Остання надія

Найбільше я полюбляю чути їхні перші крики. Вони такі незаймані, такі чисті. В цих криках легко відчути страх, страх розуміння своєї участі, страх, який відчуває здобич, загнана у глухий кут.

Усі вони абсолютно однаково поводять себе, опинившись в моїх руках. Ці постійні тупі питання: "Хто ти?", "Навіщо ти це робиш?". Ух, як же мене це забавляє, як же мене це смішить. Кожного разу не можу стримати посмішки. Головне їм не відповідати. Потрібно тримати язик за зубами. Будь - який контакт з жертвою погано впливає на неї. У неї з'являється відчуття того, що ще не все втрачено, є надія. Саме тоді вираз обличчя змінюється, спалахує іскра останньої надії в очах, яка вже не згасне до останнього подиху.

От ненавиджу я це. Реально насолодитися своєю справою я можу лише, коли жертва розуміє, що ніяких шансів на порятунок немає, саме тоді її крики лунають, як в останнє.

Я пам'ятаю кожен такий крик. Тільки почувши запис з криками жертви, я відразу можу з легкістю пригадати день, місце, обличчя...

Так, я записую крики своїх жертв і не бачу в цьому нічого дивного. Розумію, більшість віддає перевагу відеозаписам, але, як на мене, в них немає душі.

Дуже приємні відчуття я отримую увімкнувши один із записів (частіше за все це запис №23, мій улюблений), лягти на диван, заплющити очі і просто слухати. Мозок сам знаходить моменти в пам'яті, повертає відчуття, відтворює картинку. Насолоду можна порівняти хіба що з дотиком Бога.

* * *

Тиха мелодія порушила тишу в квартирі. Рука Сергія потягнулася до приліжкової тумби в пошуках мобільного. Після вчорашньої гулянки голову було важко відірвати від подушки, тому він сподівався, що телефон лежить саме там де він його і залишив. Хоча з похмілля важко було орієнтуватися лише на дотик, йому все ж вдалося нащупати потрібну річ поміж пляшок і пустих пачок цигарок.

Піднісши телефон до обличчя, він розплющив одне око, щоб розгледіти хто йому телефонує. Дуже сподіваючись, що це буде хтось з батьків, адже такий дзвінок можна було спокійно проігнорувати, заплющити око і спробувати поспати ще трохи, він розчаровано виявив, шо телефонує йому Саша, старий приятель, з яким він домовився сьогодні зустрітись.

Вони не бачились вже близько року, а враховуючи, що Сергій не так часто буває в Києві, можна було з упевненістю припустити, що сьогодні їх остання нагода зустрітись, в іншому разі – буде втрачено ще один рік. Цього йому не хотілось. Зустрічатись зі старим другом на хвору голову хотілося ще менше, але він і так двічі переносив зустріч, тому вибору не було.

Зібравши думки до купи, тяжко видихнувши, Сергій натиснув на екран, намагаючись влучити в напис «Відповісти».

– Так, слухаю... Привіт, звичайно пам'ятаю... Не впевнений, що встигну так швидко зібратись, але, якщо приїдеш раніше, ти можеш мене почекати в квартирі... В арку заходиш? То якого чорта ти сказав, що у мене є півгодини?.. А, не хотів мене квапити… Як же це мило з твого боку. Добре, підіймайся вже. Квартира 69 якщо забув, дев'ятий поверх. Все, чекаю.

Розмова закінчилась, але Сергій ще хвилини дві продовжував тримати телефон біля вуха, не зовсім розуміючи, які складні перед ним зараз стояли задачі.

По-перше, йому потрібно було якось вилізти з ліжка, щоб відкрити двері Олександру, коли той подзвонить у дзвінок, а тіло взагалі не слухалось. Він все борсався в ліжку, наче шматок м'яса на жирній сковороді. По-друге, що ще складніше і потребує набагато більше сил і витримки, його очікував активний відпочинок, адже він погодився не тільки зустрітись і провести вечір зі старим приятелем, а й дав згоду на знайомство з новими приятелями свого приятеля, якими той замінив вічно відсутнього Сергія.

Лише від однієї думки про вечірнє пияцтво з невідомими людьми, яке точно переросте в нічний клубний загул, шлунок Сергія скрутило так, що він дуже швидко опанував своє тіло, зібрався з силами і зробив переможний ривок до унітазу.

