Нещасний Драктір
Я біг щосили. Стіни то розширялися, то звужувалися так, що доводилось протискуватися між ними, обдираючи плечі і руки. Я ніколи не страждав клаустрофобією, але тут, в сирій темряві лабіринту, відчув її по повній. Я задихався. Повітря було густим і важким, воно сповивало тіло, гальмуючи рухи. Липке і тягуче, як кисіль, воно залипало в ніздрі, забивало рот і очі смердючою імлою.
Але я не здавався. Я знав, що десь має бути вихід і вірив, що знайду його. Десь в іншому просторі була моя сім’я, моя Тіна, вона чекала на мене. Дай боже, щоб вона чекала… Я не знав, скільки часу пройшло з тих пір, як ліс перестав бути лісом, перетворившись враз на Лабіринт Нескінченних Світів. Саме так називалася ця жахлива щілина, куди я звалився у пошуках своєї собаки.
Це був проміжок між сталою реальністю і хитким непевним серпанком небуття. Між світом і темрявою, між порядком і хаосом. Між моїм щасливим життям та безодньою, яка намагалася мене поглинути.
Тож я, як мале налякане кошеня, що впало в порожній колодязь, відчайдушно шкрябався нагору, попри запевняння розуму, що вибратися неможливо, принаймні в цій примарі. Але інколи кошенята бувають дуже впертими. Саме такі й вибираються.
*** а далі все пішло шкереберть
Ніщо не віщувало біди, коли я, Тіна і наша маленька Джинні відправилися до Центрального Парку. Ми вирішили влаштувати невеличкий сімейний пікнік, користуючись останнім теплом тривалої осені. Звичайно, не обійшлося без нашої улюблениці, лахматої вівчарки Грети. Буйство осінніх фарб, курликіт відлітаючих птахів, шурхіт листя під ногами – ця осінь була ідеальною. Такою ж, як і моє буття в цьому світі. Так, я був з того тонкого прошарку людства, яке вважає себе щасливим.
Це було так давно! Немов в іншому житті… Але я пам’ятаю, що то була неділя. Тіна розстелила картату підстилку, виставила на неї з корзини якусь нехитру їжу… Щось на кшталт печива і фруктів. Ще пам’ятаю великий термос, червоний, з металевою кришкою-стаканом.
Я бавився з донькою і Гретою: вдаючи себе за собаку, грізно ричав та прикидався, що намагаюсь вкусити Джинні за ногу. Грета хвилювалася і відтягувала мене за штанину від маленької хазяйки, і це було дуже смішно. Джинні сміялася. В неї чудовий сміх, сріблястий, як новорічний дзвіночок.
Мимоволі, раз у раз, я озирався на Тіну. Я страшенно тішився спостерігати за нею – як вона поправляє волосся, як накидає собі на плечі легкий плед, як раптом всміхається якимось своїм думкам… Її рухами, граційними, як у кішки, можна було милуватися нескінченно! Так, ми були одружені вже більш ніж п'ять років, і нашій доньці виповнилося три з половиною. І так, я був досі шалено закоханий у свою дружину. У щасливих людей так буває…
Це був досконалий відпочинок досконалої сім'ї. А далі все пішло шкереберть.
Згадую, як Грета, раптом залишивши мою ногу, насторожила вуха, до чогось прислуховуючись, а потім з гавканням кинулася геть. Не встиг я отямитись, як, віхрем пролетівши галявиною, собака щезла в кущах...
- Грета, фу! – закричав я. – Назад!
Але було запізно.
- Що це з нею? – здивовано запитала Тіна. – Ти когось бачив?
- Ні, - відповів я. - Треба її скоріш розшукати, поки не вскочила у якусь халепу…
Я глянув у Тінини очі кольору глибокого озера і поцілував в рум'яну прохолодну щоку:
- Я швидко!
- Татусю!... І мене! – Джинні, підстрибуючи навшпиньках, підставляла і свою рожеву щічку. У цьому була вся наша малючка.
Чмокнув доньку в чорну маківку, я поспішив за Гретою. Вірніше, туди, де бачив її півхвилини тому.
***
Пробравшись крізь чагарник, я опинився край лісової стежки. За нею йшла суцільна стіна колючих хащів. На доріжці, скільки бачило око, не було майже нікого - ані собак, ані людей. Лише в кінці стежки одинокий велосипедист підскакував на лісових купинах, брязкочучи своїм дзвінком.
- Грета! – знову позвав я собаку. І раптом начебто почув вдалині приглушений гавкіт.
- Щоб тебе, Грета… - вилаявся я про себе, і поліз прямо в зарощі.
Не знаю напевно, скільки я продирався крізь всі ці колючки, орієнтуючись на звуки гретиного гавкання, але здавалося, що цілу вічність. Аж нарешті зарощі порідшали, перейшли в звичайний підлісок. Я з задоволенням вибрався з обіймів чагарника на галявину, і майже відразу побачив Грету.
Вона стояла з іншої сторони перелісся і несамовито гавкала на щось, що було прямо перед нею. Але я не бачив там нічого. Грета присідала, гарчала і знов гавкала з такою силою, що слина з її пащі бризкала на всі боки.
- Та що з тобою таке, Грета! – вигукнув я, крокуючи до неї. - Чи ти здуріла зовсім… До мене!
Я так і не зрозумів, що сталося в цю мить. Але раптом побачив Його. Вірніш, навіть не побачив, а відчув. Немов увійшов у згусток прозорого слизького туману. Серце наче стиснула крижана рука, а тіло враз вкрилося зимним потом. Я судомно вдихнув повітря, намагаючись звільнитися від чар, але вони були сильніші за мене. Як невидима чорна діра, Він засмоктував мене, позбавляючи волі до опору. Щось чавкало і кублилося водяною парою там, куди мене тягнуло з нелюдською силою. Аж тут на своєму обличчі я відчув дотик чогось холодного і мокрого, як тонкі липкі щупальці чи павутиння направляють мене до невидимої моторошної цілі. Немов уві сні, я поволі почимчикував прямо туди…
Кров в моїх жилах перетворилася на студену воду, а серце майже зупинилося по мірі наближення до гостинно розверстої пащі, коли враз якесь мохнате кубло збило мене з ніг, а потім потягло назад. Це була Грета. Вчепившись в мою одежу, вона з глухим гарчанням волокла мене подалі від невидимого мені створіння.
Я отямився, серце знов ожило і заколотилося несамовито. Єдиним моїм прагненням тепер було – бігти! Бо я відчував, що в цьому моє спасіння.
Зненацька мої ступні перестали відчувати землю. Але й почуття падіння не було… Це не я падав в безодню, це безодня натягувалась на мене, як удав на свою жертву. Раптом, зовсім близько, я почув жалібне собаче скавчання. Без сумніву, то була Грета. Певно, вона рушила за мною і наразі знаходилась десь поруч, але я не зміг її розгледіти - мене оточувала повна темрява.
В сум’ятті я почав нишпорити руками по своїй одежі в надії знайти хоча б щось корисне. І – о радість!- з кишені сорочки витягнув маленьку запальничку – певно, я взяв її, збираючись на пікнік. Яскравий вогник освітив дивне місце.
