Невгамовна Химера
Існує десятки різних способів вбити людину. Застрелити, зарізати, отруїти, розчленувати, обезголовити, спалити, втопити — і це лише найвідоміші. Не менше існує й способів, щоб вбити себе. Але чи замислювались ви колись, чи існує спосіб вбити Бога? Того самого Творця та безсмертну істоту. Я ось замислювався. Тобто, це чудово, розуміти, що ти — є улюбленим творінням Божим і що в твого створення є мета. Але чому ніхто не говорить про зворотну сторону? Щойно Він зрозуміє, що його творіння не виправдовує очікувань — страта. Надзвичайно ефектна та, безумовно, справедлива страта. Принаймні, на Його думку. Всемогутній Творець, якому ми завдячуємо життям, насправді, рідко намагається покарати своїх улюбленців. Але це залежить від сприйняття часу. Якщо для вас сотня чи дві років це багато, тоді так, Бог ду-у-уже милостивий.
Якщо ж Бог — всемогутній, як я сказав раніше, то як його вбити? Та чи взагалі можливо? Насправді, я просто хотів поговорити, але, якщо ви такі наполегливі, любі читачі, то я відповім. Скористаємось “Парадоксом Всемогутності”. Сподіваюсь, ви про нього чули. Якщо ми попросимо всемогутню істоту, в нашому випадку Творця створити камінь. Але не простий, а той, який Він не зможе підняти, то що ми отримаємо в результаті? А ось що — якщо Бог не зможе підняти камінь, він втратить свою всемогутність, однак, якщо Він не зможе створити такий камінь, то він і не був всемогутнім. Захоплююче, чи не так?
Головне з усього те, що в кожної істоти, буде вона самим Богом, ангелом, людиною чи взагалі тарганом — є своя межа. Ніхто не може бути повністю невразливим, ще й безсмертним. Навіть Ахілл мав п’ятку, через яку й помер. І таке місце є в кожного. Потрібно тільки знайте. Наприклад, моя слабкість — коти. Але не тому, що я вважаю їх милими і зарадити котика я готовий продатись Дияволу. Ні. В мене нестерпна алергія на шерсть, лише одного контакту з котом достатньо аби я зліг без сил на найближчі кілька діб. Тому, щойно новий знайомий вирішить сказати мені про наявність Диявола з хутра вдома — я негайно припиню спілкування. Щось ми трохи відволіклись. Отож, щоб вбити Бога треба: 1) знайти Бога; 2) знайти Його слабкість; 3) скористатись слабкістю. При необхідності перший та другий пункт можна поміняти місцями — порядок не надто принциповий. Думаю, не зайвим буде пройти матеріал та закріпити його.
Перша фаза. Знайти слабкість або Бога.
Отож, почнемо з того, що я поняття не мав з чого почати. Тобто, я, як і зазвичай прокинувся, але я розумів, що я під владою. Причому, все, що я намагаюсь зробити не має жодного сенсу. Я можу хоч все життя боротись, але щойно я здійсню, щось, що не сподобається Творцю — вмру. Дуже драматично, чи не так? Не те, що мене надто хвилює життя, але хотілося б прожити довше, аніж нездари навкруги. Йдучи на роботу, я часто звертав увагу, що біля мого дому валялися бідняки. Та й не тільки вони. Нічні чистки завжди проходили надзвичайно плідно. Хто така людина в сучасному світі? Не більше, ніж інструмент. Раніше, звичайно, приблизно три століття тому, так не було. Принаймні, я чув такі оповідки. Ніби, світ був казковим місцем, де людина та її особистість — цінніші за золото. Я б надав перевагу золоту, та не в цьому суть. Насправді, це більше суб’єктивні уявлення старих. Світ завжди був таким, але просто знадобився час.
Раптом, прямо в мене полетіло тіло. Я, з легкістю, ухилився, однак, все ще неприємний інцидент. Молода дівчина, саме нею мене намагалися збити, впала на бруківку. Її голова розбилась, а очі нажахано округлились, правильніше сказати, те що залишилось від очей. Частина шкіри на обличчі була здерта й можна було угледіти порвані м’язи. Живіт дівчини був роздертий, що було явно не через удар. Звідти витікали нутрощі, перемішуючись з кров’ю та брудом. Я поглянув на причину такого цікавого польоту. Нею виявився якийсь стариган. Дивно, що він не знайшов собі іншу жертву. Кидати в мене тілами — надто необачно.
— Ти! Ти! Ти! — надто вже злісно прокричав стариган. Я не зрозумів його наполеглевих викрикувань. Він кинувся на мене, намагаючись повторити успіх з дівчиною. На його жаль, він обрав не ту жертву. Я легко зупинив його, використавши дрібку магії. Взявши його за комір, я кинув його на землю. А після ввігнав підбір черевика прямісінько між очей. Стариган видав останній крик, що більше нагадував чавкання, та замовк. Я кілька разів порухав черевиком. Навіщо? Я й сам не знаю. Це приносило певне задоволення. Проте мене непокоїло збільшення кількості демонічних істот навколо. Не те, що вони мене нервували, але починати ранок з відмивання сорочки, мені геть не хотілось.
Було б непогано внести деякі корективи в цей світ. Наприклад, зайняти місце Творця та навести лад біля дому. Я міг би посадити чарівні лілії, або навіть, амарант, чудові квіти. Чому я не можу зробити цього зараз? Та насправді, я можу, однак, постійні біси навколо значно ускладнювали ситуацію. Противні мерзотники, виривали, топтали або спалювали рослини. Зовсім совість втратили, якщо вона в них була. Бог не втручається в це, мабуть, вважаючи, що ми самі впораємось з проблемами. Але світу потрібен хтось, як я. Той, хто буде достойним звання “Всемогутній”.
— Пане, прошу рятуйте! — кричав чоловік, що біг до мене. За ним гналась істота, яка віддалено нагадувала собаку. Одним потоком вогняного спектру, що займав добру частину вулиці, я знищив істоту. Власне, я виконав прохання, а про деталі говорити не варто. До того ж, вогонь очищає гріхи. Цей чоловік має бути вдячним. І це щонайменше!
Цікавих подій, на жаль чи на щастя, більше не було. Відверто кажучи, я навіть дещо засмутився — саме був настрій для малих бісенят. Але вони, схоже, одумались. Насправді, цікаво, як кількох фокусів достатньо аби змусити інших вважати мене сильнішим з сильніших. Можливо, це й спрацювало з Творцем. Він просто показав непросвітленим людонькам частину своєї сили, а вони самі вже додумали його всемогутність. Чи можна назвати це вірогідним? Цілком, адже жоден з нас не бачив, як було створено світ.
