Милосердя покидьків

1. Незваний гість — 2. Перше замовлення — 3. Батьківський подарунок — 4. Милосердя — 5. Помста

1

Людина, що незабаром мала померти, відкинула голову та протяжно застогнала.

— Так-так, мій драконе! — підбадьорливо прошепотіла жінка, затиснувши мерця спітнілими стегнами. Засмикавшись над дівочим тілом, він закотив очі та розкрив рота, немов викинута на берег риба. Через декілька поштовхів, чоловік затремтів та повалився поряд із коханкою.

— Зовсім не погано, як для старого! — підбадьорливо посміхнулася рудоволоса жінка, обтираючись ковдрою.

Віддихавшись, волохатий здоровань розплющив очі.

— Пішла геть!

Він дійсно був вже в літах, але ніяк не міг звикнути до того, що кобіти, які іноді ділили з ним ліжко, вже годилися йому в доньки.

Посмішка вмить зникла з обличчя рудої. Змією вислизнувши з під ковдри, вона швидко схопила одяг та навшпиньках вибігла з кімнати. Чоловік байдуже проводив коханку очима. Його вже не чіпляв її оголений зад чи татуювання у вигляді рози, шипасте стебло якої спускалося по хребту до самого крижу. Все, що декілька хвилин тому зводило з розуму та підсилювало бажання, зараз викликало не більше цікавості ніж муха на стелі.

Через деякий час, зрошений потом бадіка піднявся з ліжка і знайшовши напівпорожню пляшку вина, жадібно приклався до шийки. Він пив, як востаннє, не здогадуючись, що так воно і було. Звільнивши пляшку від кислої рідини, чоловік поплентався збирати розкиданий одяг. Зачепившись за шпагу та кинджал, через які нещодавно так граційно перестрибнула дівчина, він вилаявся. Мігель де Ернандес був дуже справний зі сталлю, але не після декількох пляшок вина, що були випиті у проміжках між бурхливим сексом.

З важкістю натягнувши штани, чоловік завмер посеред кімнати, розмірковуючи, чи не впасти йому знов на тепле простирадло, на цей раз вже виключно для сну.

Раптом пролунав різкий стук у двері. Це точно був не Гільєрмо, адже ввічливі манери слуги не дозволили б йому робити це так зухвало. Не було схоже і на жінку, яка могла забути щось зі свого мізерного гардероба. Занадто сильно для слабкої руки.

Поки Ернандес розмірковував про це, вимогливий стук повторився.

— Хто там? — запитав Мігель, роблячи декілька обережних кроків в сторону зброї.

Ніхто не відповів.

Чоловік підняв шпагу та кинджал з полу. Ледве руків'я останнього потрапила у долонь, старий відчув звичну впевненість та спокій. Принаймні його не вдалося застати зненацька. А зі зброєю в руках Мігель де Ернандес міг створити проблем навіть самому дияволу.

— Я питаю, хто там? — повторив чоловік. І знов йому відповіла лише тиша.

Цього разу вона тривала досить довго і Мігель вже вирішив, що незваний гість пішов. Але варто було Ернандесу перевести подих, як двері знов здригнулися під важкими ударами. Хто б там не був, він прийшов не з миром. До того ж цей хтось, був до біса сильним.

— Гей, бовдуре! — проричав чоловік. — Гарно подумай, чи треба тобі ломитися до одного з священних клинків його світлості Рікардо другого!

Знов тиша. Ані човгання чоботів, ані брязкоту зброї — нічого.

— Якщо ти з п’яну щось переплутав, то іди геть, поки я не відрізав…

Голос Мігеля потонув в гуркотанні, зірваної з петель двері. Слідом за нею у кімнату зайшла висока, закутана в плащ фігура. Старий воїн здивовано перевів погляд зі зламаної двері на того, через кого вона опинилася на підлозі.

— Вітаю, Мігеля де Ернандеса! — пролунав хрипкий голос. — Шостого, а подейкують, що навіть третього, клинка самого кардинала Рікардо.