Це було схоже на вузький коридор або, можливо, тунель чи траншею. Стеля, якщо й була, губилася десь в невидимій височині. Стіни, викладені з рудої цегли. Нерівна підлога, така ж сама, з брунатними плямами. Мокрота скрізь – вона висіла в повітрі, відбиваючись на стінах блискучими розводами.
Грети не було видно. Я покликав її, та марно. Знехотя закрив кришку запальнички, занурившись в темряву – я мав берегти свій маленький запас світла.
Я постарався зробити глибокий вдих - було відчуття, ніби в легені всмоктується не повітря, а вода. Похитуючись, я рушив уперед.
Бо все одно треба було кудись йти.
***
Волога темрява тягнулася замість часу. Я ледве переставляв ноги, майже повз, але вперто просувався вперед по цегляній щілині. Щілина петляла, закручувалась, інколи розгалужувалась або робила різкий поворот.
Певно, я був на межі втрати свідомості - в голові шуміло, звучали якісь голоси, картинки з минулого миготіли, як кольорові осколки в калейдоскопі. Я чув чиєсь важке дихання, але – чи це Він крокував поруч зі мною, чи моя вірна Грета, чи то мої власні легені видавали такі хриплі скригочучі звуки – того я не знав напевно. Я відчував сильну спрагу, але ні на що, крім вологого, задушливого повітря, розраховувати не доводилося.
Інколи я не втримувався і знов діставав свою запальничку в надії роздивитися навкруги, та й просто відчути тепло живого вогню. В один з таких випадків моє око зачепилося за якийсь дивний нарост на стіні, схожий на березовий сувель. Я машинально простягнув руку, схопив невідомий виступ і ледве не впав, втративши рівновагу: сувель легко опустився донизу, відкривши в стіні отвір. Я зробив крок просто в нього і… не повірив своїм очам.
Переді мною розкинувся невідомий Світ. Білі скелі впиралися верхівками в рожеве небо, а звідти, з дзвінким грохотом, неслися донизу мереживні потоки водоспадів, розбиваючись об дзеркальну гладь води. Дивні різнобарвні птахи кружляли, схожі на безшумний феєрверк. Небачена тварина підійшла до мене майже впритул, потягнула довгим носом, обнюхуючи; довірливо зазирнула в обличчя та, вгамувавши цікавість, повільно пішла геть.
- Певно, я вмер та потрапив до раю, - пробурмотів я сам собі. – Але чому ж тоді так хочеться пити?
Не впевнений, що все навкруги – не плід моєї уяви, я підійшов до берега, нахилився і припав до води, що набігала білою піною. Вода була справжньою, з легким кислуватим смаком та сірчаним запахом, вона щипала за язик, немов міцна газировка. Я пив, пив, і все ніяк не міг напитися. І з кожним ковтком до мене поверталися сили. Мокрий пісок налип на кросівки і долоні, я відчував його тверду шовковистість.
Безсумнівно, цей дивовижний Світ був абсолютно реальним, але, до того ж, і абсолютно чужим - занадто яскравим, занадто чистим і безтурботним. В цьому світі не було Тіни. А значить, як би це не здавалось абсурдним, я мав повернутися назад, в темряву задушливого коридору - бо він один міг вивести мене до минулого життя.
Я обтрусився і рушив до стінного отвору. У контрасті з яскравим світлом тутешнього місця, він здавався чорним проваллям. Та наразі я почувався набагато енергійнішим.
Раптом я відчув слабку вібрацію під ногами. Я зупинився, намагаючись усвідомити, що відбувається. Земля, дійсно, трусилася… І не лише вона. Трусився, набираючи силу, весь цей чарівний Світ. Було враження, що за хвилину він розсипеться на дрібні уламки, тож я поквапився до виходу.
Лише я пересік отвір, як двері в неймовірний Світ зачинилися, і я знов опинився у пітьмі. І знов я почув це важке дихання і тепер вже напевно зрозумів, що не один. До того ж, в ніс вдарив запах мокрої шерсті. Хтось ще знаходився тут, поруч, і темрява не заважала йому роздивлятися мене.
- Грета? – зі слабкою надією запитав я. – Це ти?
Не знаю, що я сподівався почути, але точно не людську мову:
- Ні, я не твій пес… - хриплий голос забулькотів чи то сміхом, чи кашлем. - Принаймні, поки що…
Це було так несподівано, що я дременув геть по коридору.
- Та стій! – чулося десь позаду. – Треба побазікати, дурень!
Але я мчав, як вітер. Треба сказати, що вода з чарівного Світу надала мені небувалої енергії, до того ж, очі мої якимось дивом пристосувалися до темряви і навіть почали розрізняти обриси та кольори.
Але й власник хриплого голосу був нівроку, бо через хвилину я почув у себе за спиною його важке дихання. Я вже був зібрався, щоб трохи наддати та відірватися, коли раптом він штовхнув мене вбік, просто в стіну. Та замість того, щоб вдаритись об мокру цеглу, я пролетів крізь неї, опинившись в новому незнайомому місці.
***
Тут теж була темрява, але скоріш, півсутінь. Я зміг роздивитися обриси занедбаних будівель і голих, без листя, дерев, а головне – мого переслідувача. Певно, він пройшов крізь стіну разом зі мною, і тепер стояв поруч, важко дихаючи і кашляючи просто на мене.
- Фух, - нарешті він перевів подих. – Старий я вже став для таких доганялок…
Це була дивна людиноподібна істота, тучна і безформна, як клунок, або як товстун, замотаний в шкіру. Лиса голова з трійним підборіддям сиділа прямо на плечах, великий м'ясистий ніс нависав над товстими губами. Навіть затхлість тунелю була приємнішою за сморід, що тхнув від цього суб’єкта, тож я відсунувся від нього, наскільки було можливо. Взагалі, це було найпотворніше створіння, яке я будь-коли бачив у своєму житті. Але в його маленьких безвійних очах жевріли життя і свідомість, тож я вирішив приборкати свої емоції і спробувати вивідати в нього щось корисне.
*** Махбус
- Ти хто? – запитав я. – І що це за місце?
Товстун озирнувся навкруги і знизив плечима:
- Дідько його знає… Я тут ще не був. Штовхнув тебе в найближчі двері. В Лабіринті небезпечно довго не рухатись, а мені потрібні декілька хвилин спокою, щоб перетерти з тобою одну тему… Щодо мене, то я – Махбус. Такий же заручник цього місця, як і ти. Тільки ти – жертва, а я – раб… Виконую тут різні дрібні доручення…
Назвавшись, він не простягнув мені руки, чому я був дуже радий. Я відступив ще на крок.
- Доручення кого? Хто тут всім заправляє?
Товстун забулькотів сміхом.
- Той, хто тебе піймав! - В його голосі явно чулася зловтіха.
Мене пересмикнуло:
- Тобі смішно? – я не міг повірити, що в такому місці комусь може бути весело.
- А ти чекав співчуття? - глузливо відповів Махбус. – Погодься, завжди приємно бачити, що не ти один вляпався у лайно… Та й не так багато тут розваг!
Я вирішив не зважати на бридку вдачу свого нового знайомого. Це була перша жива душа, яку я зустрів в цьому жахливому місці, і він міг стати мені в нагоді.
- Що за Лабіринт? І як, в біса, звідси вибратися? Що, взагалі, тут відбувається?
Махбус, здавалося, отримував задоволення від мого розпачу.
