Світ без Бога

Горою підіймались двоє, а на вершині їх чекав Бог.

Юнак, що не прожив ще двадцяти зим, та старий, що з виду ходив цим світом без чверті століття. Хоч одежа місцями висіла на них шматтям, а шкіра була пошрамована після пройдених випробувань, вони підіймалися впевненою ходою і, попри різницю у віці, старий не відставав ні на крок. Вони мовчали вже впродовж довгих годин, йшли не озираючись і не сумніваючись у цілі.

Зненацька, порушивши мовчанку та не сповільнюючи ходу, старий запитав:

– Як думаєш, цей світ без Бога виживе?

Ділан на секунду зупинившись, втупився у зморшкувате обличчя, вкрите сивим волоссям ледь не по всій площині, та за мить знов перевівши погляд на майже непроглядну стежину рушив слідом.

– Не знаю.

Вони йшли великою спіраллю, що вела їх до цілі на вершині гори, а нижче скидалися менші плато з випробуваннями, що вони їх вже подолали. Під тією ділянкою шляху, яку вони проходили зараз, у метрах двадцяти нижче, саме розташовувалося плато з останньою перепоною. Там лежала, гниючи, химера – величезний скарабей брудно-смарагдового кольору із головою змії. Спостерігаючи як ця бридка істота за менш ніж чверть дня вже майже розклалася, Ділан вилаявся про себе: “Мерзотна диявольська потвора”.

Вони зайшли до рукотворного саду, розташованого під вершиною так, що до Громового плато залишалося близько двох годин ходу. Хоча і “садом” з першого погляду це місце важко було назвати. Невелика ділянка з трав'яним покривом, на якій знаходиться пару невідомих Ділану густих кущів, на які зручно спиратися спиною, коли сідаєш, та пару так само невідомих йому дерев, чиї густі, широкі крони добре затуляли від сонця. Та на цій лисій, абсолютно неживій горі, це було справжнім садом. У кожній такій місцевині, на які вони натрапляли під час підйому, стояв чан з крижаною, кришталево чистою водою і кошик харчів. Як мило зі сторони Бога було так дбати про тих, хто намагається його вбити.

Як завжди, Ільгір перший всівся на траву біля кошика й, розламавши, наче щойно випечений, хліб навпіл, заходився жувати його пожовтілими, та на диво вцілілими зубами. Ділан же, що усі попередні рази з насторогою відносився до цих “оазисів” посеред гірської пустелі, цього разу швидко припав вустами до чана і заходився пити. Наповнившись водою, юнак і сам присів на травичку коло старого і взяв із кошика шмат якогось в’яленого м’яса.

Ільгір вже скінчив їсти й, лишень трохи змочивши водою з чана вуста, стояв, розглядаючи дивні візерунки на стовбурі дерева і перебираючи у руці гілку вкриту п’ятикутними брудно-зеленими листками.

– Ніколи не задумувався, чому у світі все саме так?

Саме зараз рот Ділана боровся з неймовірно жорстким шматком в’яленої конини (як він визначив це на смак), саме тому його власник відповів не одразу.

– Ти про що?

– Не задумувався, чому певна раса отримала саме ту магію, яку отримала? Чому вульпи, не зважаючи на свій не дуже довгий вік і особливості проживання отримали не якусь, можливо, більш для них корисну матеріальну магію, а саме майстерність в ілюзії? Чому арахніди, раса, яку всі інші вважають найпотворнішою і незвичною, отримали надважливі здібності врачування і відновлення? Чому каліхти маючи майже непробивну шкіру і, в порівнянні з іншими, неймовірну силу, стали майстрами творення, що потребує неймовірної концентрації та обізнаності? І чому врешті решт люди, найнедосконаліший і найжорстокіший вид, стали руйнівниками? – Ільгір говорив майже шепотом, та під час свого монологу так стиснув гілку, що з неї сипалася труха. – Чому?