Не встиг він закінчити, як з коридору почувся глухий стукіт. В двері так тарабанили неначе це прибіг сусід знизу, якого затопили.

Умившись і прополоскавши рота, Сергій рушив до двері, а стукіт весь цей час продовжувався. Тільки повернувши замок, з іншої сторони, їх відразу потягнули на себе. В квартиру залетів Саша, відштовхнувши зі своєї дороги господаря квартири, він швидко рвонув до вбиральні. Зачинивши за собою двері і прокричав:

– Вибачай, сильно довго терпів!

– Так-так, я теж дуже радий тебе бачити! – прокричав йому у відповідь Сергій, закриваючи двері за нахабним гостем.

Не такою уявлялась перша зустріч за рік, але як вже є. Тому Сергій вирушив на кухню, де дістав з холодильника дві пляшки пива, відкрив обидві, сів, з однієї почав пити, а іншу поставив на стіл для друга, який от-от з'явиться.

– Ще раз вибач, що так вийшло, але з ким не буває, – усміхаючись промовив Саша, виходячи з вбиральні, – А тепер йди я тебе обійму.

Сергій трохи не впевнено підвівся і наклонився, щоб дати змогу обійняти себе, але сам руки навіть не підняв, лишень промовив:

– Ну все, досить цих сентиментів, Олександре, ти вже доросла людина.

– Ох, як же ти мене дістав з цим "Олександре". Мене так тільки на роботі кличуть, іноді бабуся. А ти то якого чорта? Хіба важко сказати "Саша" або " Саньок"? Я, навіть, був би не проти лагідного "Саньочєк". Думав з роками, щось змінилось в твоїй голові.

– Люди не змінюються.

– Ні, це ти не змінюєшся. Навколо тебе нічого не стоїть на місці.

– Це ти так натякаєш на свої нові татуювання на руках?

– Як же швидко ти мене розкусив, – голосно засміявшись проговорив Саша, – Ну ти глянь які красиві.

– Я то спочатку вирішив, що ти і правда вирішив підняти такі серйозні теми. Давай, показуй вже, – сказав Сергій і потягнувся вільною рукою до правої руки співрозмовника.

В очах трохи плило, але трохи напруживши очі, він зміг розгледіти червоні та сині троянди, черепи та ножі. Був ще якийсь напис, але розібрати його не вдалось, чи то через те, що погано старався, чи через те, що його це особливо і не зацікавило.

– Найс, найс, що тут ще сказати, – з серйозним виразом обличчя проговорив Сергій, відпускаючи руку, – А тепер давай розповідай які у нас сьогодні плани. Після чого, я схожу в душ і почну збиратись, тоді і розповіси, що цікавого за рік відбулося.

– Добре. Отже так… Ми зустрічаємось в центрі, десь випиваємо, далі йдемо в якийсь клуб, відпочиваємо там, а як набридне їдемо до іншого і так до світанку.

– Ага, дуже змістовно і інформативно.

– Та розслабся, яка різниця, що це буде за заклад, головне, що ти, я, алкоголь, якісь тусовки і загул до ранку. Все, як в старі добрі.

– Ну не зовсім "як в старі добрі". Здається ти щось казав про якихось приятелів.

– Та вони класні, сподобаються тобі. Я з ними вже не перший рік знайомий, багато про тебе розповідав.

– Ага, і тут надумався познайомити, – буркнув під носа Сергій і підніс пляшку до рота.

Нові знайомства йому завжди давались нелегко, але інколи доводиться на це йти. Бувають ситуації, як ця. З одного боку, йому зовсім не хочеться забивати голову новими іменами, а з іншого, його друг, якого він не хотів засмучувати своєю відлюдкуватістю. Тому треба переступати через себе.

– Так скільки їх? По телефону ти мені нічого так і не сказав.

– Їх буде четверо. Дві дівчини і двоє хлопців. Їхні імена тобі все одно зараз непотрібні. Тому збирайся. Вони нас будуть чекати о сьомій, тож у тебе ще є дві години.

* * *

Це буде особлива ніч для мене. Сьогодні я вийду на зовсім новий рівень. Слід закінчувати з викраденням двох-трьох людей, сьогодні я підберу велику компанію, настільки велику, що змусять відчути щось нове, щось таке до чого я раніше не доторкався. Так, це моя ніч.