- А ти ще не зрозумів?... Це - полювання, ти – здобич, а Він – мисливець. До того ж, мисливець цей дуже голодний, так що тобі не пощастило, братику…
Від такого фамільярного звернення мене ледве не знудило. Нова інформація теж була кепською – бо все повертало на те, що я опинився тут не випадково.
- Якась чертівня… Що за мисливець? І чому саме я?
- Мисливець, він же – Хазяїн цього Лабіринту. Ну, а ти… цінний екземпляр. Таких роками вистежують.
- Чомусь мене це не радує… - пробурмотів я. – І в чому ж моя цінність?
- В везучості.
Я подумав, що мені почулося.
- В везу… Що ти несеш? При чому тут везучість?
Махбус нахилився до мене своєю смердючою тушею:
- Саме у ній вся річ, - тон голосу його змінився, більше в ньому не відчувалося глуму, він явно поспішав і намагався встигнути мені все пояснити. – Ти ж, певно, помічав, що тобі по життю щастить? І часто дістається те, що не отримують інші? Навіть у дрібницях… Ніколи не вступиш у калюжу, не проколиш шину… І бутерброд в тебе падатиме завжди маслом вгору. Ти справді думав, що то все випадково? Але це не так… На тебе ще при народженні була накладена певна місія і дарована снага, щоб цю місію виконати… Але та снага – дуже цінна штука, багато хто хоче єю поживитися… Ти для Нього – їжа, запас енергії, батарейка на сотні років.
- Чого ж Він мене відразу не вбив, ще там, на галявині? Або тут, на його території?
- Він нікого не вбиває, лише висмоктує те, що всередині… Намагався! Та ти вивернувся в останню мить… що, власне, переконало Його в тому, що ти – дійсно, цінна здобич! Так що наразі це лише питання часу – коли твій спротив послабшає і ти здасися. Всі зрештою здаються…
В роті стало сухо, незважаючи на оточуючу вологість. Я хотів було сковтнути слину, але сухий комок засів в моєму горлі, як застряглий колючий реп’ях.
- І що, в мене жодного шансу вибратися?
Махбус зміряв мене уважним, вивчаючим поглядом:
- Ну, є один… - немов знехотя промовив він. – Якщо б не було – став би я за тобою ганятись…
- То кажи вже, що маю робити? - мені кортило стукнути цього зухвалого товстуна за його глум та повільність.
- Та так, дрібниці… Ти маєш Його вбити.
На хвилину між нами зависла мовчазна пауза. Я намагався усвідомити почуте.
- Вбити того Монстра?... Ти вважаєш, мені це по силах?
- А в тебе нема іншого вибору, - спокійно й навіть байдуже відповів Махбус. – Або він тебе, або ти його… До того ж, спостерігаючи за тобою, скажу – так, в тебе є шанс. Не кожен вміє ось так вивернутись з Його мокрих обіймів. Як і не кожен вміє ось так, з першої спроби, знайти безпечний Світ з чарівною водою…
- Я не вмів… - пробурмотів я. – То моя собака, Грета… А з тим Світом – просто пощастило…
- Угу… - глузливо гмикнув мій нестерпний співрозмовник. – Дурень щастя має… Я так і думав…
- Ну, а тобі це навіщо? – відпарирував я. – Що ти з цього будеш мати?... Певно, сподіваєшся, що, звільнившись, я й тебе заразом звільню?
- Мене не треба звільняти, бо мені нема куди йти... Мій Світ давно зник. Та і я б вже давно зник, якщо б не цей Лабіринт… Мене цілком влаштовує тутешнє життя, бо воно вічне і дарує приємні сюрпризи… От хоча б те, що ми з тобою, істоти, з різних Світів, можемо вільно спілкуватися! І це ще дрібниці…
«А він, схоже, відданий цьому Лабіринту!» – раптом подумав я. Махбус, між тім, продовжив:
- Але мене зовсім не влаштовує теперішній Хазяїн! Сам Він - зі Світу, де панує темрява, холод і волога, тож, і тут створив те ж саме... А мій Світ зовсім інший! В ньому тепло, сухо і цілодобове світло. Уяви, як це - терпіти постійну імлу тисячу років! Бачив би ти, як тут було раніш! Ммм… немов на курорті. А наразі – суцільні проблеми: постійно лікую нежить, ще й поперек ломить. От, зробив собі шубу заради обігріву… Самотужки!
Не без гордості Махбус майнув полами свого хутра, демонструючи власний кудлатий шедевр, і я подякував всім святим за сутінки, що ховали його голе тіло.
- Мій Світ схожий до твого - встиг роздивитися, коли Він відкрив двері… Комфортні житлові умови – ось моя вимога за допомогу! Займи Його місце, влаштуй все по-своєму - і станеш Хазяїном Лабіринту. Матимеш все, включаючи власного раба… - Він вищирився у посмішці і від того став ще огиднішим, тож я ледве стримав гримасу. Але перший вислів вразив мене, немов електричним струмом. В мене з’явилася слабенька надія:
- То ти знаєш, де двері в мій світ?... Може, все спростимо, і ти покажеш, де вони? З чого ти взяв, що я прагну бути Хазяїном Лабіринту? Єдине, що мені потрібно – вибратися з цього мороку.
Махбус надув свої, й без того товсті губи, як ображене дитя:
- А що мені з цього? Не хочеш бути Хазяїном Лабіринту – твоє діло… Але ось, що тобі скажу: ніхто, при здоровому глузді і розумі, не відмовиться від вічного життя, безмежної свободи, подорожей Світами і того, що вони дають - можливостей, про які навіть і не мріяв… Ти, певно, дійсно дурень! Та як би там не було, тобі все одно доведеться Його вбити… А після, якщо забажаєш, я з радістю покажу тобі двері…
Спроба не вдалася. Та, яким би огидним не здавався цей тип, а він таки був мені потрібний. Здається, він це теж розумів:
- Бачиш, без мене тобі не обійтися… То що, по руках? – Махбус простягнув руку.
Довго я не думав. Якщо існував хоча б примарний шанс вибратися звідси, я мав його використати.
- Домовились! - відповів я, потиснувши простягнуту руку.
Рука Махбуса була слизькою, холодною та смердючою, як дохла риба, і я поспішив її висмикнути. Втім, відразу ж я пожалкував про свою нестриманість, подумавши, що така реакція може образити мого новоспеченого помічника. Тож, на всяк випадок, я хутко змінив тему розмови, вирішивши трохи підлеститись:
- А гарна в тебе вдалася шуба!... І звідки ж ти взяв на неї хутро?
- Ну, не одна ж твоя собака потрапила до Лабіринту, тут багато різних звіряток бігає… До речі, як побачиш свою псину, дай знати! Мені не завадила б шапка… Давно вже про неї думаю, - Махбус знову осклабився, а я ледве стримався, щоб не тріснути цій потворі кулаком в обличчя.
Раптом я відчув уже знайому вібрацію – вже цей, сутінковий Світ, тремтів і трясся, як стара пралка на високих обертах віджиму.
- Сто чортів! – вилаявся Махбус і безцеремонно штовхнув мене до виходу. – А ну, мерщій звідси! Бо потрапимо на космічний смітник…
Не встигли ми вскочити у щілину Лабіринта, як прохід позаду згорнувся, наостанок обдавши нас курною хмарою.