Ділан відклав шмат конини, що його він так і не зміг перебороти, і подивися на старого не без подиву в очах.

– Ну, лиси хитрі, їм властивий обман, а що до цього краще пасує аніж ілюзія? В павуків невелика популяція, і вони не можуть через постійні сутички втрачати забагато осіб палими, тож і мають собі врачування. Гіганти неймовірні одинаки й сильно відмежовуються від інших рас, тому створюють собі масштабні укріплення на випадок війни, хоча... – хлоп напружив мозок, звів брови до перенісся і, примруживши око, подивився вверх наче згадуючи. – Не пам’ятаю, щоб у новітній історії на гігів хтось нападав. А люди… Ну не знаю, в нас постійно ведуться війни, бойова магія часто стає у пригоді.

Під ногами в Ільгіра вже зібралася купка порохні з кори, а гілка в руках стала ідеально гладенькою. Він переламав її, і кинувши униз зі схилу, провів очима.

– Ти робиш висновки з наслідків, а саме у цьому випадку відповідь криється у причинах. Оселища вульпів знаходяться занадто близько до людських поселень, тож вони вимушені використовувати магію ілюзії щоб вижити. Печери арахнидів повні корисних копалин та ресурсів, на які часто зазіхають люди, через що арахніди змушені битися і потім у разі вдалого захисту лікувати поранених, а в разі невдалої спроби потім, протягом довгих місяців чи навіть років, відновлювати те, що люди в них забрали. Калітхи, бувши справді відлюдним та миролюбним народом (хоч по їх вигляду й не скажеш), повинні максимально відмежовуватись від інших масштабними спорудами та мурами, що їх без магії створити неможливо. А люди… – сивий нарешті поглянув назад на хлопця, що вже наминав залишену ним половину хліба, розмочуючи його у воді, щоб швидше закінчити трапезу. – Люди отримали магію знищення та руйнації, бо вони найжорстокіші створіння у цьому світі.

Ділан від такої неочікуваної кінцівки, цього, здавалося, логічного ланцюжка, вдавився. Трохи згодом, відкашлявшись, він втупив погляд в старого, що потирав коротку бороду пучками пальців, а у хлопцевих очах читалося єдине мовчазне прохання – “поясни”.

– Ти доїв? Йти не передумав? – хоч і замешкавшись на долю секунди, хлопець заперечно помотав головою, і старий зітхнув та побрів туди де починався останній відрізок шляху. – То пішли, розповім дорогою.

Юнак підхопився і, поправивши меч на поясі, побрів на вихід з саду.

Протягом наступної тисячі кроків Ільгір задумливо вдивлявся в далечінь, а Ділан в Ільгіра, постійно спотикаючись, стежка ж бо була зарослою, нерівною, і всипаною купою різнорозмірних камінців, а під ноги він поглядати забував. Нарешті старий продовжив:

– Розумієш, усюди має бути поганець…

– То Бог створив нас жорстокими й дав найнебезпечнішу магію, а потім вимагає покори та наслідування чеснот?!

– Ти знову мене не слухаєш, Ділане, ви були жорстокими, тому отримали цю магію. Та потім серед усіх рас створили таких як ти, тих, кому підвладна кожна магія, тих, хто були покликані об’єднати всіх попри їх відмінності. А зараз ти тут, за два кроки від того, щоб вбити Бога.

– Бог забагато мені завинив, – Ділан прискорив крок і пішов спереду. – Я довго готувався до цього і зараз не відступлю.

 Старий поблажливо всміхнувся, вдивляючись у стару обірвану куртку, що вже навіть ледь держала свою форму, незрозуміло як тримаючись на плечах юнака. “Цікаво, чи всіх вже молочних зубів позбувся цей нахаба?” – пронеслося в його голові.

Останній відрізок шляху вони подолали мовчки. Ділан все так же йшов, майже біг, а Ільгір спокійно крокував позаду, намагаючись роздивитись всю “красу” цієї лисої гори, та при цьому не відстаючи ні на мить.