Я давно розмірковував над цим. Маленької кількості жертв мені вже недостатньо, я хочу чогось більшого, а якщо я цього хочу, то я це отримаю. Сил вистачить, я в цьому не сумніваюсь.

Саме через це, я взяв на прокат більший автомобіль, щоб туди вміщалось шестеро. Довелось його трохи модифікувати, встановити перегородку між водійським сидінням і пасажирськими, затемнити вікна. Потрібно підібрати таких пасажирів, яких це все не зацікавить і не насторожить, тобто гарно заправлених пасажирів.

Місце теж готове. Їхати не так довго, але безлюдне, тут ніхто нас не потурбує. Склад великого розміру, одна комірка, в якій вони зможуть переховуватись, багато стелажів з непотребом і величезна купа сміття між ними. Краще туди не направлятись, без вагомої на те причини.

Вікна, окрім одного, розташовані дуже високо, під самою стелею, а це в метрах дев'яти від полу. Це дає невеличке освітлення, місячне сяйво. А промені від ліхтарів потрапляють туди, я вже перевірив. Те єдине вікно, що розташоване в доступному місці, навіть нікуди не веде, просто у ще одну комору зі стальними дверима, які звичайній людині не вибити. Не знаю навіщо це було так спроектовано, та і не хочу знати. Знаю я лише одне – хтось наважиться туди стрибнути. Але там їх буде чекати мій Локі. Не дарма ж я його два дні не годував, нехай поласує свіжим м'ясом.

Глушилка зв'язку встановлена. Диктофон приєднано до одягу. Він готовий до нових записів, а я готовий до поповнення колекції. Ніж нагострив, а всім іншим мене наділила природа. Так, це однозначно моя ніч.

* * *

Сергій і Саша вийшли з таксі і попрямували в напрямку бара. Таксист не зміг під'їхати до входу, через те, що на попередньому перехресті повернув не туди, тому їм довелося декілька хвилин пройти на свої двох, але це не було проблемою, скоріше, як шанс закінчити розмову стосовно їхніх старих справ, які не були б такі цікаві для четвірки, яка очікувала їх біля бару.

Але ось вони вже і на місці. Обірвавши на півслові Сергія, Саша с посмішкою крикнув:

– Зачекались?! А от і ми!

Після цього крику, в його сторону повернулась половина присутніх біля входу людей, але він впевнено, не звертаючи уваги на інших, рушив до своїх друзів.

Всі посміхаючись почали вітатись з Олександром, а він аж підстрибуючи від радості поліз їх обіймати, хоча бачились вони не так давно, чотири дні назад, якщо бути точним.

– Познайомтесь, це мій друг Сергій, про якого я вам розповідав, – урочисто промовив Саша, вказуючи рукою на фігуру за колом друзів.

Сергій трохи невпевнено зробив ще один крок на зустріч новим знайомствам і посміхнувшись кивнув головою, в знак привітання.

– Що ти як не рідний стоїш? Підходь ближче і я тебе з усіма познайомлю, – продовжував Саша. – Ці двоє милих людей, що так палко обіймаються, носять одне ім'я на двох, до них ти можеш звертатись - Женя, але знаючи тебе ти віддаси перевагу зверненню «Євгенія» та «Євгеній». Так от, з Євгенією будь краще обережнішим, у неї батько якась «шишка» в поліції.

Молодий хлопець в шкіряній куртці прибрав руку з плеча своєї дівчини і простягнув її новому знайомому:

– Дуже приємно нарешті познайомитись, багато про тебе чув, – промовив, потискаючи руку Женя.

Його дівчина, симпатична блондинка з маленькою сумочкою та на каблуках, мило посміхнулась і помахала рукою.

«Забагато косметики» – відразу промайнула думка в Сергієвій голові.

– Он той ботан в окулярах - Роман.

Хлопець, який вирішив прийти на п'янку в пальто, костюмі, білій сорочці та начищених до блиску туфлях, поправляючи окуляри, теж простягнув руку і відразу, наче виправдовуючись, мовив:

– Ти не дивуйся мого зовнішнього вигляду. Я щойно з роботи, не мав нагоди переодягнутись, а запізнюватись на заплановану зустріч - це дурний тон.

– Та я все розумію, з ким не буває. В іншому випадку, тобі довелось наздоганяти нас і пити з двох рук, а це, як на мене, не кращий варіант.

