Хтивий Ґлорфіндел
Сонце тільки почало виринати з-за обрію, а в горах вже розносився невгамовний дитячий сміх.
Мами готували їжу, а хтось був на річці та прав одяг. Сонні заклопотані батьки не раділи світанкам так, як це вдавалося дітям. І хоча природа, що оточувала селище була невимовно прекрасною, все ж роки перебування на одному місці геть стирали захват. Дорослі просиналися з рутинними турботами та думкою, як важко їм було б вижити деінде.
Поки ж все стабільно. Є їжа, дах над головою та відчуття безпеки. Плем’я, яке може тебе зрозуміти та готове стати горою за своїх.
Щоправда, на зараз м’ясні запаси сильно скоротилися. Останнім часом вдавалося вполювати тільки дрібних куріпок і голубів. Зовсім не щастило після літнього сонцевороту.
Невже Триглав намагається вижити їх з цих земель?
- Гееей! Сюди йдуть якісь люди! - пролунало здаля.
Рута напружилася, але не подала виду.
- А я ж казав вам! Мої вказівники спрацювали! - зовсім не стримуючи радість пробасив Юстин.
- Твої? То це ти привів до нас чужаків? Але ж старійшини заборонили! – обурилася Рута.
- То що з того? Останні роки старійшини нічого корисного не зробили. Без втручання наше селище взагалі може вимерти.
- Не кажи цього! Ти ж так не думаєш?
- Я переживаю за Єву. Вона – все, що я маю.
- А ти – все, що має вона, тому тобі варто бути обережним.
З іншої кімнати вийшла маленька дівчинка. Її русяве волосся спадало на лоб. З лівого боку воно прикривало глибоку близну, на місці якої колись було око. Шкутильгаючи дівчина дійшла до столу та схвильовано прошепотіла: «Про мене розмовляєте?».
- Ні, про мандрівників, - відповів Юстин, - Схоже, сьогодні у нас будуть гості.
- Хочеш прихистити їх? – різко запитала Рута.
- Було б добре! – заплескала у руки Єва.
- Ну, раз ти теж вважаєш це хорошою ідеєю, то я пішов. Хтозна, може, зустріну їх першим.
Юстим вийшов на двір й одразу зрозумів, що першим йому вже не бути. Натовп односельчан оточив і вже про щось розпитував подорожніх. Парубок знав, що прихід чужаків неодмінно викличе бурхливу реакцію, але все одно не міг збагнути, чого саме його плем’я так боїться.
Аж раптом коло з тіл розімкнулося – і Юстим побачив двох людей.
Чоловік поважного віку притискав до себе хлопчика, намагаючись тримати хоч щось під контролем.
Кисть правої руки чужинця була неприродно вивернута.
- Він зламав її у лісі, - звернулася до Юстима Софія, ніби читаючи його думки, - коли вони тікали від хижаків.
- Так, важка видалася ніч. Нам пощастило знайти печеру, у яку звір не зміг пролізти.
Запанувала тиша. Мандрівник відчув необхідність виправдатися, адже їх зовсім не зобов’язані були приймати, а тим паче залишати у себе на ніч.
- Послухайте, ми не проситимемо їжі. Нам потрібен лише спочинок. Ще п’ять-шість днів і ми вийдемо на мис святого Іоана.
Ваші вказівники дуже допомогли, не знаю, скільки б ми ще блукали, якби…
- Вказівники?! – заволав Данко.
- Саме так, мої вказівники. І ми повинні бути вдячними Триглаву за те, що його воля привела до нас таких чудових людей. Впевнений, ви накопичили багато подорожніх історій, якими могли б поділитися за ватрою, щоб відплатити нам за гостинність, – підхопив Юстим.
- О, так, цього не бракує, пане.
- Звіть мене Юстим.
- Я – Григорій, а це мій син- Клим.
- Климентій, значить. Мабуть, він не звик до такої уваги.
- Я виховував хлопчика сам, тому дитинства у нього майже не було. Ми й досі у пошуку кращого місця…
- Це правильно! Ось вам вже поталанило, що ви потрапили до нас. Їжі у нас, дійсно, не багато, але ми залюбки поділимося.
