Безрукий Молодець
Дорога була розбита вщент. Моя мрія — самостійно подолати сто кілометрів за кермом, виявилася нездійсненною. Окрім того, що траса давно не бачила ремонту, мене нудило.
— Все. Досить. Награлася! Зупиняй машину. Дуже небезпечні ями і вибоїни, недовго до біди, — суворим тоном наказав Артем
— Давай перекусимо та каву вип'ємо, — запропонувала я.
— Не псуй мені нерви! Тобі ж відомо, що я полюбляю лише свіжозаварену каву.
— Пий тоді мінералку. Пiдкрiпитися треба. Вечоріє, а дорога попереду довга.
— Якби ж нормальна траса, а то м'ясорубка!
Мене нудило, тому я без супротиву вiддала кермо. Вранiшня кава втратила тонiзуючi властивостi. Була холодна i несмачна. Артем вiдмовився вечеряти, натиснув на газ i обережно рушив далi. Я роздивлялася неймовiрної краси захiд сонця. Саме сонце було таким, як завжди, а от небо дивувало кольорами. Бiля обрiю грало червоним, вище спостерiгався рiзкий перехiд до синього, ще вище захiд набував коричнево-сiрого забарвлення. Вгорi над нами висiла кришталева блакить, а з пiвдня i пiвночi насувалися чорнi хмари. Десь гримiло, та на щастя, не блимало. Я згадала, що попереду нас чекає грунтова дорога; дощ був би недоречним. Шкода бруднити мою Аудiчку.
Вiд несподiванки я затиснулась в сидiння. На мене невiдомо звiдки впала смердюча липка ганчiрка.
— Фу! Огида! Що це? Звiдки? — я здирала з себе шматки старої тканини, яка розповзалася вiд найменшого дотику.
Намагаючись вiдчинити дверi, якi заклинило, а автомобiль чомусь не рухався, я збагнула, що ми потрапили в аварiю.
— А-а-а-а-а, — кричала доти, доки не з'явився бiль в вухах. Закривавлене обличчя Артема не мало очей i здавалося мертвим.
— Схаменися, подруго! Все гаразд! У вибоїну потрапили, — побачив би себе Артем у дзеркалі, то не був би таким спокiйним.
Серветки, пероксид водню та бинт зробили свою справу. Поряд зi мною знаходився справжнiй красень. Шрами прикрашають чоловiкiв, а рана посеред лоба взагалi схожа на зiрку. Мiй обранець кращий серед кращих. Артем вийшов з автомобiля, присiв i схопився обома руками за голову. На щастя, дверцята з мого боку вiдчинилися. Я пiдбiгла до чоловiка.
— Артемко! З тобою все добре?
— Йоханий бабай! Яке добре? Колесо пробите, а запаску вже використали, — Артем не зводив з мене очей. Менi було приємно усвiдомлювати, що чоловiк милується мною. Я поправила волосся i кокетливо посмiхнулася.
— На кого ти схожа? Кiкiмора болотяна! Подивися на себе в люстерко!
Так. Це було жахливо. Моє обличчя було чорним вiд тiєї ганчiрки. Але ж не можна так поводитися з жiнкою! Мене нудило, я пiшла в напрямку зарослiв. Не зважала на колючi гiлки i крики Артема. Я не боюся лiсу i не зраджую друзiв. Я ненавиджу дешевих лицемiрiв. Цей чоловiк кохає мене, коли я доглянута. Важко було нормальним тоном сказати, що обличчя брудне?
— Насте! Повертайся! Вибач! Беру свої слова назад. Це я кiкiмора чи бабай! Називай як хочеш! Хоч i горщиком!
— Тiльки в пiч не сади! — бубнiла я собi пiд носа, продовжуючи наше улюблене прислiв'я.
— Ха-ха-ха! Злякалася!
— Казала, що нiчого не боїться!
— Вiд чоловiка тiкає! Ха-ха-ха, — чулися голоси вперемiш з криками пугача та карканням ворони. Зi мною подiбне було вперше, та я вiдразу зрозумiла, що почалися слуховi галюцинацiї. Та мене це не тривожило. Хотiлося зустрiти спорiднену душу, яка б мене розумiла. Менi було шкода себе. Сльозами поливала бур'яни, якi росли всюди і чiплялися за одяг. Ще й нежить почалася. Соплi розмазалися по щокам i нахабно лiзли до рота. Я плювалася, витералася, вголос ображалася на нудоту, нежить i Артема.
Мене пiдвернуло i фонтан блювотиння залив нові джинси. В носi рiзало кислим. В'язка слина застрягла в горлi. Я не могла вiдкашлятися. Сiла на купу хмизу i ледве трималася, щоб не скотитися додолу.
