Ревенант

1

Сильний удар в ребра швидко розвіяв недовгий сон, в якому перебував Конрад. Перш ніж він зрозумів, де знаходиться, спину прорізав різкий біль від другого удару.

— Підйом, мертвяк! — гаркнув непривітний низький голос. — Архіпріор жде.

Конрад повернув голову у бік голосу і побачив над собою високу фігуру солдата. На голові круглий сталевий шолом, тіло покривала дірява кольчуга, на ногах – високі шкіряні черевики, шерстяні штани та наколінники, в правій руці факел.

— Йду, – глухо відповів ревенант, вилазячи зі свого спального мішка.

В приміщенні було зовсім темно і солдат здогадався піднести факел до його складеної одежі неподалік. Конрад повільно натягнув ще вогкі штани, одягнув через голову коричневу туніку, затягнув її паском, повільно взув свої черевики. Солдат весь цей час стояв неподалік і нетерпляче спостерігав за ним, не приховуючи презирства.

Одягнувшись, він зміг нарешті оглянути місце в якому знаходився. Його спальний мішок знаходився в кутку довгого приміщення з кам’яними почорнілими стінами, високою стелею і земляною підлогою. Одразу біля стін розкинулись двоярусні дерев’яні ложа, де-не-де на стінах горіли тьмяні факели та давали хоч якесь освітлення у пітьмі. Багато ліжок були зайняті сонними солдатами, що загортались у свої ковдри, невдоволені шумом від Конрада та їхнього товариша. Декілька солдатів щойно повернулись з нічного чергування фортецею і насторожено слідкували за чужинцем.

Минулої ночі, після довгої денної їзди, його завели в казарми та вказали на найгірше місце для ночівлі – відсирілий куток в кінці приміщення. Звісно, траплялись і гірші місця де йому доводилось проводити ніч.

Він помітив біля виходу велику діжку з водою та одразу направився туди. Перш ніж зачерпнути долонями воду, Конрад побачив своє відображення у воді – грубе, обвітрене лице, чорне волосся з помітною сивиною спадало лише з правої частини черепа, а на лівій – жодної волосини, лише потворний шрам, що проходив від скроні до потилиці. Бліда шкіра, довгий гачкуватий ніс, широка щелепа та тонкі губи створювали враження, наче все лице було висічене з білого каменю. Доповнювали його неприємну зовнішність сірі очі та густі брови з багатьма сивими волосинами.

Холодна, майже крижана вода швидко забрала залишки вранішньої сонливості та додала бадьорості. Він попрямував до виходу, через який пробивалось тьмяне вранішнє світло.

Минулої ночі фортеця Скутум зустріла його непривітно, чорними обрисами нависала над ним, ніби намагаючись проковтнути. Сьогодні твердиня викликала не краще враження - прямо перед ним простягнулась почорніла від сирості кам’яна стіна, вкрита лишайниками та мохом. Занедбані будівлі з погнилими стріхами тулились до північної стіни, намагаючись знайти прихисток від суворих дощів та вітрів. Відбиток часу не оминув і вежі – каміння на них потріскалось та вивітрилось.

Конрад глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря. Промені одного зі світил вже переливались між зубцями зовнішніх стін, але неприязне небо ще було вкрите шарувато-дощовими хмарами, що перелискували різними відтінками срібла. Пахло дощем, землею і людським потом.

— Тудой йди! — недбало махнув рукою солдат в сторону високої прямокутної будівлі. — Рухай ногами, мертвяк! — грубо кинув він та покрокував в сторону захисних мурів.

Три роки минуло з моменту його воскресіння, три роки важкої роботи, рабства, тортур і принижень. Три роки він намагався згадати минуле життя, знайти бодай один проблиск життя вільної людини без невидимих тенет, що пов’язували його з володарем Нідґаром. Лише пустота і пітьма. Попереду - лише рабство та вічна служба у ролі особистого слуги архіпріора. Варто було лише подумати про втечу, чи непокору наказу - тіло одразу німіло та слабшало, ноги підкошувались, не в змозі зробити ні кроку, а голова вибухала пекучим і різким болем. Три роки тому некромант Нідґар провів ритуал воскресіння над його бездиханим тілом і Конрад повстав з мертвих як ревенант. Невидимі пути скували їхні душі назавжди. Некромант і ревенант. Володар і слуга.

Конрад задумався про завдання, що чекало його цього разу. Останні три роки посмерття в Ерхані – столиці Теократії, зливались у пам’яті сумішшю різної брудної роботи для володаря. Нідґар лише вказував пальцем на чергового єретика і вся кривава робота діставалась Конраду. Чи були вони дійсно єретиками та заслуговували смерті – ревенант не знав. Безперервний потік їх облич та очей змішався у вихор з крові, насильства і страждань. Їхні голоси інколи звучали під час сну, кликали його, благали про милосердя, зливаючись у невблаганний хор, що гучною луною дзвенів у голові. Але вибору у нього не було – наказ володаря був непорушний. Ніяких півмір – якщо не віддавати себе всього виконанню завдання, голова розривалась від болю, а тіло саме підкорялось наказу.

Час тягнувся, наче довгий шкіряний джгут - повільно і одноманітно. Завдання змінювались одне за одним і з кожним днем гора з черепів ставала все вищою. Здавалося, ніщо не могло вплинути на цей жахливий розпорядок, але все раптово змінилось і ось вони з володарем у Скутумі, за багато ліг від Ерхана.

Ревенант спішно попрямував до башти коменданта, минаючи сонних охоронців, що прогулювались внутрішнім двором фортеці. Частина з них брела в арсенал для підготовки до довгого чергування на стінах, інша частина юрмилась біля колодязя, набираючи воду для сніданку. Конрад нарахував двадцять душ у дворі та не більше десятка у бараках – доволі значна кількість для забутої фортеці на окрайку Теократії.

Наблизившись до башти, ревенант відчув знайомий трепет, що постійно супроводжував при наближенні до володаря. І чим ближче Конрад наближався до Нідґара, тим це відчуття ставало сильнішим. В голові починало паморочитись, ноги наливались важким залізом настільки, що важко було зробити бодай крок. Неймовірними зусиллями волі він змусив себе піднятись на другий поверх башти, де жив старий некромант. По обидва боки від дверей стояли два дружинники зі списами у руках. Він тричі постукав у дерев’яні двері та увійшов всередину.

Верхня кімната башти коменданта була світлою, просторою і сухою. Навпроти дверей розкинулось широке вікно, за яким було видно річку Тір, безкрайнє сіре небо та густий жовто-зелений ліс, що тягнувся за обрій. На лівій стіні кімнати був майстерно вимурований камін, в якому жваво потріскувало червоне полум’я. На правій стіні висів стяг Братства Некромантів – фіолетове полотно з білим косим хрестом посередині. У центрі кімнати двоє чоловіків схилялись над довгим дерев’янним столом.

Наблизившись, Конрад почув як архіпріор щось тихо сказав іншому і той швидко направився до дверей. Ревенант не сумнівався, що цей чоловік був комендантом фортеці, оскільки зовнішній вигляд видавав у ньому горду та впевнену людину – добротна хутряна одежа, коштовні прикраси на руках і шиї, оздоблені піхви на поясі. Але комендант виглядав пригнічено і стурбовано, коли проходив повз та навіть не поглянув на Конрада. Двері скрипнули і зачинились за ним, ревенант попрямував ближче до столу.

— Конраде, підійде ближче, — поманив до себе некромант. —Для тебе є дуже важлива справа.

Зробивши декілька кроків вперед, ревенант починав все виразніше бачити кайдани душ. Наче багряні пути, вони обплітали шию, руки та ноги ревенанта, міцно стискаючи. Наблизившись ближче до Нідґара, вся їхня вага навалилась настільки сильно, що не давала навіть вільно вдихнути. Ледве-ледве він зміг схрестити руки біля грудей – так віддавали знак пошани у всьому Ерхані. А потім повільно, зі скреготом зубів, опустився на одне коліно і поглянув на некроманта.

