Вежа

– Філіжанка кави не врятує, якщо недосипати цілісінький тиждень,– мама припідняла брову, виражаючи своє засудження. Її власна порція ранкового нектару вже давно застигла, випустивши останнє тепло у нетрі прохолодної квартири, адже відволіктися від читання свіжої газети для неї було не під силу.

– Та я не… – хотів було щось відповісти Максим, але сперечатися тут було марно. – Я постараюся лягти спати раніше.

– От і добре, – усміхнулася мати.

– Щось треба купити? – одягаючи пальто запитав чоловік.

– Ні, синку, облиш, ти і так пізно додому вернешся, а тут ще й в магазин іти. Хіба не чув, що по місту маніяк бродить? Ось тільки статтю свіженьку надрукували. Краще вертайся скоріше додому, – мати була майстром повчального тону. Її легко можна було сплутати із шкільною вчителькою, коли вона заходилась роздавати поради та настанови.

– Добре-добре, мені треба бігти, бувай – пробурмотів собі під носа чоловік, зачиняючи за собою двері.

Спустившись униз, Максим зупинився, аби налаштуватися на дорогу.

Нікуди їхати насправді не хотілося, як і підніматися в таке рання із теплого ліжка, але хто ж стане питати, чого хоче людина?

Вітер нещадно гуркотів шибками, наче зірвати їх­­ — не менш ніж його святий обов’язок.

Вже скоро прийдуть перші заморозки, а з ними і сніг.

Максим ненавидів сніг.

А ще більше він не любив сусідів, які ніколи не замінювали лампочки першими.

Маготливе світло від вже майже згаслої лампочки дратувало око.

«Ну все, не буду міняти в цей раз, хай собі згасне», – подумав Максим.

В цю мить, із характерним «вибухом», лампочка перегоріла остаточно.

«Почула мене, ти ба…» – подумав про себе Максим, нарешті підготувавшись до виходу у світ.

Тепер, йдучи ще зовсім безлюдною вулицею ранково міста, він кутався у пальто, рятуючись від собачого холоду.

Ненароком, десь за похмурими стовбурами висоток, йому примарилась Вежа, оповита червоним, як вечірнє сонце, сяйвом.

Максим протер очі.

«Більше спати, добре, я зрозумів натяк, мозку. Всім вам тільки б поради роздавати»

Зупинившись коло дороги, чоловік ліниво дістав із кишені гаманець, щоб підготувати гроші за проїзд. Лишається лише дочекатись маршрутку і відробити ще один день. Останній робочий день у тижні завжди маленьке свято.

Замість маршрутки перед ним зупинилась чорна іномарка на порожніх номерах.

Максим встиг лише очима кліпнути, все ще перебуваючи у тумані напівсну.

З автівки вилетіли двоє: кремезні чоловіки у костюмах, із кривими посмішками на обличчях.

Чоловік, нарешті зрозумівши стан справ, кинувся тікати, але було вже пізно. Його скрутили за лічені секунди, не даючи жодного шансу на опір. Він спробував кричати, але велетенська брудна долоня закрила йому рота.

– Не рипайся, бо голову роздовбу, – просичав один із них, затягуючи чоловіка в машину.

Сильний удар влучив просто у живіт, перебиваючи дихання.

Вже в салоні, йому закрили рота шматком тканини та накинули мішок на голову.

– Ну, як вам наш сервіс? Подобається якість доставки? – розсміявся один із чоловіків.

На мичання, що простогнав у відповідь Максим, був виданий іще один удар в живіт.

– П’ять балів, так і запишемо, – саркастично промовив викрадач.

Максим лише тихо стогнав, скрутившись від болю. У нього не було сил навіть рахувати хвилини, тому скільки вони ще були в дорозі і скільки ще таких ударів він отримав, чоловік не міг би пригадати навіть під тортурами.

Натомість, йому добре запам'ятався різкий запах гнилого м'яса та крові у тому місці, куди його привезли.

Останній удар, який він отримав, точно був ударом об бетонну підлогу камери, куди його закинули сильним поштовхом.

А тоді навколо розверзлися чорні, як смола, води темної ріки.

Над ним, насміхаючись, стояли тисячі багатооких істот. Слина, що скрапувала із їх ротів, стікала униз, просто до нього.

Мокро і холодно.

Чоловік спробував підняти голову, аби роздивитись навколо.