— Пригощайся! — почула знайомий голос, i в моїх долонях невiдомо звiдки з'явилися двi блiдi поганки i один мухомор. Руки не втримали гостинцiв. Почався новий напад блювання. Цього разу стало легше, я навiть почала згадувати, де i коли чула цей голос.
— Впiзнала! Впiзнала! Впiзнала, — перед очима з'явився Бабай, вiрний друг мого дитинства, — це я умовив бабусю з базара пригостити тебе яблучком! Ну як, кайфово?
— Яблуко отруйне? Що в ньому?
— Кишкова iнфекцiя. Ти ж так i не навчилася фрукти мити!
— Забула. Дiйсно, забула яблучко помити. От я роззява! — болiло в животi, трiшки нудило, i паморочилася голова.
— Пiднiмайся! Ходiмо додому! — щось схопило мене пiд руки i повело через зарослi вглиб лiсу.
— Вiдпусти! Не так швидко! Куди ти мене ведеш?
— Молодець, що повiрила в мене, а то я весь час сумнiвався: впiзнаєш чи не впiзнаєш? — щось великим шорстким язиком лизало моє обличчя. Я спробувала витерти слиз, що швидко висихав i боляче стягував шкiру, але не змогла. З моїх щiк стирчали колючки. Лице свербiло. Мої спроби витягти колючки виявилися марною тратою часу.
— Чому ти робиш менi боляче? Отруйне яблуко пiдсунув, облизав колючим язиком, що тобi вiд мене треба?
— Я вважав тебе дорослою, а ти й досi дитина. На дрiбницi звертаєш увагу. То все пусте. Ходiмо, — мою руку потягла якась невидима сила, я ж не мала нiякого виходу, окрiм того, щоб наздоганяти руку. Вирватися не було можливостi.
— Ще довго? Вiдпусти! Краще сама йтиму!
— Ми вже прийшли. Впiзнаєш?
Я потрапила у дитинство. На фонi всiяного зорями неба стояв наш старий будиночок. У вiкнi виднiлася свiчка, язик полум'я якої витанцював химерний танок.
— Який це танець? — запитала.
— Фокстрот. Пам'ятаєш, ми з тобою його танцювали?
Не знаю, звiдки взялася музика, ймовiрнiше за все, то були галюцинацiї, але я забiгла до будинку i разом з Бабаєм почала танцювати.
— Все. Я втомилася.
— Перeйдемо до вальсу?
Ми кружляли разом з вогником свiчки. У вухах лунав оркестр. Я божеволiла вiд насолоди.
— Чому я тебе не бачу?
— Яка з того користь? Ти ж мене не боїшся.
— Як можна боятися того, кого немає? Тебе не можна торкнутися, обiйняти, сфотографувати. Ти не iснуєш.
— Шкода, що ти так вважаєш. Але ж в дитинствi бачила? Ми дружили з тобою, пам'ятаєш?
Пам'ятаю. Я радiла, коли вночi залишалася сама вдома. Знала, що прийде веселий i пустотливий Бабай — мiй найкращий друг. Я добре бачила його. Бабай змiнював зовнiшнiсть. Кожного разу був iншим. Я так i не зрозумiла, хто вiн — баба, дiд, чоловiк, жiнка, дитина? Коли помер дiдусь, ми переїхали до мiста. Школа, тренування, новi друзi, одним словом, мiське життя не давало менi приводу для нудьги i смутку. Прочитавши купу книг, я зрозумiла, що бабаїв, кiкiмор, лiсовикiв i водяникiв в природi не iснує. Це людськi вигадки. Ще пам'ятаю дiдові колискові: "Під вікном стоїть Бабай, кричить: Настеньку віддай! Ти, Бабаю, далі йди і дитинку не буди" або: "Баю-баю-баю-бай, очi швидше закривай. Спи, дитинко, засинай, бо iнакше з'їсть Бабай". На селi всi дiти боялися нiчного чудовиська. Мене ж Бабай рятував вiд самотностi.
— Нi, Насте, ти помиляєшся! Я не вигадка! Ти мовчиш, а я тебе чую. Люди не здатнi пiдслуховувати, чи то пак, чути чужi думки. Я бiльше нiж iсную. Люди живуть i помирають, а я iснуватиму завжди.
— Говори, що хочеш. Дитинство давно в минулому. У мене галюцинацiї. Можливо я отруїлася яблуком. Або ударилась головою, коли автомобiль потрапив у яму.