- Що це, в дідька, відбувається? – відкашлявшись від пилу, запитав я.
- Очищення… Світ розпізнав тебе, як чужинця і відторгнув, як стороннє тіло. Чув щось про імунітет?... Ось тому в ціх Світах не можна залишатися надовго… нікому, крім Хазяїна Лабіринту. Бо Той стає його часткою…
В голові моїй роїлися сотні тисяч запитань, і я вже відкрив рот, щоб задати їх Махбусу, коли раптом серце моє немов стиснула крижана рука, а дихання почало стрімко уповільнюватися. Те ж саме я відчував на галявині, прямуючи до моторошної пастки. Тіло немов заціпеніло і покрилося липким потом. Махбус, певно, теж щось відчув, бо враз підштовхнув мене уперед:
- Біжи! – зашипів він. – Він вже близько… Тримайся лівої сторони, уникай глухих кутів. Як стане зовсім непереливки – шукай двері в стінах!
Він знову з силою штовхнув мене – так, що я ледве не впав. Але заціпеніння зникло, і, спочатку повільно, плутуючись у ногах, а потім все хутчіш – я побіг по Лабіринту.
***
Ось так розпочався мій свідомий спротив мороку і перше пізнання Лабіринту Нескінченних Світів. Тепер біг став моєю новою формою життя. Риба, поки жива, плаває у воді, мені ж треба було бігти, аби не сплисти черевом догори.
Я помітив цікаву річ: кожен мій рух тут мав свій наслідок, і я відслідковував ці закономірності. Наприклад, чим швидше я рухався, тим ширшим ставав цегляний коридор, коли ж я втомлювався і переходив на повільний крок, лабіринт поступово звужувався. Коли я піднімав руки вгору – з найближчої стіни починали стікати струмені води, а коли клав долоні на цеглу - стіна, навпаки, ледь помітно теплішала і підсихала… Це все посилювалося або послабшувалося в залежності від мого дихання, дотиків, та й навіть від настрою. В Лабіринті все мало значення.
Інколи мені здавалося, що я біжу вже цілу вічність і що в тому немає ніякого сенсу. Але коли я майже здавався, то витягав з кишені запальничку. Дивлячись, на вогник з мого Світу, я згадував Тіну і маленьку Джинні, збирав уламки волі в кулак і рухався далі.
Мій зір так призвичаївся до темряви, що інколи я просто забував про неї. Також я навчився відшукувати двері у стінах. Щось незвичне і ледве помітне – прилипша грудка бруду, цікава зазублина або мазок фарби - були підказкою, що це є портал у невідомий Світ, який міг виявитися тимчасовим пристанищем або, навпаки, небезпечною пасткою.
Спокуса відчиняти всі знайдені двері була величезною, і не лише тоді, коли треба було терміново сховатися від Нього або через потребу у відпочинку. За кожними дверима мені марився мій Світ. Я так живо уявляв, як біжу осіннім парком до Тіни, пригортаю її до себе, цілую шовковисте волосся, лице, руки – що не міг відмовити собі у цій мрії. Та згодом зрозумів, що шанс на таку щасливу випадковість занадто мізерний. Навіть для такого «везунчика», як я.
Інколи на думку спадало те, що можливо там, у моєму Світі, пройшла вже не лише осінь, а багато років; і що Тіна, можливо, давно має іншу сім'ю та іншого чоловіка, а може й взагалі переїхала в іншу країну. Ці думки пригнічували і забирали сили, тож я гнав їх від себе. Бо єдиним, що тримало мене наразі, було моє кохання і надія на визволення.
Я припинив мріяти про швидкий порятунок і навчився втішатися іншим. Це був азарт, мисливський інстинкт, радість рибалки, що тягне волосінню здобич в запалі скоріш побачити свій улов. Так і я, кожного разу відчиняючи двері, завмирав в солодкому передчутті побачити новий Світ, вібрати в себе його інакшість і неймовірність, уподібнитися йому і таким чином затримати у ньому своє перебування. І мені це вдавалося! Чим далі, тим довше я залишався по інший бік цегляної стіни, обдурюючи «імунітет» Світу. Я вчився відчувати цю «інакшість», підлаштовуватись під неї, а потім змінюватися і ставати її підробкою.
Моє перебування у Лабіринті вже можна було назвати «життям». Я б навіть назвав його захоплюючим триллером, повним небезпеки і див. Можливо, навіть знайшов би у такому житті переваги. Можливо, навіть залишився тут, якщо б поруч була моя кохана дружина. Але її не було, і це перетворювало чарівний лабіринт на нестерпний полон.
Та я не втрачав надії, що виберусь звідси. Тим більш, що невдовзі почав помічати за собою різні дивні здібності - вони з'являлися після перебування у черговому задвірному Світі.
*** отже, світи траплялися різні
Одного разу, ховаючись від наближення Його, я дременув у двері, що зачаїлися в глухому кутку тупікового відгалуження коридору. Нічого доброго мені це не віщувало - такі «тупікові» Світи завжди були небезпечними, але інколи я не мав іншого вибору, як шукати порятунку саме там. За дверима була пітьма. Я вже звик до темряви Лабіринту і навчився непогано з нею справлятися, але то було щось інше. Це була щільна абсолютна чорнота. Навпомацки, як сліпий, я почимчикував уперед. Мої рухи були повільними - ноги грузли у густій масі, і з кожним кроком ступні прилипали до неї, а потім відривалися з дзвінким хлюпанням. Невдовзі мої руки уперлися в щось тверде. Обмацуючи невидиму перешкоду, я вирішив, що на дотик це схоже на підніжжя стовпа або величезної колони.
Аж раптом почувся звук, від якого я скам’янів: хтось ще відчиняв Двері цього Світу. А млість у тілі, холодний піт та огидне відчуття мокрої жаби замість серця не дали збрехати собі: це був Той, від кого я ховався. Чи то темрява і сирість привабила Його, чи то Він навмання перевіряв двері у пошуках мене – було невідомо. Але наразі Він був тут, зовсім близько.
Я розумів: ще хвилина – і Він відчує мене. Липке павутиння обліпить моє обличчя, залізе всередину, ламаючи мою волю та надію на порятунок. А потім, слабкого і зневіреного, потягне до своєї бездонної пащі, де висмокчить всю мою життєву енергію, все світле і радісне, що накопичилося за моє життя. Так ракова пухлина висмоктує та висушує людину зсередини, залишаючи лише його подібність, кістки і шкіру. Чи варто після такого залишатися живим? Певно, що ні…
Жах затьмарив всі інші почуття, і в пошуках спасіння я зробив крок прямо в невидиму перешкоду, враз опинившись в її середині, а можливо, просто злившись з нею воєдино. Як це сталося? Не знаю, просто в мене не було іншого вибору.
Я зачаївся, боячись поворухнутися. Всі мої відчуття були загострені вкрай, і, знаходячись в повній пітьмі твердої колони, якимось внутрішнім зором свідомості я бачив наочно, як Він принюхується, вишукуючи мене.
