П'яний Збочинець
Давайте розповім історію...
Ігор засмучено сидів за столом. Він не мав ніяких серйозних причин для смутку. Відчував себе самотньо і пусто, хоча здавалося б, мав він меншого брата, бабусю і майже завжди відсутнього батька.
Він поглянув у вікно, в якому вже всоте бачив один і той же краєвид, пустого городнього сектора і частини сусідського двору.
До кухні забіг Ігорів менший брат – Сашко. Він відволік хлопця від споглядання за нічим.
— Чого ти тут сидиш-пердиш?
— А, що мені ще робити?
Сашко задумлено примружився.
— Ну можна багато чого зробити, наприклад ми можем пограти в карти, або в монополію.
— Уже тошно від твоєї монополії.
— Та це ти якийсь нудний! Знаєш бабуся розказала, що тут в селі молодь збирається вечорами в центрі.
— До чого ти хилиш?
— Я подумав, що буде весело туди сьогодні сходити.
Ігор знову перевів погляд на вікно.
— Я б з радістю пішов сам... Але ж ти знаєш бабусю.
— Нікуди я не піду.
— Ну чого? Тобі майже 18 ти, що боїшся? Що там може статися?
— Не люблю людні місця. А ще заводити діалоги з незнайомими людьми.
Ігор здригнувся, демонструючи огиду і суттєве небажання нікуди йти.
— Та ти засцав! Сцикло! Боїшся, що раптом закохаєшся в якусь дівицю?
Ігор мовчав декілька секунд.
— Так я сцикло. Можу навіть сказати, що я цим пишаюся.
— Ну будь ласка! Побудь просто моїм охоронцем. Тебе ніхто не змушуватиме говорити, сиди собі і дивись у вікно!
— Забагато крінжі.
— Нові слова він вивчив!
— Так Саша відстань! Йди краще з бабусею домовляйся!
Сашко деякий час стояв з благальним виразом обличчя, але Ігор його проігнорував. Зрештою він пішов, розчарований у своїх планах, кудись надвір.
Літо загалом не вдалось. Сиджу тут у недобудованій батьком хаті, виконую різні доручення бабусі, хіба так мають проводитись канікули? Хоча це від мене залежить...
Ігор зловив себе на думці, що сходити в молодіжну компанію на пошуки пригод пішло б на користь проводження канікул, але швидко вгамував цю нетерпиму душі затію.
Зрештою просто погуляти можна й самому, це буде приємніше і цікавіше. Якщо не гуляти вулицями села, то навіть не зустріну жодної особи.
З такими думками він вийшов з будинку. Ґанок ще був недобудований і виглядав як перекошені бетонні сходи, з яких подекуди повідпадали шматки застиглого цементу. Навпроти ґанку розміщувався старий дерев’яний сарай, в якому колись ще років 20 чи 30 тому були свині, кури і різноманітне хазяйство, але зараз він являв собою смітник, наповнений різним будівельним мотлохом і безліччю пляшок з-під алкоголя.
Ігор, оглянувши зарісший бур’яном двір, попрямував до городу, більша частина якого навіть не була засаджена і пустувала на потіху бур’яну. Він обережно пройшовся між кущами картоплі і дістався на стежку, яка вела до невеличкої лісосмуги в кінці городу. Лісосмуга була довга, але вузька, і її значення було не зовсім зрозуміле для Ігоря, але вийшовши з неї він опинився в полях, що простягались на кілометри у три боки. Він почав неспішно прямувати земляною дорогою прокладеною тракторами і комбайнами для логістики між різними ділянками.
Сонце яскраво світило, аж пекло, нагріваючи солом’яного капелюха Ігоря. М’яко-блакитне небо, було абсолютно чисте, Ігор простягнув руки до молодого ячменю, він легенько лоскотав руки своїми колосками. Вся ця лагідна атмосфера заспокоювала його, всі думки, всі негаразди відходили у дальній незвіданий куточок свідомості. Ігор не думав, він просто насолоджувався краєвидом. Серце тріпотіло від щирого умиротворення і насолоди.