— Я все зробив для того, щоб вберегти тебе вiд травми. Хоча зупинку автомобiля навпроти Бабаївки органiзував саме я. Ще й попереджав тебе: пам'ятаєш дивного дiда в старовинному одязi, якого ти ледь не збила? Ти так i не зрозумiла, що то був знак. Треба було зупинитися, запропонувати чоловiку допомогу, пiдвезти туди, куди б вiн попросив. Усе б пiшло iнакше, — далi Бабай почав говорити швидко-швидко. Половини з того, що вiн намагався пояснити, я так i не зрозумiла, — щоб ти не вдарилася головою, я накрив тебе ганчiркою. Ти вiдсахнулася саме тієї миті, коли машину пiдкинуло. За законами земного тяжiння i iнерцiї ти повинна, в лiпшому випадку, набити добрячу гулю. Дякуючи оцiй книжцi, — Бабай пiдкинув догори пiдручник з фiзики, який розмахуючи листками-крилами, повiльно опускався додолу, — ти жива i неушкоджена.
— Дiдусь гриби збирав. В пiдручнику цього немає! Ти все вигадав. Ти нематерiальний, а отже, безсилий, — я хотiла намацати голову, щоб знайти гулю, але мої руки лише безпомiчно хапали повiтря. Голови нiде не було.
Перед очима з'явилося заклопотане обличчя Бабая. Я згадала свого дiдуся, якого вже давно немає. Як я вiдразу не зрозумiла? Подорожнiй чоловiк був в одязi мого дiдуся! Я нежива? Я на шляху у свiт мертвих?
— Що ти верзеш? Негайно припини, — почула за мить до того, як щось мене взяло за петельки i довго трясло.
Я втратила свiдомiсть i саме з цiєї причини бачила те, чого не видно зазвичай. Я усвiдомила свiй стан i все зрозумiла. Тiльки маленькi дiти i фiзично ослабленi люди здатнi бачити той невидимий свiт, що завжди поряд. Тепер ми вдвох з Бабаєм перебували в просторi без тiлесних оболонок. Нарештi вiч-на-вiч ми зустрiлися з моїм другом.
— Так доообре. Нiчого не болиить, — я насолоджувалася легкiстю, повiльними i стрiмкими стрибками. Я не була здатна літати, як птах. Я перемiщалася зi швидкiстю думки. Забула про машину, чоловiка, роботу. Мене цiкавило лише те, що знаходилося поряд. Я нишпорила по закутках будинку, блукала подвiр'ям свого дитинства.
— Тепер свiтло нам не потрiбне, ти й так все добре бачиш, — свiчка згасла, а ми залiзли пiд лiжко.
— У тебе тут затишно. Завжди мрiяла побувати у лiгвi Бабая. Слухай, якщо я повернуся до свiдомостi, то знову тебе не бачитиму? — я засмутилася.
— Даремно хвилюєшся. Щось вигадаємо.
Я почала наводити лад у будинку. На лавi коло печi лежали шкiльнi пiдручники. Вони були розгорнутi.
— Треба покласти до шафи. Чому вони розкиданi i знаходяться в неналежному мiсцi?
— Я читаю! Якби не знання з пiдручникiв, то не змiг би тебе привести до нашого будинку.
— Читаючий Бабай? — я довго смiялася. Те, що я щойно почула, не влазило нi в якi рамки!
Мене лихоманило. Було дуже холодно. Цокотiли зуби. Щоб припинити моторошний стукiт в ротi, я притисла долонями щоки, oднак так i не змогла зупинити цокiт. Було зрозумiло, що до мене повернулася свiдомiсть. Я знаходилася всерединi старого будинку. Тут все було до болю знайомим. Я вже не сумнiвалася в тому, що потрапила до Бабаївки. Як я могла забути про рiдне село? Вiдповiдь напрошувалася сама собою: cело давно померло, його немає на сучасних картах. Дивувало iнше: яким вiтром мене сюди занесло?
— Чому менi не вiриш? — знову чула голос друга, — я ж тобi кажу: го-ту-вав-ся. Вчив фiзику, географiю i бiологiю. Шкода, що ти привезла лише три пiдручника.
Я не прислухалася до швидкої мови Бабая, тому що мене знову трохи знудило, на змiну холоду прийшов жар. Приємне тепло огортало тiло, та за мить я знову нічого не вiдчувала.
— Ти милий, — говорила я Бабаю, розумiючи, що марю. I не лише через втрату свiдомостi: нiкому, окрiм Артема, я не присвячувала лагiдних слiв.
Бабай вiд задоволення збiльшився в розмiрi. Вiн зайняв половину будинку.
— Знаю, що мариш, а все ж приємно, — мiй друг продовжив, — я мав на метi три основнi цiлi. Перша — знайти тебе; друга — налаштувати на повернення до нашого будинку; третя — ти повинна повiрити в мене. Як нащадок древнього роду Бабаїв, я зобов'язаний тебе залякати. Хоча б раз. Але цього не сталося. Наш рiд вiдрiзняється високим рiвнем освiченостi та iнтелiгентностi, тому нам дозволено страх замiнити довiрою. А ось тут все сходиться, — Бабай плескав в долонi.