Незнайомець відкинув з голови капюшон. Зі змішаним почуттям відрази та жаху Мігель витріщився на знівечене, мов склеєне шматками з декількох, обличчя.

— Хто ти в біса такий?

— Не впізнаєш? — криво, наскільки це взагалі буде можливо з такими губами, посміхнувся незнайомець. — Втім коли ми бачились востаннє я дійсно виглядав по іншому. Та й ти був набагато молодшим. Що ж, давай разом пригадаємо той день, коли ти вирішив стати дитиновбивцею!

2

Двоє сиділи в самому дальньому куточку таверни. Старший, що ховав дорогий камзол під непомітним плащем, поводив себе трохи знервовано. Він постійно кидав погляди на вхідні двері, які раз у раз впускали всередину голосних розбишак. І кожного разу багатій ставив руку на стіл, підпираючи та одночасно з цим — ховаючи обличчя. Він явно не бажав, щоб його побачили в такому місці та компанії. Її багатію складав скромно вдягнутий юнак. Настільки скромно, що його латана куртка взагалі здавалася переробленим армійським мундиром.

— Він повинен зникнути назавжди. — прошепотів заможній чоловік на вухо молодому співрозмовнику, вкотре обдавши міцним алкогольним амбре.

— Розумію. — зі знанням справи кивнув молодик, хоча насправді він і гадки не мав, як буде виконувати замовлення. Але у людини навпроти водилися гроші. А заради них Мігель Ернандес був готовий на будь-яку, навіть саму ризиковану, імпровізацію. В цьому йому доволі часто щастило.

Адже, наприклад, чим як не вдачею можна пояснити, що молодий ветеран, повернувся з війни Трьох братів та ще й на своїх двох? Вголос Мігель говорив, що так сталося завдяки його спритності та майстерності, яку мало хто очікував від сина свинопаса, у свій час, силоміць завербованого в армію короля Філіпа. Подумки ж молодик визнавав, що життям він зобов’язаний тільки сліпій вдачі. Саме завдяки неї війна закінчилась раніше ніж худий живіт Мігеля зустрів ворожий клинок чи кулю.

Однак, після декількох років походів та привалів, штурмів та засідок, веселого, а іноді кровавого поділу награбованого, юнаку кортіло повертатися до батьківських свиней. Трошки понудившись мирним життям, в якому він тільки й робив, що витрачав останні гроші, Мігель зі здивуванням зрозумів, що з радістю відправився б на нову війну. На жаль, після перемоги найсправжнішого короля Філіпа над його рідними братами (будь-кого спитай — клятими самозванцями й взагалі бісовими дітьми), в країні запанував мир. Тож організовувати масову різанину ніхто поки не збирався. Що, однак, не заважало людям активно різати один одного в особистих сварах. Ось для цього специфічні навички Мігеля, повинні були стати в нагоді.

Тому спритний юнак звернувся до свого колишнього бойового побратима чи то на ім’я, чи то на прізвисько, Бром. Колись той прийшов в армію зі столичного нетрища і після звільнення, схоже, добровільно повернувся туди знов. Бром пообіцяв знайти Мігелю гарне замовлення. І ось невдовзі новоспечений фахівець по сумнівним справам (так його було представлено), з усією серйозністю на яку був спроможен, слухав гарно одягнутого чоловіка, що назвався Хуаном. Вдавалося це Мігелю не дуже гарно, тому що він мало цікавився плутаними поясненнями причин (які більше звучали, як виправдання) того, що мало бути зроблено. Йому потрібно було почути ціну за свою роботу. А її незнайомець ніяк не поспішав називати.

— Мій господар хоче, щоб він зник назавжди. — знов чомусь повторив Хуан. — Якщо ви розумієте про що я.

— Звісно розумію. — впевнено відповів Мігель. — Але зникнення сина графа Авалар…

— Благаю тихіше! — зашипів Хуан немов матір-кобра, що захищає виводок своїх немовлят. — Будь ласка, без імен та прізвищ. Мені казали, що ви досвідчений у таких справах.

