Арена

*****

Верхольд постукав у ворота міста одразу після опівночі, це він знав точно. Старий годинник на високій вежі щойно відбив останні удари та задрімав тепер аж до світанку. Сонний вартовий озвався не одразу, лише за кілька хвилин визирнув у вузьке віконце та незлобиво каркнув: "Кого це пси принесли посеред ночі?! А-а-а, Верхольде! Щось ти запізно, я вже закимарив трохи... Ну, як справи? Багата сьогодні здобич?"

Було б добре, але ж ні. Цього дня мисливцеві Його Величності не щастило ─ усі найліпші капкани, дбайливо розставлені ним у лісах, були пустими. Майже усі. В одному була лисиця. Худюща, як жердина, вона ще дзявкала, коли Верхольд витягнув з-за ременя короткий ніж та різко засадив їй у шию. Зброю витер курткою, а руду кинув у мішок. Ось і вся пожива.

─ Трохи є, ─ відказав охоронцеві, а у думках було інше.

Ворота ліниво відчинились, та мисливець, прихований темрявою ночі, важко ступив до сморідного міста. Втомлені за довге полювання ноги ледве пересували його брудною бруківкою. Та й дякувати богам, що та бруківка була хоча б на в'їзді, адже одразу за рогом ноги втопали у м'якому пюре ґрунту. З канав по узбіччях плив знайомий аромат нечистот.

Уже йдучи містом, Верхольд заради розваги говорив сам до себе:

─ Погано усе це! Геть погано! Тихо у лісі, як не було ніколи. Ані пташки не чути, хоч би заєць який пробіг. Але ж ті кляті собаки, блукають десь поряд, усе живе від них тікає... Його Величності буде не до вподоби така здобич.

Верхольд часто ловив себе на думці, що жити у місті ─ це наче власноруч закрити себе у в'язниці. І як же добре було у лісах, аж доки не прийшли псячі виродки та не зжерли усю дичину. Тепер більш-менш пристойно можна було прожити лише на службі у Його Величності, який добряче платив таким, як він, сміливцям.

Мисливець ішов повільно, припадав на одну ногу ─ давалася взнаки стара рана. Може, тому і помітив у чорній канаві чорну ж гору лахміття. Місяць вийшов з-за хмари та кинув трохи світла на зовсім іще юне обличчя. Верхольд придивився ─ так і є. Попри дорогу простягалося майже зовсім іще дитяче тіло.

─ Агов! Ти мене чуєш? ─ Верхольд присів навпочіпки та торкнувся плеча у брудній одежі. У відповідь почувся тихий стогін. ─ Ти поранений? Чи...

Мисливець хутко відстебнув від паска дерев'яну пляшку та трусонув у повітрі ─ на два чи три ковтки має вистачити. Відкоркував та влив усю воду в сухі потріскані губи. Юнак ворухнувся та ледве відкрив очі. Далі підняв правицю, захищаючи обличчя від удару, та викрикнув:

─ Не бийте мене, дядьку! Я не брав тієї курки!

─ Тихо, друже. Я лише хотів допомогти.

Верхольд простяг юнакові дрібку сухарів. Хлопець вхопив їх та миттю запихав до рота.

─ Тобі є куди піти?

─ Від цього самого ранку уже ні. Мій господар думає, що то я вкрав ту кляту курку. А я ж її в очі не бачив! Клянуся кістками усіх святих!

Верхольдове обличчя не ворухнулось ані краплі. Він лишень витяг з-за спини тугий мішок та поклав біля хлопця.

─ Тримай! Віддаси хазяїну. Це краще за курку. ─ він підвівся та попрямував далі вулицею.

─ Чекайте! Як вас звати? Я Олаф, буду радий стати в пригоді!

─ Ти б сам про себе подбав, Олафе... ─ зітхнув мисливець собі під ніс. Та наразі його хвилювало дещо інше ─ Його Величність дуже не любив, коли мисливці верталися з геть порожніми руками.