Чоловічий голос з натовпу:
- Радо прийму вас у себе!
Жіночий:
- А давайте гості самі вирішать, у кого вони хочуть заночувати.
Приміром, я сьогодні варитиму узвар. До нього дуже пасуватимуть цікаві історії.
- Бачу, різко з’явилося багато охочих, - обірвав пропозиції Юстим, – Свій узвар, Тоню, можете принести до вечірньої ватри. Григорій і Клим ночуватимуть у мене. Я вже обнадіяв Єву цією новиною.
Селяни замовчали, не сміючи висловити жодного заперечення. Ім’я дівчинки подіяло, мов останній влучний кидок під час гри у Швайку. Як вони тільки могли подумати, що Юстим так просто попрощається зі своїм фартом? Зрештою він сам встановив цей клятий вказівник, за який йому ще доведеться відповідати.
Малий Клим протяжко позіхнув, і Григорій одразу скористався моментом, аби в лоба сказати про втому:
- Схоже, питання вирішене? Нам би прилягти. Вночі не зімкнули очей: звір вив, як проклятий. Що б його…
- Так-так, рушайте за мною, – Юстим був упевнений, що йому доведеться відвойовувати приблуд аж до заходу сонця, і тепер, коли односельці так швидко поступилися, він не почувався переможцем. Парубок знав, що його зграя щось замислила.
Вже біля хати Григорій побачив, що світловолоса дівчинка спостерігає за їхнім наближенням у вікно. Він не хотів її налякати, тому з усіх сил робив вигляд, що не помічає цього допитливого погляду.
Коли хлопці зайшли до сіней, маленька панянка нікуди не дременула. Навпаки, впилася поглядом так, ніби хотіла достеменно вивчити риси прибульців.
- Таточку, який здоровенний шрам! – вирвалося з Клима.
- Мені дуже не зручно за це, перепрошую, – якомога швидше промовив Григорій. – Хто ж так поводиться у гостях, Климентію?
- Це пусте. Я маю люстерко і знаю, яке обличчя ви бачите, – спокійно сказала Єва.
- Я не хотів тебе образити. Мрію теж колись отримати таку покрасу. – вже гучніше говорив Клим.
- Покрасу? Оце ти, хлопче, сказанув. Все ж ліпше, коли маєш два ока – усміхаючись обізвався Юстим і провів мандрівників до їхньої тимчасової постелі.
Вже за годину з кімнати доносився потужний храп.
Гості відпочивали, а Юстим стояв на ґанку та дивився, як його найрідніша душа, його сестричка пише пейзаж.
Парубок вже звик до її каліцтв. Про них він згадував тільки тоді, коли думав, як Єва зможе себе прогодувати, якщо його раптом не стане.
Удень за дружини її взяв би будь-хто з місцевих, але вночі…
Якби ж тільки шрам! Після того жахливого полювання стегно Єви зрослося неправильно, і тепер пересування даються їй дуже важко.
І хоч Юстим нікого не міг уявити у ролі чоловіка його маленької сестрички, він знав, що невдовзі дівчина подорослішає і почне думати про власну сім’ю.
Хлопець відчув, як з думок у реальність його повертає чийсь зосереджений погляд. Юстим озирнувся, але нікого не помітив
Насправді, на подвір’я дивилася не одна пара очей.
Майже всі селяни не могли викинути з голови мандрівників, які тепер так солодко спали.
- Голодна? – майже прошепотів Юстим до сестри.
- Я можу дати собі ради. – спокійно відповіла Єва, - Ціную твою турботу, але тобі не здається, що це якось нечесно?
- Яка різниця, де це станеться, якщо цього не уникнути?
- Старійшини з тобою не погодяться. Хіба так ми не порушуємо волю Триглава?
- Старійшини промили всім голови, не слухай їх.
- Рута сказала, що вони хочуть чинити морально допустимо.
- Так-так, у всіх них чисті помисли, тільки я зі своїми винаходами – отруйний елемент, який потрібно вилучити. Знаємо цю пісеньку.