— Звісно! — засмутився Мігель, проклинаючи себе за необачність. — Я хотів сказати що, зникнення такої людини буде коштувати не дешево.

— Мій господар це розуміє, тож назвіть вашу ціну.

— Ну… еее… вона стандартна для такої послуги. — ухилився від прямої відповіді Мігель. Він дуже боявся продешевити, адже розумів, що йому замовили жирну птицю. Але Ернандес і гадки не мав скільки, в такому разі, за неї просити.

— Стандартна? — Хуан здивовано підняв брови. — І часто ви організовуєте зникнення… — Він нахилився, якомога більше до уха співрозмовника. — … графських бастардів?

— З такою роботою я дійсно ще не стикався. — Мігель мусив визнати правду, розуміючи, що починає виставляти себе дурнем. — Але чув, що їх напівголуба кров, насправді така ж червона, як і в інших.

— Ну то добре. — погодився Хуан, який всім своїм виглядом давав зрозуміти, що хоче якомога скоріше залишити це місце. Він дістав щось з кишені та просунув під столом.

— Візьміть! Це ваш задаток.

Ернандес подивився під стіл і побачив, що багатій тримає у руці здоровенний ланцюг, нібито зроблений із золота. Мігель обережно взяв його в руки, насилу стримуючи себе від того, щоб спробувати метал на зуб.

— Не хвилюйтеся, воно справжнє. — посміхнувся Хуан, реагуючи на вагання юнака. — У мого господаря таких багато. Ви отримаєте ще стільки ж, коли з хлопцем все буде вирішено.

— З хлопцем? — перепитав Мігель. — А скільки йому років.

— Тринадцять. — відповів Хуан і уважно подивився в очі співрозмовнику. — Це має для вас значення?

— Еее… зовсім ні. — збрехав Мігель. — Кров у всіх однакова.

3

Ельза прибиралася на дворі, коли спочатку почула цокіт копит, а через деякий час побачила декількох вершників, що зупинились біля воріт. Серце жінки йокнуло майже як раніше. Зі зрозумілих причин граф Авалардо приїжджав не дуже часто. Але сам факт того, що він, не переховуючись, навідував свою колишню служанку та коханку в її власній оселі, в очах односельців прирівнювало Ельзу, якщо не до святої, то десь до членкині королівської родини. Хоча жінка і розуміла, що господар місцевих земель відвідував не стільки її, скільки свого бастарда, Енріке.

Вогонь пристрасті, що палав колись між Ельзою та її благородним коханцем давно зник. А ось любов до хлопця, який з кожним роком ставав все більше схожім на батька, зростала в ньому все сильніше. Батько і син могли годинами прогулюватись уздовж місцевої річки, відображаючись один в одному, немов у воді. Вихований найкращими вчителями, які відвідували дім Ельзи на замовлення графа, Енріке, з кожним роком, ставав все більш тямущим співрозмовником. Тож вони обговорювали все: книги, зброю, коней, і навіть, потроху, основні чоловічі теми – політику та жінок.

В такі моменти Хорхе відчував себе як п’яте колесо на возі, яке, до того ж, не крутиться на осі, а лежить собі зверху на сіні. Законний нащадок графського титулу і брат Енріке по батьку, дарма що був старший за бастарда. Ані розумом, ані зовнішністю він взагалі ніяк не нагадував особу благородної крові. Не врятовували, навіть, коштовні камзоли, в яких Хорхе супроводжував батька і які, на відміну від того ж клятого Енріке, сиділи на законному спадкоємці, як на корові сідло. Старий граф намагався, щоб брати хоча б товаришували, але прірва між ними була не тільки в їх положенні, але і в головах.

Авалардо стримано кивнув Ельзі та тепло обійняв хлопця, що вибіг йому назустріч. Хорхе обмежився льодяним похилом голови, навіть не намагаючись вилізти із сідла.