Нідґар був вже немолодим чоловіком, але в ньому ще відчувалась жвавість та сила. Сиві брови, зморшкувате гостре лице та коротка біла борода підкреслювали його поважний вік. Його темно-сині очі дивились пронизливо, наче хотіли розкрити всі таємниці душі. Як і у всіх некромантів, голова була повністю вибрита, від лоба до потилиці повністю вкрита химерними рунами. Якщо на них довго зосереджувати погляд, то здавалось, наче вони постійно змінюються та рухаються і від цього починало паморочитись у голові. На плечах у нього був накинутий традиційний фіолетовий плащ з золотою зачіпкою у виді косого хреста. В правій руці алар – символ влади та інструмент некроманта - довгий жезл з чардрева, зі скляною кулею у верхній частині. Всередині кулі танцювали міріади маленьких різнокольорових вогників – сині, жовті, зелені, червоні. Вони то зливались у більші вогні, то розпадались на менші та давали приємне різнобарвне світло, що приваблювало та притягувало до себе. Конрад усвідомлював, що ці безневинні вогники - уламки людських душ, що так чи інакше потрапили до володіння Нідґара. Тепер вони його джерело темної магії та сили.

— До ваших послуг, володарю, — хрипло мовив Конрад. — Ще один єретик?

— Саме так, — коротко відповів Нідґар. — Але цього разу єретик зі знанням темної магії та здатністю керувати неживими. Що ти чув про лічів?

— Лічів? — задумливо перепитав Конрад. — Сотні років тому була війна між некромантами та лічами, яку ще називають Війною Канонів. Братство некромантів розгромило лічів, а їхні залишки розсіяли по всій Теократії.

— Так, колись лічі були нашими братами, — похмуро промовив старий некромант. — Але у своїй жадобі до вічного життя, вони пішли проти своїх братів, а значить проти самого Талара. Саме тому ця єресь повинна бути знищена під корінь. І для цього мені знадобишся саме ти. З тобою ще піде розвідник Клейт і декілька його добірних воїнів. Саме він помітив ознаки того, що в склепі, неподалік від фортеці, може переховуватись ліч. Брат Родерік буде моїми очима в цій місії.

— Ви не підете з нами, володарю? — здивовано запитав Конрад.

— Не піду. — відрізав некромант. — У мене є важливіші справи, ніж бігати за єретиками по старих могилах.

На якусь мить ревенант побачив щось в очах Нідґара, чого ніколи не помічав раніше. Сумніви? Невизначеність? Страх?

— Керувати місією буде Клейт, — продовжував він. — Але не забувай, що насамперед ти служиш мені та Родеріку. Всі інші люди у цій місії не мають значення. Виконуй!

Після цих слів, Нідґар повернувся спиною до ревенанта і направився до вікна, тим самим показуючи, що їхню розмову скінчено. Конрад одразу відчув, що магія кайданів душ спонукає його до виконання волі володаря. Ще одне вбивство, ще один голос до численного хору в снах. Досить!

— Ні. — тихо промовив Конрад. В це маленьке слово він вклав усю свою ненависть до володаря, до некромантів та до всієї Теократії.

— Що ти сказав?! — зі злістю перепитав некромант.

— Ні! — вже на повний голос повторив ревенант. Наче лавина, що починається з маленької сніжинки, його спротив поступово розгортався, збільшувався аж поки не огорнув його повністю.

Тіло одразу пронизав жахливий біль з голови до п’ят, але це був лише початок. Він почув гучний та владний голос некроманта, що промовляв закляття. Руни на голові чаклуна загорілись червонуватим полум’ям, а кайдани душ стали настільки чіткі, наче до них можна було доторкнутись. Два маленьких вогники відірвались від алару Нідґара та жваво танцюючи, попрямували в сторону кайданів. І в мить, коли голос його досяг свого апогею, частинки душ злились з кайданами, а ті загорілись ще дужче, наче розпечені у плавильній печі. Конраду здалось, що вага їх збільшилась вдвічі, а в місцях де вони прилягали до тіла – з’явились страшні опіки.

Не в змозі стояти на коліні, тіло каменем опустилось униз. Почувся гучний хрускіт – чи то стара прогнила підлога, яка не витримала ваги його тіла, чи власні кістки, він зрозуміти не міг. Чимдуж спробував піднятись, але відчув, що сили покинули його. Останнє, що Конрад почув перед тим, як поринути у забуття, був голос Нідґара.

— Винесіть звідси цього пса! — гаркнув той до охоронців за дверима.

2

Конрад отямився вже на подвір’ї фортеці, лежачи головною вниз. Дружинники, що проходили повз, голосно сміялись, показували пальцями та кепкували. Попри цілковиту марність будь-якого опору Нідґару, він не жалкував, що зробив це. Можливо, з часом його захист від контролю стане сильнішим?

Ревенант повернувся в казарми, забрав всі свої речі та швидкою ходою рушив до виходу з фортеці. Наказ володаря голосно дзвенів в голові нестерпним болем.

Двері західної брами зі скрипом зачинились за спиною у Конрада. Перед ним простягся старий дерев’яний міст, перекинутий через глибоке провалля, не менше ніж двадцять ліктів в глибину. Він одразу переходив у кам’янисту дорогу, що кружляла вниз з висоти та зникала далі серед пагорбів та балок. На мосту стояли четверо чоловіків, що оглядали Конрада. Один із них виступив вперед, схрестив руки на грудях та вклонився. Голова його була повністю вибрита, як і в Нідґара, але рун було набагато менше – лише один прямий ряд.

— Тане Конрад, приємно з вами зустрітись. Мене звуть Родерік, маю честь служити акулітом фортеці.

Зовсім молоде лице некроманта виражало лише цікавість та повагу. Алар в його руці ледь помітно світився, всередині танцювало зовсім небагато уламків. Зачіпка з перекошеним хрестом скріпляла поношений сірий плащ.

«Ні зневаги, ні ненависті. Незвично. Але хлопця тільки нещодавно відірвали від матусиної цицьки. Невже доведеться чистити його пелюшки під час походу?»

— Близнюків звуть Бадда та Ебер. — Родерік вказав на двох низьких, повнявих воїнів з однаковими обличчями, однаковим вбранням дружинників та довгими списами. Їхні обличчя не показували жодних емоцій. Лише тупо витріщались на ревенанта, роззявляючи роти.

«У цих телепнів клепки на двох, як на одного середнього дружинника. Не те щоб і цієї клепки було забагато.»

— Це Чорний Клейт, наш розвідник. — Родерік вказав на чоловіка у чорному. Той був кремезним чоловіком середнього віку, з обвітреним обличчям та чорною пов’язкою замість лівого ока. Праве дивилось на ревенанта вороже. Ліва рука притримувала пояс, а права - відпочивала на ефесі меча, що був закріплений у піхвах на поясі.

«У нас тут любитель мечів? Він мені уже не подобається. Цей одноокий небезпечний, за ним треба пильнувати.»

— Командувати загоном буду я, а тому тримай свого дохлого пса від мене якомога далі, некромант! — сказав Клейт та сплюнув через дірку в зубах на землю.

— Авжеж, тане Клейт. — покірно погодився Родерік, але в голосі його ревенант відчув ледь відчутний глузливий тон. Здавалось, що розвідник не помітив кепкування, хоча можливо, вдавав.

— Вирушаємо негайно — продовжив Чорний Клейт. — До заходу світил ми повинні дійти до околиць селища Тауренгайм. Люди в тих краях бачили ліча і його неживих, що прямували до старого склепу Старої Імперії. Маємо дістатися туди якнайшвидше. Ніяких привалів!

Не гаючи часу, загін одразу вирушив в дорогу. Попереду впевнено крокував Чорний Клейт, що стер вже не одну пару черевиків у тутешніх місцях. Одразу за ним дріботів Родерік, встигаючи при цьому завалювати Клейта запитаннями про тутешню місцевість, наче вперше опинився просто неба. Бадда та Ебер йшли бадьоро, лише зрідка обмінюючись короткими фразами. Складалось враження, що їх взагалі нічого не турбувало. Замикав загін похмурий Конрад, постійно поправляючи свою кольчугу, наплічну сумку та піхви для сокири.