Це тягнулося протягом певного часу, аж до того моменту, коли я відчув, що небезпека зникла. Незграбно вивалившись зі своєї схованки, я підвівся і поквапився вийти з цього Світу. Опинившись в Лабіринті, я вдихнув на повні груди. І лише тоді зміркував, що весь цей час не дихав взагалі. Так, я зумів не лише стати невидимим для Нього, ставши частиною об’єкта чужого мені Світу, а ще й спокійно обходився без повітря! Недавнє почуття страху змінилося бурхливою ейфорією – тепер я відчував себе майже богом.
Іншого разу я ледве уникнув жахливої смерті, натрапивши на Світ, який опісля назвав «Електричним». Ледве відчинивши двері і зробивши крок, я зіткнувся з дивною істотою, схожею на велику кульову блискавку. Істота перлилася всіма можливими кольорами і світилася нестерпно-яскравим світлом, а нутро її шипіло і тріщало від електричних розрядів. Не встиг я зачинити Двері, як електрична куля поглинула мене, і це було схоже, ніби я потрапив всередину працюючої мікрохвильовки. Останнє, що я відчув перед тим, як втратити свідомість – те, як наелектризований аборіген цього Світу виштовхнув мене зі своєї утроби прямісенько назад у Лабіринт.
Певно, тутешнім мешканцям я не смакував, і це врятувало мені життя. Отямився я від жахливої болі – моя шкіра горіла, немов після важких опіків. Тіло світилося подібно нічнику в темній спальні, а між пальцями проблискували електричні іскри. Згодом біль пройшла, а я навчився керувати своїм світінням і «вмикати» електричні розряди в пальцях за власним бажанням.
Отже, Світи траплялися різні. Із деяких я ледве встигав винести ноги, але були й такі, куди я раз у раз повертався. Кожен з них мав свою назву. Серед моїх улюбленців був «Яскравий» - перший Світ, в який я потрапив. Таку назву він отримав через сліпуче-ясні фарби неба, рослин і водоспадів та ярке забарвлення істот, що там жили. «Яскравий» радував очі та давав відпочинок від постійної темряви Лабіринту.
«Сніжний» Світ, з білим нальотом, що вкривав всі поверхні, нагадував мені зимовий іній; «Іграшковий» був подібний до лялькового Світу, тільки замість довгоногої красуні Барбі, його населяли різнокольорові павуки, з якими я навчився тримати обережний нейтралітет.
Та найбільш полюбився мені Світ, який я називав «Сховищем». Пам'ятаю, коли вперше опинився в ньому, на очі мої навернулися сльози – настільки безтурботним і вмиротвореним він був, цей Світ, що здавалося – саме він і є єдиною справжньою реальністю, а Лабіринт Нескінченних Світів – просто страшний сон.
Безкрайній темно-зелений луг тягнувся аж до обрію, наскільки вистачало огляду, і на ньому стояла всього одна споруда - висока будівля, схожа на вежу або маяк. Цей Світ я обстежував не кваплячись, поступово приручаючи його до себе та залишаючись в ньому на все більш довгий час. Луг і вежа – це все, з чого він складався. Але цього було достатньо, щоб відчувати тут повний спокій, затишок і безпеку. Роздивившись на вежу, я виявив кручені сходи, що тягнулися на самісеньку гору, прямо до невеличкого майданчика під самою верхівкою. І тепер кожного разу, опинившись тут, я піднімався ціми сходами на певну висоту – аж, поки Світ не починав труситися, як перелякана тваринка. Тоді я спускався і залишав своє Сховище, в надії, що колись таки воно доволить мені піднятися до самого верху.
Я помітив, що кожен Світ, в якому я опинявся, давав мені якесь уміння або чомусь навчав. Я міг обходитися без світла, їжі, води і повітря вже бо зна скільки часу, проте всі ці речі не дивували мене. Я просто відмічав свою нову здібність, яка могла знадобитись, щоб вибратися звідси. І відкладав її у своїй пам'яті.
Махбус з'являвся рідко. Я впізнавав його заздалегідь по сморіду та шумному важкому диханню. Тоді я засипав його питаннями, і на деякі отримував відповіді.
Так я дізнався, що раз у тисячу років Хазяїн Лабіринту влаштовує Велике Полювання, вистежуючи свою Жертву за допомогою лазутчиків-найманців - «кейжо», як називав їх Він, а за Ним і Махбус. Ці примарні створіння нишпорять Світами у пошуках відповідних кандидатів з єдиним критерієм - якнайбільшою кількістю снаги, життєдайної енергії. Отієї «везучесті», яка витягає своїх обранців з будь-яких халеп або утримує від потрапляння в них. «Співпадінь», «щасливих випадків», «збігів обставин» – всього того, чим я звик пояснювати випадкові події в своєму житті, за словами Махбуса, не існує, все має цілеспрямовану вибіркову природу.
Я не сперечався. Найголовнішим моїм везінням була Тіна, і незалежно від місії, покладеної на мене у цьому зв'язку, кращого та вдячнішого обранця годі було й шукати. Тіна була для мене всім.
Я намагався вивідати особисту інформацію про Хазяїна Лабіринту, але мій смердючий помічник ніс якусь нісенітницю. Наприклад, що Він – це вода в незліченних формах, найулюбленіша з яких – розсіяний туман, і для того, щоб Його упіймати, треба якось зібрати всю цю вологу до купи. Що Його неможливо роздратувати або вивести з рівноваги, оскільки Він не має емоцій, натомість чудово відчуває емоції інших і майстерно цим користується. Що його Світ, темний і мокрий, давно зник, і Він влаштував подібність його тут, у Лабіринті.
Але час йшов, а я продовжував бігти. Здавалося, цьому не буде кінця, бо ніщо не віщувало наближення порятунку. І це страшенно пригнічувало. Одного разу я настільки занурився у стан відчаю та зневіри, що припинив свій біг, розмірковуючи, чи не настав час все кинути. Мені стало до всього байдуже і, притулившись до цегляної стіни, я заснув. Здається, то був мій перший сон в цьому місці, і він цілком міг би виявитися останнім. Мені снився Він. Мутна сіра заволока дивилася на мене великими очами-дірами. І в тих дірах я з подивом побачив відчай і безмежний сум.
- Відпусти мене! – сказав я Йому. – Це занадто затягнулося. Ти виснажений, і я також втомився. Здається, полювання перетворилося на двобій, і це його останній раунд. Тож пропоную нічию.
Очі-діри дивилися, не моргаючи:
- Нічия не вийде… Так, я виснажений, і тому не маю часу вистежувати іншу Жертву. Ти приречений! Підкорись, і отримаєш нарешті довгоочікуваний спокій.
- Певно, я ще трохи повоюю…
Діри перетворилися на щілини, тепер в них була насмішка:
- Ну, тоді біжи…
Я проснувся від того, що мої ноги незручно впиралися в протилежну стіну – настільки звузився коридор Лабіринту. Та було щось набагато більш вражаюче: прямо переді мною сиділа вівчарка. Чи то було продовженням сну?
- Грета! Ти прийшла, розумниця… - я з насолодою тріпав вологу шерсть, заривався в неї обличчям, смикав великі мохнаті вуха.
Собака лизала мене в обличчя, а потім скочила і понеслась вперед по коридору.
- Грета, зачекай!
Я й сам не помітив, як підвівся і помчав за нею слідом. Мара розчинилася в темряві Лабіринту, та мій біг продовжувався.
