АККЕРС

Багряні хмари вже тиждень як нависали над Багаррою. Аккерсу здавалося, що набрякле хмаровиння ось-ось напореться на міські шпилі, і на голови жителів поллється якась магічна отрута. Але поки що Багарру оповивала дрібна водяна завись — вона роїлася, наче мошкара, залітала за комір, осідала у вилогах чобіт. Суглоби в сталевій руці скрипіли й вимагали дорогого мастила. Гроші з минулого замовлення танули на очах, тож Аккерсу довелося продати свою шкапу і потурбуватися про дешевший нічліг. Пошуки завели його в ремісничий квартал. Чортихаючись, Аккерс блукав кривими вуличками по щиколотку в багнюці. Плащ геть промокнув, у чоботях хлюпало, а стара кіраса неприємно холодила живіт, що бурчав. Вивіски корчомок однаково паскудно обходилися із символами Багарри, зображуючи майже одне й те саме — русалка та єдинороги, єдиноріг та русалки.

Аккерс зупинився біля першої ж корчми, на табличці якої русалка осідлала єдинорога найбільш цнотливим способом. Струснувшись немовби мокрий пес, він штовхнув двері. В ніс ударила складна суміш з ароматів прокислого пива, смажених потрухів, тушкованої квасолі, пердіжа, поту і ще якогось невідомого смороду, розпізнати який Аккерсу одразу не вдалося.

"Випив, вдихнув глибше — і можна не витрачатися на закуску".

Аккерс перерахував решту мідяків — вистачало якраз на пару глеків браги. Симпатична орка-офіціантка віддала йому глиняну ємність з каламутною рідиною і з викликом посміхнулася. Аккерс озирнувся — всі столи були зайняті, а біля вогнища сиділа трійка найманців; на камінних решітках сушилися їхні заскорузлі обмотки. За одним зі столів мирно сопів налиганий челядник. Аккерс акуратно зсадив сплячого на підлогу і зайняв його місце. Відчепивши піхви з мечем, він ковтнув прямо з глека. Брага виявилася досить мерзенною, але зі своїм завданням — затуманити розум — справлялася чудово. Коли глечик показав дно, Аккерс замислився, як краще зігрітися цього вечора — ще одним глечиком цього пійла або пишною офіціанткою. Поки він міркував, орка підійшла до столу і поставила перед Аккерсом кухоль.

— Це від тих панів — кивнула дівчина у бік вогнища.

Аккерс знизав плечима і взяв кухоль, але щось в обличчі офіціантки змусило його зупинитися. Він принюхався до напою — замість пива в кухлі плескотіла сеча. Аккерс мовчки вилив вміст на підлогу й подивився на трійцю біля каміна.

Найманці явно чекали на його погляд. Один з них, власник пишної рудої шевелюри, розчаровано хмикнув і почав відчайдушно шкрябати груди під шкіряним обладунком. Другий — здоровезний півогр — відхаркнув на підлогу гігантську грудку слизу.

— З тебе п'ять монет, Рудий — м'яко підвівся з стільця третій найманець, темнолиций карранець, закутаний у чорні ганчірки. — Не лопух же він сільський, твою сцянину хлебтати.

Рудий неохоче відлічив монети, вивудив нещасливу вошу, кинув її у вогонь і запхав ноги в чоботи. Півогр насилу підняв свою тушу з лавки, що жалібно рипнула. Його величезна лапа любовно погладжувала руків'я окованої сталевими смугами палиці. У Рудого на поясі висів меч, і хоч у карранця на перший погляд зброї не було, під одягом угадувалася перев'язь із ножами.

Аккерс зітхнув і з досадою смикнув себе за бороду. Битися не хотілося. Хотілося випити ще, усамітнитися з оркою, а потім трохи подрімати біля вогню.

«Втім, можна закінчити цей вечір саме так. І не доведеться тіснитися біля вогнища».

Аккерс зі скрипом зігнув-розігнув сталеву руку. Іноді йому здавалося, що маг обдурив його, і одного ранку він прокинеться з мертвою залізною болванкою, що стирчить із плеча. Останнім часом цей страх відвідував усе частіше... Воїн узяв піхви з мечем і підвівся з-за столу назустріч трійці.

Офіціантка викотила очі, притиснула тацю до повних грудей і ретирувалася до стійки. Ті відвідувачі шинку, що не були п'яні намертво, почали тиснутися до стін. Однак із корчми ніхто не пішов — не кожного дня побачиш гарну бійку.

— Аккерс Опудало! — посміхнувся Рудий — Граний спустошувач Каррану, матері його ковінька! Герой Саґунти, капітан штурмовиків, жива легенда, Глад його дери. Що ти там, Стіґо, казав — ніби він був першим мечником Семиграддя?

— Ото дійсно, що був — поки йому руку в полоні не відчикрижили — знущально простяг карранець.

Аккерс похитав головою, розганяючи хміль:

— О, та я б сказав дякую цьому старому ідіоту, генералу Унгерто — якби він був живий. Залізна рука набагато краща за звичайну. Особливо в бою.

— Я чув, що в полоні тобі відрізали ще дещо, — Стіґа схрестив руки на грудях, — І тепер ти мочишся навпочіпки, неначе баба.

Аккерс уважно стежив за руками карранця, щоби не пропустити атаку ножом. Рудий, здавалося, не становив великої небезпеки, а огра-напівкровку головне було не підпускати близько — особливо у тісному залі корчми.

«Цей хрін Стіґа помре першим»

Не зводячи очей, Аккерс ледь помітно посміхнувся.

— У тебе буде можливість це перевірити — коли я віділлю тобі на обличчя.