Я дійшов до офісу, де мене зустріла Джоана — моя щира прихильниця. Щоправда, з вчорашньої нашої зустрічі в неї поменшало рук та побільшало шрамів на обличчі. Я не пішов на завдання з нею, як Джоана сама мене й попрохала. Однак, я зустрівся з її злим та ображеним поглядом. Дивна жінка. Вона повідомила, що “бос” чекає на мене. Терпіти не можу буденні розмови про життя, а про роботу тим паче. А ось заступник “боса” був нічогенький. Він часто відпускав мені компліменти та неперевершено готував чай. Цінна навичка. Загалом, я — важлива людина на роботі. З моїм словом рахуватися буде кожен, окрім занадто самовпевнених. “Бос” щось обурено говорив про мою некомпетентність, мабуть, забувши, що саме завдяки мені компанія тримається. Полювання на бісів — складна робота, а ці дурники хочуть, щоб я не допускав жертв. Це неможливо, навіть якби я цього хотів.
Але найгірше, що ніхто не спробував захистити мою думку. Ось так, ти до них з усією душею, а вони навіть не намагаються допомогти. Сказали, що я жорстокий та безсердечний, але до таких компліментів я вже звик. Нічого, побачимо, як вони заспівають, коли потрібно буде знищити Верховного демона. Відразу ж прибіжуть до мене просити допомоги. Але, навряд чи я погоджусь, якщо, принаймні, троє з них будуть цілими та живими.
— Вирушай в Едем, — ніби вирок сказав “бос”. Едем — небезпечне місце, хоч колись то й був Божий сад. Біля нього постійно волочилися різні біси. Від низьких та немічних до сильних, які можуть завдати проблем. Вирушати туди — самогубство для недосвідченого інквізитора. На щастя чи на жаль, я таким не був. До того ж, саме в Едемі були створені перші люди. Й саме там Він приходив потеревенити з Адамом. Мені точно не завадило б навідатись до Райського саду.
Відсалютувавши “босу”, я покинув кабінет, який більше нагадував комірчину з різноманітною зброєю. Затхле та задрипане приміщення кожного разу створювало естетичну катастрофу для моїх очей. Покидаючи офіс, я помітив полегшення в очах колег. Звичайно, адже всі вони витримали б не більше години й це в кращому випадку. Згори я почув крик гарпій — вісників безодні. Раніше вони рідко бували біля людей, але після Рушіння Рівноваги все змінилось. Звичайно, говорю я про фігуаральне Рушіння, однак, ситуацію це не змінює.
Єдиною проблемою з путівкою до Едему було його далеке розташування. А я, на жаль, не фанат прогулянок. Тип паче, під руку з бісовими тваринами. Вдалині я почув пронизливий крик, який миттю спинився. Ймовірно, це був знак, що варто поквапитись. Нехтувати ним я не став. Останнім часом, все більше грішників вилази з Пекла, хоч по закону вони й не мали цього робити. Але про ті правила вже всі давно забули, навіть ті, хто їх створювали.
З багатьох доступних мені варіантів пересування, я обрав найпримітивніший — єдинорога. Звичайно, що виглядав він ефектно, але практичної користі мало. Якщо раптом потрапимо в засідку, то ця бідося лише стане на дибки та поскаче геть. Проте далеко не кожен наважиться напасти на того, хто зміг приборгаки Божого коня. Хоча і на рідкість безглуздого. В мене не було потреби мати власного коня, однак, я мав достойну колекцію різноманітної нечисті. Як бісової, так й ангельської. Було ще й трохи від людей, але вони були не надто цікавими.
Дорогою додому мене не стріло жодне бісове створіння, однак, маленькі потворні істоти, які віддалено нагадували фей, чекали в моєму будинку. Знищити їх ніколи не було проблемою, але сама їх присутність викликала невдоволення. Я регулярно встановлював захисні бар’єри, які мали стримувати непроханих гостей, проте з кожним днем раптових бісів лише додавалось. Навідатись в Едем, щоб попросити усунути проблему, буде однозначно не зайвим. Застрибнувши на єдинорога, я поплескав його по шиї. Кінь не дурний — зрозумів натяк, й виблискуючи копитами помчав по брудним дорогам. Я щиро сподівався, що нічого не вирішить завадити. Хоч Нижчі Демони і не вирізнялись особливим інтелектом, проте я не раз помічав, як паршивці намагались нашкоди подорожнім. Вони були абсолютно дикими та керувались лише власним голодом.
Я підганяв єдинорога, з надією, що він не буде дуркувати. Але мої надії виявились марними. Єдиноріг голосно заіржав, а потім впав. Я ледь встиг зістрибнути, інакше мене б розплющило тушею. Черево коня почало роз’їдати кислотним вогнем. Мене — оточувати Нижчими Демонами. Я не хотів стирчати на місці, але витрачати всі сили на дрібноту теж не було бажання. З великою ймовірністю, біля стін Едему я міг натрапити на Верховного Демона або ж на Архідиявола. Жоден з них не був бажаним, що думаю, очевидно. Вогняний спектр і біси навколо, ніби дикі тварини, налякано відступили. Я скористався затримкою та помчав геть. Власне, я був сміливим, але не безрозсудним. Я біг, не спиняючись, поки врешті-решт не зрозумів, що більше не витримаю. Довелось йти пішки. Я був посеред пуски, навколо мене були безкраї піски. Не надто радісне місце, для зупинки, чи не так?
Переді мною розпростерся банкет бісів. Між ними валялись тіла людей та, навіть, демоноподібних істот. Не перебираючи жертвами, вони шматували кожного, роздираючи на шмаття. Кров скочувалась по потворним тілам, капаючи на білосніжний пісок, який радо вбирав неочікувану рідину. Я бачив, як тіла жертв намагались втриматись тонкими сухожиллями та м’язами, які неприродньо розтягувались. Демони не вагаючись, роздирали їх, випорожнюючи тіла. Мерзенна картина. І саме до ненажерливих бісів мені й потрібно було йти. Бажання не було, але я не був тим, хто опиниться на банкеті, тому приин для хвилювання не було. Тіні поволі почали сповзатись до мене. Найлегший спосіб знищити когось — забрати можливість бачити. Звичайно, у багатьох з часом стають сильнішими інші відчуття, але ж для цього потрібен час. А я його не дам. Одним помахом руки я наслав Морок. Біси стривоженно заволали, користуючись нагодою я пройшов повз. Але, схоже, тварюки надто швидко оклемали та змогли налаштуватись на чуття. Пекельний Пес вчепився мені в руку, наполегливо тримаючись. Пекучий біль миттю пройшовся по всьому тілу. Я стиснув зуби, намагаючись не привертати уваги інших. Невже моїх молитв не достатньо, аби Він почув? Сповільнивши пса магією, я ввігнав електричний імпульс в його голову. Собака жалібно, мов сам Левіафан, заскулил, а потім його тіло розсіялось прахом. Я видихнув, затискаючи рану. Диявольські діти, ясно зрозуміли, що я переб’ю кожного за потреби. Вони гарчали, шипіли та стогнали — хто що міг, але відійшли з дороги. Жертовність ніколи не була зайвою, особливо, щоб продемонструвати силу.