– Як добре, що ти мене розумієш, – відпускаючи руку, сказав Рома.

Запала секундна тиша, яку відразу перервав Саша:

– І на останок, остання по списку, але не по значенню в цій компанії – Мері, – він різко став боком і обома руками, неначе демонструючи приз, який був захований за завісою, вказав на маленьку дівчинку, яка стояла далі всіх від Сергія.

Це була невисока, кучерява дівчина, з русявим волоссям і зеленими очима. На ній була темно-синя осіння куртка, з під якої стирчала клітчата спідниця, в чорний та червоний квадрат, а на ногах чорні колготи і чорні черевики зі стальним носком, на великій підошві, що нагадало Сергію взуття скінхедів, які ошивалися біля його дому в дитинстві. Так, вона сподобалася Сергію. Тому він вирішив не гаяти час дарма і відразу задіяв тактику залицяння. Вона була абсолютно безглузда і недієва, а полягала лише в тому, щоб набридати дівчині, але йому завжди здавалось, що вона працює. Тому він зачепився за єдину тему, яка йому прийшла в голову, і розпочав:

– Серйозно? Мері – це твоє ім'я? У тебе хтось з батьків іноземець? Чи просто твої батьки хотіли бути оригінальними і ти, насправді, якась Іванова Мері Петрівна?

– А тебе, я бачу, це дуже цікавить? – гнівно промовила вона у відповідь.

– Ну звичайно цікаво, інакше я б не запитував.

– А мені цікаво, чи ти впадеш і скрутишся, якщо я тобі зараз заряджу по яйцям, але, як бачиш, я тримаю себе в руках.

Всі просто вибухнули сміхом. Сергій сам ледь не впав від сміху. Отримувати такі погрози від дівчаток йому ще не доводилось.

Трохи опанувавши себе, Саша звернувся до Сергія:

– Вибач, я забув попередити, що вона трохи токсична, зі своїм відчуттям гумору, але бачу це не проблема для тебе.

– Так, все нормально, я оцінив жарт, але все одно хочу отримати відповідь на своє питання, – нагло скалячи зуби проговорив Сергій в сторону Мері.

– Все ще кортить дізнатися? – грубо видавила вона.

– Звичайно.

– Марина, її звати Марина, – втрутився Рома. – Їй просто не подобається, як воно звучить, от і просить щоб звали її Мері. Так складно було відразу йому розповісти? Чи якийсь секрет?

– Не секрет. Проїхали, – відповіла дівчина. Після чого знову звернулася до Сергія: – Тепер ти задоволений? Все дізнався? Ми можемо заходити?

– Так, годі мерзнути. Дуже радий з вами всіма познайомитись і не бачу сенсу тут стояти, якщо ми більше нікого не чекаємо.

Всі рушили до дверей бару.

* * *

Встановив на авто шашку таксі.

Я виїхав на полювання.

На годиннику друга година ночі. Мені здається, це правильний час, правильний, щоб ловити таксі і змінювати заклад.

Зупинився біля одного з нічних клубів. Відчуваю, що зараз хтось повинен з'явитись, а мої передчуття ніколи мене не підводили.

Вже декілька разів підходили маленькі компанії, стукали у вікно. Я проігнорував їх, вони мене не цікавлять, не сьогодні. Я все ще чекаю на своїх клієнтів.

Від цього місця до складу їхати півгодини, якщо не поспішати, щоб моїх пасажирів не укачало в салоні. На місці мені знадобиться приблизно година. Так, години вистачить для забав, не бачу сенсу затягувати. Це тільки в фільмах жахів вбивця з задоволенням бігає за студентиками цілу ніч. У мене немає таких фетишів і бігати я не збираюсь, до кожного дійде черга, як би вони не пручались.

На небі жодної хмаринки, а місяць сяє яскраво. В цьому плані моїм пасажирам навіть пощастило, не заблукають в темряві, саме небо на їх боці.

Здається настав час. З клубу вийшло шестеро людей. Одягають куртки, відходять від дверей закладу і прямують в напрямку дороги, отже вийшли не перекурити.

Так, час настав. До автомобіля прямує один з них. Запитав чи візьму велику компанію. Я відповів, що це не проблема. Натиснув на кнопку і бокові двері відчинились. Всі зайшли. От і почалось.