Він побіг, біг поки несли його ноги, доки він ще міг бігти, він біг... На очах виступили сльози. Він упав на м’яку траву земляної дороги. Червень...
Серед полів, з різними нивами, і лісосмуг, що іноді зустрічалися між полями, Ігор знайшов рідкісне в такому місці самотнє дерево. Це була невелика липа, що стояла прямо посеред пшеничного моря, утворюючи таким чином маленький острів. Побачивши це прекрасне видиво Ігор почав йти прямо крізь пшеницю поступово піднімаючись до острівка. Опинившись майже на рівні з деревом він раптово виявив, що біля дерева вже хтось сидів разом з білою вівчаркою. Ігор вирішив, що це дівчина адже у неї була невеличка біла коса, що обережно виглядала з-за кепки. Вівчарка почала голосно брехати, розтинаючи заспокійливий спів солов’я. Дівчина повернулась і Ігор зрозумів, що це був хлопець. Він уважно роздивився новоприбулого своїми темно-блакитними очима і став заспокоювати собаку.
— Тихо Оверко, тихо.
Вівчарка послухавшись хлопця підбігла до Ігоря і махаючи хвостом почала радісно на нього дивитись.
— Тобі теж сподобалась ця місцина? – Почав говорити лагідним і надзвичайно чітким голосом хлопець.
— Так – невпевнено й тихо промовив Ігор.
— Тут такі приголомшливі краєвиди, люди не ходять ніякої метушні довкола, а ця липа... Люблю липи.
Ігор хотів розвернутися і піти.
— Куди це ти? Боїшся собаку?
— Ні
— Тоді, що мене? – хлопець посміхнувся.
— Та я не збирався тут затримуватись, я просто мимо проходив.
Обоє мовчали.
— Знаєш я теж не люблю людей, ну точніше не людей, а цю незручну присутність посторонніх увесь цей гамір, ну тобто... Не знаю як це описати. – повільно почав Хлопець.
— Тобто ти ховаєшся від суспільства?
— А ти ні?
Ігор промовчав.
— Давай сідай біля мене, я знаю, що ти теж хотів помилуватись цими краєвидами біля липи.
Ігор послухався і всівся на м’яку і навдивовижу лагідну травицю. До нього підбіг собака і почав лизати руки.
— Оверко у нас лише намагається здаватись злим.
Ігор мовчав.
— Якщо хочеш тиші то так і кажи, я взмозі просто помовчати.
— Мене заспокоює твій голос.
Хлопець посміхнувся.
— Мене звати Михайло але прошу тебе називати мене: «Мишко».
— Ігор.
— Я обожнюю це місце, приходжу сюди кожного дня, тут нікого немає... Ну крім тебе звісно. Ніхто не метушить, не руйнує особистого простору і радості умиротворенням.
— Живеш неподалік?
— Я б не говорив про нас, впринципі імен досить, це буде прямо...
— Зрозумів.
— Червень така спека надворі, вдома не сидиться.
Мишко піднявся і зірвав цвіт липи, що рясно покрив дерево.
— Ти сказав, що я ховаюсь від суспільства. Але для чого від нього ховатись? Від нього не втекти, навіть тут зустрічаються трактористи й комбайнери, які просто виконують свою роботу. Взагалі зараз на планеті майже немає місць де можна втекти від суспільства.
— Сам же кажеш про усамітнення і особистий простір.
— В рамках суспільства. Взагалі всі люди мають мати особистий простір.
— Люди по різному себе розважають і надихають.
— Люди різні, і це іноді дратує.
— Те що вони різні?
— Те, що деякі вважають себе кращими.
— Або гіршими.
— Я маю на увазі самозакоханих піжонів, скупих і тим бридких людей, просто розумієш як на мене сенс існування людства це розвиток технологій і мистецтво. Ось чим люди, що прагнуть лише насолодитись тимчасовими задоволеннями, і через це псують життя іншим, та й собі напевно.
— Думаю в сказаному є якась доля істини.
— Це і є істина! – вигукнув Михайло, вставши і простягнувши указний палець до неба.