Хоч я й був наділений магією, однак, хтось пожалів мені безсмертя. Й я навіть знаю хто. Єдиною проблемою впродовж подорожі було нестерпне сонячне проміння, яке, ніби, намагалось випалити з мене душу. Неначе потрапив в Пекельне Вогнище, чесне слово. Я ненавидів спеку, ненавидів сонце, але ось демони цим насолоджувались. Взагалі, мене можна було назвати знавцем бісів, можливо, навіть демонологом. Я знав про кожну пекельну тварюку більше, ніж сама тварюка. Цікаво, чи не правда? Щоб скласти власний посібник по демонам в мене пішло близько десяти років, проте воно того, однозначно, вартувало. Я отримав славу, визнання, гроші, які хоч не надто цінувались, проте зайвими ніколи не будуть, а головне — владу. Мені не сміли заперечувати чи скаржитись на роботу в Інквізиції, адже я завжди був першим, навіть якщо підставляв колег або змушував працювати їх одних з Верховними. Яке ж життя примітивне… Щойно в мене з’явилась хвилина вільного часу під палючим сонцем, як мене відразу потягнуло на роздуми. Яке марнотратство!
Не буду вас навантажувати, ймовірно, ви більше зацікавленні в темі посібника та в моїх стражданнях на пройденому шляху, аніж в моїх роздумах на тему тлінного життя. До моменту, як я підійшов до воріт Едему вже темніло. На шляху мені трапилось кілька Нижчих Демонів, проте настрою для них вже не було. Можливо, вони попелом розвіваються десь біля кордонів Ваала, міста розваг, наскільки його можливо так назвати, або ж змішались з піском та стали одним цілим. Теж доволі непоганий розвиток. Біля воріт Едему мене зустрів сам, яка честь, архангел Гавриїл.
— Не думав змінити зачіску? Довге руде волосся привертає багато уваги, — як ні в чому сказав мені архангел. Ніякої поваги, звідки їх взагалі понабирали? Я неоднозначно пожав плечима. Мене дратувала зверхність багатьох Божих істот. Звичайно, що Всевишній їх любить, але вони надто переоцінюють власне значення.
Райський сад сильно змінився відтоді, як вперше постав. Залізні високі паркани, здається, підкріплені магічними бар’єрами, навколо Дерев Життя та Знань. Ті самі, з який були взяті плоди для всього роду людського. Та й стіни Едему виглядали старими та не надто надійними. Якщо бісова орда захоче напасти — їх не вдасться стримати. Чому ж вони досі цього не зробили? А кому потрібен невеликий Едем, коли є весь світ в розпорядження? Та й ресурсів пішло б багато на те, аби згрупувати дурних бісів. Отож, потрапивши до Раю, я замислився, що мені потрібно шукати. Очевидно, що Адам був улюбленим Божим творінням, однак, я не знав чи пробачив Всевищий чоловіку гріх. Можливо, тут стоїть зв’язок з вищим керівництвом, чи, не знаю, меморіал пам’яті грішним?
Багато, раніше, фантастичних рослин зажурено в’яли. Схоже, Богу не вистачало янголів аби стежити за Садом. До речі про янголів. Я зустрів лише одного і той стояв на воротах, мені б не завадило потеревенити з іншим. Проте вони ніби крізь землю, мабуть, в саме Пекло провалилися. Шукати їх було б марнуванням часу, хоча його в мене вічність, якщо не більше. В будь-якому разі, квапитись не було куди. Я лише мляво оглядав Сад, що втратив рештки розкоші з тим, як прийшли сутінки. Я помітив, як з під різних кущів, обережно, ніби перевіряючи, почали виповзати піксі — демонські пустотливі істоти, які тільки те й вміли, що створювати проблем. Хотілось вірити, що ангельські санітари повпливають на подібний безлад.
Цікаво, а якщо спалити Сад разом з мерзенними духами, я буду героєм чи навпаки? А головне питання, чи допоможе це мені викликати Його? Сумніваюсь. Але одне я розумів напевне — Бог любив Адама і, вірогідно, досі любить. Інакше, навіщо берегти місце де з мешканців мілкі демони, кілька оленей і один архангел? Звичайно, що Сад — пам’ять про гарні часи для Всевишнього, коли він міг прийти на філіжанку чаю до Адама. Але зараз це не більше, ніж місце практики влучності. В моїй руці заіскрився невеликий спис. Різко кинувши я потрапив в крило піксі. Я невдоволено клацнув язиком — очікування були вищими. Наступний спис пронизав тіло піксі. Істота певний час намагалась звиватись, однак, швидко обм’якла. Я клацнув пальцями й списи розчинились в повітрі, ніби їх і не було, а тіло з глухим шумом впало в траву. Розважатись у гру в лучника я можу довго, але, боюсь, піксі скінчаться. Вони ще гірші за людей — вмирають, як мухи та й інтелект відсутній, нічого цікавого.
Зате, я знав, хто міг мене розважити — архангел. Навіщо ж ще на воротах сторож, якщо не для того, аби розважати гостей? Принаймні, це було дуже не виховано залишити мене самого шукати дозвілля. Гавриїл, непорушно, мов статуя стояв біля воріт. Він невдоволено покосився на мене, ніби на паскудного кота. Противні істоти. Однак, архангел мовчав. Я можу почекати, терпіння в мене достатньо.
— Чого тобі? — врешті сказав Гавриїл. Надто грубо, як для янгольської істоти. Я відповів, щось на кшталт: “нічого”. І продовжив свердлити його поглядом. Чомусь, люди, тай не тільки, легко дратуються від простого погляду. Спробуйте без перестанку дивитись на когось з хитрою посмішкою — станете психом в розумінні інших психів. По істині захоплива можливість, чи не так?
— Зайнятись немає чим?! — гаркнув архангел.
— Та так, Всевишнього хотів провідати, а його немає.
— Він не проводить сеанси, лише за крайньої необхідності, і тому, хто дійсно достойний зустрічі з Ним, — як мантру проговорим Гавриїл. Звичайно, що я знав, що Всевишній не дуже й хоче спілкуватись з кожним, особливо після Рушіння Рівноваги. Але Він міг би зробити невелике виключення спеціально для мене. Всього кілька хвилин, одна смерть і все — вічний спокій та жодних турбот!
— Кого ж ти охороняєш, що так невдоволено тут стоїш?
— Я охороняю ворота в Едем — Божествений Сад…
Він не встиг договорити. Його перервав голосний звук, який міг виникнути лише, якщо сурмити в Небесний Горн. Схоже, слизькі демонські кігті дотягнулись до чогось, здатного розбурхати когось значного гіршого, аніж когось з семи Князів або Самаїла. Здається, Гавриїл теж зрозумів, що Дияволові Діти розбудили Чотирьох. Я бачив, як на горизонті починає утворюватись червоний туман, темніший за той, який підвладний мені. До нас мчала сама Війна на червоному, мов полум’я коні. Грива жеребця палала чистим Першородним Вогнем, що ніс загибель, ще до появи самої Вершниці. Гавриїл став в бойову стійку, розправивши крила. Він тримав перед собою Вогняний Меч. Очі Війни та її коня палали загрозливим червоним. Туман Вершниці затулив небо над нами. Ми ніби опинились в пастці самої пані Темряви від якої немає порятунку. Війна засунула руку в туман, діставши з нього довгий, закруглений на кінці, меч.