* * *

Женя перший вийшов з клубу, на ходу натягуючи як-небудь куртку. Він швидко вирушив в сторону дороги, попутно наповнюючи легені свіжим повітрям. До нього відразу підбігла його дівчина і підхопила його під руку, бо той відразу нахилився вперед, наче збирався випорожнити шлунок на проїзну частину. Слідом за закоханою парочкою, вийшла решта компанії.

Женя наклигався більше всіх, тому всі слідкували за тим, що відбувається, але йому вдалося себе втримати в руках і не добавляти, в скарбничку вечора, таку трешову подію.

Всі вони добряче набрались, але, ще в приміщенні, вирішили не закінчувати на цьому вечір. Тому Саша, підпалюючи цигарку, тверезим голосом, наче навіть не пив, виклав план:

– Отже так хлопчики і дівчатка, наступний заклад обираю я, але це буде сюрпризом, тому я зараз шукаю нам таксі і ми вирушаємо на зустріч пригодам.

– А на своїх двох ми не дійдемо? – відразу запитала Мері.

– По-перше, я дуже сумніваюсь, що Женьок зараз нормально двигає своїми кінцівками, а покидати його тут я не маю намірів, – промовляючи останні слова, Саша випрямився і підніс кулак до грудей. – А, по-друге, тут їхати хвилин тридцять, ти впевнена, що хочеш подолати цей шлях на своїх двох?

– Добре добре, переконав. Замовляй таксі, – розчаровано відповіла йому подруга, яка явно хотіла пройтись по місту такої ясної ночі.

– Здається нічого замовляти не доведеться, я бачу там стоїть «Форд», який точно в змозі нас всіх вмістити. Ніякого очікування, відразу в дорогу. Зачекайте тут, я збігаю запитаю чи погодиться він нас взяти.

Саша швидким кроком попрямував в сторону автомобіля. Женя, не витримуючи ваги свого тіла, сів прямо на бордюр. Весь цей час Женя, дівчина, ніжно гладила його по голові і просила випити кави, за якою сходив Рома. А Сергій, сьорбаючи з пляшки пива, вирішив відразу дати зрозуміти Мері свої наміри:

– Так, цеє... еее... може того.. якось сходимо кудись, можемо навіть завтра?

– У мене є хлопець, – різко відповіла йому Мері.

– Що? Серйозно? А Саша начебто казав...

– Ні, не серйозно, але давай не зараз про це говорити. Ти ледве на ногах тримаєшся. Мені це не цікаво, – грубо продовжувала вона.

– Ну ти хоч дай...

– Все, грузимося, він нас підвезе, – перебив його усміхнений Саша, який щойно підбіг.

Сергій, засмучений різкою відмовою дівчини, вирішив не завершати речення після того, як його перебив Саша, щоб його самооцінка не впала ще нижче. Тому він зробив ще один ковток пива і рушив до автомобіля. Рома допоміг Жені підняти свого хлопця з бордюру і вони попрямували слідом за Сергієм.

– Я щось пропустив? Чому це Сергій такий засмучений? – здивовано запитав Саша.

– Не звертай уваги, просто твій друг перебрав, – відповіла Мері, беручи його під руку і штовхаючи його вперед.

Таксі двинуло, як тільки вони всі зайшли в салон, двері зачинялись автоматично вже на ходу, що дуже розсмішило хлопців. Мері звернула увагу на перегородку між ними і водієм. Фанера пофарбована в чорний колір з маленьким віконцем, яке зараз було закрите, повністю відділяло їх від водія, що її дуже здивувало:

– Це взагалі норм? Я раніше такого не бачила в таких машинах.

– Та забий, є і є, не бачу нічого дивного, – відповів їй Рома.

Більше ця тема не підіймалася і вони почали розмовляти про своє. Про те який чудовий вечір, як вони раді нарешті познайомитись з Сергієм. Самому Сергію це здавалося сильно награним, але він нічого стосовно цього не сказав, а просто посміхався і підтакував. Потім вони з Олександром розповіли про їхні шкільні пригоди, про те як довго вони знайомі. Хмільна розмова так поглинула пасажирів, що півгодинна поїздка промайнула неначе за п'ять хвилин. Аж раптом авто різко зупинилось. Це було так несподівано, що Саша і Сергій, які сиділи на передніх сидіннях, влетіли в перегородку головами.