Небо у цьому місці було вкрите криваво-червоними хмарами, ніби хтось спеціально полив їх свіжою кров`ю.

Червоні ріки із неї стікались кудись углиб, далі від поля зору. Максим спробував підвестися, щоб поглянути, але його зупинила довга чорна рука істоти. Десятки її очей втупились в його душу, немов би чекаючи на щось.

Максим відкрив було рота, щоб сказати щось, але різкий удар перетворив усе навколо на темряву.

– Давай, прокидайся, сонько, – хтось із викрадачів бив його по щоках, змушуючи прокинутися. – Ну нарешті. Я вже подумав, що ти здох.

Чоловік посміхнувся, немов красуючись своїми гнилими зубами. Він усівся на стілець перед Максимом, закинувши ногу на ногу.

– Ти… Хто? – вичавив із себе слова в’язень.

– Не твоє собаче діло, – викрадач із силою вдарив його ногою у груди.

Тільки зараз Максим зрозумів, що сидить прив'язаний до якогось хиткого стільця посеред порожньої кімнати із бетонними стінами.

– Де ти дів гроші, Савицький?

– Що? – заледве ковтаючи повітря, промовив чоловік.

– Гро-ші. – По складах повторив кат. – Де ти їх сховав?

– Я гадки не маю… Ні про які… Гроші…– все ще задихаючись промовив Максим.

Чоловік вдарив його просто в обличчя, вибивши декілька зубів.

– Брешеш, гімно собаче.

Максим відповів лише стогоном, потерпаючи від нестерпного болю. По язику розійшовся солоний присмак свіжої крові.

– Нічого, часу у нас багато. Ти неодмінно згадаєш усе, – посміхнувся викрадач. – Гей, хлопці, закиньте його помаринуватись ще трохи!

За секунду у камеру зайшли декілька чоловіків. Один із них накинув на голову Максима мішок. Немов ляльку, його протягли смердючими коридорами назад у камеру, грюкнувши на прощання важкими дверима.

Хоч викрадачі і стягли із голови мішок, сенсу в цьому все одно було мало, адже в камері стояла суцільна пітьма. Жодних вікон, жодного промінчика від дверей. Про лампочку можна було і не думати.

Знесилений, Максим притулився до якоїсь стіни, все ще ковтаючи власну кров.

– Все стікається в одну точку. З плином часу, границі стають усе тоншими і тоншими, аж поки їх не стає зовсім, – голос істоти пролунав звідусіль, перериваючись коротким прицмокуванням.

– Що ти смокчеш, падлюко? – підняв руку на захист Максим.

– Яка ж вона солодка… Я хочу ще, хочу ще! – пролунав голос навколо.

Максим махнув рукою, намагаючись зігнати потвору, але зачепив лише повітря. В кімнаті, окрім нього, нікого не було.

Втративши рівновагу, він впав долілиць. Тіло зайшлося хвилями нестерпного болю.

Не витримавши, чоловік втратив свідомість і провалився у пітьму.

…

На наступний день Максима знову притягли до тієї ж кімнати. Коли мішок із голови нарешті зняли, він зустрівся поглядом із уже знайомим йому катом.

– Ну то як, ти вже готовий розповідати? – посміхнувся гнилими зубами викрадач. Він поважно розсівся на стільці, граючись маленьким ножем.

– Я навіть не знаю, про що йдеться. Чесно! Благаю, відпустіть мене, я можу зібрати грошей і віддати вам, скільки захочете.

– Е ні, це питання принципу. Ти посмів вкрасти гроші у боса, а це неабиякий злочин.

– У боса? Вашого? Та звідки я маю знати цього…

Чоловік із гнилими зубами різко вхопив його за руку і сильно скрутив один із пальців. Пролунав гидкий хруст кістки, а потім і крик.

– Досить вже грати у дурника. Це шоу затягнулося, ти так не вважаєш?

– Розкажи, коли у твого боса вкрали гроші. Просто. Розкажи.

Кат гучно розсміявся, витираючи сльозу, що виступила із ока.

– Ти що, справді нічого не пам’ятаєш? Декілька днів тому хтось проник у будинок боса, скрутив шиї охоронцям і забрав собі купу свіженьких баксів. Не знаю, як таке жалюгідне лайно, як ти, змогло це зробити, але одна з камер таки зафіксувала твою мармизу. Саме та, яку ти так необачно забув вимкнути.