Довго вони сиділи обговорюючи філософські питання, настільки довго, що сонце зайшло за обрій.
— Ігоре запам’ятай мій особливий знак!
— Який це?
— К...
Ігор прокинувся на своєму ліжку, надворі співав соловей. Він пройшовся поглядом кімнатою і нічого цікавого не знайшов, спогади про вечір були туманні. Застеливши ліжко і вдягнувшись, він вийшов з кімнати. На кухні сидів Сашко наминаючи булку з медом.
— О Ігоре я тут не зовсім ситуацію зрозумів. – повернувшись до Ігоря невдоволено почав Сашко.
Ігор промовчав.
— Ти не хочеш зі мною в центр ввечері, а сам кудись до 12 ночі ходив! - обурливо мовив Сашко і запхав до рота ложку з медом.
— Я чесно кажучи погано пам’ятаю як я повернувся.
— Повернувся звідки?
— Я гуляв полями, у нас за лісосмугою, там так гарно.
— Може тобі трактористом бути?
— Що?
Сашко засміявся і повернувся до столу, продовжуючи трапезу.
— Я вчора повернувся аж в 12?
— Так а ти не пам’ятаєш?
— Я ж здається вже ка...
Раптом задзвонив телефон Ігоря – старенький кнопковий мобільний, подарований бабусею.
У Ігоря на дзвінку був «Ранковий настрій» Едварда Гріга, він зазвичай спершу насолоджувався мелодією, а потім брав слухавку, але зараз у нього був не підходящий ранковий настрій і він майже відразу взяв.
— Ало?
Ігор не почув відповіді, тому вирішив скинути, але в останній момент почулись звуки.
— Давай вже скоріше переходь до суті ми по твоєму тут історії зібрались слухати?
— Що? Якої суті?
— Нам потрібна істинна!
Ігор перелякавшись кинув слухавку.
— Хто дзвонив? – обтираючи губи від молока, питав Сашко.
— Не знаю, схоже номером помилились.
— Зранку приходив дід Трохим і приніс липового меду. Ммм такий смачний.
— Я спершу щось звичайне поїм.
Ігор весь ранок був у моральному дискомфорті, ці незручності були викликані вчорашніми подіями. Він зустрів біловолосого хлопця з білою вівчаркою. Вони сиділи під липою. Що було далі? Ігор пам’ятав усе лише до моменту де Мишко казав про якийсь знак чи символ. А котра тоді була година?
Ігор схопився за голову. Він взагалі забув про час, йому так сподобалось філософствувати з Мишком, що просто втратив лік часу. Деякий час посидівши, споглядаючи у вікно, з непорушним краєвидом, Ігор прийняв рішення знову сходити до тієї липи. Мишко казав, що ходить туди кожен день. Ігор швидко помив посуд і вискочив з будинку. Посеред двору лежав обдовбаний батько, Ігор спершу хотів пересвідчитись чи він ще живий, але зрештою забив. Невелика втрата була для нього, та такого не могло бути, щоб лайно потонуло.
Двері відчинились і Сашко щасливий почав гарцювати порогом.
— Пустила! Бабус...
Побачивши тіло батька Сашко замовк. Посмішка з обличчя моментально зникла.
— Він живий?
— Не знаю, хіба це важливо?
Ігор вирішив не подовжувати цієї ніякової ситуації і попрямував в город. Сашко провів його засмученим поглядом.
— Як же мене все це задовбало, ці сварки, п’яні пригоди і насилля – нервово бурмотів під ніс Ігор прямуючи до лісосмуги.
У нього був поганий настрій геть не до насолоджуванням краєвидами полів. Він швидко пробіг ячмінь. Сонце сьогодні весь день ховалося за великою кількістю сірих хмар, але Ігоря це не хвилювало, він біг до липи, біг бо поспішав. Необережно ставши на чималий камінь він упав, не стримавшись він закричав, закричав голосно і моторошно, цей крик нагадував агонію, але фізичної болі Ігор майже не відчував.