– Ей, ти там з глузду з'їхав?! – прокричав йому Саша, потираючи голову.

У відповідь не пролунало нічого. Замість відповіді, з тихим поскрипуванням, відчинилися бокові двері автомобіля. Навколо було тихо і темно.

Друзі почали невпевнено виходити. Вони опинились в середині якогось ангару, як їм здалося на перший погляд. Зліва стояло декілька, покритих пилом стелажів. Спереду, метрів через тридцять, були двері, через щілини яких пробивалося світло лампи.

Поки всі стояли заціпенівши, Женя, тримаючи під руку свою дівчину, вирушив вперед до тих дверей. Все ще важко перебираючи ногами та одержимий ідеєю випити, він направився в пошуках бару, не звертаючи уваги на спроби дівчини його пригальмувати. Не повертаючи голови до друзів, він голосно запитав:

– То це і є те круте місце, яке ти нам обіцяв, Санчо?

– Ні, я взагалі не розумію, куди цей козел нас привіз.

Як тільки він це договорив, позаду роздався скрегіт ножа по металу. Всі перелякано обернулись до назад.

Перед ними стояв здоровань більше двох метрів заввишки, одягнутий в чорний одяг. В руках він тримав ніж, який як раз ховав за пояс, одягав шкіряні рукавиці і начебто щось натиснув на грудях.

Цілу хвилину всі стояли непорушно, не роблячи зайвого подиху, не відводячи очей. Семеро переляканих людей не розуміли, що взагалі відбувається і очікували на реакцію незнайомця. Пауза затягнулася, тому Сергій вирішив взяти все в свої руки, показати Мері чого він вартий. Він вийшов вперед, підійшов до велетня і ткнув в нього рукою, в якій він все ще тримав пляшку пива, і максимально грубо, як тільки міг, мовив:

– Чуєш, куди це ти нас привіз?!

Незнайомець весь цей час очима слідкував за Сергієм і зараз дивився на нього зверху вниз, як на комаху, що бігає у нього біля чобота.

– Ти, що оглух, довбень?!

Величезна рука швидко схопила руку Сергія і міцно стисла. Пляшка лопнула. З-під рукавиці полилась кров, слідом за якою випав відрізаний склом мізинець. Скло від пляшки пробило руку Сергія. Йому здалося, що час сповільнився. Біль вразила його так, що декілька секунд він не міг і звуку видавити із себе.

Аж тут роздався крик, крик шаленої болі, який окутав весь ангар. Незнайомець посміхнувся. Шестеро тіл застигли.

Вільна рука велетня стиснулася в кулак. Швидким хуком він зніс половину передніх зубів Сергія. Іншим – він поцілив у ніс і ввігнав його в череп.

Після другого удару тіло Сергія упало на землю. З того місця, де раніше був ніс, прискала кров. З рота випадали куски зубів. Лежачи він ледь підвів голову в сторону нових друзів і спробував щось сказати:

– Допфомофіть.

Всі почули ці слова. Всі змогли їх розібрати. Ніхто не зрушив з місця. Ніхто. Окрім велетня.

Підошва його чобота зависла над обличчям Сергія. Сильним ударом п'ятки він розчавив голову. Череп тріснув і розлетівся на шматки. Чобіт був весь в мізках, які він вже витирав об бездиханне тіло Сергія. Калюжа крові досягла поки що живих пасажирів. І тут шок минув. На зміну йому прийшов - інстинкт самозахисту.

Женя, отверезівши від побаченого, схопив Женю та рвонув до кімнати з якої виднілося світло лампи, сподіваючись, що так підсвічений вихід. Яким було його здивування, коли увірвавшись туди, все що він побачив, це голі стіни маленької кімнати, лампочку прибиту до стелі і два дерев'яних стола.

Заштовхнувши свою дівчину всередину, він закрив двері і підпер їх столом, сподіваючись, що це зможе вберегти їх від участі Сергія. Можливо незнайомцю вистачить їхніх друзів, можливо він не чіпатиме закоханих. «Краще вони, ніж я» – повторював він про себе, намагаючись своєю вагою придавити стіл до дверей.

Рома рвонув чимдуж між рядами стелажів в глибину ангару. Під ногами він відчував якесь сміття: щось залізне, щось гостре і щось тяжке. Воно постійно потрапляло під ноги, впивалось в них. Подолавши метрів двадцять, він вже жалкував, що обрав цей шлях. Штани були порвані, ноги порізані, з порізів так і сочилась кров. Але він продовжував бігти.