Так, тут все сходиться. Саме Бабаю я вiдкривала таємнi закутки дитячої душi. Саме вiн нiжно гладив мою голівку, якщо хтось мене ображав. Саме Бабай штовхнув сусiда Миколу в калюжу, коли той назвав мене рябою мiстянкою. Я б i зараз довiрила Бабаю свої таємницi. Вiн же не справжнiй. Його не iснує.
— Ти... вигаданий. Тебе немає.
— Я готовий довести супротивне. Сядь i слухай.
Ненадовго я прийшла в себе. Мiсяць заглядав у вiкно i неприємно свiтив в обличчя. Мене знову почало лихоманити.
— Добре. Розповiдай. Сумнiваюся, що повiрю.
Подiї з минулого, про якi розповiдав Бабай, видавалися менi яскравими малюнками. Я з задоволенням спостерiгала природнi явища та дослiди, якi згодом демонстрував мій друг.
— Спочатку мене зацiкавила фiзика. Магнiтнi та електричнi поля. Властивостi звуку i свiтла. Читав про азбуку Морзе, перший телефон, радiо, телевiзор. Я здогадався, що завдяки хвилям i iмпульсам швидко знайду тебе.
— Не розумiю. Хочеш сказати, що я антена?
— Так. Коли ти в тiлi, менi важко тебе вiдшукати, а от, коли спиш... немає проблем. Ти ж не будеш заперечувати, що я тобi снився? Набагато важче було налаштувати тебе на поїздку. Ти ж помiшана на своїй роботi. Я провiв замiри. Рiвень вiддачi роботi перевищує у кiлька разiв, так би мовити, кохання до твого чоловiка.
— Ой-йо-йой, це справдi небезпечно. Добре, Бабаю, що ти про це повiдомив. Можливе емоцiйне вигорання на роботi?
— Припини. Тобi не загрожує вигорання. Маєш високий коефiцiєнт вiдповiдальностi. Так от... я вигадав наступне, — мiй друг кiлька хвилин мовчав, — я тебе погукав i ти приїхала.
— Я нiчого не чула. Нiхто мене не гукав. Мене не бере гiпноз! Чому вигадуєш нiсенiтницi?
— Я налаштувався на твоє магнiтне поле і вирiвняв нашi характеристики. З цiєї причини ти вибрала для подорожi саме цей напрямок.
Було схоже на правду. Я вiрила Бабаю. Вiрила бiльше нiж собi.
— А зараз перейдемо до найголовнiшого. Бабаївки, колишньої столицi бабаїв, уже не iснує. Я довго не мiг в це повiрити. Я ж пам'ятаю розквiт нашої держави! Як нас боялися! Як чужинцi нас обминали! Коли наступав ворог, ми об'єднувалися з мiсцевими жителями та без особливих зусиль вiдганяли орди головорiзiв. Однак все це залишилося в далекому минулому. Ви нас зрадили! Ви покинули бабаїв напризволяще... Невже люди так i не зрозумiли, що страх — це велика сила! Обережнiсть i страх — запорука успiху i довгого життя.
— Вовка боятися — до лiсу не ходити. Я близько страх до себе не пiдпускаю. Справдi, життя коротке. Треба жити, а не боятися.
— Добре, добре, поговоримо про бiльш важливе. З якого дива Артем тебе кiкiморою обiзвав? Не знаєш? Це ж я його налаштував.
Я згадала про Артема. Я намiрилася знову тiкати вiд чоловiка, Бабая та й вiд себе, але не могла зрушити з мiсця. Сiла на ослiнчик, обняла голову руками i плакала, хоча треба було радiти, що на голова на місці, але гулю на лобі я так і не знайшла. Добре, що не травмована. Причиною запаморочення була кишкова iнфекцiя або якесь iнше отруєння.
— Насте, покуштуй, — передi мною з'явилася тарiлочка з мухоморами, блiдими поганками та з iншими дрiбненькими грибочками, назва яких менi невiдома.
— Чому весь час пiдсовуєш менi отруту? Я не хочу помирати! Я хочу жити довго i щасливо, — щосили кричала я, але голосу не чула.
— Ой-йо-йой, ми з тобою заговорилися. А справа не чекає. Якщо замiсть слабкостi тобою оволодiє здоров'я, то ми нiчого не встигнемо. Побiгли, хутчiш!
На смарагдовiй галявинi самотньо стояла берiзка. Навколо неї колами росли рiзного розмiру мухомори. При свiтлi мiсяця берiзка здавалася дiвчиною, яка кружляє в танцi пiд звуки чарiвної музики.
— Це полонез Огiнського, — прошепотiв менi на вухо Бабай.
— Хто ж цього не знає? — зневажливо вiдповiла я.