– Це якась маячня. Це… це повна дурня! Хіба я б міг скрутити комусь шиї? Я звичайний продавець пилососів! – крикнув Максим у істериці.

– Послухай, гімнюк, мені і самому дуже цікаво, як саме ти це зробив. Нейтралізувати  майже всі камери, вбити двох моїх людей і винести стільки баксів за ніч навіть не кожен профі зможе. Одна радість, прогорів ти, шматок лайна, і за це жорстоко заплатиш.

 Викрадач підвівся на ноги та з усієї сили вдарив чоловіка в обличчя.

– Знаєш, для чого я взяв ножа? Це мій улюблений. Швейцарська якість.

– Ні. Благаю, не треба!

– Казали мені хлопці, що в душі я художник. І правду ж рубають, так і є.

Максим заходився кричати в істериці, поки чоловік повільно провів ножем коло його шиї.

– Ну все, замовкни. Якщо будеш мовчати, обіцяю: я зроблю все набагато швидше.

Лезо ножа пірнуло у шкіру, лишаючи по собі кривавий слід.

Максим не міг не кричати від болю, від так Кат робив все повільно, глибоко впиваючись у тіло.

Все навколо зайшлося чорним туманом, в якому неможливо розгледіти навіть самого себе.

– Який цікавий мішок із кістками, – велетенська потвора із десятками очей та довгими кривими кігтями схилилась над ним, посміхаючись на всі свої тисячі зубів.

– Відчепись, ти просто галюцинація. Я марю.

– Ти дурень, Савицький. Вежа так довго чекає на тебе. Всі ми чекаємо, коли границя нарешті буде стерта.

– Яка ще границя?!

– Ти бачиш її? – чудовисько кігтем вказало кудись удалечінь, туди, де миттєво розійшовся туман.

 Там велетенська Вежа із червоного каменю здіймалась до криваво- червоного неба, а по землі до неї стікались широкі потоки крові.

– Так…Бачу, – тихо відповів Максим.

– Ти маєш дійти.

– І що тоді, що, як я дійду?

– Відкриються ворота. І границя впаде. Впаде! Впаде! – закричав монстр.

Від його крику Максим прокинувся на підлозі своєї камери, весь у свіжих порізах.

Він довго протирав очі, намагаючись вийти із того кошмару, куди потрапив, забути про ці мерзенні марення, про все навколо, і просто прокинутись у себе вдома у теплому ліжку.

Все це було марним. Всі старання приречені. Але, ні, треба ж щось робити.

Зібравшись, він підвівся на ноги та навпомацки дійшов до дверей, знайшовши їх приблизно посередині камери.

– Агов! Мене підставили, чуєте? – грюкнув кулаком у двері чоловік. – Це все чийсь обман! Це був не я! Дайте мені поговорити з кимось із головних.

– Та замовкни ти, придурку, – грюкнули у двері з протилежного боку.

– Дайте хоча б води! Благаю, я не пив вже так довго.

За дверима мовчанка. Хвилину… Дві…

Нарешті двері відкрились. Від яскравого світла Максиму довелося прикриватися рукою.

– На, твоя порція, насолоджуйся, – кинувши миску на підлогу, просичав хтось із охоронців, одразу замкнувши двері.

Максим одразу кинувся до неї, жадібно ковтаючи гидку на смак рідину.

– Як ти це п`єш? – запитав його знайомий голос.

– Чого ти до мене причепився?

– Ця гидота не варта того, щоб її пити!– люто загарчав монстр.

– Відчепись! Я не хочу тебе слухати! – Максим спробував закрити вуха долонями, згорнувшись на підлозі.

– Кров… Зараз би свіжої крові… – відлунням пронеслося у голові.

Чоловік лише тихо застогнав у відповідь.

– Ти маєш дати мені крові. Маєш відкрити ворота.

– Припини. Ти лише мара. Вилізь із моєї голови, чуєш?!

Довгі кігті чудовиська торкнулись його плеча, віддаючи неприємним холодом.

– Ти зробиш це, Максиме. Я знаю.

Чоловік притиснув долоні до вух аж до різкого болю, але слова чудовиська все одно просочувались в його мозок, як би він не старався.

Цієї ночі йому так і не вдалося заснути.