Ромі вже доводилось бувати в таких приміщеннях, він навіть колись працював у такому приміщенні, тому знав, що в протилежній від воріт стороні повинен бути аварійний вихід. В таких місцях він повинен бути. Скоріше хотів вірити в це, ніж знав напевне, але це не важливо. Важливо вийти живим.

Очі вже наповнились слізьми, нестерпний біль в ногах починав забирати здатність ними пересувати. Він рухався лише завдяки адреналіну.

Але що це? Якесь сяйво, наче від вуличного ліхтаря, прямо перед ним, до нього всього метрів двадцять. Так, це було вікно, його порятунок. Найскладніші шістдесят метрів позаду, найскладніша дистанція в житті Роми. Він вже майже вибрався звідси.

За метр до свого спасіння, нога натикнулась на залізний, ржавий штир. Штир, як ввійшов швидко, так швидко і вийшов, прихопивши з собою великий шматок м'яса. Рома відчув це, відчув кожною частиною свого тіла. Рівновагу втрачено, він летить головою у вікно. Руки виставляти вже запізно, він зробив все можливе. Падаючи він помітив, що вікно це не вихід, від нього просто відбивалось світло, але він переконав себе в іншому.

Вікно розбилось, з голови хлинула кров, залила очі. Він повис на рамі вікна, ноги в ангарі, а на його верхню частину дивиться величезний світло-коричневий підбуль. Через секунду він вже вгризся йому в горлянку. Кров линула фонтаном, фарбуючи стіни кімнати в червоний. Рома не пручався, надто втомлений, для нього все закінчено, а пес отримав свіже м'ясо.

Саша стояв як вкопаний, дивився на те що залишилось від найкращого друга і не міг в це повірити. По щокам потекли сльози, кулаки стиснулись. Він розумів, що у нього немає жодних шансів перемогти здорованя в рівному поєдинку, але алкоголь в його крові додав йому мужності і він зробив крок до неминучої загибелі.

Мері спостерігала за цим всім з верхівки стелажу, на який вона відразу залізла. Про себе вона молилась лише б Саша одумався і не робив того, що він задумав, але було занадто пізно, а викрикнути йому щось ставило хрест на її виживанні цієї ночі. Все що їй залишалося це слідкувати за тим, як її друга розірвуть на шматки.

Велетень повільним кроком двинув в сторону нової жертви. Він чув, як його пес шматував на частини Рому, отже їх залишилось троє. Цей вже не жилець.

З блискавичною швидкістю він оголив свого ножа і метнув в Сашу. Ангар знову наповнився криками болю. Ніж летів з такою силою, що збив Сашу з ніг. Через секунду водій вже стояв над ним. Мері не могла повірити своїм очам, все відбулось так швидко. Результат був зрозумілий, вона не могла на це дивитись, але закривши очі вона продовжувала чути крики, це було нестерпно.

Саша кричав довго, як хвиля, кожен новий звук, який вона чула знизу накривав її все сильніше і сильніше. Це продовжувалось довго, аж раптом все стихло. Вона відкрила очі і визирнула зі стелажу, щоб побачити бездиханне тіло людини, яка їй було так дорога. Від побаченого вона ледве не втратила свідомість. Саша був ще живий.

Його рука і ноги були переламані, з них стирчали кістки, рука з татуюванням була відрізана. Цей монстр стояв над хлопцем і тримав в руці його відірвану щелепу. От чому він більше не кричав, лише давився власною кров'ю. Було чутно лише звук бульбашок які лопались. Він рушив далі, це ще не кінець.

Женя почув, що страждання Сані закінчились, він розумів до чого все йде. Він починав продумувати всі можливі варіанти подій, заважала тягота в шлунку, треба було все ж випорожнити шлунок.

Які є варіанти. З цим хлопцем йому точно не тягатись. Довго двері стримувати не вийде. Телефонний сигнал тут не ловить, вони вже пробували. Чекати на допомогу немає сенсу. І тут до нього дійшло.

– Люба, а пістолет, який тобі подарував татко, ти все ще носиш з собою? – звернувся він до дівчини, яка забилась в куток і істерично ридала.

– В-в-він т-тут, – кинула сумочку.