Але тепер я відчував, що щось змінилося. Це був не просто сон - моя підсвідомість намагалася про щось мене попередити. Або до чогось підготувати. Насувалося дещо невідворотнє, і я вже знав, що саме.
Повільно набуваючи чіткості, в моїй голові з’явилися перші обриси мого плану визволення, абсолютно божевільного, та все ж таки реально можливого.
*** будь-який план кращий за його відсутність
Двері в «Електричний» Світ відшукалися швидко. На них була чорна пляма, десь на рівні гомілки. Хоча в той раз, коли я ледве отямився після відвідин цього Світу, ця пляма була як раз на рівні моїх очей, тож я встиг добряче її роздивитись. Пляма була витягнута донизу, немов хтось плюхнув на двері трохи болота.
Я відчинив двері і зробив перший крок. Потім другий, третій… Нічого! Жодного місцевого мешканця у вигляді електричної кулі не спостерігалося навкруги, і це було кепсько – бо ця зустріч була необхідною частиною мого плану.
Тіло моє, згадуючи страшний біль після контакту з електричним шлунком аборигена, рвалося подалі звідси, та дух мій був стійким.
Відшукати електричного мешканця треба було швидко, поки Світ не розпізнав в мені чужинця і не викинув на космічний смітник – місце, куди, за словами Махбуса, звалювався непотріб з усіх Нескінченних Світів Лабіринту.
«Подібне притягується до подібного», - подумав я, і став ганяти між пальцями електричні розряди. Дякуючи богові, мені це вдалося; я давно не практикувався у цій справі, тож побоювався, що забувся, як це робиться. Перетворившись таким чином на живця, я став чекати.
Хитрість вдалася: невдовзі на горизонті з’явилася блискуча сфера, яка стрімко наближалась. Я напружився і приготувався до болючої зустрічі.
Та, підкатившись до мене ближче, електрична куля сповільнила рух, а потім й взагалі зупинилася. Здавалось, що вона роздивляється на мене, міркуючи, що я таке.
- Гей, ти, електроклубок! – безцеремонно і навіть грубо звернувся я до неї. – Хіба ти не хочеш мене з’їсти?
Куля шипіла й тріщала, розкидуючись електричними розрядами, та не рухалась з місця. Я почав підстрибувати, розмахуючи руками, кричати, поводячись як божевільний – бо й гадки не мав, як можна денервувати електричну істоту і чи взагалі в неї існують нерви. Куля не рухалась і наразі була схожа на гігантську новорічну прикрасу, що виставляють напередодні Різдва великі супермаркети при вході. А я втрачав дорогоцінний час…
Я майже впав у відчай, та, схоже, вистава, влаштована мною, привабила подружку мого нерішучого приятеля. Навіть не зупинившись, величезна куля налетіла на мене, поглинувши хвилею світла і струму.
Важко описати відчуття, коли знаходишся всередині електрогенератора. Певно, це приблизно те ж саме, що сидіти на електричному стільці. Я кричав від шаленого болю, поки істота вирішувала, що має зі мною робити. Та, на щастя, смаки в цьому світі виявилися однотипними, тож мені не довелося довго страждати: куля виплюнула мене просто на рівну, мов скло, поверхню Електричного Світу.
Вже під наростаючу вібрацію я ледве доповз до виходу, вибрався в коридор Лабіринту та в знемозі привалився спиною до дверей. Лише зараз я зрозумів, наскільки ризикованим і небезпечним був мій план. Але будь-який план кращий за його відсутність. До того ж тепер я був зовсім не тим безпомічним Пітером, що колись вперше ступив на мокру цегляну підлогу Лабіринта Нескінченних Світів.
Мої тортури током були недаремні - результат перевершив очікування. Моє тіло світилося яскравим смолоскипом, руйнуючи навколишню темряву. Світло рвалося назовні, але я втримав його зусиллям волі і загнав глибше - бо ніяка частинка електричної енергії, сховищем якої я наразі був, не мала пропасти марно.
Я підвівся, і спочатку повільно, а потім все бистріш і бистріш побіг до останнього пункту мого призначення. Саме там мало все вирішитися, або на мою, або на Його користь.
***
Позаду почулося знайоме хрипле дихання. Я навіть не озирнувся.
- Що скажеш, Махбус? Прийшов провести в останню путь?
Бридкий смішок змінився кашлем:
- Це ще не найгірший варіант, повір! Набачився я різних «останніх шляхів», після деяких, бувало, трясло, як від лихоманки… А ти, я бачу, багато чому тут встиг навчитися… Тепер лише уяви, які можливості відкриються тобі у якості Хазяїна Лабіринту!
- А, так це заохочення перед боєм? – я вже не біг, а майже летів, як на крилах – ще одна нова здібність наостанок. – Мушу тебе розчарувати: на красуню-черлідершу ти не тягнеш…
Я зупинився, і Махбус по інерції налетів просто на мене.
- А ти не такий вже й старигань, яким намагаєшся здаватись! – прижмурився я на нього. – Зроби мені останню послугу – поклич сюди Його. Не хочу довго чекати…
Махбус вдивився в моє обличчя:
- Впевнений, що готовий до цього?
- Ні! – похитав я головою. – Але впевнений, що більш готовим я ніколи не буду.
Махбус кивнув і зник в темряві коридору. А я відчинив двері у Сховище. Якщо мені й судилося сьогодні зустріти свій кінець, то це мало відбутися саме тут.
Зелене поле коливалося хвилями, немов вітаючи. Я скинув взуття і пішов босоніж до вежі, насолоджуючись шовковистим дотиком трави. Ось і сходи. Я взявся за поручні і рушив нагору. І тільки пройшовши перший виток, відчув, як холодом стиснуло серце і ослабнули руки. Міцніш вчепившись у поручні, я озирнувся: низько над полем, торкаючись верхівок зелених стеблин, крізь відкритий отвір в колись безпечний Світ повільно заповзала густа сіра імла.
*** звісно, то ще був не кінець
Я намагався не дивитися вниз, але десь на середині підйому не витримав: підніжжя вежі губилося в тумані, він клубився і збуджено рухався, як розворушене зміїне кубло. Тож мій шлях лежав лише вгору. Але, чим вище, тим важче давалися рухи: серце билося несамовито, руки тремтіли, а ноги перетворилися на свинцеві тягарі.
І раптом я відчув Його голос. Саме відчув – бо це були не звуки, а думки, що крутилися в моїй голові, підлаштовуючись під мої власні:
«Певно, саме час зупинитися і нарешті прийняти невідворотнє» - ця думка цілком могла би бути моєю. Але я знав, що це не так.
- Хороший прийом! – схвалив я. - Але досвід Лабіринту не пройшов дарма – я вмію вирішувати задачі набагато складніші, ніж як відокремлювати чужу балаканину в голові від моєї особистої.
Імла тягнулася звивистими язиками нагору, а потім сповзала вниз по стіні:
- Треба було спробувати… – тепер це був шепіт, що йшов знизу. – Що ж, вимушений визнати, що такої жертви в мене ще не було. Знав би я, що з тобою буде така морока – наказав би кейжо шукати іншу. Тож давай поговоримо на рівних!