*****

─ Тобто як це ─ нікого не упіймав?! ─ Його Величність підвівся зі встеленого подушками дерев'яного трону і зараз ходив навкруги, заклавши руки за спину.

Верхольд стояв посеред зали у шанобливій позі ─ схилив голову та поклав правицю на серце, як того вимагав звичай. Йому не було страшно, адже страх породжується непевністю. А тут, у цьому місці простору та часу, все було доволі зрозумілим.

Але так уже сталося, що з тої пори, як Маріон та дітей розгризли собаки, Верхольд геть перестав цінувати та берегти своє життя. Просто так сталося.

─ Шкода, ти був гарним мисливцем. Що ж, люди приходять та йдуть, коли вже заслабкі служити своєму правителю. Так було і так буде, тож не треба сумувати через дрібниці!

Його Величність розвернувся навколо себе на підборах та, піднявши носа іще вище, уже вкотре взявся обходити залу. Зі стін на нього пильно дивилися його пращури. При повному параді, вихваляючись розлогими вусами та напудреними перуками. Король затримався навпроти прадіда, начебто щось обдумував, а далі кивнув сам до себе, махнув рукою та звернувся невідомо до кого та до всіх водночас:

─ Думаю влаштувати свято. У цьому злиденному сірому світі має бути місце прекрасному. Грюнвальде! Попередь усіх ─ король влаштовує свято! Тільки от коли? Можна післязавтра, хоча... Чого тягнути, давай завтра! ─ Його Величність знову розвернувся, поглянув мисливцеві в самі очі та вимовив серйозно ─ Одразу після твоєї страти! ─ Та несподівано зареготав, задоволений власною дотепністю, у Верхольдове нерухоме обличчя.

*****

Верхольд сидів на кам'яній підлозі камери та від нудьги рахував щурів. Вони наздоганяли один одного, вовтузились, гризлись. Виявляли найслабшого, затоптували та жерли. Перепочивали та починали з початку.

У найжирнішого було надірване вухо та не було одного ока. Мисливець задивився та не одразу почув, як хтось стукає об металеву решітку.

─ Олафе? ─ Верхольд задрав голову та ледве розгледів брудне від сажі обличчя хлопця. ─ Звідки ти тут узявся?

─ Я усе бачив! І як ви заходили до покоїв, і як вас повели до підвалу.

─ Он воно як! Що ж, хлопче, так буває...

─ Чекайте, у мене є дещо! ─ просунув крізь прути якусь дрібницю, вона стукнула об підлогу та відскочила до стіни. ─ Слухайте, дядьку, це свіжа кістка дикої тварини, найсвіжіша. Це з тої лисиці. Візьміть завтра із собою. Та ви, мабуть, краще за мене знаєте...

Мисливець копнув носаком напівсліпого щура, вихопив вологу буру кістку та запхав за пояс.

─ Дякую тобі, Олафе! ─ Верхольд підвів голову, але у віконці нікого не було.

Дійсно, в останні роки кожен, хто вирушав до лісу, мусив брати із собою такий собі оберіг від зомбі-собак. Чим свіжіший, тим краще. Одного чи двійко, чи ж навіть трійко потвор він хтозна-як відлякував, ─ на щастя, вони здебільшого полювали поодинці.

─ Тож завтра буде битва, зрозуміло... Виходить, мене прирівняли до найлютіших покидьків: убивць, грабіжників, розкрадачів королівського майна. Яка велика честь! Моє ім'я викарбують посмертно на брудних поруччях Арени...

Нещодавно Його Величності спало на думку розважити себе та свій народ. Зі старої Арени, що століття вже стояла зачиненою, нарешті виламали іржаві замки, відчистили від пташиних слідів, вимели густе павутиння та влаштували видовище для усіх жителів та гостей міста. Арена стала своєрідною візитівкою цієї колись богами забутої місцини та привертала дедалі більше допитливих мандрівників.