Те, що роздивилася я, пiдiйшовши ближче, вразило мене до глибини душi. Це була не берiзка. Це була жiночка-трiсочка, яка вiддавала свою кров землi. Те, що здавалося мухоморами, було червоною кров'ю, яка сочилася з-пiд трави.
— Ти б пройшла б повз такого?
— Нi. Звичайно, нi. Чому вона вiддає свою кров? Це ж не берiзка? Правда ж? Хто це?
— Кiкiмора... Скажи, чи мав я право бути байдужим? Ми вдвох з нею залишилися в Бабаївцi. Якщо ти не допоможеш, загине вона, а потiм я.
— Куди подiлися лiсовики та водяники?
— A... це ж ти не знаєш. Все в кишках та мiзках колупаєшся? Чи це жiноча справа?
Я кращий хiрург у нашому вiддiленнi! Я беруся за натяжчi випадки! Менi iншi хiрурги доплачуюють, коли бояться або гидують оперувати понiвечену людину.
— Я бачила лiсовика. Вiн помирає... Якщо не поквапитеся, вiн висохне так само, як зсохся Водяник, — ледь чутно шепотiла берiзка.
Добре пам'ятаю той ліс, який раніше зеленів на цьому місці. Тепер тут росли бур'яни. Чому менi ніхто не розповiдав про лiсовикiв чи водяникiв? Эх, якби ж я ранiше про це знала!
— Насте, чуєш, хтось стогне, — шепотiв Бабай.
— Та нi, це в мене в животi булькає, — вiдповiла, — хочеться їсти.
— Вiзьми ягiдки. Смачнюуущi, — Бабай подав жменьку чорних ягiд. Я спробувала декiлька i зрозумiла, що скуштувала вовчих ягiд. Не стала гнiватися: Бабай не хоче зi мною розлучатися. Та й я не можу пройти повз чужої бiди.
— А зараз чуєш? Це Лiсовик.
— Чую. Мене нудить, — я схопилася за живiт i почала блювати. Блювала повiтрям. Було вкрай неприємно. Мої страджання перебив крик: "Знайшов! Знайшов!"
У ямцi, яку вирив кабан, що випадково забрiв до цiєї мiсцини, ховався лiсовик. Вiн лежав у позi дитини i був таким маленьким, як немовля, яке щойно народилося. Важко дихав i прохав врятувати Водяника: "Буде вода, повернеться життя. Будь ласка, покваптеся!"
Попри бажання зупинитися i блювати, я летiла за Бабаєм. Дорогою вiн, у характернiй для нього манерi говорити, дуже швидко розповiдав про ставки та греблi, якi збудували позбавленi мiзкiв грошовиті люди.
— I ти, Насте, говориш, що добре жити без страху? Поглянь, що наробили цi калiки. Ще в минулому столiттi багатi соромилися нечесних грошей: фiнансували школи i лікарнi, вiдкривали унiверситети, а зараз не тiльки людей дурять, а i нас.
Я погоджувалася з кожним словом мого друга. Сучаснi багатiї позбавленi страхiв. Нiколи не задумувалась над тим, що страх i совiсть крокують поряд.
— Рiчка перекрита трьома дамбами. Вiдповiдно, iснує три ставки. В першому розводять рибу i глисти в рибi.
— Не зрозумiла, — я сидiла з вiдкритим ротом, — глисти потрiбно виводити, а не розводити.
— Коли забагато тварин, то з'являються iнфекцiйнi захворювання. От i все, — отак нiчний дух поставив на мiсце дипломованого лiкаря.
— Молодець. Ти в пiдручнику з бiологiї це знайшов?
— Саме так. Не вiдволiкай. У другому ставку качки. Вода чорна i вкрита пiр'ям. Знову ж, коли птахiв багато, то найчистiша вода перетворюється на калюжу. До ставка не пiдiйти. Старий пес вiрно служить господарю i нiкого не пiдпускає до водойми. Третiй ставок призначений для вiдпочинку людей. За грошi. Там також брудно. Залишки їжi викидають у воду. Вiдпочиваючi розпивають мiцнi алкогольнi напої. До води потрапляють склянi i пластиковi пляшки. Однак господар з цього має гарний прибуток. Пиво, горiлка та цигарки завжли в цiнi.
Бабай говорив швидко, а я розмiрковувала над тим, яким чином зруйнувати дамби, щоб вода повернулася в природне русло.
— Эх, Насте! Волосся довге, а розум короткий. Почнемо з найвищого ставка. Менi дещо вiдомо про Iвана безстрашного.
— Першого звати Iваном?