Кілька секунд спливали, ніби століття. Я бачив, як Вершниця та Гавриїл стояли в очікуванні, завчасно знаючи результати поєдинку. Мені залишалось лише спостерігати, та й, по правді, бажання втручатись в смертельний танок я не мав. І раптом, час знову пішов, як зазвичай. Під крики мільйона мерців, які тягли руки з туману, Війна помчала на нас. Гавриїл взлетів, готуючись завдати удару з неба. Він різко, мов сокіл, спікірував на Вершницю, маючи намір пронизати тіло Вогнем, але Війна була швидша. Одним замахом вона відтяла архангелу голову. Та, окроплюючи кров’ю пісок, покотилась по схилу. Тіло Гавриїла, ніби хотіло наздогнати, впало слідом, прямо під копита Вершниці. Війна не звернув жодної уваги та просто переїхав сторожа Едему, ховаючи тіло, в Першородному Вогні. Яка прикрість. Те, що залишилось від архангела, неприємно чвакало, а підпалена шкіра, ніби роз’їдала саму свідомість.
Я склав руки в молитві. Можливо, не найкращий час, аби почати вірити, однак, я сподівався, що встигну. Зле ігжання коня наближалось до мене з жахливою швидкістю. Я закрив очі, особливо нічого не змінилось — темна пелена затуляла очі, але я вже не бачив швидку Війну. І раптом, мені прийшло прозріння! Навіть не фігурально. Я відкрив очі. Навколо мене була безкрая білизна, ніби пробудження після довгого сну. Мені доводилось прищурювати очі, намагаючись щось розгледіти, але навіть так спроби були марними. Не так я очікував потрапити до Раю, але вважаю, цілком достойно. Хто ж, як не я має гуляти по безкраїм пустотам Божественного Дому? Врешті, я зміг оглянутись навколо. Вдалині помітив ангельську, вірогідно, навіть архангельську, постать. Туди я й пішов. Живі архангели в наш час велика рідкість, особливо, якщо мруть вони, як піксі. Він теж мене помітив чи почув — точно не знаю.
— Рафаїле, вітаю, — з награною пошаною я привітався. Він кивнув, прискіпливо оглядаючи мене. І все. Які ж янголи нестерпні, коли намагаються поводитись, як янголи. Я не мав наміру чекати, поки ангельський півень вирішить звернути на мене, хоч дрібку уваги. До того ж, це не Гавриїл, Царство йому Пекельне — тут я його не спостерігаю, який виходив з себе за кілька секунд від буденної розмови. — Часом не бачили тут Всевишнього?
— Ні — це проміжний поверх, — лише і відповів архангел. Як же дратує, проте гаразд, можемо поговорити й так. Я зробив найбільш зарозумілий вираз обличчя на який був здатний та склав руки за спиною, пародіюючи Рафаїла. Я не надто добре вдавав з себе зануду — таким потрібно народитись, але, на мою скромну думку, достатньо для цієї комедії.
— Можливо, тоді підкажете де варто шукати? Гавриїл не встиг договорити, на жаль.
І знову різке ні, в додачу ще й незрозумілий погляд. Невже, я схожий на того, хто займався вивченням поведінки ангелів? Сподіваюсь, не схожий. Багато ангелознавців, як вони себе й прозвали, були роздерті на шмаття після жорстоких катувань Верховними. Демони ніколи б не відмовились дізнатись щось нове про безсмертних плашок. Довелося ще трохи пограти в вельможу з Рафаїлем. Ми стояли, вдивляючись в безхмарну далечінь. Я нічого не бачив, але, можливо, там дійсно щось було. Непогано було б, якби там виявився Всевишній або ж зброя проти нього, або разом.
Пролунав пронизливий писк, який лунав, неначе, з самої свідомості, занурюючись в кожну клітинку тіла. Архангел біля мене скривився — також відчув. Безумовно, щось сталось, навіть в тихій та, здавалось, безпечній місцевості.
— Тож, не зайвим було б відповісти, якщо ми в будь-якому разі в небезпеці, чи не так?
— Так. Він… занедужав, — неохоче сказав Рафаїл. О-хо-хо, то це ж чудова звістка, залишилось лише знайти, як потрапити в гості. Архангел стурбовано перебирав пальцями за спиною, намагаючись зрозуміти природу дивних звуків, що, ніби паразити оточували нас з усіх сторін. Липке відчуття, а для когось Божественного, як архангел, це, як смертельне випробування. Знати напевне я не міг, але почуття схвильованості, які читались в діях та голосі, говорили самі за себе.
— Жахлива новина. Чи можна його провідати?
— Якщо тільки знайдеш Ворота, але навіть я вже давно втратив розуміння простору в цьому місці, — приречено сказав Рафаїл. Позаду роздався шум, який нагадував марш. Марш Пекельних Легіонів, які насувались. Архангел стривожено розправив білосніжні крила — звичка кожної Божественної Пташки. Однак, звук небезпеки зник так само раптово, як і з’явився. Що ж, нехай буде так. Слів подяки Рафаїл не заслуговував, тому блискавичним рухом я опинився в нього за спиною, користуючись розсіяною увагою архангела. Легкий та вправний рух і за мить тіло лежало в моїх ногах. Шия неприродньо, навіть, для такої істоти, вигнулася.
Багато знаєш — солодше спиш. Таку приказку часто можна було почути в Інквізиції. Ніхто просто не уточнював причин міцного сну, навіть, якщо він буде вічним. Цікаво, куди потрапляють ті, хто не має душі? Рай, як такий, вже давно не існує, лише формально, а Пекло для грішників. Але куди потрапляють ангели й Бісові Діти? Невже вони просто повертаються додому? Якщо так, то непогано влаштувалися. Марш Пекельних Легіонів знову долинув до мене. Ймовірно, це було знаком, що пора покидати невідомі володіння. Склавши руки в молитві, я закрив очі. Сліпуче світло зникло на заміну прийшла непроглядна пітьма. Я стояв у власному домі, мілких духів не було помітно, що вже невимовно тішило. Я опустився в крісло, сподіваючись, що Пекельна погань дасть мені відпочити бодай кілька хвилин. Я не був затятим фанатом спортивного життя, але сьогодні мене змушували. Погляд впав на досі закривавлену руку. В мене зовсім вилетіла з голови сутичка з Нижчими Демонами. Я сильно жалкував, що тоді не віддав достатньо сил на їх вигнання. Неохоче піднімаючись з крісла, я, в напівтемряві, попрямував до столу. На ньому завжди валялося різне приладдя. Від звичайних бинтів до резервуарів зі святою водою, яка була найефективнішою зброєю проти бісів. Проблема була лишень в тому, що її запаси не безкінечні, тому доводилось користуватись з розумом.