У день вистави усі ставали рівними між собою. На довгих дерев'яних лавах, тісно встановлених навколо круглого поля, пліч-о-пліч сиділи священнослужитель та пекар, садівник та купець, шановний пан та останній волоцюга.

Формально це була битва, змагання, у якому хто завгодно міг би бути переможцем, чи то людина, чи то тварина, але фактично це була справжня страта. За першим сигналом на середину майданчика виходили злочинці, винні у тяжких лиходійствах. З їх рук та ніг знімали кайдани ─ востаннє у їхньому житті. "Кожен житель королівства має право померти вільним! Переможець отримає у дар найцінніше ─ своє життя!" ─ високий гучний голос Його Величності розносився, здавалося, далеко за межі театру та летів брудними вуличками ─ закликав усіх, хто ще не встиг, поспішити на виставу.

Про те, що було далі, не варто згадувати. Із противним металевим брязканням відчинялися двері, багато залізних дверей навколо манежу. З кожної темної пащі на світ божий виходило по одній гидкій потворі, що колись мала честь називатися собакою. Вони рухались повільно у цілковитій тиші, ішли рівним кругом, поступово стискаючи кільце до середини.

Найсильніші чоловіки, колись грізні та невгамовні, жорстокі вбивці, у цю мить падали на коліна та плакали, бо молитися не було сили. Та їх страхи ніколи не були довгими. З голих кісток, що колись були щелепами, капали голодні слини, очі жадібно світились червоним. А далі була кров, багато крові у цілковитій тиші. Нутрощі, які одразу злизувались довгими синіми язиками.

Напівситі потвори ненадовго ставали сумирними. Вони блукали ареною, аж поки відчайдухи, сидячи на стіні, міцно прив'язані за паски, відловлювали їх довгими палицями із зашморгами та направляли до кліток.

Здається, ще ніхто із приречених не пробував скористатися оберегом. Верхольд майже ласкаво торкнувся долонею кістки, яка за інших обставин залюбки захистила б його. Але чи впорається цього разу, чи подужає цілу голодну зграю? Завтрашній ранок покаже.

****

Годинник на високій кам'яній вежі пробив п'ять разів. Верхольд підвівся. Він пам'ятав, що страта має відбутися із самого ранку. Адже ж потім натхненний кривавим видовищем люд, не втрачаючи ані зайвої години, завзято брався до праці.

З останнім ударом брязнув засув, і у дверях показались три здоровані у довгих та темних балахонах. Верхольд мимохіть подумав, чи не важко із таким зростом пересуватись низькими коридорами підземелля.

В'язня вели мовчки. Навіть у зухвалих охоронців на чолі виступав холодний піт від майбутньої події.

Здалека долинали крики й безладні оплески, а десь далеко, в кінці темного коридору зблиснуло світло. Раптом з-за рогу вигулькнули важкі металеві ворота. Це сталося несподівано, Верхольд навіть сповільнив ходу, але у його спину враз безжально вперлося щось гостре ─ охоронців ніж, який той швидко витяг з-під балахона.

─ Шуруй, уперед, наволоч!

Двоє здорованів розкрили ворота, а третій, тримаючи ножа напоготові, вправно зняв зі смертника кайдани та різким рухом виштовхнув на круглий майданчик. Ззаду почулось красномовне клацання ─ дорогу закрито.

Глядачі підхопилися та заревіли. Мисливець озирнувся довкола ─ на глядацьких лавах не було вільного місця. Усе гуло, пищало, стрибало, вимахувало, наче прапорами, картатим лахміттям. "Немов божевільні" ─ промимрив собі під ніс.

Одразу за ним на сцену вивели ще двох. Одного він знав, це був пекар із крамниці на Головній вулиці. Здається, хтось із місцевих багатіїв сватав його старшу доньку та двічі поспіль отримав відмову. Другим був Олаф. Кулаки мисливця стискались дедалі сильніше.