— Так-так. Iван пiдлив отруту до криницi сусiда. Коли старенький тяжко захворів, криницю зруйнували і засипали. Iншого сусiда Iван вiдправив до божевiльнi. А того, що в городах, просто залякав. Чоловiк за безцiнь продав будинок, покинув насиджене мiсце i переїхав до іншого села. Я вважаю, що Iван заслужив смертну кару. Втопимо його чи повiсимо?
— Нi нi нi. Я проти насилля.
— Отакої... Згадай Кiкiмору без болота, Лiсовика ледь живого, Водяника вже навряд чи знайдемо... Я буду вимушений за будинком i рiчкою дивитися. Чи справлюся? — Бабай засмутився, — Добре, будемо лякати.
Я залишилася сама. Роздивлялася водойму, призначену для розведення риби в великих масштабах. Птахи ловили карасiв та коропiв у верхньому шарi води. Риба мала округлу форму, репалася вiд шкiдливих черв'якiв в животi.
— Все зробив якнайкращим чином, бо не хочу тебе засмучувати.
— Що? Як? Розповiдай.
— Отруєну воду з сусiдньої криницi приєднав до системи водопостачання будинку Iвана. Ваня вже п'є чайок. А-ха-ха, а-ха-ха, — Бабай стрибав, спiвав i танцював, — ще трiшки i ми з ним поговоримо на нашiй мовi.
— Вiн може померти... Iвана потрiбно рятувати! — кричала я.
— Насте, я добре вивчив фiзику розчинiв. Я всi задачi вiрно розв'язав. Помилки бути не може. Концентрацiя отрути в склянцi чаю не приведе до бiологiчної смертi, хiба що... до клiнiчної.
— Я проти! Треба людину рятувати!
— Добре. Летимо рятувати, — Бабай вибив склянку з рук Iвана, який саме насолоджувався запашним напоєм. Коричнева рiдина розлилася i залишила брудну пляму на скатертинi.
— Йоханий бабай, — розгнiвався Iван, — чому я такий безрукий?
— Тому що боягуз. А-ха-ха-ха-ха! — смiявся Бабай.
— О-хо-хо, — кричала я в вухо безстрашному.
— Все. Бiльше не зловживаю, — спокiйним тоном пiдсумував Iван.
— Вiдпусти рибу в рiчку! — кричав Бабай.
— Вона й так не на сушi, — дивувався господар.
— Дощ. Дощ. Дощ, — зраділа я, почувши грюкiт у вiкні. Я ж не знала, що з неба падає риба. Торкнувшись землi, риба позбавлялася шкiдливих червiв i птахом пiднiмалася в небо. Глисти розповзалися подвiр'ям та скручувалися в маленькi клубочки i великi клубки.
Вiд побаченого у Iвана очi полiзли на лоба. Вiн вхопився обома руками за живiт i вискочив надвiр. Потiм швидко повернувся.
— Я не можу!!! Не можу кроку ступити! Слизько! Падаю. Подвiр'я засипане глистами! Кишать!!! Живiт болить i нудить, а до вбиральнi не дiйти!
— Ось вiн, Насте, наш шанс! — серйозним тоном мовив Бабай.
— Дозволь менi?
— Починай!
— Прийшла остання година твого життя, — я безжалiсно ляснула Iвана по обличчю, — ну що, боляче? Кайся.
— В порiвняннi з тим, як болить живiт, взагалi нiчого. В чому каятися? Я добропорядний громадянин. Депутат. Дитячi садки i лiкарнi забезпечую найдешевшою рибою.
— Ти вбив Водяника! — не втримався Бабай i заговорив швидко-швидко. Я нiчого не зрозумiла з того, що вiн сказав, а Iван, тим паче.
— Наказую тобi, кайся. Iнакше на тому свiтi тебе не зсередини, а iз-зовнi глисти пожиратимуть! I так буде завжди: день у день, нiч у нiч. Ти весь час шукатимеш вбиральню i не зможеш її знайти, — я кулаком ударила Iвана в живiт. Дивувалася з себе. Не знала, що схильна до насилля.
— Насте, не сумнiвайся у своїх вчинках. Це останнiй шанс врятувати Лiсовика i Водяника. Без води не буде лiсiв, болiт, рослин... Отже... нi водяникiв, нi кiкiмор, нi лiсовикiв.
— Я ось подумала... Можливо наш Водяник мешкає в одному iз ставкiв?
— Помiж глистiв, качиного пiр'я чи серед пластикових пляшок? Мiй друг нiколи не дозволить собi чогось подiбного. Тiльки чиста вода! Вода повинна дихати, а не задихатися... — Бабай розплакався. З його очей замiсть слiз падали перлинки.
Iван пiдбирав коштовнi камiнцi i складав до вази.
— Вже не болить живiт? — запитала я.
— Нi крапельки. Оце пощастило! Справжнi перлинки!