Ігор згадав уривок з дитинства, батько тверезий сидів з ним на лавці перед будинком, посмалюючи цигарку.
— Бачиш ці три клена перед нашим парканом?
Ігор схвально кивнув головою.
Батько затягнувся.
— Той що зліва, великий дужий посадив твій прадід Ігор – сипав з рота словами, разом з густим чорним димом, батько.
— Його теж Ігорем звали?
Батько посміхнувся.
— Тебе в честь нього назвали. Той що по центрі, вже менший посадив твій дід Володя.
— А той що справа посадив ти?
— Правильно!
Ігор радісно заплескав.
— Прийде день і ти теж посадиш тут клен, це традиція, цінуй традицію.
Розум Ігоря вирішив на цьому не зупинятися і пригадав ще один фрагмент. Ігор роздумував над батьковими п’янками і якось у нього спитав.
— Навіщо ти п’єш?
Батько похмуро на нього поглянув.
— Виростеш зрозумієш.
— Що, а чому я зараз не можу зрозуміти?
— Емм.. Ну знаєш, у кожній людині сидить внутрішній демон, люди випивають щоб розслабитись і трохи його приглушити.
— А хіба не навпаки? Ти викликаєш демона напившись.
Батько лише лагідно поглянув на Ігоря.
— Я ніколи не питиму. Я не хочу! Я не буду навіть пробувати! Це огидно! Це бридко! Нізащо!
Ігор отямився в полі. На обличчі були свіжі краплі солоної рідини. Він піднявся і обтерся. Здалеку він бачив ту саму липу, він вирішив не зупинятись, і швидше до неї дістатись.
Самотнє дерево на малесенькому острівці серед пшениці. Ігор наближався і дивувався. Липа змінила свою форму? Вона була не така! Чи така? Ігор ж не пам’ятав останні години вечора, може він і тут наплутав.
Коли ігор був в декількох метрах від дерева, він остаточно зрозумів, що це була не липа, це був молодий клен, без жодного цвіту. Тоді як він пам’ятав як Мишко зривав з дерева цвіт?
Біля дерева нікого не було видно, але Ігор не спинився адже помітив, щось біле, що стирчало з-за стовбура клена. Він зробив останній ривок і обітнувши дерево хотів привітати Мишка з зустріччю але виявив там не Мишка, а білу вівчарку, її тіло висіло на стовбурі клена. Черево собаки було розрізане і киші випадали на землю, з собачої морди зняли шкуру і вирвали очі. Довкола було багато крові. Ігор виблював. Він перелякано відвернувся і почав роздумувати над тим хто це міг зробити. Щось сталось з Мишком? Чи у нього просто вкрали собаку? Хто це може бути? Якийсь сатаніст? Живодер? Треба обдивитись уважніше!
Ігор знову повернувся до трупа, запах мертв’ячини важко ударив по носу, його довелось закрити. Труп був свіжим, але Ігор зовсім не розбирався в цих речах. Він здивувався відсутності біля трупа ворон чи круків. Біля трупа на одну з гілок була примотана мотузка, з пожмаканим папірцем, примотаним нею. Ігор схопив папірець і відійшовши від трупа обережно розгорнув його.
— Сьогодні о 10 в центрі. Чекатиму.
Знизу було написано: «Мишко».
Ігор навіть не знав про, що йому думати, які факти пов’язувати? Якщо він буде гадати над цим то лише з’їде з глузду, треба все просто роз’яснити з Мишком. Він сам скаже все, він пояснить усе, нічого тут думати! Але як йому тепер спокійно дочекатись вечора? Після такого видива свідомість просто витікає з тіла. Болить голова. Уже болить голова від усіх цих роздумів, від усього цього стресу, треба просто відпочити, треба заспокоїтись.
Ігор почав повільно видихати повітря. Все добре. Все нормально. Зараз піду додому, поїм липового меду, з молоком!
Назад він уже біг з бажанням забути побачене, він хотів просто все це не бачити, не брати участь у всіх цих історіях. Раптом заграв «Ранковий настрій». Ігор прийняв виклик.