Наче крізь сіру імлу, мисливець бачив обличчя короля, що сидів тут же, у високому кріслі. Його ледь помітні брови здіймалися до чола та прагнули злетіти вище. Тонкі та водночас нахабно млосні губи, вузький ніс, гордо піднятий догори, високі вилиці. Верхольд прагнув наблизитись поглядом, залізти в пори та збагнути нарешті таємницю пекельної жорстокості цієї істоти. В останню мить свого життя він відчував за собою право дізнатися, як воно всередині у потвори.

І пролунав гонг, його тремтливий голос рознісся довкола і сповістив усі прилеглі території про битву на межі життя і смерті. І за мить можна було почути лише дрібне тріпотіння мушиних крил.

*****

Зомбі-собаки. Їх глибоко запалі очі горіли червоним, наче у них всередині чорти підкидали вугілля у пекельне вогнище. На запалих боках подекуди стирчала гострими, як голки, жмутами чорна шерсть, а залисини відблискували бронзою у вранішніх сонячних променях. Але першою впадала в очі широка біла щелепа, з якої капала гидка слина та стирчали викривлені назовні гострі, як ножі, зуби.

Зомбі-собаки, якими матері лякали неслухів, повільно та нечутно виходили зі своїх кліток. Вони завжди пересувались дуже неквапливо та без жодного звуку, нападали раптово та зі спини. Ганьба пращурів.

Верхольд напружився, як струна, та рефлекторно торкнувся кістки. Йому не вперше було дивитися у хижі очі тварин, тож він просто чекав неминучого ─ за кілька секунд усе стане зрозумілим. Собаки, що йшли найближче, непевно зупинились та сіли на задні лапи, підібгавши лисі хвости. Зараз же інші, наче послухавши невидимого командира, стали як вкопані. Того, що сталося далі, не очікував ніхто із глядачів, не дуже то вірив у побачене і сам Верхольд. Геть усі тварюки без жодного звуку розвернулися та попрямували у відкриті клітки. За мить полювання завершилось ─ потвори лежали, жалібно скавчали та вилизували лапи.

Глядачі не йняли віри, вони скочили, як один, та із шаленим галасом почали напирати на огорожу навколо арени. Вилазили на плечі один до одного, аби впевнитись у побаченому. Хтось ричав та підбурював собак до бою. Один в азарті ледве не випав за огорожу, та вчасно вхопився за металеві прути. Мисливцеві навіть здалося на мить, що огорожа може не витримати.

Далі погляд ковзнув до королівського трону. Обличчя Його Величності було скам'янілою маскою, але несподівано в очах блиснула думка. Його Величність підвівся, витягнув правицю у бік вартових та ледве опустив вказівний палець. Це був наказ, його зрозуміли вірно та миттєво виконали. Клітки із собаками закрили та сховали за темними цупкими завісами.

Наступним Верхольд бачив чиєсь здичавіле обличчя. Чоловік вправно перестрибнув загорожу, виплигнув на поле та із розмаху вдарив мисливця у щелепу. Той розвернувся у відповіді, але не встиг захиститись ─ іззаду на нього накинулося ще двійко рукатих та гуртом притисли його до землі. Той, що був першим, усе бив кулаком у скроню, а зі щелепи у нього капала слина ─ так Верхольдові вбачалося. Сміливців ставало дедалі більше, хтось бив ногами, інший молотив кулаком. Його вже не тримали, та й сили відбиватися не стало. Перед очима пливли червоні кола, промінь сонця блиснув яскраво, та світ навколо раптом вкрило чорним рядном.

Верхольд ішов полем, босі ноги зминали м'яку зелену траву. Ступні та гомілки приємно лоскотало. Теплий вітерець куйовдив волосся та бороду. У повітрі сновигали бабки, дзижчали бджоли, пахло квітами та сіном. Попереду, на пагорбі, стояв скромний, але охайний будиночок. Назустріч йому виходила Маріон та бігло наввипередки двійко дітлахів. Мисливець повертався додому.