— Я ж казав, що потрiбно його вбити. Такi люди на передсмертному одрi грошi рахують. Вони не дбають про майбутнi поколiння... Їм байдуже навiть до себе... Спробуємо полоскотати Iвана? Ти не проти, Насте? Це ж не антигуманно?
Не сподiвалася, що кремезний чоловiк, який байдужий до болю, стане ягням пiсля того, як його трiшки полоскочуть. Вiн падав на колiна i прохав порятунку.
— Ну як, Iване, запам'ятав вiдчуття? — тоном iнквiзитора запитала я, — Негайно розбери дамбу! Дай рiчцi свободу. Вперед! — потім я обернулася до Бабая, — Любий друже, таки добре, що я перемiщаюся без допомоги нiг. Дивися, Iван загрюз в глистнiй масi!
Бабай полосков чоловiка. Iван пiдскочив, як ошпарений, i за мить уже заводив екскаватор.
— Добре, що думки не можеш читати! Уявляєш, цей повелитель глистiв розмiрковував над тим, щоб побудувати фабрику з виготовлення клею.
— То й що?
— Надумав розширити ставок для того, щоб бiльше риби розвести, а клей зiбрався добувати з глистної маси!
Мене знову нудило. Я згадала Артема, Аудi, домiвку. Менi набридли запаморочення, блювота, бруднi ставки. Я й так вес час в роботi, працюю без потигазу. А запахи... Однак не iснує благороднiшої мiсiї, нiж медицина.
— Ой-йо-йой! Не сподiвався вiд тебе це почути. Я вважав тебе кращою. Ой-йо-йой, як шкода! Основне правило життя: попередь лихо! Не допусти бiди! А ти i досi рахуєш апендецити i грижi?
Я не тiльки рахувала, а й консервувала в формалiнi видаленi червоподiбнi вiдростки слiпої кишки i не тiльки. В майбутньому мрiяла вiдкрити власний анатомiчний музей на випадок послаблення зору або тремору рук. Я обожнюю розглядати нутрощi! Я б стiльки цiкавого розповiла вiдвiдувачам музею!
— Насте, я знайшов Водяника! Вiн тулиться до великого каменя, що бiля пiдводного джерельця. Ослаб сердешний!
— Не чiпай його! Нехай спасіння рiчки стане для нього сюрпризом. Не будемо вiдволiкатися. Дуже додому хочу!
— Розумiю. Я б загинув без власної домiвки. Мене… не стане, коли наш будинок розвалиться.
— Що? Ти ж говорив, що бабаї не помирають!
— Не помирають. Але мене все ж не стане, коли наша хата струхлявiє. Таке життя... От, якби... але ти не захочеш, не варто починати.
— Та говори. Що хотiв сказати? Я повинна тебе забрати до мiста?
— Нi, я не покину свого лiжка: тисячу рокiв будував затишок пiд ним. Пiд першим, другим, третiм... Останнє найкраще, чи не так? Ти ж там була; правда, гарненько?
Я зрозумiла. Бабай натякає на те, щоб я повернулася до села. Але як? Я не уявляю себе без улюбленої справи.
— Не обов'язково переселятися назавжди. Навідуйся хоча б на вихiдних. До автомобiля швидше звикнеш. Якщо чесно, то я вже з ним домовився. Вiн тебе оберiгатиме!
— Поквапимося до наступного ставка, — сказала я i на мить уявила свою Аудi живою: ми не лише розмовляємо, а i радимося одна з одною... Божевiлля... Хоча... скiльки разiв спостерiгала, як водiї щось розповiдають своїм машинам. Якщо я не чую, як говорить автомобiль, то це не значить, що вiн мовчить у вiдповiдь.
— Тут все просто. Я домовився з хазяйським псом. Вiн бiльше не буде охороняти ставок. Качки вже вiдлетiли у вирiй. Рiчка перекрита дерев'яними стовпами. Бобри налаштувалися на роботу.
— Отже, лишилася остання водойма. Я не маю уявлення, як дiяти в цьому випадку?
— Якщо бути вiдвертим, я також. Чим злякати того, кому море по колiно?
Ми засмутилися. Осiнь iз зовнi зайшла до нас всередину. Ми спостерiгали, як поступово зменшувалися. Вiд смутку вiдволiкав чийсь неприродний смiх. Не зважали. Гадали, що то якийсь п'яниця голосно регоче.
— Дякую вам, друзяки,— перед нами з'явився Водяник. Це вiн порушував атмосферу смутку, — зроби маленький подарунок матiнцi-природi i вона вiдповiсть сторицею.
Я нiчого не зрозумiла, доки не побачила величезну хвилю, яка змивала все на своєму шляху. Ставок розливався, виходив з берегiв, перекрив дорогу; автомобiлi розверталися i рухалися в протилежному напрямку. Силу стихiї важко було передбачити.