Нарешті прохід на жадане плато показався з-за витків серпантину. Ділан спохмурнішав, але кроку не сповільнив, лише поклав руку на ефес свого полуторника. Ільгір лише якось з сумом зітхнув, що юнак списав на втому супутника. “Все ж він вже у старечому віці”.

Зупинившись за декілька сажнів до плато, Ділан все ж зупинився і глибоко вдихнув. Як би довго, на свою думку, він не готувався б до цієї зустрічі, та в нього щось занило під колінкою і закололо у грудях, збиваючи подих. Нарешті, зібравшись з думками, він покрокував на Громове плато.

– Ділане, що ти знаєш про Бога?

Від несподіванки Ділан мало не поточився, та все ж таки встояв на ногах, подумки облаявши старого. Відповідати не хотілося, та раптом у голові сплили слова послушників, яких навіть у Ділановому рідному містечку було немало:

– “Бог – це безтілесна, невразлива сутність, що подарувала людям життя. Він споглядає за нами, дає бідним, рятує знедолених та надихає зневірених. Він є справедливість”. – Ділан кинув оком у бік плато, після чого, знов обернувся до Ільгіра. – А ще, Він сьогодні помре.

Хлопець розвернувся і вийшов на Громове плато. Навкруги все виявилось не таким, як Ділан його собі уявляв, замість величної арени він наче ступив на велику лісову галявину. Під ногами в нього була пухка трава, що наче килимом застеляла усю територію плато. Подекуди росли дерева і кущі, ті самі що й у “садах” дорогою сюди, а кроків за п’ятдесят навіть розташувалося невелике озерце, на поверхні якого подекуди з’являлися невеличкі сплески води.

Усе ще шокований, Ділан витягнув лівицю, оскільки правою рукою все ще стискав меча, і спробував прикликати вогонь. В нього не вдалося. Правиця зіслизнула з ефеса, а юнак продовжив стояти, тупо вглядаючись у лінії на простягнутій долонею вверх лівій руці.

“Як? На плато магія мала повернутися, не може бути, ні, ні, НІ!”

Раптом, він закляк на одному місці й зміг ворушити тільки зіницями. Ділан почав шалено переводити погляд зі сторони у сторону, аж як йому перед очі повільно вийшов Ільгір.

Ось тільки це вже був не той Ільгір. Від розривів і пошкоджень на одежі не лишилося й сліду, а сама одежа сяяла тьмяним світлом, наче він тримав під сорочкою майже згаслу лампу. Постава вирівнялася, виставивши на показ його широкі плечі, а зморшки зникли разом зі старечим виразом обличчя, яке стало гладеньким і по-дворянськи витонченим. Та найбільше впадали в очі… Очі. Вони світилися. Світилися брудно-смарагдовим кольором, та не занадто яскраво, так, що в них досі можна було дивитися.

– То ось як? “... Безтілесна, невразлива сутність, що подарувала людям життя… Справедливість…”. Жодного правдивого слова. Треба буде нагородити послушників, як ми закінчимо з цим.

Він зробив декілька кроків у сторону, і провівши пучками пальців по стовбуру дерева, не звертаючи погляд на застиглого у безпомічності молодика, повів далі:

– Пам’ятаєш, Ділане, як ми вперше зустрілись за таких само обставин? Тоді ми чудово потеревенили, але зараз говоритиму тільки я. Я сподівався, що ти наберешся розуму, та з моменту нашої першої зустрічі ти став ще дурнішим. Рано чи пізно кожен з людських представників первородних закінчує свій життєвий шлях тут. Міняються імена, часи, настрої, та місце залишається незмінним.

Ільгір шепотів, та його голос лунав у голові юнака звуком сотні церковних дзвонів. Бог подивився назад на хлопця, і замовк вдивляючись в його злякане та нічого не розуміюче обличчя. Він мав, і хотів сказати набагато більше, та не міг.