*****

Його Величність спостерігав, як на арену один за одним, чи по декілька водночас, перелазили вже десятки оскаженілих. Довгі дерев'яні лави помітно пустішали. Багатії та волоцюги зливались в однорідну масу, яка незабаром вкрила майданчик єдиним шаром, що ворушився. Усі вони сліпо прагнули помсти, але не кожен міг дібратися центру поля бою. Тож безглузді кулаки били у найближчу мішень, зуби впивались у плоть та по-звірячому розривали її. Ті ж, хто не наважувався перетнути загородку, стояли на лавах та на весь голос вболівали хтозна за кого. У повітрі плив солоний запах крові та поту.

Його Величність стояв без жодного руху, склавши руки на грудях. "Так їм і треба, звірячим виродкам. Людську природу не обдурити. Дай їм їжу та дах над головою, і вони вимагатимуть видовища. Та лише боги знають, що станеться, коли у них бодай щось одне відібрати. Боги та я."

Раптом його погляд упав на вартових. Кров відринула від обличчя, вузькі й до того губи стали ледь помітною ниткою. Четверо найманців, замість охороняти правителя, стрибнули на арену та щодуху гамселили навколо важкими дубинами. На їх оскаженілі очі стікали криваві патьоки, але обидва не зупинялися.

У суцільному ґвалті почувся металевий рип ─ Його Величність не сплутав би цей звук ні з чим. Хтось, чи то випадково, чи, може, із підлим задумом відчинив одного із собак. Роздратований до нестями запахом крові та оскаженілий від голосних криків, потвора уже до половини виліз із клітки та устиг вхопити за ногу якогось бідолаху.

Почулися високі, сповнені нелюдського переляку крики, та натовп не одразу зрозумів, що сталося. І десь по інших краях поля бою люд, як і раніше, махав кулаками. Ті, що були поруч та все бачили, нажахано відступали, тисли усією вагою на натовп. Збиралися на голови інших та бігли по них до рятівної огорожі. Їх ноги застрягали та провалювались, їх тягнули донизу, і от уже інші ставали брудними чоботами на їх плечі та маківки. Безперервний рух, боротьба сильного із найсильнішим.

Другий металевий рип, за ним ─ третій. У бурхливому галасі вже не було чути наступні, але Його Величність із п'єдесталу добре бачив, що тепер геть усі клітки були відкриті та пусті. На додачу, хтось відчинив залізні ворота, що мали б захистити місто від потвор арени. Люди кинулись назовні, штовхаючи один одного, відкидаючи та затоптуючи.

"Вони дійсно думають, що можуть урятуватись. Але правда в тому, що їх, та і мене теж, не врятує тепер навіть диво. Та найбільший прояв людської свободи ─ можливість обрати смерть до смаку" ─ так міркував Його Величність, а, може, то не думки були зовсім, а він говорив сам до себе. Але не так то було і важливо, адже єдиним його слухачем був тепер великий чорний крук, що сидів на високій спинці трону та вдивлявся у шалений натовп. "Чекаєш, поки ми усі подохнемо, щоби виклювати смачні білі очі... Що ж, чекай. Уже зовсім недовго лишилося."

Його Величність король Маркедонії та усього Позазем'я, син Тристана та онук Вінтінгейла, Людвіг Кмітливий повільно зняв широкий оксамитовий пояс та зав'язав ним собі очі. Далі витяг із-поміж королівських шат вузький та гострий, як бритва, кинджал та із хрускотом встромив собі поміж ребрами. Червона цівка бризнула назовні та розфарбувала багряним поруччя ложі та трон. Великий чорний крук спостерігав за тілом, що стрімко слабло, та нетерпляче переступав з лапи на лапу. Аж доки не дмухнуло холодом, наче душа знеслася до неба. Тоді крук і собі злетів із гучним карканням ─ розносити світом звістку про загибель іще одного королівства. Та чи мав наснагу долетіти, та чи почув хто його історію ─ того невідомо.