Обидва світила вже високо піднялись над обрієм і яскраве світло рішуче посікло тіньові пальці. Небо заграло блакитними, фіолетовими та багряними фарбами, переливаючись разом з кудлатими біло-сірими хмарами. Пізня осінь вже сильно відчувалась в різких поривах холодного вітру, запаху мертвого листя та прілої землі. То тут, то там було чути, як під землею копирсаються азгіри, шукаючи своїми довгими клешнями мертвечину. Природа віддавала свою останню данину, перед тим як здатись на поталу суворій, крижаній зимі.

Фортеця Скутум віддалялась швидко, аж поки не зникла за маленьким пагорбом з пожовклого листя і сірої землі. Витоптана землиста стежка петляла серед скелястих пагорбів, а поміж ними вітер колисав дикі кущі та квіти. Зустрічались і невисокі дерева, що втомлено скидали своє листя та очікували жорсткого удару зимових морозів.

Дорога привела їх до високої ущелини, що постала перед ними двома могутніми стінами з каменю, обтяжених зеленим мохом. Стало дуже тихо, лише час від часу на дорогу сипалось каміння або груди землі, попереду вистелився густий туман.

Долоні Конрада пронизав жар – так він відчував присутність інших неживих поряд. Він підняв голову і побачив чорні тіні, що пливли серед сухих дерев - привиди, без сумніву. Невже розвідники ліча помітили їх так швидко? Можливо, за ними стежать ще з фортеці? Попереду могла бути засідка.

Стіни ущелини з часом розширились, ставало дедалі світліше, вихід був вже близько. Рука Конрада потягнулась до зброї, очікуючи небезпеку, але прохід був вільний. Цього разу пощастило.

Загін вийшов з ущелини, коли Очі Талара вже майже сховались за обрієм. Перед ними розкинулась широка долина, підперезана білосніжною короною з крутих, високих гір. Внизу вони помітили декілька рядів дерев’яних будівель та потоптаних вулиць, серед яких метушились маленькі фігурки. Дорога вниз вела їх через пшеничні поля, прямо до селища, а згодом тягнулась далі на захід і ховалась поміж жовто-зеленого густого лісу.

— Хвала Талару, встигли до заходу світил — з полегшенням зітхнув Чорний Клейт. — Заночуємо у тому лісі. — махнув рукою розвідник і покрокував по стежці у долину.

3

Цілий день швидкої ходи дався спільникам взнаки – ті спускались по змієподібній дорозі вниз стомлено та повільно. Наснага Родеріка до подорожі швидко вивітрилась і той плентався позаду, невдоволено бурмочучи собі під ніс. Близнюки теж потомились та похмуро брели вперед, використовуючи свої списи як опори. В Конрада та Клейта вигляд був такий, наче вони були готові пройти стільки ж без відпочинку.

Наблизившись до селища, у помаранчево-жовтому світлі неба, ревенант помітив дві групи людей, що працювали в полях. Ті, що працювали праворуч не вирізнялись нічим особливим – чоловіки косили пшеницю довгими косами, загрібали її на купу, а жінки збирали зілля у снопи та відносили їх до возів, запряжених впертими віслюками.

А на лівій стороні косарі виглядали дивно, майже неприродно. Коси підіймались і опускались з однаковою швидкістю та без відпочинку. Їхні рухи були надто рівномірними, надто нелюдськими. Наблизившись ближче, у Конрада з’явилось знайоме відчуття жару в долонях. Косарі були насправді неживими...

Шептарі вишикувались у довгу шеренгу, працювали уперто та злагоджено. Їм не потрібна була їжа та вода, щоб втамувати голод та спрагу. Не потрібен був відпочинок та сон, щоб втамувати втому. Не потрібна була плата за роботу – навіщо мертвому гроші? Бездоганні робітники.

За декілька кроків від них, Конрад зумів добре їх розгледіти. У декого не було ока, або навіть двох, у декого - жахливі дірки у грудях, кінцівках, дехто навіть без голови. Але від них не було чути смороду змертвілої плоті, з них не витікала і темна кров, яка буває у мерців. Їхні тіла залишились саме такими, якими були в момент смерті та зупинились, наче їм непідвладний час. Точнісінько як і у самого ревенанта.

Конрад почув тихий шепіт, що доносився раз у раз то від одного, то від іншого мерця. «Дерево» — тихо промовив хтось із них. «Червоний» — прошептав інший. «Рука» — прохрипів третій. У деяких не було язиків, тому вони просто тихо стогнали, наче від болю.

— Кляті мертвяки, Урм би їх побрав. — сплюнув Чорний Клейт. — Зовсім скоро і в Дружині смердючі трупи будуть служити.

— Чо та мертвячина несе? — запитав Бадда.

— Ніхто точно не знає, навіть Братство. Ходять чутки, що це залишки спогадів з минулого життя — байдуже відповів Родерік.

Коси шептарів здіймались і опускались – «шук, шук, шук» і звук скошеної пшениці зливався разом з їхнім шепотом у моторошній какофонії.

А позаду неживої шеренги стояв і їхній ляльковод. Некромант не нижче пріора, адже на лисій голові було більше рядів рун ніж у Родеріка, але менше ніж у Нідґара. У помаранчево-жовтих сутінках його алар світився яскравими червоно-зеленими відтінками.

— Брате Гаро! — з радістю вигукнув Родерік. Забувши про втому, молодий некромант швидко покрокував до Гаро. Він зупинився за декілька кроків від нього, склав руки на грудях, низько вклонився, той відповів тим же.

На дорозі, посеред полів, ревенант помітив невелику групу селян, що наближались до них та несли в руках щось довгувате. Він зміг розгледіти дерев’яні ноші, а на них - старого висохлого чоловіка, що час від часу насилу підіймав голову. Селяни помітили двох некромантів, що стояли в полі неподалік і направились прямо до них. Гаро та Родерік теж побачили дивну процесію. Селяни поклали свою ношу додолу, їхній ватажок підійшов до некромантів.

— Тане Гаро, дайте двадцять, бо батень мо не побаче цьої ночі.

— Скільки разів повторювати, десять – моя остання ціна. Можу заплатити п’ятнадцять, але тіло залишиться у мене.

У селянина рот відкрився та одразу закрився, наче той хотів щось сказати. Певний час він розмірковував, а потім важко зітхнув і голова його опустилась на груди.

— Угу. Десять срібляків.

Гаро кивнув, дістав мішок з грошима, відрахував десять монет та передав селянину. Чоловік взяв у нього гроші, приєднався до своїх родичів і всі вони, понуривши голови, намагались не дивитись у бік некроманта та старого.

Гаро підійшов до ноші, швидко оглянув чоловіка, дістав із-під полів свого плаща короткий ніж та різко встромив у горло старого. Тіло чоловіка засмикалось у різких конвульсіях, з горла долинули хрипкі булькітливі звуки, а тіло швидко обм’якло. Некромант витер ніж від крові, встав і виставив руку долонею вперед. Мертве тіло знову швидко-швидко засмикалось, а згодом вигнулось вгору до некромантової руки, наче натягнутий лук. З черева старого почали вириватись промінчики світла – один, другий, третій. Яскравий згусток сліпучого світла вилетів з грудей старого і підлетів до руки темного чаклуна. Той звів пальці, наче його стискаючи і згусток закрутився та затрясся в долоні, а потім спалахнув та погас. В його руці танцювали чотири уламки душі – синій, червоний, фіолетовий та жовтий. Некромант спрямував їх до свого алару і вони приєднались до таких же у скляній кулі.

Селяни підняли ноші з тілом старого і не промовивши жодного слова, побрели назад у селище.

«Десяток срібних монет коштує людська душа. А за додаткових п’ять - у некроманта з’явився б новий косар. Важко засуджувати селян - десять срібляків дозволять їм пережити зиму, прогодувати дітей. Мертві дають їжу живим – ось така химерна круговерть життя у Теократії... Цікаво, чи моє тіло так само хтось продав за десяток?» - задумався ревенант.

Загін продовжив свій шлях до довгожданого відпочинку запиленою дорогою в напрямку лісу. Проходячи повз шептарів, один із них зненацька випустив косу з рук. Повільно повертаючи голову в бік Конрада, той подивився йому прямо у вічі та тихо промовив: «Поміч...».