Я відрізав шматок бинта та, не надто обережно, перебинтував руку. Вона в будь-якому разі загоїться, головне було, щоб вона не відпала раніше часу. Інше мене не турбувало. В поле зору потрапило люстерко, якого я раніше не помічав. Якщо хтось проник до мого дому, то доведеться переїжджати — небезпечно давати ворогу перевагу. В відображені на мене дивився я сам, однак, щось відрізнялось. Можливо, пошарпаний вигляд відрізняли мене від того, як я виглядав зранку, а можливо, справа була в зіницях, які були цілком залиті темною кров’ю. Чорні на чорному очі уважно вивчали мене. Невже це і був я? Чи лише видіння після укусу Пекельного Пса? Я знав випадки, як від одного лише контакту люди не витримували та сходили з розуму. Але ж, я синіший, я не маю так легко піддаватися впливу паскудних псів. Відвіши очі, я поглянув у вікно. На вулиці тинялися істоти, іноді збиваючись гуртом, іноді пожираючи один одного. Серед них не було нікого небезпечного для Інквізитора, але для звичайного смертного була смертельна небезпека. Я бачив, як кілька дітлахів панічно тікали від чотирьохлапої істоти з викривленим тілом та гострими зубами. В них не було шансів, але зусилля кращі, ніж нічого. Один хлопчик штовхнув іншого назад, прямо в лапи біса. Звичайно, що Нижчий Демон не був проти такої вечері, тому радо накинувся, роздираючи хлопця на шмаття. Те, що колись було хлопчиком, розлітаклось в різні сторони, забризкуюючи яскравою кров’ю бруківку. Я відвернувся, мені не було цікаво спостерігати за подібним. Воно чекало на мене кожного дня на роботі, іноді й я так само жадібно роздирав своїх жертв, смакуюючи тваринним страхом, який в них виникав.
На столі вже не було люстерка. Можливо, мені варто більше спати, а можливо, я щойно отримав підказку. Що лякає набагато більше за бісів? Звичайно, що я сам. Мені не було страшно зіткнутись з Верховним, з одним з Князів чи, навіть, Самаїлом, але відображення мене непокоїло. Чому ж? Бо я бачив в ньому себе. Я не заподію собі шкоди, якщо буду собою, але наскільки моя особистість буде в тому, що заподіє мені шкоду? А чи відвідували подібні думки Всевишнього? Чи хвилювався він зустріти когось, хто буде рівно таким самим, як він? Що б він тоді сказав? До того ж, він занедужав, а значить, чинити достойного опору не зможу, навіть при бажанні.
Я різко відійшов від столу, шукаючи на безкраїх полицях книжкової шафи один з написаних мною посібників. Незліченні дослідження демонів та їх природи, іноді були й про ангельських створінь, але вони цікавили мене значно менше. Головне, що я хотів — знайти закляття Часу, яке панувало навколо особистості Всевишнього. Кожне покоління зростало з Вірою, передаючи наступному. Авторитет Всевишнього запечатаний надійниною лінією Часу, розірвати, яку посилу лише Смерті.
Лише уявіть, він створив Адама за своєю подобою і, мабуть, бачив в ньому себе. Якщо бачити в кожному синові та дочці Адама відлуння Його, то не важко й з розуму зійти. І найлегше цьому запобігти — сховатись.
Друга фаза. Знайти Бога.
Я мав знайти ворота до Раю. Однак, жодних зачіпок в мене не було. Ангели, як я помітив, на рідкість дурні, коли справа доходить до чогось важливого. А демони не відрізняються гостинністю. Та й навіть знати не могли, де знаходиться вхід до Раю. Хіба тільки Пекельні Князі, а вони один з останніх варіантів для дружньої розмови.
Я почув, як у вікно щось прилетіло. Воно було схоже на тушу мілкої тварини, обертатись не хотілось, але довелось. Крізь брудне скло на мене мертвими очима дивилась цикада. Значно більша за звичайну. Вона чіпко вивчала мене, а потім біля неї приземлилась ще одна. Терпіти не можу комах, особливо настирних. Ці ж поводились ще й підозріло. За мить в вікно врізалась ще одна цикада. А потім кілька мух запомнили простір між ними. Все більше і більше комах обліпили вікно. Що ж, мабуть, настав час хвилюватись. Я прикріпив колбу зі Святою Водою на поясі, а поруч закріпив кинжал у формі хреста. На вікні ставало все більше комах, поки й зовсім не залишилось вільного простору. я почав швидко задкувати, упершись в двері.
Після чергової комахи, на вікні пішли мілкі тріщини. Діло кепсько. Я спробував відчинити двері, але мені не вдалось. А в них навіть замку не було, щоб не відчинятись. Обережно зібравши спалахи вогню на кінцях пальців, я доторкнувся до дверей. Це виявилось даремним. Тим часом, комахи все наполегливіше намагались пробити вікно. Я бачив, як до них доєднались й інші види, назви, який я не знав. Тріщин стало ще більше, деякі були малими, ледь помітними, інші ж навпаки — займали велику частину вікна.
Врешті комахи пробили вікно. Скло розлетілось на сотні уламків з голосним лязгом. Біля уламків лежали й поодинокі трупи комах. Деякі ще кволо ворушили лапками, але явно не були надто живими. Я розраховував, що неочікувані гості відразу нападуть, але вони мирно зупинились, оточивши мене. Не знаю, чи варто було цьому радіти. Невдові, я побачив причину дивної поведінки. Обережно спускаючись з повітря, ніби по сходам, до мене йшла Вельзевул. Одна з Князів Пекла. Друга постать в Пеклі після Самаїла. Скільки ж ще поважних осіб мені доведеться сьогодні зустріти? Босі ступні Княгині опустились на підлогу. Рідкі участки видимої шкіри були в жахливому стані, вони були покриті гнійними плямами та брудом. В пошарпаному каштановому волоссі Вельзевул я помітив кілька мух. Її очі, що нагадували очі комах структурою, чіпко вдивлялись в мене.
Схоже, настав час тікати. В одній руці я зібрав клуби пітьми та миттю застелив ними простір. Не гаючи часу я викликав вогонь, вдаряючи навколо. Я чув, як шум від комах зменшувався. А ще, я чув, як легко беруться полум’ям мої напрацювання. Вже було пізно рятувати книги. Користуючись заминкою Княгині, я вистрибнув у вікно. Я мав бігти, однак, зовсім не уявляв куди. За спиною пролунав невдоволенний наказ Вельзевул, який змусив мене негайно вирішити. Церква, а за разом офіс Інквізиції, ніколи не були безпечним місцем, але вона була кращим варіантом, ніж стояти на місці, чекаючи смертельної участі. Не подумайте, що мене лякала Княгиня. Я свідомо оцінював власні сили. Виснаження нікуди не поділось, а Вельзевул була в повному розквіті сил. Це неначе смертному спробувати піти проти Сатани. Звичайно, що шанси, які-не-які, будуть, однак не вище мінімальних. Свята вода або зброя, могли б нанести Княгині вагому шкоду, але не смертельну.