…

Наступного дня все було зовсім інакше. Тепер його вели іншою дорогою. Максим добре це розумів, рахуючи кількість кроків та вдихаючи новий запах, дотепер йому не знайомий.

Це був запах гнилого листя, перемішаний із димом та мазутом.

Холодний вітер пробивався через одяг, що на нього накинули, викликаючи хвилі тремтіння.

– Сьогодні у нас особливий день! – радісно повідомив знайомий по голосу викрадач, – ти, мабуть, давно мріяв прогулятися на свіжому повітрі.

– Ні, не хотів, – байдуже відповів Максим.

 Цього разу йому не закрили рота ганчіркою, а лише накинули вже знайомий мішок та одягли наручники.

– Якийсь ти не веселий. Не переймайся, ми приготували прекрасну розважальну програму.

Максима посадили в автівку, попередньо вдаривши кулаком у груди, однак, на цей удар він навіть не пискнув.

– Якийсь ти зовсім нудний, – вдав що образився кат, всідаючись збоку.

– Куди ми їдемо? – проігнорував його слова чоловік.

– Пікнік на природі, – посміхнувся викрадач, – я чув, ти вчора просив води, от я і подумав, що нам варто влаштувати тобі маленьке свято.

– Що ти задумав, шматок гівна? – сердито промовив чоловік.

– Йой, хіба можна так грубо? Я ж тебе і покарати за таке можу, – Кат припідняв мішок. Холодне лезо ножа опинилося біля шиї Максима, трохи прорізаючи шкіру. Він відчув, як цівка гарячої крові потекла униз, стікаючи за комір.

– Ріж горлянку, мені ж легше буде.

– Та ти що?

– Так, давай, не стримуйся, ну! Але ж ні, ти не зможеш, бо тоді не знайдеш гроші, чи не так? Адже тільки я знаю, де вони сховані.

Помовчали. Кат забрав свого ножа і, натомість, витер цівку крові своєю хустинкою.

– Що ж, радий, що ти вирішив почати конструктивний діалог. Твій жалюгідний цирк мені вже давно набрид. Слухати раціональні доводи значно приємніше. Впевнений, дуже скоро ти розповіси нам усе.

– Пішов ти, –  лаконічно відповів йому Максим.

Решту дороги вони їхали мовчки. Чоловік про себе рахував хвилини, намагаючись зрозуміти хоч приблизну відстань до пункту призначення. Машину трясло, видаючи погану дорогу. А по кількості зайвих поворотів можна було припустити якусь зовсім безлюдну місцину.

Коли його нарешті витягли із автівки та зняли мішок, він навіть на мить зрадів, розуміючи правильність своєї думки. Хоча, мабуть, мав би боятися її, але, чомусь, всі відчуття його покидали, робились якимись далекими і чужими. Навіть страх смерті тепер був лише ефемерною тінню, адже померти в цьому випадку означало б звільнитись.

Один із його наглядачів із силою поставив його на коліна та зняв наручники.

Максим роздивився навколо.

Замість темної камери його тепер оточував красивий сосновий ліс.

Його викрадачі, чоловіки різного рівня мерзотності, стояли поміж дерев, оточуючи невелику галявину, густо посипану старою хвоєю.

Дихати тут було вільно і приємно, тож чоловік намагався вдихнути якомога глибше, аби насолодитись сповна.

З протилежного боку, де галявина виходила на невелику ґрунтову дорогу, з-за дерев виїхала ще одна машина на порожніх номерах.

Коли вона зупинилась прямо навпроти них, із відкритих дверцят силою витягли стареньку жінку, що заледве пересувала ногами.

Хвиля жаху охопила Максима, дістаючи до найглибших місцин його душі. Все вже було зрозуміло.

Проковтнувши клубок у горлі, він вдивлявся у обличчя жінки, з якої щойно скинули мішок та поставили на коліна перед ним.

– Мамо,– тихо промовив Максим.

– Отже, – розвів руками Кат, – сьогодні ми проведемо тихий сімейний пікнік на природі, як я і обіцяв. Шановні, принесіть нам харчів, – махнув рукою викрадач своїм товаришам.

Перед ними за хвилину розстелили рушник, на якому розклали невеликі тарілки із різноманітними стравами на будь-який смак.

Мама не могла нічого сказати. Від страху її усю трясло. Вона могла лише дивитись у нажахані очі сина.

– Ну що, не соромтесь, їжте! Все приготовано спеціально для вас.