4

Очі Талара відгоріли та заховались за обрієм, темрява скувала своїми чорними обіймами ліс біля Тауренгайму. На небо висипались зірки, а зі сходу виглянуло Око Урма. Воно повільно повзло небом, освітлюючи все навкруги своїм кривавим світлом. Став завивати шквальний холодний вітер, що пробирав до кісток своїми крижаними пазурами.

Чоловіки, намагаючись хоч десь сховатись від негоди, швидко вирушили до лісу. Згодом темний морок дерев проковтнув їх повністю. Високі дуби та клени стогнали та хилились під натиском сильних поривів стихії, а сухе мертве листя закружляло у химерному танку. Криваве проміння повністю розкритого Ока ледь-ледь пробивалось через сухі крони дерев.

Чорний Клейт, добре знаючи ці місця, навіть у темряві знайшов відмінне місце для ночівлі. Неподалік дзюрчав струмок з чистою холодною водою – ідеальне місце для табору. Близнюки вполювали велетенського азгіра, приманивши його падлом. Хробак завтовшки з людську голову та шістьма ліктями в довжину, вчепився у приманку своїми клешнями. Бадда та Ебер зуміли накинути на нього мотузки з петлями й ледве витягли здобич з-під землі. Назбирали великий оберемок хмизу, набрали в котел води та заходились розпалювати багаття. Конрад сів біля вогнища, очікуючи смачну теплу вечерю.

— Мертвякам тут не місце. Терпіти не можу вашого смороду. Твоє місце там! — Клейт різко змахнув рукою, вказуючи на темну гущавину.

— Не боїшся цією рукою вказувати мертвяку? Може статись, що залишишся без неї. — процідив крізь зуби ревенант.

— Погань сміє мені погрожувати?! — викрикнув Клейт, витягуючи меч.

Конрад теж дістав свою сокиру з-за спини. Вони стояли один навпроти одного, готові щосекунди кинутись в бій.

— Вельмишановні тани! — втрутився Родерік і з піднятими руками встав між ними. — Розвідник Клейт керує цією експедицією і має право наказувати нам, Конраде. Я не голодний, тому можу вам віддати свою порцію вечері. — некромант всміхнувся та перевів погляд з Клейта на Конрада. — Візьміть також мою ковдру, щоб зігрітись в холодну ніч.

«З якої нагоди така щедрість від живого?» - подумав Конрад.

Ревенант кивнув, сховав свою зброю, Чорний Клейт зробив те саме, але не випускаючи з виду один одного. Конрад взяв у некроманта ковдру, розстелив свій спальний мішок на місці, яке вказав Клейт.

Близнюки завченими рухами відрізали клешні азгіру, зняли шкіру, розрізали м’ясо на шматки, кинули у киплячу воду, додали полину, щавлю та лебідки. Юшка смачно запахла.

— Не звертайте на них уваги, тане Конрад. — почувся рівний голос Родеріка десь збоку. Той підійшов до ревенанта, тримаючи в руках миску, від якої сильно парувало. — Вони не усвідомлюють вашу справжню цінність.

— Яку цінність?

— Війна Канонів була виграна тільки завдяки ревенантам. Братство програвало битву за битвою, аж поки не було знайдено спосіб вселити нерозбиту душу назад у мертве тіло. Сильний темний маг, може відібрати владу над будь-яким неживим, але не над ревенантом. Некроманти зуміли назавжди зв’язати мага та слугу кайданами душ.

— І отримали собі чудових рабів. — сухо підмітив Конрад.

— Ми отримали вірних воїнів, здатних протистояти темній магії та шанс для викорінення єресі. Лічі також відчайдушно шукали секрет ритуалу для підйому ревенантів, але без успіху. Знадобилось шість ревенантів для того, щоб знищити їхнього ватажка Тал-Еларіона. У всьому є ціна, тане Конрад. Ми її заплатили і платимо дотепер.

То ось звідки ця щедрість. Для нього Конрад був лише загостреним мечем, направленим у серце ворогів Братства. А хорошу зброю потрібно інколи оберігати, змащувати та заточувати. Але чи насправді він є чимось більшим ніж зброя? Конрад не хотів про це думати.

— Ось, візьміть. — сказав Родерік і передав миску ревенанту.

Конрад скуштував їжу. Юшка обпікала язик, але м’ясо азгіра пахло чудово і добре тамувало голод. Наситившись, він закутався у спальний мішок, зверху накинув ковдру Родеріка та одразу поринув у неспокійний сон. Хор голосів його жертв лунав в голові все голосніше.

5

Конрад прокинувся серед ночі через відчуття жару в долонях. Він підвівся і тривожно оглянув табір. Біля наметів було чути протяжне хропіння, вогнище вже майже погасло, а поряд в спальному мішку куняв Родерік. Ревенант підійшов до нього та запитав:

— Хто на варті?

— Бадда. Чатує десь он там. — сонно вказав некромант, позіхнув і перевернувся на інший бік.

Конрад повільним кроком рушив у напрямку, що вказав Родерік. Тихо ступаючи по опалому листю, він просувався по лісовій гущавині. Було легко знайти вірну дорогу, дружинник залишив за собою багато слідів – прим’яте листя, поламане гілля. Дуже скоро ревенант помітив нерухоме тіло, що лежало прямо на холодній землі. Його зброя лежала поряд. Конрад підійшов ближче і поглянув на дружинника. Очі у нього були закриті, але груди повільно здіймались і опускались. Бадда плямкнув губами, перевернувся на інший бік та голосно засопів.

Подумки вилаявшись, ревенант заніс руку, щоб дати добрячого ляпаса недбалому дружиннику, але долоня зупинилась на півдорозі. Він почув звук кроків, що наближалися десь з лісової гущавини. Слабке світло Ока Урма освітило багряним світлом густі зарослі перед ним і ревенант розрізнив пів дюжини людських постатей, що повільно наближались. Позаду них рухалась ще одна тінь - велика та незграбна. Конрад відчув усією душею їхню жадобу до крові та вбивств.

— Назад в табір! — на все горло прокричав ревенант.

Бадда різко піднявся та схопив зброю до рук. Конрад, рвонувши того за комір, швидко потяг його до табору. Біля наметів уже метушились приголомшені чоловіки.

— Скільки їх? — запитав Клейт.

— П’ять чи шість. Можливо ще трупов’яз. — відповів ревенант.

Родерік високо підняв алар над головою, уламки душ затанцювали всередині скляної кулі. Маленький червоний вогник вилетів з алару, яскраво спалахнув і освітлив все довкола. Конрад не помилився, шептарів було шість, але позаду крокувало більш небезпечне створіння. Чотирируке чудовисько заввишки в шість ліктів, зшите з мертвих тіл, повільно крокувало до людей.

Бадда та Ебер виставили списи вперед, поряд стояв Клейт з оголеним мечем. Родерік сховався за ними і тремтячими руками стискав свій алар. Трупов’яз та шептарі рушили прямо на них. Конрад дістав свою сокиру з-за спини та стрибнув в лісові хащі. Зігнувшись, він прокрадався через кущі, намагаючись завдати удару нападникам зі спини.

Шептарі дійшли до лінії оборони табору і зав’язався запеклий бій. Дружинники повільно відступали, Родерік читав закляття одне за одним, його руни на голові яскраво світились, а з кожним наговором його алар тьм’янів. Трупов’яз підійшов впритул до місця бою, але загін стояв надто щільним строєм і не давав себе оточити. Чудовисько відпихнуло шептарів перед собою та піднесло свої ручища для удару і в той же момент в повітрі просвистіла сокира ревенанта. Нижня права кінцівка хруснула від удару, відпала та покотилась по траві, але жодної краплі крові з рани не вилилось. Трупов’яз на якийсь час застиг, подивився на жахливу рану, але швидко оговтався і кинувся на ревенанта. Конрад повільно відступав, виманюючи того якомога далі від табору. Трьома руками трупов’яз намагався схопити Конрада у свої смертельні обійми, але ревенант легко ухилився. Чудовисько простягло свої довгі ручища до Конрада, намагаючись вибити зброю з його рук, але воїн неочікувано відступив в сторону і стрімким ударом відтяв нижню ліву руку.