“Ех, чому слова завжди залишають мене, коли я їх так потребую?”

Ільгір знов відвів очі, і ступивши від дерева пару кроків, продовжив:

– Я не створював людей, Ділане, я з’явився на цьому світі в той самий час, що й люди, лиси, гіганти, та навіть Вітер, Сонце та Місяць. З’явився на цьому світі лише з одним завданням – наділити вас магією. Так само як Вітер наділив вас здатністю дихати, Сонце зігріло, а Місяць дав відпочити. Всі наділені розумом представники цього світу на його початку володіли повним спектром магії, через що життя протікало занадто спокійно, інші види занадто миролюбні, а люди, попри свою жорстокість, занадто боягузливі.

Бог походжав зі сторони в сторону, і його повсякчас супроводжувала пара Діланових очей, що їх він ні на мить не зводив з того, кого колись вважав своїм наставником.

– Тоді я вирішив діяти. Лишивши людям бойову магію, з нею, я дав їм долю впевненості, що вони сильніші за інших. Цим я породив монстра. Монстра, якого мені так не вистачало, доки я нудьгував. Та люди захоплювали землі занадто швидко, тому я створив серед усіх видів таких як ти – первородних. Тих, кому підвладний кожен тип магії, і це було моє найкраще рішення. Люди продовжили вигравати битви, але почали подекуди й програвати. Деякі конфлікти заморожувалися, та деякі розгорялися з новою силою…

Він зупинився і поглянув на Ділана, очі якого, здавалися ще ширшими, а погляд в них відлунював ще більшим нерозумінням. Бог спочатку трохи спантеличився, та вже за мить мляво посміхнувся і відповів:

– Тебе напевно здивувало, що я зробив це через нудьгу? Так, знаєш, коли час не має на тебе впливу, ця циклічність починає з часом набридати, тож я мав себе якось розважити.

На цих словах Він підійшов до Ділана майже впритул. Юнак відвів очі. Зблизька дивитися у це смарагдове сяйво він не мав сил. Та раптом Бог вклав свою правицю у досі простягнуту ліву долоню Ділана, через що, хлопець, від несподіванки та величезного заряду магії, який він відчув у своїй руці, звів свої очі назад на Ільгіра. Джерело магії було таким потужним, що Ділану на мить здалося, що, скориставшись цим зарядом, він зараз вивільниться з магічних кайданів.

– Ділане, чи виживе цей світ без Бога? – Він продовжував дивитися юнакові прямо в очі, а той, хоч і не міг відвести погляд від Ільгірових брудно-смарагдових зіниць, периферійним зором помітив, що небо затягується хмарами, а по Його плечах починають бити великі краплі. – Відповідь на це питання – так.

Бог ще більше скоротив дистанцію між ними та почав діставати з юнакових піхов майстерно викуваного полуторника. Краплі дощу вже з усією силою, здавалося, били Ільгіра по плечах, та в той самий час ніжно падали на Діланове обличчя, зокрема зволожуючи пересохлі очі, бо повіки його не слухалися так само як і усе тіло.

– Та Богу без цього світу не вижити.

Ільгір зважив у руці меча та, ніби тільки помітивши зливу, що вже набрала повної сили, подивився вгору.

– Небо плаче, – тихо сказав Він, опускаючи очі на хлопця, і помітив, що крім крапель дощу, там з’явилися й сльози. – Та мені й самому шкода.

І різким рухом, по саму гарду всадив меча юнакові у груди. У той самий час Ділан відчув, як звільнився від оков, та тільки й встиг, що вхопитися за руків’я власної зброї, яка забрала його життя. Він повалився на землю й більше не рухався.

Небо прояснилося, та Бог ще довго стояв над хлопцевим тілом про щось думаючи, після чого опустив йому повіки та пішов назад тим же шляхом, який вони щойно пройшли. Пішки.

В той день, у черговому невеличкому містечку, одна людська дитина зрозуміла, що може використовувати кожен вид магії…

Кінець