Я чув, як в мене за спиною лютувала Повелителька Мух. Мене переслідувала вже не лише її невелика зграя мух та інших настирних комах. За мною гналися цілі полчища, що змітали все на шляху. Не щадили вони, навіть своїх “побратимів”. Демонам незвичайні почуття емпатії чи любові. Мені на зустріч бігла компанія підлітків, за ними гналися кілька Нижчих Демонів. Не особливо замислюючись, я викликав полум’яний вихор, який змів їх з мого шляху. Тіла з противним хрустом догорали, перетворюючись на попіл. Я хотів вірити, що комахи надто повільні, аби наздогнати мене, але я помилявся. Сильно помилявся.
Вони належали Княгині Пекла, а значить не йшли в жодне порівняння з примітивними земними аналогами. Ніби списи, вони кидались на мене, готові пожертвувати життям. Я встигав ухилятись або знищувати їх. Однак, я не міг вічно протистояти їм. На щастя, на горизонті я вже бачив Церкву. Вікна були забиті дошками, як і розбиті вітражі. Двері були зачинені. Мені лише залишалось сподіватись, що не на ключ або на магічний ритуал.
Одним різким рухом я опинився біля входу, різко потягнувши на себе важкі двері. Вони неохоче піддались, пропускаючи мене в середину. За мною встигло залетіти кілька прислужників Княгині, але вони миттю згоріли, щойно перетнули кордон з офісом Інквізиції. Я розумів, що саму Вельзевул дешевим захистом в вигляді Церкви стримати не вдасться. Лише відтягнути невідворотнє. Моє дихання збилось, я чув відлуння, ніби всередині власної голови. Нікого не було поруч. Це було незвично — зазвичай, кілька працівників завжди залишаються в Церкві. Я глибоко вдихнув та видихнув. Мені не можна було панікувати, інакше буду похоронений на робочому місці. Подібної прикрості мені дуже не хотілось допустити. Я чув, як шум від комах за стіною наростав. Їх, ніби стало ще більше від того, що було під час мого переслідування.
Мені не було куди тікати, я міг лише прийняти бій. Але я зовсім не палав бажанням схрестити моє нічого з клинком Книгині. Я підійшов до вівтаря. На ньому ще горіли свічки, від яких йшов різкий запах. Як я його ненавидів. Молитись мені немає кому, провідника та Володаря Думки Живих, я нещодавно вбив. Що ж, я поквапився, визнаю. Однак, я зовсім не сподівався, що по мою душу прийде Княгиня. Я склав руки в молитві без особливої надій. Я чув, як стеля Церкви почала обвалюватись мілкими шматками. Вона ще трималась, але була близька до того, аби видати мене. Я швидко шепотів молитву, по моїх устах йшли Святі Рядки, але жодної сили я від них не відчував. Звуки навколо припинились. Різко та зовсім не правильно. За мить після пролунав звук Небесного Горну
Нічого хорошого для мене це не означало. Якщо Вершників Кінця Світу викликала Вельзевул, то ми помремо з нею разом. Вершникам плювати кого судити. Вони будуть вбивати кожного, хто трапиться їм на шляху та нести розруху, як і мають по правилам Священного Писання. Княгиня не була дурепою, тому я сумнівався, що вона причетна до виклику Вершників. Але я був впевнений, що вона вже втекла, не бажаючи помирати. Я також хотів тікати, але, щойно я покину Церкву, як опинюсь на долоні в одного з Вершників. Менше всього мені хотілось знову зустріти Війну. Наступна наша зустріч буде, дуже ймовірно, смертельною для мене. З кожним сигналом Горна зривалась печатка, яка стримувала Вершників. Залишалось ще двоє.
Я обережно виглянув на вулицю, крізь щілини дошок. По вулиці скакав білий, ніби місячне сяйво, кінь. На ньому з гордою поставою сидів чоловік, який нагадував чисту праведника. В його руках я помітив лук. Варто було йому лише натягнути тятиву, як темна стріла, налита кров’ю, з’являлась. Він недбало відпустила тятиву і стріла полетіла, потрапивши в дім, який колись був мерією. Будинок підірвався. Вершник весело розсміявся, натягуючи тятиву знову. Я чітко усвідомив, на вулиці на мене чекала ніхто інша, як Вершник Апокаліпсису — Антихрист.
Зустрічі з ним мені не уникнути, а Церкву він точно не пропустить. Його сила походила від Диявола. Зрівнятися з нею я міг, але лише якби був при повній силі та зброї. Мені потрібно було негайно тікати. Користуючись запасним виходом, я покинув Церкву. Саме вчасно, маю сказати. Вершник випустила нову стрілу, яка миттю знесла будівлю за моєю спиною. Я сховався за кутом, сподіваючись, що Антихрист не буде надто чіпко перевіряти. Мені пощастило — він був зовсім не таким, як Війна. Вона не дала б вціліти нікому, ретельно перевіривши територію. Антихрист лише розважався і я щиро сподівався, що цим він й обмежиться. Я почув, як він вистрілив в ще один будинок, в ньому були люди. Вони встигли лише закричати до того, як назавжди замовкнути. Що ж, тепер я знав куди пішов Вершник,а значить мені нічого не загрожує! Ось і чарівно.
Я покинув межі міста. Зовсім не хотілось опинятись посеред ночі серед Нижчих Демонів, але вони були найменшою проблемою. Якщо й вирішать напасти — краплі Святої Води буде достатньо, аби вгадувати. Мене більше хвилював Небесний Горн, який перебував в руках демонів і ті, бездумно, його використовували. Ймовірно, ті, хто викликали Антихриста та Війну, вже були мертві. Вдячність за зняття Печаті не входила в обов’язки Вершників. Якщо я знайду Горн, зможу уникнути виклику наступного Вершника й виграю трохи часу. Чорт, я б міг знати на певне, що варто робити, якби необхідна книга вціліла! Я пам’ятав на якій сторінці та в якому рядку були відомості про Божественний Час та Небесний Горн, але я дуже приблизно пам’ятав про що там йшлось. Відволікаючи мене від роздумів на мене стрибнуло щось, що віддалено нагадувало ангела. Істота випустивши кігті та розправши випалені крила, атакувала мене. Спалах. Лише обвуглені кістки та пір’я, що догорало залишилось від раптового гостя. Однак, я зовсім не знав, що це було. Жоден демон з відомих мені не виглядав подібним чином.
Чи, можливо, це був Полеглий Ангел, що не хотів йти в могилу самотнім? Я багато чув про них, але жодного разу не зустрічав — вони тримались осторонь, не наражаючи себе на небезпеку. Щось змінилось у світі й мене не покоїло, що воно дійде й до мене.