- У чомусь вони мають рацію, - оскалилася Єва, - ти – дійсно небезпечний.
- Не більше, ніж ти, – сміючись сказав Юстим та швидким рухом скуйовдив волосся на голові сестри, – Не переживай, тепер я впевнений, що старійшини не відмовляться від моєї пропозиції.
Григорій прокинувся, коли у горах вже сутеніло. Він здивувався тому, як легко його затягнуло у важкий безпробудний сон.
Климентія не було поруч і це змусило батька хвилюватися.
Він швидко підвівся на ноги та чимдуж вибіг на вулицю.
У центрі села він побачив величезного кам’яного ідола, якого через втому та обліплювання селян не помітив удень.
Чи, може, зараз ця брила стала такою явною, бо підсвічувалася полум’яними язиками. Коли Григорій підбіг до ідола, то аж задивився на камінь. Здавалося, ніби вогонь облизує три голови одного тулуба – людське обличчя із зав’язаними очима, морди сипухи та ведмедя.
Селяни сиділи навколо ватри і мовчки дивилися на вогонь.
Григорій остаточно прийшов у себе та звернувся до всіх: «Бачили Клима?». Ніхто не поворухнувся. Тоді Григорій запитав гучніше. Його серце калатало, як скажене, та він нічого не міг вдіяти. Коли йому знову не відповіли, він схопив найближчого хлопця та почав трясти його з усіх сил, не перестаючи кричати: «Де? Де мій син? Де він?».
Сонце спускалося до обрію, і селяни, не дивлячись на Григорія почали роздягатися. Чоловіку здалося, що він потрапив до якогось кошмару, але найстрашніше чекало на нього попереду.
Чорною мантію ніч огорнула все навкруги. І тоді селяни синхронно стали на чотири кінцівки, повернули свої голови та вп’ялися очима у Григорія.
На охайно складеному одязі корчилися покриті шерстю істоти.
Вони нагадували вовків тільки здалеку. Зблизька ж було видно червоні очі, неприродно вивернуті кінцівки та довгі, вигнуті кігті, що нагадували смертоносні леза. Кожне мало глибокі згоїни, наче пам'ятки від мільйонів років темряви та жаху.
Шерсть, що покривала їхні тіла, була чорною як ніч, та блищала від вогню, мов вугільна смола.
Селяни, які щойно здавалися смертними, перетворилися на істот, чий вигляд руйнував навіть найтверезіший розум.
Григорій закляк. Він знав про перевертнів, але ніколи не думав, що саме вони перервуть його життя. Єдине, про що чоловік встиг подумати: ця смерть буде страшнішою за ту, яка чатувала на нього минулої ночі у лісі. Він вже не сподівався, що Клим живий, а уявити своє існування без сина Григорій не міг.
Чоловік розімкнув уста, щоб підготуватися до болю криком, але від переляку у роті пересохло, і несамовитий вереск завмер на губах, коли голодні потвори розривали його на шматки.
Вогонь ватри піднімався все вище і вище, аж поки повністю не сховав у своїх обіймах Триглава.
Перші промені сонця освітили мальовниче село, мешканці якого здавалися мирними та заклопотаними.
Мовчки вони вимивали кров з ідола та землі навколо нього. Комусь таки довелося йти на річку, щоб випрати одяг.
Єдиними, хто не був залученим до ритуалу прибирання були, Юстим та Єва.
- Знаєш, позавчора я хотіла сама вполювати свою здобич, - промовила дівчинка.
- Я здогадався, - усміхнувся одними краєчками губ Юстим.
- Як? - аж смикнулася Єва.
- Гості розказали, що врятувалися, бо звір шкутильгав, – сказав парубок, не зводячи очей з сестри.
- І як я не додумалася? – Обурилася дівчинка. –Злишся?
- Я ніколи не злюся, лише переживаю за тебе. – Юстим посунув до себе тарілку та взяв ложку.
- Але цей приспаний хлопчина смакує не гірше, ніж впольований, - прицмокуючи зауважила Єва.
- Згоден. Сподіваюся, мої вказівники приведуть до нас ще не одного блукача.