— Вітаю, синку! — пророкотав граф. Так, як він називав бастарда завжди чіпляло Хорхе, але сперечатися із батьком він досі не наважувався.

— Вибач, що давно не відвідував тебе, були справи на півдні!

— Ти був у поході? — з надією в голосі запитав Енріке.

— Мене турбує активність варварів на кордоні, тож треба було заручитися підтримкою гірських карлів.

— Тобі вдалося домовитися із цими впертими бородачами?

— Ну як каже графиня, навіть гірський народ пасує перед моєю впертістю. — засміявся граф. — Тож, так – ми домовились. І я привіз тобі дещо. Ось дивись!

Із манерою справжнього фокусника він заліз у камзол та дістав звідти щось замотане у тканину. Навіть Хорхе витягнув товсту шию, щоб роздивитись, що батько приготував для брата.

Енріке розвернув тканину і з придихом зважив у руці кинджал у піхвах.

— Батько, це неймовірно! — радісно крикнув він. — Справжня зброя!

— До того ж, виготовлена гірськими майстрами! — задоволено сказав граф. — Дивись сюди!

Він провів пальцем по руків'ю. Навершя клинка було прикрашено роззявленим черепом.

— Такий страшенний! — із захватом промовив хлопчик, виймаючи зброю із чорних піхов.

— І не тільки на погляд. — погодився граф. — Це зброя Тіней Жаху, особистих охоронців гірського короля. Кажуть, що їхні ведьмарі накладають на ці кинджали особливі магічні чари. Отже, хто першим після створення цього клинка, поділиться з ним своєю кров’ю, стає його господарем. В руках хазяїна клинок вражає без промаху і ніколи не повернеться проти свого справжнього власника.

— Ох! — видихнув Енріке. — То я можу поділитися з ним кров’ю і стати його господарем?

— Та ні! — засміявся старий граф. — Навколо темних клинків завжди вітає багато казок, але це не означає, що так воно і є насправді. Мені просто сподобався його зовнішній вигляд. Сподіваюсь у майбутньому ти навчишся справно їм володіти, не розраховуючи на примарні магічні сили.

— Навіщо тоді дарувати це зараз. — невдоволено пробурчав зі свого сідла Хорхе. — В кращому випадку він його десь посіє. А в гіршому заріже когось з односельців.

Граф кинув невдоволений погляд на свого старшого сина.

— Бо я так хочу! Тобі я б теж подарував зброю, але ти більше цікавишся нарядами, тож отримав у подарунок золотий ланцюг. До речі чому ти не надів його сьогодні?

— Він не пасував до сьогоднішнього камзолу. — потупив очі Хорхе.

— Пройдете в дім, батько? — запропонував Енріке. — Мати як раз приготувала овочевий суп, який тобі так подобається.

Ельза трималась осторонь, не заважаючи високородному батьку спілкуватись із власним сином. Часи коли їй треба було тільки призивно поманіти пальчиком, щоб владний граф, як зголодніле цуценя, побіг би слідом, залишились у минулому.

— Не сьогодні, синку. — з розчаруванням в голосі, відповів Авалардо. — Маю ще багато справ. Але, думаю, днями ми з Хорхе залишимось у вас довше.

Граф знов повернувся до старшого сина. Той спромігся видавити з себе щось на кшталт посмішки.

— Ну звісно ж, батько.

— От і добре. — граф поплескав Енріке по плечу. — Бувай, хлопче! Побачимось через декілька днів.

— Буду чекати, батько! До побачення, Хорхе! — Юнак весело помахав кинджалом братові.

— Прощавай, бастарде. — тихо промовив старший брат і ледве поворухнув рукою у відповідь.

4

Колеса старого возу скріпили так, що здавалося розбудять всіх навкруги. В довершення до цього, одно з них раптово голосно провалилось у яму.

— Заради драконової крові, можна їхати обережніше! — обурився Мігель, боляче вдарившись об щось тверде.