Мовчанка. Ніхто не зробив жодного руху.

Кат витягнув із кобури пістолет і направив на скроню матері.

– Їж, бо макітру тобі рознесу.

Заливаючись сльозами, мати взяла у руку канапку та повільно піднесла її до рота.

– Ти теж не відставай, – широко посміхнувся викрадач, – ну ж бо!

Максим потягнувся до їжі, пересилюючи себе. В роті пересохло, а від нервів хотілося блювати.

– Як чудово, поєднання сім`ї, – зобразив розчулення кат, – у такі моменти мені і самому хочеться завести діточок.

– Будь ласка, не чіпайте маму, – голос чоловіка тремтів, – прошу вас.

– Ну-ну, ми ж уже перейшли на конструктив. Тобі треба просто сказати мені, де ти заховав гроші. Все закінчиться, обіцяю, – поблажливо усміхнувся чоловік.

– Синку, ти…

– Мовчати! – крикнув викрадач, приставивши пістолет ще ближче до скроні матері. – Не треба перебивати, коли хтось говорить, це не ввічливо.

– Він бреше. У його дурній макітрі немає жодної думки про ваше помилування, – чудовисько провело своїм велетенським кігтем по шиї ката, немов відсікаючи йому голову. – Тобі треба зробити всього одну річ.

– Я уважно слухаю, – роздратовано промовив викрадач, спалюючи поглядом Максима.

– Вежа зовсім близько, – просичало чудовисько.

І справді, Максим бачив її. Велетенська вежа, як і минулого разу, піднімалась до криваво-червоного неба.

Всі очі, тисячі очей, зараз дивились на нього. Їх власники, мерзенні потвори, вигукували якусь нісенітницю, наповнюючи все навколо бридким шумом.

– Ходімо, Максиме, я проведу тебе, – низько вклонився один із них, усміхаючись гострими, як леза, зубами.

– Ні, я не можу, – помахав головою чоловік, – Це не те, чого я хочу.

– Час спливає. Ти ще можеш дійти, – повторило чудовисько.

– Ну все! Ти догрався! Довбаний виродок, – крикнув кат, натискаючи на гачок.

Пролунав постріл.

Тіло матері впало на хвою, заливаючи її свіжою кров`ю.

– Бачиш, до чого призводить вагання! Ти вивів мене із себе! Клятий гівнюк, я влаштую тобі такі тортури, які ти навіть уявити собі не можеш. А я ж хотів по-хорошому. Я стільки разів просив тебе! Просто сказати… Ну хіба це так важко?

Максим нічого не відповів.

Серед кривавих рік, по червоним каменям, він прямував до вежі у супроводі тисяч потвор.

– Бачте, я ж казав вам, що час спливає, ви не послухали мене. Але це нічого, відкрити ворота ніколи не пізно. – лагідно співало йому на вухо чудовисько, поки знівечений та байдужий Максим підходив до шпилю.

Біля самої Вежі, коли до неї лишалося всього кілька кроків, перед ним постала Вона.

Максим зупинився. Його очі знову заіскрилися.

– Синку, прошу, ти не маєш цього робити. Це лише знищить тебе!

– Не слухай її, вона не знає, що каже, – просичало чудовисько.

– Мамо, я не знаю, що мені робити. Я заплутався. Все, що мені потрібно, щоб цей кошмар закінчився.

– Нічого вічного немає. Вже скоро ти зможеш відпочити. Але тобі потрібно заспокоїтись, опанувати себе.

– Чим допоможе спокій? Це ж маячня! Не слухай її! – крикнув монстр. Разом з ним закричали і всі інші, наповнюючи все навколо страшним гулом.

– Синку, ти знаєш, що я тебе люблю.

– Так, мамо.

– І ти знаєш, що я завжди хотіла тобі тільки хорошого. Завжди радила тобі, як краще зробити те чи інше, пам’ятаєш?

– А хіба це подобалось тобі? Хіба тебе не дратували її постійні поради з приводу і без. Згадай, як ти хотів бути хоч трохи самостійнішим. Як вона не дала тобі створити сім`ю з Олею, бо, бачте, не підходить вона тобі. Вона не бажала тебе вберегти, вона лиш хотіла, щоб ти до віку лишився із нею, – розійшовся монстр, вимахуючи кігтями.

– Це правда, мамо? – відсахнувся Максим.