«Хоч вже більше схожий на людину» — познущався Конрад.

Трупов’яз несамовито заревів, намагаючись всією масою придавити ревенанта, але воїн зміг ухилитись і цього разу. Велетенська вага зіграла з потворою злий жарт – той повалився всім тілом на землю, спробував піднятись, але Конрад уже стояв над ним. Гостре лезо сокири опустилось на шию трупов’яза, потім ще раз і ще. Тіло монстра засмикалось в конвульсіях і затихло. З-за спини вилетіли два маленьких уламки душ, потанцювали в повітрі над тілом і розтанули як вранішній туман. Тіло трупов’яза розпалось на шматки, наче процес природного гниття тіла стався в одну мить.

Не гаючи часу, Конрад поспішив назад до табору. Але коли дістався туди, бій уже вщух. Зогнилі останки шести шептарів лежали в таборі у різних місцях. Клейт сидів біля вогню, мружився від болю та перев’язував собі рану. Родерік сидів поряд та дивився незмигним поглядом кудись в далечінь, його алар майже погас. А Ебер схвильовано схилився над тілом Бадди та перев’язував тому рани. Наблизившись, ревенант побачив, що у Бадди була відірвана половина руки, а земля поряд просочена темною кров’ю. Ебер тихо промовляв:

— Зара брат поможе, зара. — повторював він та марно перев’язував братову культю. Той уже давно не дихав.

— Потрібно спалити останки... На цей раз чергуватимемо по двоє... Можуть бути ще гості. — захекано промовив ревенант.

Клейт кивнув, Ебер продовжував перев’язувати брата, а Родерік промовив:

— У мене майже закінчились уламки. Мені потрібно поповнити запас. — виринувши з трансу, сказав некромант і промовисто глянув на тіло Бадди.

Чорний Клейт чудово зрозумів, що той має на увазі, сплюнув і відвернувся. Конрад насторожено чекав того, що має відбутися.

Некромант підійшов до Ебера та його брата, виставив вперед праву руку. Душа Бадди ненадовго освітила ліс своїм яскравим промінням, але швидко згасла у долоні некроманта. Залишились лише уламки - три з них з’єднались з тьмяним аларом Родеріка, а четвертий залишився в його долоні. Маленький синій уламок повільно опустився до тіла, залишивши за собою кольоровий слід. Вогник покружляв певний час, а потім залетів всередину мерця. Бадда легенько рухнувся, а згодом затрясся наче у лихоманці. Ебер відсахнувся від тіла чи то від несподіванки, чи то від жаху. Мертве тіло Бадди повільно встало, повернуло голову до Родеріка і прошепотіло: «Темно...»

Нажаханий крик Ебера прорізав тишу лісу. Він швидко звівся на ноги, важко та часто дихаючи. Дружинник був не в змозі відвести погляд від брата, чи того, що від нього залишилось. Родерік дістав свій кошель, відрахував п’ятнадцять срібних монет і кинув до ніг Ебера.

— За душу й тіло. — недбало сказав некромант.

Погляд Ебера зіслизнув на монети та застиг. Він опустився на коліна та почав несамовито запихати їх у кишені разом з брудом та листям.

6

Старий імперський склеп заховався серед похилених крон віковічних дубів. Невисока кам’яна будівля була наче вмурована у пагорб, покритий опалим листям. Майстерно оздоблені рунами стіни дихали древністю, хоча почорнілі колони все ще гордо підтримували зарослу чагарником покрівлю. Іржава залізна брама була відкрита, бездонна чорнота входу навіювала страх і сум'яття.

— Діставайте факели. Я не буду витрачати уламки, щоб освітлювати клятий склеп. — роздратовано сказав Родерік.

Клейт витягнув з сумки дві палиці, загорнуті в просочену смолою тканину, а також кремінь. Один факел він залишив собі, інший віддав Конраду. Згорнув на купу опале листя та голосно лаючись став бити одне кремнієве каміння об інше. Досить швидко розгорівся вогонь і спільники запалили свої факели.

— Нехай Бадда... Чи що воно таке, йде першим. — лукаво наказав Чорний Клейт.

Ебер лише крадькома глянув на те, що залишилось від Бадди, але швидко відвів погляд. З минулої ночі він намагався забути, що його брат колись існував.

Родерік стиснув плечима, наказавши шептарю «Йди!». Той повільно почовгав до входу в склеп та зник у пітьмі. Інші зачекали якусь мить, прислухаючись до звуків біля входу та згодом попрямували за шептарем.

Всередині склепу стіни були оздоблені не менш майстерно ніж ззовні. Коридор то розширявся, то звужувався, але було помітно, що загін спускається під землю. То зліва, то справа у стінах Конрад помічав ніші, в кожній з яких відпочивали масивні кам'яні саркофаги. Деякі з них були відкриті, але всередині було пусто.

— Напевно, розкрадачі думали, що знайдуть у них щось цінне. — зауважив Клейт.

— А тіла де подівали? — запитав Ебер, але ніхто не відповів.

У світлі факелів Бадду було не розгледіти, лише було чутно його важкі кроки, що відлунювались ехом від вузьких стін та ледь відчутний шепіт. Родерік наказав шептарю зупинитись, коли чоловіки помітили два широкі проходи по обидва боки коридору.

— А зара куди? — зі страхом запитав Ебер.

— Прямо. — невпевнено відказав Клейт і продовжив рух.

Зовсім скоро загін дістався до ще однієї розвилки. Всі мовчки стали чекати, що вирішить Чорний Клейт і той знову обрав шлях вперед. Цього разу вони крокували довго, прохід звузився настільки, що плечі торкались до стін. Світло факела освітило спину Бадди, що зупинився посеред глухої стіни.

— В останній розвилці повернули не туди. Треба було направо. — процідив крізь зуби Чорний Клейт.

Загін повернувся і попрямував у правий прохід. На широкому шляху праворуч і ліворуч виникали інші коридори, але Клейт не звертав на них уваги. Долоні у Конрада почало обдавати жаром.

— Шо то за гомін? — запитав Ебер і всі зупинились, прислухаючись.

Позаду них наростав звук, схожий на дріботіння дощу по кам'яній плиті. Шум ставав дедалі гучнішим, аж поки не переріс у гул численних кроків. Клейт віддав свій палахкий факел Еберу, дістав ще один з сумки, запалив новий і кинув його в сторону шуму. Жовтогаряче полум’я освітило довгий прохід позаду них та величезний натовп шептарів, що повільно насувався. Вони були вже настільки близько, що стало чути шепіт мертвої армії, наче шум листя у вітряну ніч.

— Вперед! — рявкнув Клейт.

Загін кинувся бігти зі всіх сил прямо по коридору. Бадда зі своєю важкою ходою ледь встигав за загоном, трохи попереду нього біг захеканий Родерік, всі інші вирвались вперед.

— Затримай їх! — наказав Родерік шептарю і той підкорився. Бадда розвернувся і попрямував назад. Родерік почув коротку битву позаду, а потім гучний звук роздертої плоті. З усіх сил він пришвидшив біг.

Чоловіки продовжували метушливу втечу, минаючи багато розвилок. Звідусіль було чутно тупіт живих мерців.

— Куди дівся Клейт?! — зовсім захекано запитав Родерік. Тільки зараз троє спільників помітили, що розвідник десь зник.

— Немає часу його шукати. Можливо, він вже мертвий. Треба бігти далі! — прокричав Конрад.

— Я вже не можу бігти... — жалюгідно заскиглив некромант.

Ревенант вхопив некроманта однією рукою і потяг за собою. Той уже ледве волочив ноги. Коридор перед ними знову почав розширятись, аж поки вони не побачили перед собою зачинені дубові двері. Конрад та Ебер налягли на них всім тілом, стулки поступово піддались. Один за одним вони протиснулись у простору кімнату з високою стелею. По всій залі лежали людські решки - ноги, руки, тулуби, голови. Деякі свіжі, а інші давно зогнилі. Підлога була вкрита шаром запеченої та сухої крові. Прямо посеред зали стояли два закривавлених старих вози. Від смороду в чоловіків запаморочилось у голові.

— Урм би мене побрав, що тут коїться?! — з жахом запитав Родерік.