— Далі підеш пішки. — відповів візник, натягуючи поводи. Мовчазний супутник, якого надав у допомогу Болт, повинен був довести Ернандеса до пункту призначення. — Я розберусь із колесом і буду чекати тут.

Поправивши плащ, Мігель вистрибнув із повозки на вулицю – під нещадний дощ нічної грози.

— Прямуй он туди! — показав візник. — Тобі треба знайти п’ятий будинок, якщо рахувати із початку вулиці. Тільки поквапся!

— Та зрозуміло! — буркнув Мігель і зашльопав у нічну темряву.

Будинок він знайшов досить швидко. Він був доволі охайним і найбільшим на всій вулиці. І звісно ж там був пес. На щастя дощ загнав його у будку і той не одразу почув наближення незнайомця. Мігель перекинув через паркан декілька отруєних шматків м’яса. Собака була не навчена, тож чекати довелось не довго. Перемахнувши через паркан Мігель пройшов повз тварину, чиї лапи вже здригались в останніх судомах. Поколупавшись в замку, що був таким же безхитрісним як і померлий пес, чоловік легко відчинив двері. Схоже, все пройде як по маслу!

Опинившись всередині Мігель обережно заглянув в одну з кімнат. Там тихо спала літня жінка. Матір бастарда. Мігель пройшов далі по коридору і швидко знайшов спальню юнака.

Хоч Ернандес бачив старого графа всього пару раз у житті, та ще й не дуже близько, але навіть йому було зрозуміло, що хлопчик дійсно дуже нагадував батька. Такий ж тонкий ніс, такі ж самі брові та довгі чорні волоси, які зараз були неслухняно розкидані по подушці. Погляд Мігеля ковзнув по забинтованій долоні, що лежала у хлопця на груді. Судячи із скривавленого бинта рана була свіжою.

Раптом увагу Мігеля притягнуло чорне руків'я, що стирчало з під подушки. Чоловік протягнув руку й обережно доторкнувся до роззявленого черепа. Потрохи, стараючись не розбудити хлопця, він витягнув зброю з під його голови.

Внутрішньо присвиснувши, Мігель зважив у руці ідеально збалансований клинок. Звідки сільський хлопець узяв таку штуку? Мабуть, подарунок старого графа. Що ж, хлопцю він більше не знадобиться. Ернандес засунув зброю за пояс.

Раптом хлопчик відкрив очі. Рука Мігеля миттєво притулилася до його рота. Інша показала на ніж.

— Якщо твоя мати прокинеться, то мені доведеться її вбити. — прошепотів він. — Ти мене зрозумів?

Юнак налякано закивав головою. Його навіть затрусило від жаху, а внизу, біля ніг, почала розтинатися мокра пляма.

— Якщо хочеш, щоб твоя мати залишилась живою, то підіймайся і пішли зі мною! — наказав Мігель. — Спробуєш втекти або покликати на допомогу і ви з нею – трупи!

Удвох вони прокралися на вулицю, при цьому хлопець намагався рухатися навіть тихіше ніж його нападник. Він покірно йшов попереду і навіть першим переліз через паркан, не намагаючись втекти.

— Навіщо ти припер його сюди! — зашипів візник, коли чоловік та його полонений залізли у візок.

— Я не бовдур, щоб тягти до тебе його тіло, коли можна зробити так, щоб воно прийшло сюди самостійно. — огризнувся Мігель.

— Ну добре, то ти вб’єш його зараз?

— Займайся своєю справою. — проричав Ернандес. — А я буду займатися своєю.

Візник покачав головою та смикнув поводи. Візок рушив з місця.

Мігель подивися на переляканого хлопця.

— Хочеш жити?

Той часто закивав головою.

— Ну звісно ж… — ніби сам себе відповів Мігель і раптом швидко засунув кляп у рота юнаку. Енріке затрусив головою і замичав.

— А ну тихо! — наказав Ернандес. — Якщо будеш чинити опір я вб'ю тебе і повернусь за матір’ю. Але якщо будеш чемним хлопцем я відвезу тебе до Сірих людей.