Після довгого блукання невідомими стежками я врешті вийшов на відкриту ділянку, яка була випалена вщент. Я бачив, як в землі застрягли стріли. Антихрист був тут, вірніше сказати, він з’явився тут. На землі, випромінюючи ледь помітне блакитне світло, лежав Небесний Горн. Я схопив його в, оглядаючи в передчутті. Інструкції, на жаль, не було. Знявши останні Печаті я почну Апокаліпсис на Землі, але я також зможу викликати Смерть. Вершник зруйнує закляття Часу та в мене буде кулька секунд втекти. Якщо все пройде добре, я займу місце Бога та зможу насолоджуватись вічним життям. Я ще раз огледів Небесний Горн, вагаючись — помирати я не хотів. Але, хто не ризикує, той не п’є! Я й так не п’ю, але в контексті це не надто має значення. Я голосно подув в Горн. Різкий звук, що розривав свідомість, заполонив простір. Я встиг побачити очерти Чорного Коня перед тим, як подути знову. Звук повторився, розриваючи моє нутро. Перед мною, виходячи з темного туману, вийшов Чалий Кінь. Вершник на ньому дістав з язиків туману довгу косу, яка виблискувала кров’ю. Смерть махнула зброєю, створюючи жахливий звук, який розрізав матерію. Я почув звук копит, що швидко наближався. Антихрист та Війна прибули до своїх соратників. Я загнав сам себе в пастку. Як неприємно. Але я відчув, як Смерть, викликавши інших Вершників, розрізала тканину Часу. Залишалось лише завершити почате.
Вершник на Чалому Коні помчав на мене, здійнявши косу. Одним різким ударом, мені мало знести голову, як звичайній ляльці. Я відступив назад, відчувши, як піднявся вище. Ще крок назад і я опинився вище. Ось вони — Небесні Сходи, що вели до Воріт. Не затримуючись ні на секунду, я помчав на гору. За мною миттю розсіювалась дорога, не даючи можливості наздогнати. Я чув, як Антихрист натягнув тетиву, але було вже запізно. Я опинився за воротами, міцно зачиняючи їх за собою. До мене ще долинали звуки, але віддалено й так, що й зовсім не було зрозуміло, хто й що каже. Вершники лютували, але швидко забули про мене, що не могло не тішити. Глянувши до низу, я побачив, як вони спустились з коней.
Схоже, в Передвісників Апокаліпсису планувалась нарада. Мені не було діла до того. Я огледівся довкола і бачив те, що будь-хто назвав би Раєм. Білі пухнасті хмаринки навколо, чисте небо, якого я вже давно не бачив. Яка мила картина. Єдиним, що псувала загальну картину, були темні згустки, які збирались в дедалі більші біля кожної хмари. Думаю, це не надто суттєво, аби затримувати увагу. Тобто, так, те, що Рай поволі згасає, може бути важливим, але я сумніваюсь в цьому. Поволі просуваючись вперед, я помічав істот, які нагадували ангелів, але були набагато меншими, розміром з дитину, та не мали повноцінного людського обліку. Замість голови, в них були кільця світла, що нагадували німби. Тіла, були подовженими та пронизані чистим світлом. Це були Начала. Повелителі земних стихій, вони також спостерігали за людьми та несли своє вчення. Вони не звертали на мене жодної уваги — були надто заклопотані початком Апокаліпсису. Що ж, не можу їх в цьому винити.
Мені траплялись різні істоти, але більшість з них була заклопотана справами. Лише один Серафим в золотих обладунках кинув на мене прискіпливий погляд. На його обладунках я помітив плями крові, яка ще не встигла засохнути, а обличчя було вкрито свіжими ранами, які невдовзі стануть одвічними шрамами. Звичайно, якщо ангелик не згине раніше. Я не сподівався знайти Всевишнього серед простих Чинів — не Божа то справа гуляти серед своїх слуг. Саме ними янголи завжди і були — просто прислужниками, які виконували Божу волю. Інша ж справа демони — вільні та грішні, вільні робити все, що спаде їм на думку. В межах допустимого, звичайно. Принаймні так було раніше, десь між початком створення Світу та Падінням Самаїла. А потім про правила почали забувати та й те, що називали Священною Рівновагою впало, залишивши в минулому всі спогади про порядок.
Хоч я і не міг зустріти Всевишнього, просто гуляючи Раєм, я мав ідеї, як витягнути Його з безпечного місця. Не впевнений чи було б достатньо вбити котрогось з ангелів, щоб викликати Бога, йому, ймовірно, було б просто байдуже. Але якщо говорити з Ним, то існувала ймовірність почути. Звичайно, що лише чути мені було не достатньо, але щоб отримати запрошення в гості потрібно принаймні раз поспілкуватися. Навіть, якщо спілкування не приносить жодному з вас особливого задоволення.
Я відійшов в бік, до краю. Мені не потрібні були ангели навколо — зайві вуха потрібно відрізати, а бажання в мене не було. Склавши руки в молитві, я закрив очі. Щось надто часто я почав цим займатись, потрібно швидше закінчувати. По моїм устав полетіла мовчазна молитва. Він точно мене чув, як і кожного, питання було лише у відповіді. Відповідав він, воістину, рідко — раз чи два на століття. Спроба мені нічого не коштувала, як і Йому відповісти. На щастя, удача була на моїй стороні. Я відчув, як тіло розсіялось на сотні маленьких шматочків, а потім разом зібралось в ціле. Жахливе відчуття. Відкривши очі я побачив чисту порожнечу. Попереду, в темних, довгих одежах стояв Він.
Третя фаза. Вбити бога.
Я не міг бачити Його обличчя, але безмежна сила, яка йшла від Нього говорила сама за себе. Я, обережно, не без опасіння, підійшов ближче. Що ж змусило Його відповісти саме зараз, невже захотів особисто зустріти того, хто почав Апокаліпсис? Чи того, хто вбив його любого Архангела. Варіантів, насправді, багато, але я, ніби, все ще був його творінням, яке йому мало бути соромно знищити.
Він дивився на мене, я відчував це. А ще, я відчував Його вразливість. Він боявся мене. Нахиливши голову в бік, я чітко вдивлявся в темінь перед собою. Це точно був Бог, однак, щось змінилось у Всемогутності. Всевишній не квапився починати розмову, значить, будемо чекати. Я терпеливий, з рештою. Після десятків років очікування, кілька ефемерних хвилин були дрібницею. Час, що непомітно спливав, змушував замислитись. Я знав, що Він знає мої думки. Принаймні, я мав так вважати. Але я так не вважав.
Якщо Бог знає кожен крок, кожну дію, кожної істоти, то чи маємо ми право вибору? Чи залишається наша воля, якщо кожна дія вже вирішена наперед, задовго до народження? Звичайно, що ні. Але писати і контролювати сценарій для кожного життя, мало б бути надто виснажливо, навіть для Нього. Легше пустити все на самотік, а потім сказати, що шляхи Господні несповідні. Зручний та завжди працюючий варіант. Можна знищити хоч все людство, а потім з сумним виглядом сказати, що це все було заради Вищого Блага. І, звичайно, віряни в це повірять, забувши про всі незгоди.
— Сину Мій, я знав, що ти прийдеш, — врешті сказав Він. Його голос прозвучав в моїм свідомості. — І я знаю ціль твого візиту.