– Ні! Синку, він хоче лише крові! Йому байдуже на все, це чудовисько ладне оббрехати мене з ніг до голови, аби ти тільки робив те, що він хоче.

– Але ж і ти… Ти теж хочеш, щоб я послухав тебе.

– Так, але…

– Ви всі хочете від мене чогось, – чоловік накрив голову руками, захищаючись. – Чому ви всі від мене чогось хочете?!

Навколо піднялася буря. Вітер змішався із кров`ю, підіймаючи її у смерч, вищий навіть за Вежу.

…

– Агов, ну що там із тим вилупком, – запитав кат у одного з бугаїв, що саме тягнув непритомного Максима до автівки.

– Не знаю, він так дивно відключився, може, той-во?

– Яке ще той-во, довбню? Хіба не бачиш, що він дихає? Мабуть так обісрався, що дах відімкнуло. Нічого, я з ним ще розберусь. А ви прибирайте тут усе!

Максим тим часом відкрив очі, втупившись порожнім поглядом у небо.

– Ось, я ж казав, оклигає. Вже і оченята відкрив,– посміхнувся кат, підійшовши ближче.

Бугай, що тягнув його по землі, одразу покинув чоловіка, як тільки викрадач махнув йому рукою.

– Ну що, як тобі пікнік? Чесно кажучи, мені не сподобалось. Якось занадто прісно, хотілось би більше слів від тебе. Та й мамця себе поводила до огиди не ввічливо,– закотив очі викрадач, – Агов, ти мене слухаєш?

Чоловік повільно підвівся, зовсім не реагуючи на слова. Він глянув на ката холодними порожніми очима та злегка посміхнувся.

– Гнилозубику, як ти думаєш, чого я хочу?

– Ти? – кат розсміявся. – По макітрі отримати, вгадав?

Максим підняв долоню, усміхнувшись вже ширше.

– Ти знаєш, ми з тобою навіть схожі. Я теж бридке смердюче чудовисько. І мені вже час це визнати.

По лісу розійшовся хрускіт поламаних кісток.

Крики бандитів заполонили усе навколо, а обидві автівки здійнялись у повітря, відкинуті страшною силою.

Максим ворухнув іншою рукою, піднімаючи ката в повітря та одночасно стискаючи йому шию.

– Твого боса пограбував не я. Це була моя інша сторона. Мерзенний москіт, що тільки і бажає крові. Він хотів повністю захопити моє тіло для своїх дурних забавок, натравивши на мене вас, скажених псів, але я більше не дам йому контроль ні на секунду!

 Чоловік кричав, викручуючи кату кістки у ногах.

– А інша, бажає лише любові і квіточок, щоб я був тихим і мирним, сидів собі у кутку і пускав слину, як їй хочеться. Але мені це ніколи не подобалось! – Руки ката неприродньо викрутились, він скрикнув від болю, але Максим здавив йому горло так, що вийшов лише слабенький писк.

– Благаю… – заледве видушив із себе кат.

– Ну-ну, ми ж уже перейшли на конструктив, – саркастично відповів Максим, вдаривши його об землю.

– Мені потрібні всі імена. Твій бос, його бос, всі скажені собаки, всі їх діти, дружини, батьки, домашні тварини, якщо такі є.

–Ти…

– Сьогодні я… Я! – вказав на себе пальцем Максим. – Хочу крові!

Кат піймав істеричний смішок, який перейшов у щирий, божевільний сміх.

– Чого ти розійшовся, шматок лайна?– штовхнув його ногою чоловік.

– Я таки добився від тебе правди! Я розкусив тебе! Ти просто довбане божевільне чудовисько. Ні, ти не подумай, я не засуджую, але яке ж солодке відчуття.

– Я повторюю ще раз. Мені потрібні імена. Ти скажеш мені їх, – просичав чоловік.

– О, ця гра існує для нас двох. Ти і я просто створені одне для одного, чи не так? Мені вже не терпиться відчути те, що ти для мене приготував. Благаю, покажи мені все, на що ти здатен!

Стогін покалічених бандитів навколо почав стихати. Один порухом руки Максим прикінчив усіх, хто ще був живий, викрутивши їм шиї. В повітрі запахло смертю та бензином від перекинутих автівок.

Чоловік повільно опустився на землю, підібравшись до вуха свого ката.

– То давай пограємо, – прошепотів Максим, широко посміхаючись.