— Ти намагаєшся нас заплутати? Хочеш, щоб ми загубилися? Думаєш вийде? Ми й не такі справи вирішували, твоя справа просто чергова іграшка.
— Хто це? Про, що ви говорите? Поясніть нормально!
— Поглянь на нього! Знову морозиться!
Ігор розлючено кинув слухавку. Це, що якісь пранки такі? Треба буде кинути цей номер в чорний список!
В дворі вже не було Батька. Ігор відчинив двері і зайшов до кухні. За столом сидів Сашко і бабуся.
— Де це ти був? Бачив, що батькові погано, і пішов! Хіба так роблять з сім’єю.
— Вибачте.
Бабуся трохи помовчала, але Ігор уже все зрозумів. Платок заплакані очі.
— Він помер? – обережно спитав Ігор.
— Ні! Ти, що боже збав!
— Тоді, що сталось?
— Інтоксикація, він може й не переживе.
— Треба було менше пити.
— Так то воно так..
Далі Ігор не слухав бабусю, адже крім фраз по типу: « За, що мені боженько дав це горе?» вона нічого нового не сказала. Ігор попрямував до своєї кімнати, яка не була його, а просто вільна під час літа, тому він там і жив.
Наступив вечір. Наступив на що? Ай на мою ногу!
Ігор поговорив з бабусею, і одягнувся найбільш нарядно, як дозволяв його скромний гардероб. Сашко був трохи засмучений через батька, але не відмовився йти в центр.
— І чого це ти раптово захотів піти? Невже твоя гордість за сцикунство пройшла?
— Я б не йшов якби не деякі обставини.
— Які ще обставини?
— Виростеш дізнаєшся.
— Говориш прямо як тато! – обурився Сашко.
Йти було зовсім недалеко, вже через декілька хвилин хлопці опинилися в центрі. Тут були магазини, школа і головна будівля на даний момент – дім культури, який у молоді називався просто: «Клуб».
Попри величезні грозові хмари, що нависли над усім селом, молодь згуртувалась біля входу до дому культури. Сашко став зацікавлено оглядати місцевих дівчат. Усі тут були різного віку і однолітки збирались у окремі юрби. Ігор відразу почав шукати біловолосого хлопця, його віку, з маленькою косою позаду. Він пройшовся крізь зграю 13-15 -річних підлітків, в якій уже тусувався Сашко розказуючи різні «харки-макогоники». Наблизившись до зграї однолітків, у Ігоря застигло серце. Він невпевнено пройшовся і став. Якісь двоє хлопців відразу звернули на нього увагу.
— Какіє люді в галівуді!
— Добрий день – скромно промовив Ігор.
— Та це ж Ігарьок з Києва приїхав!
Ігоря завжди дивувало, як його в селі всі знали, а він при цьому нікого.
Вигуки хлопців привернули увагу 5-ти дівчат, що також там були присутні. Вони особливо нічого не робили очікуючи якихось дій Ігоря. Він стояв, Він уявлення не мав що робити, що казати, відчував він себе дуже ніяково, і від того лише більше боявся, щось сказати, чи зробити. Хлопці побачивши, що Ігор не збирається брати ініціативи, взяли її замість нього.
— Ну ти напевно нікого не знаєш, хоча ми тут знаєм тебе усі!
Усю зграю пробив смішок, що дало зрозуміти Ігорю, що вони уже п’яненькі.
— Мене звать Коля!
— Ігор.
— Це Дімон.
— Ігор.
— Маріна.
— Ігор.
— Катя.
— Ігор.
— Настя.
— Ігор.
— Маша.
— Іг..
— Та ми вже запомнили! – вигукнула одна з дівиць викликаючи сміх у всіх. Навіть Ігор для пристойності посміхнувся, хоча нічого смішного не бачив.
— Ну а це Наташка.
— Ясно. – пробурмотів Ігор.
— Що кажеш?
— Кажу ЯСНО.
— Ааа
До Ігоря наблизився Дмитрій з пляшкою якоїсь напевно відомої марки пива чи енергетика, Ігор навіть не збирався розбиратись.