Хлопець знов замичав щось незрозуміле.

— В тебе не має вибору! Ти повинен зникнути та присягаюся цицьками святої Кармеліти – ти зникнеш. Можеш обирати, яким чином: в холодній земляній ямі або відданим у володіння Сірим людям. Третього варіанту не буде.

Мігель дістав ніж і притулив його до шиї хлопця.

— Якщо обираєш землю – просто кивни і я встромлю його тобі в горлянку.

Хлопчик завмер. Мігель трохи відсунув сталь від юнака.

— Я так розумію, ми домовились про другий варіант?

Енріке нахилив голову на знак згоди.

Весь цей час, візник через плече спостерігав за тим, що відбувалося у візку.

— Так ми їдемо не у ліс? — із сарказмом запитав він.

— Ні. Прямуй до гавані. Там ще стоїть їх корабель.

Візник уважно подивився Мігелю в очі.

— Ти насправді хочеш віддати бастарда Сірим?

— Це не твоя справа. — неохоче відповів Ернандес.

— Якщо вважаєш, що таким чином виявляєш милосердя – ти помиляєшся. — тихо сказав візник, відвертаючись до коней. — Краще б ти його вбив.

5

— Тож, Мігель де Ернандес проявив, як він вважав, милосердя. — сказав бастард, плавно рухаючись по колу від націленої на нього шпаги. — Та віддав наляканого байстрюка до гільдії работоргівців, яких кличуть Сірими.

Енріке зробив ще декілька кроків та всівся в крісло напроти.

— Вони залишили мене жити, але знівечили так, щоб ніхто і ніколи не впізнав в мені нащадка славетного графа Авалардо. Щоб я ніколи не наважувався наблизитися до нього чи інших благородних сеньйорів.

Мігель мовчав, уважно слідкуючи за шпагою, яку Енріке поклав себе на коліна.

— Ти думав, що я зникну в рабстві, десь на кінці світу. — продовжував, тим часом, поневічений чоловік. — Але я вижив. Звісно ж, для цього мені довелося багато чому навчитися. І перш за все тому, як сприймати себе у дзеркалі. А потім – як вбивати. Це було складно, але я опанував обидві навички. При чому настільки гарно, що розшукав твого армійського товариша Брома, його візника, слугу мого брата Хуана, що передавав тобі гроші. А потім прийшов і за молодим графом. Мабуть чув, що Хорхе Авалардо, нещодавно, випав з вікна своєї спальні? Тож я залишив тебе на останок.

Мігель несподівано розсміявся.

— Досі вважаєш, що тебе замовив цей бовдур? Брат тебе ненавидів, але він був занадто боязкий та тупий, щоб робити таке самотужки. Це зробив твій батько!

Із задоволенням Мігель побачив, що виродок трохи збліднів. Це гарно. Чим більше його ворог перетворювався із загадкового зловісного незнайомця на звичайного, понівеченого чоловіка, тим більше зростала впевненість самого Мігеля.

— Замовкни! Не пригнічуй пам’ять про батька своїм чорним язиком, бо тоді твоя смерть може бути на такою швидкою. — наказав Енріке.

Мігель почув невпевненість в голосі бастарда. Він нервує! Це чудово!

— Графиня бачила його ставлення до тебе, тож проїла чоловіку мозок і врешті решт змусила піти на це. Він погодився на твоє зникнення, а дружина додала до замовлення полон та тортури. Так що знай, що коли тебе різали на шматки Сіри люди, вони робили це, тому що батько проміняв свого бастарда на жіночу волохату…

Енріке підвився з крісла і відкинувши плащ в сторону, вихватив шпагу із піхов. Такий варіант Мігеля повністю влаштовував. Звісно людина, яка змогла винести двері з петель, навряд чи могла бути легким супротивником, але і шостим клинком кардинала теж призначають не за вродливі очі.

