитина?!

Стьопа поспішив читати далі.

«Ну я народила й віддала доньку у дитбудинок у місті. Що я мала робити сама з дитиною на руках, скажи? Тепер про це прикро шкодую…. Я заміжня, а народити не можу. Я приходила туди, до дитбудинку. Але свою доньку, нашу доньку, тепер не можу знайти, їх по різних розподіляють…. Вона ще схожою на тебе дуже народилася…. Подумала, що ти маєш знати. Іра».

Стьопа зблід. Отож, дівчинка, схожа на нього….. Ні!!!!!

Стьопа пошматував листа, стиснув руки й побіг вперед. А поруч з ним неслася Анна й нашіптувала йому на вухо: біжи, вперед, мчи!

І Стьопа біг. Анна слабшала, але мала його провести. Анна вила над його головою, і Стьопа божеволів. Стьопа біг і біг, і біг, і біг….. Анна не знала, куди встигне завести його, але точно знала, що до тієї миті, як остаточно не стане її, Стьопи теж не має бути. І ніхто не має знати, де його тіло, ніхто не має бути впевненим, що він помер, ніде й ніхто не згадає про нього добрим словом, не назве дитини на його честь, не поставить свічки, не пом’яне. На усій землі не має бути місця для пам’яті Стьопи Ковальова, який колись відмовив їй у праві на пам’ять… Але він сам і після смерті пам’ятатиме її. Вона була впевнена, що встигне приректи його на вічний спомин про неї.