— Буш?
— Ні дякую.
— Ти шо ЗОЖ?
— Думаю так. – знову пробурмотів Ігор.
— Шо?
— Кажу ТАК.
З цього момента почуття дискомфорту почало аж давити на все тіло. Ігор не зміг терпіти і вирішив покинути зону ніяковості – джерело. До того ж він сюди не для діалогів з алкашнею малолітньою, а для пошуку відповідей від Мишка.
— Чуєте а ви не знаєте ніякого Михайла? – пробурмотів Ігор.
— Шо? Шо він каже?
— Кажу ЗНАЄТЕ МИХАЙЛА ЯКОГОСЬ?
Дівчата переглянулись зі здивуваннями на обличчях, Хлопцям же було абсолютно до одного місця таке питання.
— Ну я багато людей знаю, Михайла я якось не пригадую, може й є якийсь дід по селі.
Ігор хотів ще спитати про хлопця з білою косою, але раптово почався сильний ливень. Увесь народ почав забігати до будинку культури, і зовсім мало хто забігав до маленьких бісеток розкиданих по всій території будинку культури і школи. Ігор забіг до будинку культури, тут уже гарлапанила музика. П1ерше, що привернуло його увагу це біла вівчарка, що спокійно сиділа, біля сходів на 2 поверх. Ігор відразу відчув якесь полегшення, немов дитина, що загубилася, раптом бачить свою матінку.
— Оверко! – Підбігаючи до собаки гукнув Ігор.
Собака спокійно собі сидів ігноруючи взагалі все, що відбувалось в будівлі. Навіть на Ігоря, що підбіг і почав його гладити, собака не зреагував. Ігор зрозумів, що це інший пес, у нього інший, характер, Оверко б уже лизав йому руки, а це... Взагалі ж Оверко прибитий до клена з розпоротим черевом. Ігор згадавши це, відразу відчув приплив тієї жахаючої атмосфери.
Раптом ззаду підійшла одна з тих дівчат, ім’я Ігор не запам’ятав.
— Ігорю давай гулять!
Ігор знову стояв не знаючи, що відповісти.
— Ти цей. Не хвилюйся так, що я тобі зроблю?
Ігор вирішив, що причиною зацікавленості, в ньому був алкоголь в крові дівчини.
— Ну надворі дощ, куди ми підем гуляти? – пробурмотів Ігор.
— Ігоою я тебе прошу говори голосніше, а то ні@#я не чути, музика грає, те й як тебе почути коли ти там бубниш.
Ігор хотів уже здатися і закінчити діалог, аж раптом він помітив Мишка! Той стояв серед натовпу і спокійно дивився на Ігоря.
— Куди це ти дивишся? – приглядаючись в ту ж сторону, що й Ігор дивувалась його компаньйонка.
— Я зараз повернусь – вигукнув Ігор і побіг до Мишка.
Мишко повернувся і побіг кудись надвір. Куди? Нащо? Там ж реальна злива, може й блискавка лупануть. Ігор спершу зупинився перед виходом, але зрештою побіг за Мишкою. Відповіді важливіші, хтозна коли він його ще раз побачить.
— Мишко!! Ти Куди? – гукав крізь ливень Ігор.
Мишко забіг до бісетки. Він хоче поговорити наодинці? Ігор зайшов до цієї бісетки, виглядала вона скромно, але дуже зручно для усяких застілль. Мишко був у крайньому кутку бісетки. Його очі виблискували чимось червоним, немов це були рубіни.
— Так все досить тікати! Пояснюй, що тут відбувається! Що сталось вчора ввечері? Що сталось з Оверком? Чому він розчленований на клені?
— На якому ще клені? – почувся знайомий заспокійливий голос.
— На тому, що вчора був липою!
Мишко повільно похитав головою.
— Ти несеш такий абсурд. Ти хоч чув, що сказав? Як липа могла стати кленом?
— Що вчора вечері сталося?
— Ти не пам’ятаєш? От дурненький, а я думаю чого ти мене питаннями засипаєш.