Праворуч чоловіки помітили ще одні зачинені двері. Зі всіх сил вони намагались їх відчинити, але зусилля були марними.

— Тікати нема куди, доведеться битись. — роздратовано сказав Конрад.

— Талар, врятуй нас! — з розпачем почав благати Родерік.

З-за дверей почав долинати звук армії шептарів. Чоловіки швидко перекрили возами прохід, утворивши барикаду. Родерік подивився на свій алар – він ледь-ледь світився.

Дуже скоро у двері стали барабанити десятки рук, удари по них ставали дедалі сильнішими. Стара деревина швидко піддалась цій силі – з’явились великі отвори, а звідти потяглись почорнілі руки воскреслих мерців. Конрад рубав їх сокирою, а Ебер намагався колоти ворогів списом, але шептарі продовжували натиск, не відчуваючи біль. Дверниця заскрипіла під важкістю десятків тіл і проломилась разом із залишками дверей. Шептарі почали дертись вгору по уламках до своєї здобичі.

Руни на голові Родеріка засвітились, він підняв алар вверх, прочитав закляття. Три різнокольорові вогники вилетіли з алару і врізались в груди одного з шептарів. Його очі яскраво засвітились і неживий одразу кинувся на інших мерців. Неймовірною силою красноокий шептар відірвав голову іншому, але одразу же був роздертий на шматки декількома іншими. Алар у Родеріка погас остаточно і некромант втомлено опустився на коліна. Конрад і Ебер продовжували завзято боротись, але шептарі вже відтіснили їх від барикади та оточували з усіх боків. Ебер встромив свій спис одному з шептарів у груди, зброя глибоко пройшла навиліт і застрягла у тілі. Дружинник спробував висмикнути її, але одразу був оточений неживими. Конрад побачив, що він зник у мішанині із тіл та несамовито загорлав.

Закляття некроманта спонукало ревенанта боротись далі і виконувати наказ, але розум уже розумів, що це кінець. І він був щасливий, що нарешті завершиться його рабство, а душа відправиться до Талара, а не буде розірвана на шматки некромантом.

Шептарі вже оточили його з усіх сторін, звідусіль посипались нескінченні удари. Ревенант намагався відчайдушно відбиватись, але пропустив жахливий удар справа. Рука шептаря вдарила, наче важкий молот і Конрад втратив рівновагу. Новий удар збив його з ніг, він аж відкотився до стіни, вдарившись головою об міцний камінь. В очах різко потемніло, а свідомість поринула у чорне безмежжя темряви.

7

Конрад прокинувся лежачи на боку та легко погойдуючись від руху. Розкривши очі, перше, що зміг побачити перед собою – обличчя Родеріка. Широко розплющені очі, рот застиг у гримасі жаху, з носа витікало декілька струмків тонкої крові. Поглянувши униз, ревенант побачив, що голова відділена від тіла. Біля ніг він помітив скручене тіло Ебера, його спис, алар Родеріка та свою сокиру.

Ревенант відчував сильний біль в голові, тіло оніміло, але сил, щоб встати вистачало. У темряві він відчував, що віз кудись тягнуть шептарі – звідусіль лунав їх шепіт. Конрад вирішив не рухатись.

Час тягнувся довго – неживі прямували довгими коридорами, залами, переходами. Нарешті, вони зупинились та почовгали геть. Ревенант почекав якусь мить, різко встав, схопив свою сокиру і зліз з воза, очікуючи нападу. Але поряд нікого не було. Він оглянув приміщення, в якому опинився – значно більший зал ніж той, в якому загін прийняв свій останній бій. Яскраве різнокольорове світло пробивалось десь із центру зали. Все приміщення займали гарно оздоблені саркофаги з трикутними кришками. Посередині зали стояв великий кам’яний стіл, завалений людськими рештками, а над ним схилилась тонка фігура. Ревенант наблизився ближче до столу. Він помітив, що рештки були частково складені докупи та нагадували чудовисько з чотирма руками, подібне до того, з яким бився минулої ночі.

Фігура повільно підняла голову. Постать була вбрана у плащ, схожий на той, що носили некроманти, але мав темно-червоний колір. Біла, тонка рука стискала алар і саме він добре освітлював всю залу. Шкіри та м’язів на лиці не було, лише череп, але не з пожовтілою кісткою чи відпалою щелепою, яка бувала у старих останків. Скелет був такий, наче шкіра та м’язи сповзли з ще живої людини. У пустих очних впадинах загорілось багряне світло і Конрад почув голос. Звук не долинав від постаті – у неї не було горла та легень, щоб говорити – голос лунав прямо у голові Конрада.

— Чого витріщився, ніколи не бачив ліча? — луною прогудів низький голос.

— Ти... Неживий? — приголомшено запитав Конрад.

— А ти спостережливий, я бачу. — ревенант почув короткий смішок в голові. — Мене звуть Тал-Галадор.

— Ти став таким з власної волі?

— Безсмертя має свою ціну, Конраде. — ліч поглянув на свою кістяну руку. — А живе тіло має багато недоліків. Відчуття спраги та голоду, необхідність сну, біль і пристрасті – усе це відволікає від насправді важливих речей. — ліч поглянув на кам’яний стіл з частинами трупов’яза перед собою.

— Ти знаєш, як мене звуть?

— Я за тобою слідкую ще з фортеці. Здавалось, що вашому маленькому загону уже настав кінець, але могутній ревенант стоїть переді мною. Я недооцінив тебе.

— Скоріше, Нідґар недооцінив тебе.

— О, ні, старий лис все розрахував правильно. Якби не шептарі Тала-Еларіона, хто знає, чи зумів би я вистояти проти вас усіх. Ви доволі легко впорались з моїм авангардом вчора вночі.

— Але Тал-Еларіон був знищений вже давно.

— Не зовсім. — ліч направив світло з алару в кінець зали. Темрява розтанула і перед ними постав трон, виготовлений зі скелетів та кісток невідомих Конраду страхітливих істот, тварин та навіть людей. Їхні черепи благально дивились своїми пустими очима, жадаючи визволення з кістяної в’язниці. На троні величаво сиділа постать, закута в гарно оздоблений чорний панцир. Золота корона, покрита барвистими дорогоцінними каменями, огортала білий зловісний череп, а вогники в його очах ледь світились.

— Його розум майже згас. — з ледь помітним жалем пролунав голос ліча. — Єдине, що він може робити – це захищати цей склеп. З його шептарями ви зіштовхнулись у склепі, а не з моїми. — Тал-Галадор на якусь мить застиг у роздумах. Його голова несподівано повернулась у бік Конрада, в очах блиснули два лукавих вогники. — Скажи мені ось що, Конрад. Ти невільник чи господар?

— Ти знаєш відповідь на це питання - кайдани душ непорушні.

— Побрехеньки некромантів. Кайданам можна опиратись. Ти уже це робиш, розмовляючи зі мною, а не атакуючи.

Насправді ревенант тягнув час балачками, повільно підходячи до ліча. Йому треба було лише наблизитись впритул, щоб покінчити з ним. Тіло напружилось у нетерпінні, в голові болем лунав наказ Нідґара знищити ліча за будь-яку ціну.

Тал-Галадор це помітив і атакував першим. Він направив свій алар в сторону ревенанта, з жезла вирвалось декілька світлих куль. Уламки душ перетворились на зелену хмару, що швидко попрямувала до Конрада. Той стрибнув в сторону і вона налетіла на віз з рештками тіл. Людські останки одразу почорніли, шкіра та м’язи покрились гноїнням, наче багато місяців пролежали на відкритому небі. Гній швидко сповз з останків, залишивши лише кістки, але і ті згодом почорніли і розсипались в прах. Навіть спис Ебера проіржавів, а алар Родеріка розбився на дрібні шматки.

Ревенант кинувся до ліча, але маг вже випустив нову смертоносну хмару. Цього разу Конрад встиг заховатись за кам’яною колоною. Зелений туман обігнув її і не зачепив ревенанта. Він стрибнув до великого саркофага та сховався за ним. У саркофаг щось сильно вдарило, кришка злетіла і мало не впала на ревенанта. Конрад перестрибнув через саркофаг і чимдуж побіг прямо на ліча. До нього залишалось не більше десяти кроків, коли Тал-Галадор прочитав нове закляття.