- Жертва не може розмовляти на рівних з мисливцем, - відповів я, долаючи черговий виток сходів. До заповітного майданчика залишалося зовсім небагато. – Тож, можливо, це тобі варто зупинитися і прийняти невідворотнє? А саме те, що я тобі не по зубах, а на нове полювання в тебе не вистачить сил.
- Ти маєш рацію… Але в мене цілком вистачить сил, щоб вбити тебе просто зараз. Якщо я не можу заволодіти снагою, навіщо берегти посудину, в якій вона зберігається?... Та я маю пропозицію, яка вигідна нам обом: як тобі ідея партнерства? Мені давно набридла самотність, та й Лабіринту Нескінченних Світів не завадить ще один Хазяїн. Я віддам тобі всі свої знання і вміння, а ти приведеш сюди жертву.
Я нарешті досягнув майданчика і з насолодою розтягнувся на ньому.
- Чому всі так наполегливо пропонують мені стати Хазяїном Лабіринту? Певно, для вас це вершина мрій. Ви навіть самі не помітили, як стали рабами цього місця. У вас більше нічого нема, навіть своїх Світів. А в мене є мій Світ і моє кохання, є донька, собака, маленький затишний будинок і камін у вітальні. Ти нічого не можеш мені дати, бо я вже все маю. Я просто дочекаюсь, поки ти сконаєш, а потім відправлюсь додому…
- А! Твоє кохання, авжеж… - Мені почулася зловтіха в Його голосі, але це було неможливо, якщо вірити словам Махбуса про відсутність у Нього будь-яких емоцій. – Певно, річ йде про Тіну?
Мені здалося, що вежа перевернулася догори дригом.
- Що тобі відомо про Тіну? – ледве вичавив я із себе враз осиплим голосом.
- Про Тіну я знаю все! Вона – відьма з твого Світу, а ще – мій кейжо…
Я скам’янів від цих слів, та рятівна думка, що це просто маніпуляція з ціллю позбавити мене віри та примусити здатися, повернула мене до життя.
- Я тобі не вірю! – крикнув я. – Ми знайомі з Тіною більше шести років…
- Саме тоді я і розпочав Велике Полювання. Тіна вже давно працює на мене, і треба сказати – я був завжди задоволений її роботою, тому щедро їй платив… З жертвами, яких вона приводила, жодного разу не було проблем. Але в цей раз вона помилилася, і має понести кару.
Я схопився і заметався по майданчику, як поранений звір:
- Це брехня! Якщо ти не доведеш, що в твоїх мерзотних звинуваченнях є хоча б частка правди – присягаюся, ти сильно пожалкуєш!
- Можеш перевірити сам… На її долоні – місяць, знак кейжо… хоча вона стверджує, що це знак Гекати, покровительки відьом… Приведи її до мене, і я виконаю свою обіцянку.
Зміст його слів повільно і болісно пропалював мій мозок. Тортури Електричного Світу були нічим в порівнянні з тим, що я відчував, усвідомлюючи почуте.
- Ти хочеш, щоб я привів тобі Тіну? Привів у якості жертви??
- Невже тобі її шкода? – Його шепіт заповзав моїми вухами, очима і ніздрями, а далі проникав у саме серце, розриваючи його на дрібні шматки. – Вона вистежувала тебе, як здобич, спостерігала за твоїми звичками, слабкостями і вподобаннями. Потім – «випадкова» зустріч в Центральному парку, трохи чар – і ось ти вже млієш від її погляду і ловиш кожен її рух… Отямся нарешті! Це все майстерно зроблена постановка… Їй все одно не жити – якщо це не зроблю я, доведеться зробити тобі. Бо коли ти повернешся у свій Світ, лише одна доба розділятиме тебе від смерті. Через двадцять чотири години твоя кохана дружина покінчить з тобою якимось одним зі стародавніх відьмівських способів, переданих їй прабабцею у спадок. І, можу запевнити, вагатися вона не стане. Бо ти для неї вже будеш не жертвою, а смертельною загрозою.
Я слухав Його і дивився, як імла, перетворившись на воду, повільно повзе стіною вежі до майданчика – туди, де я сидів, обхопивши голову руками і стогнучи, як поранений вовк. В природі туману – стелитися по низу, а щоб піднятися вгору, треба перетворитись на щось більш щільне. Саме на це я і розраховував, піднімаючись крученими сходами наверх і змушуючи підніматися Його. Все це вкладалося в мій план втечі з Лабіринту, не вкладалося лише одне – наразі ця втеча втратила сенс. Та мій розум відмовлявся прийняти цю жахливу новину.
- Але в мене залишився мій Світ! – відчайдушно, чіпляючись за соломинку, вигукнув я. – Моя донька і моя собака! Мені є заради чого повертатись…
Вода перетнула останній ряд цегляної кладки і розлилася майданчиком, зануривши мої ноги в лагідну теплу хвилю.
- Який Світ? - подив в шепоті здавався щирим. – Той, в якому не буде Тіни?... Чи той, в якому твоя собака приводить тебе прямо до мене?... Щодо доньки – до тринадцяти років вона буде звичайною дитиною, а після… Може, такою й залишиться, а може успадкує материнську сутність. Тоді я залюбки візьму її за Кейжо.
Вода огорнула мене шовковистою ковдрою. Придавлений важкими думками, я навіть не помітив, що вже занурився у велику водяну бульбашку, загрузнув в ній, як комаха в бурштині. Я відчув, як з кожної моєї пори повільно витікає життєва сила, як слабшають кінцівки і уповільнюється стукіт серця. Але лише тоді, коли я впевнився, що знаходжуся в самій Його середині, у самому ядрі – я відкрив в своєму тілі всі заслони. Електричний заряд вдарив по водяному монстру з силою електропідстанції невеликого містечка. І раптом Його не стало. Водяний монстр випарився, як роса на сонці.
- І що ти хотів цим показати? – почувся знайомий шепіт прямо біля мого вуха. – Що обізнаний у хімії? Ти розклав мене на кисень і водень, але я нікуди не зник, просто перейшов в іншу форму. Це ще далеко не кінець!
Я поклав руку у кишеню і витягнув запальничку.
- Звісно, то ще був не кінець, - погодився я і натиснув на зубчасте коліщатко. – А ось тепер вже точно кінець.
Вибух, що пролунав цієї миті, зніс верхівку вежі, і вона шумно впала на зелену траву.
- Ну, ось і все, - тихо промовив я сам до себе. – Вибач мені, Сховище, за зруйновану вежу! Взамін залишаю тобі трохи зайвого кисню…
Тільки опинившись біля отвору виходу, я зрозумів, що весь цей довгий час Сховище терпляче чекало завершення мого з Ним двобою. Так і мало бути, адже Світ не помічає чужинця в Хазяїні Лабіринту. Здається, зараз це був саме я…
***
Моя догадка скоро підтвердилася – вийшовши за двері, я ледь не впав, наткнувшись на скрученого в низькому укліні Махбуса.
- Хазяїн! – вигукнув смердючий раб, ревно вдаряючись головою об цегляну підлогу.
- Та встань ти вже… - промовив я і, підійшовши до стіни коридора, поклав на неї руки. Через хвилину стіна стала гарячою, немов пічка. Ще декілька хвилин – і холодна мокрота Лабіринту змінилася сухим теплом. Далі я зробив певний рух - і Лабіринт освітився сліпучим світлом. Я підрегулював його силою думки.