Раптом в бісетку забігла та сама дівчина, що по п’яні зацікавилась Ігорем.
— І нашо тобі оце рєзко вибігати сюди?
Вона оглянула бісетку.
— А я поняла, а ти розумний, хоча трохи дивакуватий.
Дівчина почала наближатись до Ігоря з якимись дивними намірами.
— Показую як це робиться – пролунав заспокійливий голос.
Мишко ножом продирявив тіло дівчини, кров потекла юшкою. Дівчина перевела на Ігоря запитальний – останній погляд, він так і застиг в її очах, ще більше наганяючи страх і жах на Ігоря.
— ЩО ТИ РОБИШ? НАВІЩО?ЩО? – закричав Ігор.
— Та не кричи ти, я пам’ятаю, що ти забувся, але нагадаю, ми обоє дійшли висновку, що прибирання сміття суспільства це корисне і благе діло!
— Що як я міг дійти до такого? Я пацифіст.
— Який ти в сраку пацифіст? Пацифіст, що всіх ненавидить? Зневажає? Ти істинний садист! Ти істинний убивця! Ось твоя натура! Час її звільнити! Час показати, що ти не просто пасивний мішок з м’ясом! Ти особистість! Ти маніяк! Ти убивця! Ти бачиш цей шматок м’яса? Оце створіння вважало себе кращим за інших! Воно думало, і тобою скористатися як звичайним м’ясом, але ти показав де тут м’ясо а де м’ясник!! Де звичайному смітті місце? ПРАВИЛЬНО В СМІТНИКУ! ТАК ГІРШЕ ТОГО ЦЕ М’ЯСО БУЛО ГНИЛЕ ВСЕРЕДИНІ, БАГАТО СЕНСУ ВОНО МАЛО В ЖИТТІ, ЧИ ПРИНЕСЕ ВОНО ДОПОМОГУ СУСПІЛЬСТВУ, ЧИ ПРИЕЕСЕ РОЗВИТОК? НІ НІ НІ !! І ЩЕ РАЗ НІ!! А ЧОМУ БО ЦЕ БУХИЙ ШМАТОК М’ЯСА ЯК ТВІЙ БАТЯ! БАГАТО ВІН ДОПОМІГ СУСПІЛЬСТВУ? ТА ХОЧА Б ВЛАСНІЙ СІМ’Ї? НІ НІ НІ І ЩЕ РАЗ НІ БО ЦЕ ПРОСТО ТВАРИНА ВОНО ІСНУЄ А НЕ ЖИВЕ, АЛЕ ЦЕ ГІРШЕ ТВАРИНИ БО ВОНО ДЕГРАДУЄ В НАШОМУ ЛЮДСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ДЕ ТИСЯЧІ РОКІВ РОЗВИВВЄТЬСЯ НАУКА, МИСТЕЦТВО, І ВСЕ ВІДБУВАЛОСЬ ЛИШЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВОНО НАБУХАЛОСЬ В ЗЮЗЮ І ПІШЛО СМОКТАТИ ЧЛЕН У ПЕРШОГО ЗУСТРІЧНОГО, ЦЕ РОЗВИТОК? ЦЕ НАШЕ МАЙБУТНЄ? ТАК ВЗАГАЛІ МАЄ БУТИ? ЯКЩО ТАК ТО ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ ПРИБИРАЮТЬ СМІТТЯ ? ВОНО, ЩО ДОПОМАГАЄ ДОТРИМУВАТИ ОСЕЛЮ В ДОБРОБУДКУ І КОМФОРТІ? ТА НІХ@# Б@#%Ь ЦЕ ВСЕ СМІТТЯ ВОНО ДЛЯ ТОГО І СТВОРЕНЕ, ЩОБ ЙОГО ВИКИНУТИ, ЩОБ ПОЗБУТИСЯ. Ох вибач за лайливі слова, просто при обговоренні шлака сам трохи на нього перетворюєшся.
Раптом Ігор усе згадав.
— Нарешті ми дочекались цього.