Шпаги схрестилися. Ноги супротивників затанцювали по підлозі. Енріке не гаїв час на розвідку та пробні випади. Всю злість і всю міць він вклав в перші ж удари, ніби намагаючись просто переломити ворожий клинок навпіл або вибити його з рук. Але Ернандес був впевнений як в міцності своєї шпаги, так і в самому собі. Не зважаючи на те, що він був старший за нападника, рухався старий на подив легко та молодо. Високому та міцному Енріке не вистачало тієї смертельної грації, яка була у старого вояки. Тож, якби у кімнаті був би сторонній спостерігач, він би майже одразу побачив, хто більш майстерно володіє зброєю.

Незабаром, це стало очевидним і для обох дуелянтів, адже Мігель поранив Енріке спочатку в ногу, а через декілька хвилин зміг зачепити ще і руку. З такими пораненнями понівечений чоловік не міг протриматись довго. Тепер Мігелю залишалось зосередитись на обороні і чекати коли його противник ослабне та спливе кров’ю.

Енріке також це розумів. Тож він кинувся в останню атаку. Мігель спокійно відбивав шквал ударів то шпагою, то кинджалом, очікуючи коли противник максимально розкриється. І досить скоро такий момент настав. Енріке так зосередився на атаці, що майже забув про захист. Так буває, коли виснажений від поранень воїн намагається переломити хід бою, але замість перемоги, за звичай отримує смертельне поранення.

Ось і зараз, пішовши вперед, Енріке відкрився, підставляючи бік під кинджал супротивника. Той не міг не скористатися таким вдалим моментом.

Клинок ще не ввійшов у плоть, а Мігель вже знав, що удар буде вдалим. Аж раптом, замість того щоб відчути, як сталь розрізає шкіру, Мігеля самого пронизав дикій біль у руці. Із подивом Ернандес витріщився на свій кулак із зажатим кинджалом. Крізь нього сторчали десятки голок різної товщини та довжини. Вони, якимось чином, висунулись з руків’я кинджалу і практично розірвали долонь чоловіка зсередини. Забарившись від несподіваного болю, Мігель втратив пильність і Енріке всадив шпагу у противника, простромивши його наскрізь.

Дуелянти на декілька ударів серця завмерли один на проти одного. Після чого Мігель, созлизнувши зі шпаги противника, впав до його ніг. Бастард присів біля ворога та підібрав кинджал. Його руків’я виглядало, як раніше, і якщо б не скривавлена долонь Ернандеса, можна було б вважати, що ті голки були мороком. Здавалося, що скривавлений череп весело посміхається справжньому господарю.

— Із поверненням, старий друже. — тихо сказав переможець.

Мігель заворушився, намагаючись піднятись, але сили швидко залишали нього. Енріке нахилився над обличчям ворога, що помирав.

— Хочу, щоб останнє, що ти бачив в житті був огидний результат твоїх дій.

— Я сказав правду. — тяжко видихнув Мігель. — Слуга твого батька, що наймав мене на роботу розказав мені це… Старий граф любив тебе, але графиню він кохав більше. Настільки, що виконував всі її забаганки. Я… Я вбив би тебе без вагань, але вона хотіла, щоб ненависне для неї обличчя обов’язково потрапило під ніж Сірих людей.

Затухаючий погляд Мігеля знайшов скривавлений кинджал.

— Мабуть батько хотів дати тобі шанс. Бо коливався. І тому подарував цю зброю. Але замість того, щоб встромити його в мене тоді, ти обіссявся.

— Мені було тринадцять. — глухо відповів Енріке. — Але я, залюбки, зроблю це зараз.

Чорний кинджал прицвяхував Мігеля до підлоги, встромившись до ока. Вдруге за вечір старий воїн роззявив рота, немов викинута на берег риба, але вже не від задоволення, а від різкого болю. Його руки затремтіли, а ноги засмикались. Це у театрах вороги помирають, щойно їх торкається бутафорська зброя. У житті агонія людини може тривати довго. Іноді здається, що безкінечно.