— Прорвало! Дамбу прорвало, — радiв Водяник, — дякую!
Я вiдчула на собi липкий колючий поцiлунок. Як же неприємно цiлувалися духи! Огиднi вiдчуття швидко забулися, тому що ми пiднялися вгору i стали очевидцями чудесного зцiлення рiчки. Могутнiй потiк води, що утворився внаслiдок знищення двох дамб, зруйнував третю. Звільнена рiчка рухалася знайомим руслом i квапилася до моря.
— Щось дивне трапилося з повелителем глистiв, — розповiдав Водяник, — колишнiх сусiдiв умовив переселитися до свого будинку. Ставиться до них, як до родичiв. Не знав, що люди змiнюються.
— То добре, що на краще, — це останнє, що я почула з вуст Бабая.
— Вже краще нашiй дiвчинцi. Очi розплющила.
— Чому ж так довго вiдходила вiд наркозу?
— Всi показники в межах норми. Артеме, заходьте! Все з вашою дружиною гаразд.
Я розплющила очi i побачила знайомi обличчя медичних сестер. Я дуже зрадiла, що знову опинилася на роботi. Не вiдразу зрозумiла, чому лежу? Хотiла заглянути пiд лiжко, але не змогла. Знову нудило i паморочилася голова.
— Привiт! Догралася, любителька екстриму?
— Привiт, — язик погано слухався.
— Як тепер будеш без нiг?
— Що? Чому без нiг? — я спробувала поворушити ступнями. Вони не слухалися. Пояснила це загальною слабкiстю або наслідками наркозу. Незабаром минеться. Все зi мною гаразд. Що Артем вигадує?
— Тобi ж нижнi кiнцiвки вiдiрвало!
— Не треба жартувати. Я їх добре вiдчуваю, — збрехала я.
— I пiсля цього тебе можна називати лiкарем? Тобi здається. Це ж робота мозку. Голова в тебе цiла-цiлiсiнька. A нiг бiльше немає, — червоні очі і неголене обличчя Артема говорили самі за себе.
Я намагалася руками дотягтися нiг, але руки мене не слухалися. Мiй чоловiк не жартував.
Настала гнiтюча тиша, яку порушувало гикання Артема.
— Що ти вигадуєш? Ти п'яний, — якби не мiй стан, я б зiскочила i пiшла геть.
— Коньячок. Антистрес. Зовсiм трiшки, — Артем винувато посмiхався. Я уважно дивилася на чоловiка i поступово згадувала, як вiн знайшов мене в чагарниках, як цiлував моє липке обличчя; як нiс на руках до машини та викликав швидку... Згадала нестерпний, до втрати свiдомостi, бiль в ногах i подив лiкарiв щодо травми бедра, тодi як основний удар повинен був припасти в голову.
— Кажи правду, що в мене з ногами?
— Та все нормально. Вiдiрвало, потiм пришили. У наших лiкарiв золотi руки!
Я засмутилася. Спробувала ворушити пальцями. В мене нiчого не вийшло. Намагалася зiгнути ноги в колiнах, але вони не слухалися. Як же я буду жити, якщо не зможу працювати? Ледве стримувала сльози. Сiпалося око, тремтiли щелепи i губи. Щоб не трапилося, треба тримати себе в руках! На роботi не повиннi бачити мiй розпач.
Коли зайшов завiдуючий вiддiленням, я вже уявляла себе власницею анатомiчного музею, яка на вiзочку проводить екскурсiю i розповiдає вiдвiдувачам про хворi та здоровi органи людського тiла. Буде цiкаво!
— Де мої стегна i гомiлки? Ви їх ще не утилiзували? — схвильовано запитала я.
— Анастасiє Юрiївно! З поверненням! Через тиждень танцюватимете! Операцiя пройшла успiшно! Вiтаю вас! — завiдуючий в кiлькох словах повiдомив мене про вдалу операцiю i призначене лiкування.
Я б прибила Артема, який сидiв на сусiдньому лiжку i гикав. Йоханий бабай... Ой, як там Бабай без мене? Рiчечка... Лiс... Наш старий будинок... Не може бути, що все те, що вiдбулося минулої доби намалювала уява пiд впливом наркозу.
— Чоловiче, ходiмо! Дружина повинна вiдпочити. Заспокiйливе починає дiяти, — заввiддiленням вийшов, а Артем цiлував мене i шепотiв на вухо: "Люба моя! На Аудi жодної подряпини. Цiла-цiлiсiнька. Правда ж вона молодець?"
— Iди вже! Дай поспати, — нарештi я зрозумiла, що мене цiлували не духи, а мiй неголений колючий чоловiк. Полонила дрiмота, а перед очима вимальовувалися колоритнi пейзажi забутого села.