— Тоді, думаю, не варто затримувати один одного, — сказав тоді я й дістав з поясу кинжал. Я був готовий прийняти бій, а ще я відчув, що Він розгубився. Невже, Він помилився в своїх Божтх знаннях? Байдуже — я прийшов не для того, аби зрозуміти його.
Я кинувся вперед, намагаючись всадити лезо туди, де мало б бути Його серце. Він встиг ухилися. Прикро, але не смертельно. Я наніс новий удар, потрапивши в широку тканину рукава. Він намагався відійти від мене, відгородитися магічним бар’єром, але не врахував, що я був швидшим за магію. Я опинився біля Нього, знову наносячи удар й знову промахуююсь. Він був спритним, в цьому я не міг сперечатись. Знову кидаючись в атаку, я почав збирати язики вогню в іншій руці. Й коли Він спробував ухилитися, перед ним постала Вогняна Завіса. Його затримка дала мені перевагу, я встиг всадити лезо в його ліву руку. Все ж таки, Він встиг підставити її під удар, рятуючи грудну клітину. Тобто, я все ж таки, був правий. В нього теж є серце, без якого він помре.
Тиша навколо неприємно овивала мою свідомість. Лише тяжке дихання було в тому просторі та звуки Пекельного Металу, який розсікав повітря. Саме з нього й був зроблений кинжал в формі хреста. Іронічно, чи не так? Насичена червона кров падала в темну порожнечу під ногами. Він стис поріз правою рукою, задкуючи. Перевага була цілком на моїй стороні. Однак, я ще не бачив його сил, які могли в момент перемінити баланс. Я нову кинувся вперед, але за мить до того, як лезо мало зіткнутися з Ним, я перекинув кинжал в іншу руку. Він не очікував, тому напоровся тим, де мало бути плече, на гостре лезо. Його різкий крик, що був, ніби, крик самого Диявола, прокотився простором. Жахливий звук, мені довелось зупинитись, прикриваючи вуха. Він виставив правицю вперед , збираючи згустки магії. Кепські справи. Я пірнув в темряву, за мить до удару, який мав мене вбити. Кінці волосся покрились темним вугіллям, яке повільно, ніби паразит, рухалось вище. Потрібно було негайно нейтралізувати заклинача. Виринувши з пітьми, яка мене приховала, я опинився у Нього за спиною. Збираючись всадити клинок йому між лопаток, помітив, як на мене насувається магічний потік. Ухилятись було запізно, лише виставити захист. Я викликав червоний серпанок, що складався із забраних мною Душ. Вони прийняли удар, з глухим шипінням та стогонами, захищаючи мене від смерті. Коли я обернувся Він вже стояв далеко.
Всевищій левітував в повітрі, а за його спиною утворились прозорі, ілюзорні сині крила з чистих потоків магії. Вій приймав свою Істину форму. В мене були лічені хвилини, щоб вбити його до того, як Він вб’є мене. Навіть Самаїл не був достойний бачити подібне, а він був перших, хто збунтувався проти Всевишнього. Скликаючи Пітьму до себе, я готувався нападати. Очікування могло коштувати мені життя, але бездумний напад однозначно забрав би його. Клуби темряви в моїх руках з загрозливим шепотінням переливались. Навколо Всевишнього витали потоки Чистої Енергії, з якої було створено світ. Один удар і я — труп. Я відштовхнувся від порожнечі, підлітаючи до Нього. Він направив в мене стріли з Енергії. Вони розсікали простір, й мали розсікти мене. Випустивши темряву на не надто надійний захист, я випустив частину Душ. Їх було не так легко знищити, як Пітьму. Я відштовхнувся від темряви, підлітаючи до Нього. Одним ударом я влучив туди, де мало бути Його обличчя. Він тяжко закашляв. Чиста Енергія навколо почала розсіюватись, але вона досі несла загрозу. Всевишній полетів до порожнечі, Його тіло з небезпечним гуркотом впало.
Не вагаючись, я кинувся до нього, виставивши вперед кинжал. В мене було не більше кількох секунд, а Час в цьому простороті не піддавався моєму контролю. Всі м’язи тіла були на межі, я відчував, що я близький до смерті. Приклавши останні зусилля, я випередив Його. За мить до того, як Він встиг підвестись, я ввігнав лезо в його грудну клітину. В серце я не потрапив — Він все ще був живий. Але Він вже не міг підвестись. Підошвою чекевика я притис його. Сам Бог лежав в мене під ногами. Неймовірне відчуття. Я чув, як Чиста Енергія позаду мене кінцево розчинилась, Він вмирав. Він намагався зібрати нові сили в руках, але я притис Його сильніше, змушуючи розсіяти їх. Насичена кров впливала на простір навколо — він набував червоного відтінку.
— Ну, що, старий, є що сказати? Чи твої Божі Шляхи вже все за тебе зробили? — запитав я, глузливо посміхаючись. Він лише щось прохрипів. — Я тебе не чую-у-у-у!
— Я… кгх-кгх… думав, що ти хочеш… кхрг-кхрг… порятунку… чи прощення… — сказав він. Я голосно розсміявся на таку заяву. Невже він дійсно вважав, що мені потрібно прощення за початок Апокаліпсису чи за всі смерті?
— Старий, можливо, ти й створив мене, можливо, я й мав служити тобі, але я ніколи не був тим, ким ти мене бачив, — з насмішкою я йому відповів. Вій був наївним, навіть надто, для такого, як він. — Скажи мені краще, ось що, як ти залишався головним стільки років, якщо здолати тебе було не так вже й складно?
— Печать… кгх-кгх… Часу… — з сильними зусиллями все ж таки прохрипів бог. Я примружив очі, закинувши голову назад. Старий був на рідкість самонадіяним. Для тих, хто не надто знайомий з базовими законами Магії, поясню. Час — невідома матерія, яку неможливо здолати, ніхто достовірно не знає, як він працює. А наклавши Печать Часу на щось чи на когось, воно стане невразливим та вічним. Накласти таку Печать, практично неможливо, лише “Всемогутній” був на таке здатний. А після того, як Смерть розрізала матерію Часу, бог втратив всю перевагу. Захопливо, чи не так? Ця Печать мала й зворотну сторону, “Всемогітній” не міг впливати на світ за межами свого простору.
— Ти навіть не мав сил були всемогітнім. Це ж жалюгідно! Поки ніхто тебе не бачив, ти був невразливим та всесильним. Це так… по-дурному.
— Ти ж ангел, Азріїле! — хриплячи, але все одно голосно вигукнув, він.
— Ні-і, я — Бог, — з цими словами я дістав клинок з грудей бога та ввігнав ще раз, але вже в сердце. Він видав останній важкий хрип, різко смикнувши руками, а потім завмер назавжди.
Я вдоволено підвівся, оглядаючи свої нові володіння. Можливо, мені і пощастило були улюбленцем бога, але богу дуже не пощастило мати такого улюбленця. Ой, я, мабуть, зовсім забув представитись. Мене звати Азраїл, ангел смерті та повелитель кожної душі. Хоча, правильніше буде сказати Бог Азраїл та повелитель всього світу.