– То якого ж хріна ти мовчала, тупоголова?!

– Я-я з-з-запанікувала.

Було занадто пізно. Одного удару вистачило, щоб двері розвалились навпіл. Велетень зайшов в кімнату. Сильним ударом він відкинув Женю і направився до плачучої дівчини. Підняв її за волосся і почав ножом знімати скальп. Безумний вереск, судорожні рухи руками і ногами, це все що могла протиставити дівчина такій жорстокості.

Женя тремтячими пальцями поліз до сумочки і знайшов п'яти зарядний револьвер. Від побаченого він втратив розум. Направив револьвер в сторону, з якої лунали крики. Він зробив чотири постріли, навіть не дивлячись. Крики припинились. Три кулі влучили в стіну, одна в лоб Жені.

Велетень відпустив волосся дівчини. Розлючено перевів свій погляд на людину, що позбавила його здобичі і рушив в його сторону.

Від такого повороту подій, Женя заверещав і спробував відповзти, підвестись, втекти. Але розуміння неминучої участі прийшло в його голову так само швидко, як і наступна ідея. Тремтячими руками він підніс револьвер до скроні і натиснув на курок.

Куля пройшла на виліт. Руку смикнуло, куля забрала з собою обидва ока і шматок перенісся. Страждань він себе не позбавив. Не втрачаючи надії втекти, Женя почав повзти. Не бачачи куди, лише б рухатись. Випадково вгадавши напрямок, половина його тіла вже виповзла за межі проклятої кімнати, але здоровань, міцно взявши за ногу, затягнув назад. У нього були ще незакінчені справи.

Почувши вистріли, у Мері прокинулась віра у завтрашній день, але, тільки залита кров'ю половина голови Жені з'явилась і зникла в дверях, вона зрозуміла, що шансів у неї не залишилося. Як і друзів. Потрібно було щось робити. Рано чи пізно він знайде її тут, їй навіть здалось, що він вже знає де її шукати. Однозначно перший крок повинен бути за нею, але не такий крок, який зробив Саша, вона повинна підготуватись. Крики з комори все ще лунали, отже у неї було трохи часу.

Роздивляючись, що було поряд з нею, шукаючи, що можна використати як зброю, вона знайшла щось схоже на ніж для проколювання льоду, довжиною близько тридцяти сантиметрів, тонкий, гострий, те що потрібно. Ідея, як його використати з'явилася у неї відразу. Тепер потрібна мотузка і ніж. Уважно оглянувши інші стелажі вона знайшла все необхідне. Потрібно спускатись, зволікати неможна.

Тонкий ніж вона прикріпила мотузкою до підошви, міцно прижала і зробила опору на каблук, щоб той не вилетів при зіткненні з твердим об'єктом. Інший ніж взяла в руку. Встала навпроти дверей і стала чекати. Від Жені не було нічого чутно, отже скоро повинен з'явитись цей монстр.

«Це єдина надія, інакше мені не пережити цю ніч» – налаштовувала себе Мері.

Здоровань з'явився в дверях. Одяг його був повністю просякнутий кров'ю, яка капала на підлогу. Вперше, у світлі лампи, Мері мала змогу добре роздивитись обличчя їхнього ката. Побачене вразило її настільки, що вона ледь не відпустила ніж. Воно було абсолютно нормальне. Люті звірства, свідком яких їй довелося стати, зобразили цю людину в її голові самісінького посланця з Аду, не інакше. Але це обличчя... Це обличчя спокійно могло змішатись у натовпі. Окрім величезних розмірів, його нічого не видавало як вбивцю. Його обличчя говорило про те, що він дружелюбний сім'янин, але ніяк не той ким він був насправді.

Відкинувши ці думки Мері стисла ніж. Вони не відводили поглядів один від одного. Велетень рушив до неї. За три кроки він подолав всю відстань, зупинився біля неї.

Різким ударом ноги Мері засадила убивці її друзів поміж ніг. Смачно пойорзавши ногою, вона так само різко висмикнула її. Тоненький струмінь крові линув з того місця, де щойно була нога. Вперше за ніч велетень подав голос, щось схоже на «Ой». Руками він схватився за пах. Ноги підкосилися, він впав на коліна.

Таким самим різким рухом Мері полоснула ножем по його шиї. Бризки теплої крові окропили її одяг. З очей полились сльози.