Нарешті Мігель завмер назавжди. Скелезубий череп посміхався над його скривавленою очницею.

Виснажений боєм та пораненнями, Енріке відповз від померлого та сів на підлогу, спершись о стіну.

І на цей раз все трапилось не зовсім так, як він себе уявляв. Але ж трапилось. І це було найголовніше. В будь якому разі саме солодкі мрії про помсту допомогли йому не вмерти від тортур у Сірих людей. Дозволили не втонути, коли він вистрибнув з їх корабля у нічне бурхливе море. Не дали зійти з розуму, коли пірати, що виловили його, замість свободи, доручили вбирати лайно. Але і тоді жага помсти допомогла Енріке показати себе у бою, так що йому дозволили приймати участь у морських набігах. Згодом Енріке втік і від піратів та багато років скидався по світу, ставши найманцем. Бо на яку іншу роботу і життя міг розраховувати чоловік, чиїм обличчям лякали дітей та жінок? Втім гроші, які він заробляв вбиваючи людей, допомагали деяким жінкам заплющувати очі на його потворство, навіть у прямому сенсі. А іноді траплялись і безкоштовні виключення.

Руда тихо зайшла у кімнату. Обережно ступаючи поміж зламаними дверима, битим склом та завмерлим тілом вбитого Мігеля, жінка наблизилась до Енріке та присіла поряд. Бастард відкрив одне око та подивився на неї.

— Ти поранений? — запитала жінка голосом, який навряд можна було очікувати по відношенню до людини з таким обличчям.

— Трохи є… — відповів Енріке.

Жінка взяла простирадла з ліжка і порвавши їх на шматки, із знанням справи, почала перев’язувати пораненого. Енріке зобразив на обличчі посмішку.

— Я ще відчуваю на цих тканинах жар твого тіла.

— Ай, замовкни! – відмахнулася від недолугого компліменту руда. Через деякий час, вона додала ніби виправдовуючись:

— Я правда намагалася споїти та затрахати його так, щоб він ледве міг пересувати ноги. Але здоровань виявився міцним горішком – і в ліжку і, схоже, у вашому двобію. Треба було отруїти старого, як я зробила з його слугами та охороною.

— Ні, я повинен був вбити його самостійно.

— Так-так, кляте благородство. — пробурчала жінка. — Враховуючи, що він зробив, його треба було отруїти не такою милостивою отрутою, що я обрала для його підлеглих. Була б моя воля, він би вибльовував свої легені тижнями.

— Перед смертю він сказав мені дещо… — чоловік кивнув в сторону трупа. — Він сказав, що мій батько зробив це зі мною.

Руда пожала плечима.

— Ти довіряєш словам цього куска лайна?

— Я довіряю словам, що говорять на порозі смерті.

— Ти завжди казав, що твій батько любив тебе.

— Я так вважав.

— В будь-якому разі він помер. Тож ти вже не зможеш дістати його з того світу, щоб запитати. Тепер він залишився тільки тут.

Жінка доторкнулася до голови Енріке.

— То нехай він залишається в тобі таким, яким ти його пам’ятаєш. В цьому світі не так багато любові, щоб відмовлятися від неї, не маючи стовідсоткової впевненості.

Енріке подивився на чорний кинджал.

— Можливо ти маєш рацію. Цікаво, з яких пір у повії з’являються такі філософськи думки?

Руда посміхнулася і підморгнула Енріке.

— Кожного разу після того як гарнесенько кінчу.

— Він був настільки гарний в постелі?

— Ну він трахався, як в останній раз, тож…

— Ай, замовкни! — Енріке повторив слова жінки, навіть копіюючи її інтонацію. — Краще, допоможи мені піднятися.

Чоловік та жінка із зусиллям піднялися з полу. Енріке витягнув ніж з очниці Мігеля та засунув клинок собі за пояс. Удвох вони попрямували з кімнати. Вийшовши з будівлі, бастард та повія, обіймаючись, мов п’яні чи закохані, попрямували у нічну темряву.

FIN