З алару вирвався згусток темної сили, що перетворився на чорний спис. Кістяною рукою він вхопив його та жбурнув в ревенанта. Конрад в останню мить встиг ухилитись, але чорна зброя, пролетівши невелику відстань, застигла на місці, повернулась назад і знову попрямувала на воїна. Ревенант вже був близько до ворога, коли чорний спис увіткнувся йому в ліве плече. Він голосно закричав, але продовжив біг і опинився прямо перед лічем. Тал-Галадор перехопив алар двома роками, намагаючись захиститись від ударів Конрада. Ревенант замахнувся з усієї сили та вдарив ліча не цілячись. З гучним хрускотом, сокира глибоко увійшла в кістку та повністю відсікла ліве плече разом із рукою. Алар гучно упав на підлогу разом зі шматками кістки.

Чорний спис, що був ввіткнутий у плече Конрада швидко розвіявся і зник. Ліч захитався, не в змозі встояти на ногах, але втратив рівновагу та незграбно впав на коліна. Права кістяна рука, благально піднялась вверх.

— Почекай! Якщо ти знищиш мене – тобі ніколи не звільнитись з рабства Нідґара. Я можу дати тобі свободу!

— Як? — різко запитав ревенант і заніс сокиру над лічем. Наказ у голові лунав дедалі гучніше. Він ледве стримував себе, щоб не вдарити.

— Кайдани душ... Вони непорушні, так. Але я знаю ритуал для їх ослаблення. Ти зможеш кинути виклик своєму володарю. Якщо Нідґар загине - кайдани розірвуться і ти будеш вільним назавжди.

— Припустимо, що ти не брешеш. Як я доберусь до нього? Проти мене буде уся фортеця. — замахнувшись сокирою сказав ревенант.

— Я дам тобі армію. Ти бачив скільки шептарів у склепі? Я дам тобі навіть більше. То хто ти, Конраде? Невільник чи господар?

8

Конрад крокував на чолі неживої ватаги до фортеці Скутум. У пітьмі плавали силуети привидів – вони розвідували та повідомляли все, що відбувалось попереду. Неживі оминули селище Тауренгайм, не зустрівши жодної живої душі та попрямували прямо через ущелину в напрямку фортеці Скутум.

Ліч не збрехав - кайдани душ насправді значно ослабли. Наказ не виконано, з голови не йшли думки про вбивство володаря, а ревенант відчував повний контроль над своїм тілом. Навіть біль зник. А от на рахунок армії ліч сильно перебільшив. У розпорядженні було лише десяток шептарів, декілька привидів та два трупов’язи – занадто мало, щоб легко прорвати оборону фортеці. Потрібен план.

Всю дорогу він ставив собі одне і те ж питання – невже він насправді довірився лічу? Але кожен раз приходив до одного і того ж висновку – краще ризикнути усім заради свободи ніж чекати вічність на шанс, якого може не бути.

Неживі непомітно дісталися до фортеці. Око Урма яскраво світило у небі, прокладаючи своїм промінням кривавий шлях по річці Тір. Між зубцями стін безтурботно прогулювались вартові з факелами в руках. Конрад попрямував до східної брами, а усіх шептарів направив до західної.

Ревенант причаївся недалеко від воріт серед густих чагарників та кущів і став чекати. Згодом почув тривожні крики, тупотіння важких чобіт та брязкіт зброї. Звуки лунали з західної сторони і згодом на східних стінах не залишилось жодного охоронця.

Конрад віддав наказ і з темряви виникнули дві величезні фігури. Чотирирукі велетні повільно підійшли до брами та щосили налягли плечима на двері. Ворота глухо заскреготали, у деяких місцях з’явились тріщини, але брама вистояла. Трупов’язи відійшли на десять кроків назад та кинулись на них всією масою своїх тіл. Цього разу брама не витримала, піддалась могутній силі та проламалась вперед. Неживі чудовиська увійшли у фортецю. Конрад попрямував за ними.

З західної брами уже доносились звуки битви – свист стріл, звуки ударів по дереву, викрики різких наказів. Трупов’язи застали Дружину зненацька – заспані воїни тільки готувались вступити в бій, деякі були беззбройні та неодягнуті. Прямо перед ревенантом один трупов’яз з легкістю відірвав голову солдату з голим торсом. Інше чудовисько вхопило чотирма руками дружинника та висмикнуло йому кінцівки, наче малій комасі.

Конрад кинувся до башти коменданта. Біля криниці шлях йому перегородили два дружинники. Ревенант ледь ухилився від списа, відвернувши тіло убік і одразу ж завдав удару в відповідь. Сокира наполовину увійшла в шию списоносця і той з булькітливим звуком важко повалився на землю. Меч іншого просвистів прямо біля лиця ревенанта. Конрад повернув голову і помітив знайоме обличчя з перев’язкою на одному оці.

— Ти! — прокричав Конрад і замахнувся сокирою у відповідь.

— Клятий мертвяк! — викрикнув Чорний Клейт і відбив удар мечем.

Конрад атакував знову, цього разу удар був зверху вниз, прямо у центр голови ворога. Клейт інстинктивно виставив меч поперек, щоб захиститись, але сокира розтрощила його меч навпіл і глибоко увійшла в голову. Конрад з зусиллям витягнув зброю з його голови, кров та рештки мізків бризнули в усі боки.

«Завжди ненавидів мечі» — з презирством подумав Конрад.

Шептарі пробились через західну браму і наче повінь, заповнили двір фортеці. Дружинники намагались відчайдушно оборонятись, де-не-де виникав згуртований спротив з декількох сміливців, але їх швидко оточували та вбивали. Битва перетворилась у різню.

Шлях до башти коменданта був вільний.

9

Конрад підіймався на другий поверх башти, але вже не відчував ні страху, ані трепету перед зустріччю з володарем. Довгождане звільнення було близько.

Охоронців біля дверей не було і Конрад різко увірвався до покоїв некроманта. Той спокійно стояв спиною до ревенанта і вдивлявся у чорне безмежжя за вікном. Вогнища у каміні не було, але кімната була яскраво освітлена аларом некроманта. Конрад побачив обриси кайданів душ, що ще поєднували їх обох, але вони стали майже невагомими та ледь помітними.

— Отож, зрадливий пес повернувся. — глузливо сказав Нідґар. — Я підняв тебе з мертвих, дав можливість виправити гріхи минулого. А ти мене зрадив! — некромант розвернувся до Конрада, його лице аж перекосило від люті.

— Рабство і тортури - це благо? Ти не залишив мені вибору! — вигукнув ревенант.

— І твій вибір - це перейти на сторону єретичного створіння Урма та вбити десятки невинних дружинників? — некромант похитав головою. — Це ти мені не залишаєш вибору, окрім як видерти твою душу назад! Вона моя!

— Спробуй забери! — викрикнув Конрад, кидаючись на некроманта з піднятою зброєю.

Нідґар схопив алар двома руками, направив скляну кулю прямо на Конрада, а руни у нього на голові засвітились яскравим світлом. Ревенант відчув, як його кінцівки наливаються металом, стало важче рухатись. Через декілька коротких ударів серця, Конрад зупинився, не в змозі ступити бодай крок.

— Телепень, кайдани ослабли, але ще не зникли. — лукаво розсміявся некромант.

Пів дюжини уламків душ злились із кайданами душ. Полум’я пронизало багряні пути, тіло ревенанта засмикалось від знайомого сильного болю. Нідґар підняв праву руку, а ревенант піднявся над землею, наче маріонетка та завис у повітрі. Некромант різко змахнув рукою у напрямку стіни та Конрад, наче пір’їнка, швидко полетів у тому ж напрямку. Він боляче вдарився всім тілом об стіну та застиг на ній з розкинутими ногами та руками, наче трофей мисливця.

— Ти насправді думав, що ревенант здатен перемогти свого володаря? — знущався некромант.

— Ні... але... ліч... зможе... — ледве зумів вимовити ревенант і погляд його ковзнув в напрямку дверей.