Ігор сидів у темній кімнаті, прив’язаний до стільця. З темряви на тьмяне світло лампи вийшов чоловік одягнений, як поліцейський. Він нахилився над Ігорем.
— Все, що ти розповів до цього ніяк не в’яжеться з тим, що сталось далі.
Ігор важко дихав вдивляючись у темінь.
— Мені потрібна тільки правда, це все.
— Правда?
— Так.
— Я скажу правду. Я скажу, що саме я згадав коли ми сиділи з Мишком ввечері.
Мишко задумлено лежав споглядаючи на зорі.
— Як думаєш ми можемо змінити
— Звісно.
— Але як ми надто малі і не значні, щоб впливати на глобальні процеси.
— Ну ми можем змінити світ довкола нас, це незначні зміни але ми будем давати приклад. Наприклад доглядати за собою і природою довкола, виносити сміття.
— Виносити сміття кажеш?
— Ну так.
— А як щодо винести сміття суспільства?
— Що?
— Не готовий до таких радикальних змін? Це має свій сенс, свою ізюминку. Хочеш я продемонструю на моїй собаці?
— НІІІІ!!! ЩО? ЩО ТИ КОЇШ? ЗУПИНИСЯ! ЗУПИНИСЯ!
— Пізно відступати, не будь сцикуном хоч тут, не ний, не плачся! ПРОСТО ВИКОНУЙ СВОЮ РОБОТУ. ПОКРАЩУЙ СВІТ.
Ігор сидів на колінах, його руки були в крові. Він важко видихаючи повітря обійшов поглядом «викинуте сміття» Голова шалено боліла, все тіло пульсувало. Він піднявся і попрямував до будинку культури, аби завершити почате, поки не приїхала поліція...
— Зізнався!
— Першу убив не я. – сухо дивлячись у безвість промовив Ігор.
Ззаду першого поліцейського вийшов, ще один з білою вівчаркою на міцному шкіряному поводу.
— Сержанте, дозвольте його розколоти. Трепов з усім справиться.
Почувши своє ім’я собака жорстоко загарчав. Здавалось він от от накинеться на Ігоря, чекає лише команди.
— Почекай – спиняючи рукою мовив сержант – У нас тут 2 варіанти, або наш підозрюваний був завербований якимось Мишкою, або він божевільний.
— Я божевільний?
— Нє це адекватні убивають і розчленовують 15 дітей за один вечір
Ігор промовчав.
— Давай пройдемось по фактам. Ти розказав про біловолосого хлопця десь твого віку з не 100% ім’ям – Михайло.
— Так
— В цьому селі, і найближчих не проживає жоден подібний.
— Це ще нічого не доводить.
— Добре. Ти розказав про розчленовану білу вівчарку на клені?
— Так.
— Як тільки отримав цю інфу, послав туди людей перевірити.
Сержант простягнув екран телефона, показуючи фотознімок тієї липи.
— По-перше це липа, по-друге жодних трупів, навіть слідів, неможливо усе безслідно вичистити.
— Ні! НІ НІ НІ Я Ж САМ СВОЇМИ ОЧИМА БАЧИВ КЛЕН. ЦЕ ФОТОШОП ВИ ХОЧЕТЕ ВПЕВНИТИ мене в тому, що я божевільний. – спершу криком, але потім стомившись сказав Ігор.
— Останній факт. Ніхто твого біловолосого вигаданого друга не бачив, взагалі ніде, і коли він стояв, як ти кажеш, прямо посеред натовпу, ніхто його не бачив.
— ААААААААааааа Це все було п’яне бидло!
— Твій брат теж?
Ігор промовчав.
— Добре я зрозумів, тобі не до в’язниці, а до псіхушки.
— Ахахахахахах
— Тихо, тихо дорогенький.
— Липа! ТО Ж БУЛА ЛИПА, А НЕ КЛЕН! Я ВСЕ НАПЛУТАВ! ЛИПУ ПОСАДИВ ПРАДІД! ДІД І БАТЬКО – КЛЕН. А Я ДУРНИЙ... Я ДУРНИЙ... усе наплутав.