- Хазяїн! – заревів Махбус, скидаючи з себе мокру смердючу шубу. – Яка насолода!... Славитиме тебе тисячу років за твою доброту і щедрість!
Я навіть не знав, який саме Махбус здавався мені огиднішим – минулий зухвалий нахабник чи теперішній голий підлабузник.
- Ласкаво прошу за мною, Хазяїне! Якщо ти не передумав, я із задоволенням покажу двері до твого Світу…
Я зупинив його поглядом:
- Не варто, я знаю, де вони… Слухай, Махбусе! Мені дійсно треба ненадовго потрапити у мій Світ, бо маю владнати важливу справу… Залишаю тебе тут за головного. Знайди собі якусь одежу, але ніяких шуб! Якщо дізнаюсь, що постраждала хоча б одна невинна тварина – закрию назавжди в Електричному Світі!
Віддавши розпорядження, я рушив уперед. Дійсно, не розуміючи звідки, але я вже знав, куди мені треба йти - певно, це була привілея Хазяїна цього місця. Більше мені не треба було бігти, і це було досить дивно і незвично. Аж раптом за вигином щілини Лабіринту я чітко почув собаче гавкання. Одним стрибком опинившись за рогом, я побачив відкриті двері. А біля них стояла Грета і дзвінко гавкала. Побачивши мене, вона майнула в двірний отвір, немов запрошуючи приєднатися до неї. І лише зовсім трохи завагавшись, я зробив крок у свій Світ.
*** безумовний переможець
Я побачив їх відразу ж. Там, де й залишив. Під кленом, на галявині, вкритій жовтим кружком опалого листя.
Тіна збирала речі. Струшувала підстилку, складала доньчини іграшки. Її рухи, як завжди, були пластичні і граційні, сповнені прихованої сили, немов у дикої кішки. Маленька Джинні гралася з Гретою, її сріблястий сміх лунав парком різдвяним дзвіночком. Собака, перевернувшись на спину і смішно задерши лапи вгору, намагалася лизнути Джинніну ногу. Раптом вона завмерла і миттю схопившись, зібралася в тугу пружину, вперившись в мене поглядом. Тихо загарчала, не відриваючи від мене очей.
- Що ти, Грета? – здивовано вигукнула Тіна і, прослідкувавши за її поглядом, побачила мене.
Ніколи досі не бачив я в неї таких очей: на якусь хвилину вони стали величезними, як темні озера. В них хвилями плескався подив, який за мить змінився розпачем, потім страхом, а далі – розпукою. А може, це просто тіні від гілля клена мінилися в її очницях.
Я зробив крок уперед. Грета загарчала сильніш і привстала на задніх лапах. Ще один крок.
- Татусю! – Джинні з розпростертими руками кинулася до мене. – А де твої черевики?
- Пітер, нарешті! – тепер очі Тіни були такими, як і завжди, вони сяяли радістю, а в голосі лунало полегшення. Вона завжди вміла швидко себе опановувати. - А ми вже хвилювалися… Грета повернулася одразу ж, а ти кудись зник. Пора додому, Пітере!
Краєчком підсвідомості я відмітив, що вона не спитала: «Де ти був, Пітере?»
«Навіщо? – подумав я. – Вона чудово знає, де я був»
Я перевів погляд з Тіни на доньку, схопив її на руки і прижав до себе, відчувши тепло її дитячого тільця та биття маленького сердечка.
Разом з Джинні я крокував до своєї коханої дружини, до сенсу свого життя, до своєї смерті. Або до вічної свободи без неї.
Підійшовши майже впритул, я опустив Джинні на землю. Наші очі - мої і Тінини - здавалось, були з’єднані невидимим проводом. Електричним розрядом. Коридором Лабіринту Нескінченних Світів.
- Пішли додому, Пітере! – тепер ці слова звучали жалісно, як прохання. Вона вже розуміла, що програла, не виконавши свого Вищого Призначення, тож мала отримати неминуче покарання. І вона прийняла це, єдине – просила невеличкої відстрочки. Можливо, їй не хотілось, щоб все відбулося на очах у Джинні. А може, просто прагнула ще трохи побути у цьому Світі.
Грета, напружена, як натягнута тятива, витягувала морду, обережно обнюхуючи мене, немов якесь нове непередбачуване створіння.
Я м’яко взяв Тіну за руки, підніс до губ і поцілував її пальці, так, як робив це завжди. Потім перевернув її правицю долонею вгору – на ніжній рожевій, немов дитячій, шкірі сяяв маленький червоний місяць. Його легко можна було сплутати з зарубцьованим шрамом від порізу.
Я посміхнувся і знову зазирнув в її очі. В них була та сама бездонна синя глибина, в якій я тонув ось уже як шість років, кожного разу відчуваючи млість та власну благословенність – кохати цю жінку. Тепер я розумів, що то була ловинка, а Тіна в ній – принада. І все наше життя разом з нею, наші рожеві вечори та ночі, наповнені ніжністю і пристрастю, навіть Джинні – все це було театральною виставою, в якій мені відводилася роль жертви.
І Тіна розуміла, шо я це розумів. ЇЇ чари втратили силу, мара розсіялася. Я бачив, як напружилося її тіло, як затремтіли руки. Її ніхто не міг врятувати – ні магія, ні Він, ні Грета. Перехід самоусвідомлення від мисливця до здобичі – доволі неприємна річ.
Вона вдивилася в моє обличчя і все зрозуміла. Глибоко вдихнула і закрила очі, немов кажучи: «Я готова, коханий…» Принаймні, наостанок я хотів би почути від неї саме це.
Я міг за мить перетворити її на порожнечу. Або на подмух вітру. Або на осінній листок чи метелик. Міг відправити її в далеке минуле чи, навіть, у майбутнє… Джинні? Я міг змусити її забути Тіну і колишнє життя. Я міг все, що завгодно! Відчувати свою безмежну силу – найвища насолода…
Певно, всі можливі хімічні реакції заразом одночасно вибухали всередині мого єства, намагаючись залишити лише свій єдиний процес, один-єдиний рефлекс, що запустить моє подальше існування. Це тривало недовго.
Раптом я відчув небувалу легкість. Рішення було прийнято, а все інше відступило за обрій.
- Пішли додому, Тіна, - спокійно відповів я і підняв останню Джинніну іграшку, що зачаїлася серед барвистого листя.
Відійшовши від мене, Грета ліниво розвалилася на теплій землі, очікуючи завершення останніх хазяйських прибирань. Вона більше не відчувала від мене небезпеки для своєї хазяйки і тому була спокійна.
Листя з тихим шурхітом сипалося згори як вітальний гліттер. Призахідне сонце підсвічувало наші обличчя променями сценічних софітів. Не вистачало лише театральної завіси, оплесків вдячних глядачів та статуетки Оскар. На Оскара я точно заслуговував.
***
Тримаючись за руки, ми йшли до нашого дому з каміном у вітальні. Джинні бігла попереду, наввипередки із Гретою. Тіна сміялася, розказуючи щось жартівливе. Я стискав її руку і думав, що, якщо на світі і існує більше кохання, то точно що в іншій галактиці. І ще думав – як, з’ясовується, неважко стати безумовним переможцем, просто залишившись собою.
На доданок, я мав попереду ще двадцять чотири години щасливого життя.