Біля входу стояв Тал-Галадор, алар у його руці засліплював яскравим промінням, що був наповнений рясною здобиччю з подвір’я Скутума. Ліва кістяна рука була уся ціла, без жодної подряпини та тріщини.

Без зайвих слів обидва маги вступили у двобій – темрява проти темряви. Ревенант з гуркотом упав на підлогу – уже було не до нього. Він спробував встати чи поворухнутись – усе марно. Залишалось лише спостерігати за двобоєм.

Уламки душ перетворювались на язики полум’я, прагнучи вогняною долонею спалити жертву до тла, але тут же розбивались об невидимий бар’єр. Смертоносний зелений туман розвіювався сильним поривом вітру, що з’являвся прямо із рук. Чорна примарна зброя розбивалась на дрібні шматки об такі ж чорні обладунки. Алари обох чаклунів швидко втрачали силу, але уламки душ Нідґара закінчувались швидше. Некромант виставив свій захист проти нового закляття ліча, спробував відповісти новим, але марно – жезл погас. Тал-Галадор кістяною рукою доторкнувся до руки некроманта і вона повністю вкрилась трупними плямами. Змертвіння швидко поширювалась тілом Нідґара поки не охопила повністю. Його шкіра і м’язи зогнили, сповзли з кісток та розкришились, наче пісок. Навіть одяг розтанув, наче сніг під весняними променями сонця. Жезл некроманта гучно впав на підлогу - скляна куля розбилась на тисячі маленьких уламків, а чардрево потріскалось і висохло. Залишилась лише душа некроманта, але і вона швидко поповнила запас сили алару Тал-Галадора.

Розбиті кайдани душ біля останків Нідґара здригнулись та почали тремтіти. Ліч направив на них свій алар, підманив рукою і ті повільно попливли до нього.

— Мені знадобиться такий слуга як ти, Конраде. Бувши пов’язаними кайданами, я точно знайду секрет ритуалу воскресіння ревенантів, стану могутнішим за самого Тала-Еларіона, поверну перевагу у Війні Канонів на нашу сторону. Лічі стануть законними правителями Ерхана! — прогудів голос в голові Конрада, а вогники в очах ліча загорілись злим вогнем.

«Бовдур! Телепень! Довірливий ідіот! Уся ця важка праця, усі жертви і все ради того, щоб змінити одного рабовласника на іншого? Все втрачено...» - з гіркотою подумав ревенант.

— Але я зроблю дещо інше. — продовжував ліч. Він заніс алар високо над головою та різко ударив ним по кайданах душ. Світло-червоне полум’я ланцюгів погасло, вони розбились та розвіялись вітром, як вранішній туман. — Викрасти у господарів побитого пса? Ліпше я звільню тебе і дам відплатити за роки знущань недбайливим господарям. Побачити, що зробить з ними ревенант, коли отримає свободу вибору – ось це буде втіха. — Конрад почув у себе в голові короткий смішок. — Бувай, Конраде. Гадаю, колись ми ще побачимось.

10

Конрад повільно та втомлено вийшов із башти коменданта. Все подвір’я Скутума було вкрите тілами, наче опалим листям посеред лісу. Останки дружинників, шептарів та навіть трупов’язів лежали в крові та багні. З вікон арсеналу та казарм нетерпляче виривались язики полум’я, у роті відчувався гіркий смак диму та гару. Конрад квапливо покинув фортецю через східну браму.

Скутум помирав повільно. Невблаганні жовті язики полум’я уже огортали фортецю зі всіх сторін, наче здоровенний звір жадав проковтнути її. Густий чорний дим високо здіймався над фортецею, але швидко губився серед нічного неба. Потемнілі та розтріскані стіни стали зовсім чорними, схожими на смолу. По всій фортеці було чути лише гул падучих підпірок, каміння та дерева. Але з часом і він почав вщухати. Лише башта коменданта намагалась вистояти у цьому вогняному жахітті, гордо здіймаючись вгору, але і вона з часом здалась на поталу полум’ю. Остання підпора різко тріснула і вона ліниво нахилилась набік, а згодом розсипалась на багато дрібних шматків каміння та дерева. Жовто-багряна заграва ще довго стояла над фортецею тієї ночі, наче пам’ятник запеклій битві живих і мертвих.

Конрад якийсь час стояв перед Скутумом, не в змозі відвести погляд від жахливої картини, що заворожувала. І тільки коли вогонь почав вщухати, а запах попелу почав розвіювати сильний північний вітер, ревенант дозволив собі покрокувати геть. Він йшов берегом річки Тір, криваве лице Ока Урма відбивалось довгим багряним слідом в дзеркалі води, переливаючись у хвилях.

Не було ні радості перемоги, ні відчуття довгожданої свободи від пут, що так довго утримували його в рабстві Нідґара. Він заглянув глибоко у свою понівечену душу і побачив там пустку, велике ніщо, відсутність волі, цілей та бажань.

Тал-Галадор сподівався, що він зіграє свою роль у Війні Канонів, але йому було байдуже хто переможе у ній – лічі чи некроманти. Всі вони можуть згоріти у полум’ї війни, разом Урмовою темною магією.

Помститись некромантам за роки знущань, загублених життів від його рук? Пусті погрози перед міццю всієї Теократії, а зусилля приведуть лише до марних смертей та насильства.

Все своє посмерття він бажав лише свободи, але в кайданах душ містилась його сутність та сенс буття. Без них – він лише шептар, що здатен мислити. Мерзенна потвора, приречена тинятись без цілей та слухати хор минулих жертв у снах. Аж поки сам Урм не поглине світ.

Він повернувся до темної річки, повільно зняв свій одяг, скинув на берег наплічну сумку, жбурнув сокиру в брудний пісок. Крижана вода обморожувала голе тіло своїми цупкими пальцями, але Конрад продовжував заходити все глибше і глибше. Широкими гребками він доплив до середини ріки та на якусь мить застиг у воді. Зверху - всіяне зорями небо та нічне світило. Знизу - темрява ріки Тір та пронизливий холод. Ревенант наче застряг між смертю та життям, не в змозі порушити цей хиткий баланс.

Конрад розтулив руки в сторону та могутніми зусиллями рук занурювався у воду все глибше та глибше. Сяйво Ока у небі слабшало з кожним гребком, а потім зникло зовсім. Сил ставало все менше, а вода забирала останні залишки тепла. Конрад випустив все повітря з легень, крихітні бульбашки залоскотали його обличчя та здійнялись вверх. Він впустив воду всередину, тіло одразу скорчилось від удушення, легені прорізало пекучим болем. Залишки життя повільно покидали його, в голові запаморочилось, в очах потемніло аж поки він повністю не занурився у темряву.

В останню мить перед довгожданою смертю, з пам’яті прорізався швидкий спогад минулого життя. Смертельний удар леза по голові та відчуття нелюдського болю. І єдине, що вирувало в згасній свідомості в ту мить – ЖИТИ, ЖИТИ, ЖИТИ! Забуте відчуття з новою силою увірвалось до нього, наче вихор, до краю заполонило розум та душу.

З усіх наявних сил, Конрад виринав на поверхню. Гребки слабшали, ноги не слухались, але ревенант не здавався. Він випірнув з води, сильно кашляючи та вихаркуючи воду. Конрад жадібно ковтав повітря, не в змозі насититись ним. Перевівши дух, він поплив до берега.

Ступивши на землю, все здавалось йому зовсім іншим. Пустота в душі не зникла, але у ній він бачив можливість заповнити її. Не боротьбою за одну зі сторін у Війні Канонів, а тим, чим забажає заповнити її сам. І на своїх умовах.

У відсутності волі він бачив найголовнішу битву у своєму посмертті – навчитись заново жити, відчувати, хотіти. А те, що було пошкоджено чи знищено – викувати заново.

Перший вибір, що він зробив з власної волі, без впливу некромантів чи лічів – продовжити існування. Перед ним стояла довга дорога з тисяч інших виборів в майбутньому. Невідомість лякала, але хоробрості вистачало на перший крок.

Конрад одягнувся, зібрав свої речі та попрямував на північ - у незвідану темноту лісу. Вперше у посмертті, він відчув себе вільним. Вперше у посмертті, він відчув себе живим.