— С’їсти твій х’аря — голос лускатого байстрюка за мелодійністю міг посперечатися зі скреготом млинових каменів.

"Так ось, що це був за сморід — знаменитий огрський мускус".

— Сумніваюся, що моє обличчя припаде тобі до смаку. Але воно точно буде останнім, що ти побачиш, сраний виблядок.

—  Ти неправильно зрозумів нашого друга, — Рудий почухав підборіддя, — У Броґґа сувора дієта — лише добірна телятина. З твоєю харею він збираєть…

Слова Рудого перервали піхви, що врізалися сталевим оголовком прямо в його розкритий рот. Посмиком вивільнивши меч, Аккерс перекотився вправо, укрившись від двох метальних ножів, що встромилися в стіну за ним. Не встаючи з колін, він рубанув карранця знизу вгору. Той ухилився, неначе кішка, і метнув ще два ножі. Один з них Аккерс відбив сталевою рукою, другий відскочив від кіраси, на яку поналипали недоїдки з підлоги корчми.

Воїн підвівся на ноги, і на місце, де він був ще мить тому, обрушилася палиця Броґґа.

«А він не такий вайлуватий, яким здається».

Аккерс рубанув півогра, що промахнувся, по лапі, а потім знову спробував дістати Стіґу. Але карранець спритно ковзнув між столами назад, витрусив з рукавів два вигнуті кинджали, і став обходити Аккерса.

Броґґ заревів і обома лапами потягнув палицю з підлоги. Не зразу ж усвідомивши, що однієї лапи в нього вже немає, він хитнувся вперед, заливаючи підлогу кров'ю з оцупка. Скориставшись тим, що напівкровка втратив рівновагу, Аккерс швидко ступив до Броґґа й різонув того впоперек живота, розраховуючи випустити бельбухи. Це спрацювало б зі звичайною людиною, але Аккерс не розрахував, що нутрощі півогра ховаються за товстим шаром м'язів та жиру. Він навіть не скривився і завдав нищівного удару палицею. Капітан встиг заслонитися залізною рукою, але палиця припечатала власний кулак Аккерса в його ж чоло.

Удар посилив дію браги — в очах посіріло та попливло, воїна хитнуло назад. Втім, це його й врятувало — меч Рудого смертельно прошелестів біля скроні. Аккерс інстинктивно відбив наступний удар і зробив крок назад. Рудий насідав, розмашисто ріжучи затхле повітря корчми — удар слідував за ударом. Аккерс відступав і відбивався, намагаючись прийти до тями.

— Сране Опудало! — Рудий плюнув в обличчя Аккерсу кров'ю та уламками зубів.

За кілька кроків Аккерс уперся спиною в стіну. У голові трохи просвітліло, і він вирішив діяти. Воїн пригнувся, пропустивши черговий розгонистий удар Рудого над головою, ступив убік і полоснув супротивника мечем по животу. Рудий не встиг зреагувати, й клинок Аккерса розрізав шкіряну зброю разом із плоттю. На відміну від півогра, похвалитися захисним шаром жиру Рудий не міг. Він здивовано підняв брови і притис руку до рани — сіруваті мотузки кишок заструменіли крізь пальці найманця. Рудий кашлянув кров'ю і впав на запльовану підлогу.

Але часу на перепочинок у Аккерса не було — Стіґа перемахнув через стіл і в стрибку вдарив кинджалами. Воїн відбив один клинок, але другий глибоко розрізав передпліччя. Рука миттєво розтиснулася й обм'якла — Аккерс ледь встиг перехопити залізним кулаком меч. Стіґа припав на коліно, намагаючись тицьнути кинджалом у пах, але капітан умудрився відбити удар. Краєм ока Аккерс помітив, як Броґґ повільно обходить його ліворуч, розкидаючи лавки палицею. Відрубана лапа продовжувала висіти на руків’ї, неначе щаслива заяча лапка.

"Якщо виживу, зроблю з неї сувенір".

Стіґа продовжував наступати – кинджали виблискували в’юнкими злими блискавками. Аккерс вичікував момент для контратаки, хоч і розумів, що довго так тривати не може —ще кілька секунд, і до нього добереться Броґґ.

Раптом Стіґа незграбно хитнувся вперед, і Аккерс не забарився. Він зробив два швидкі кроки, і з розвороту рубанув карранця іззаду по шиї — та розкрилася, як рот у покрику, і виплюнула в стелю струмінь темної крові. Стіґа звалився на підлогу, голова його відірвалася від тулуба і покотилася до ніг офіціантки, яка тоненько вискнула.

Потужний удар у спину жбурнув Аккерса на підлогу. Якби не кіраса, його нутрощі перетворилися б на мамалигу. Аккерс стукнувся підборіддям об підлогу, мало не відкусивши язика і випустив меч із руки. Рот наповнився солоним. Аккерс перекинувся на спину — але тільки для того, щоб побачити над собою гігантську дупу, що стрімко наближалася до його обличчя.

«С’їсти твій х’аря».

Все, що Аккерс устиг зробити — це скинути вгору сталевий кулак, який почав занурюватися все глибше й глибше.

Потім запала темрява.

***

Ліс закінчився несподівано, і вони виїхали до порослого чахлим чагарником урвища. Внизу, у звивистій долині розтіклося брудною плямою невелике містечко. Широкі дахи нагадували капелюшки поганок, а димні стовпи, що здіймалися майже з кожного подвір'я, зливались у густу важку хмару.

— Ну й потворне ж місце, — сказав Магнус і посовався у сідлі. Приземкуватий кудлатий коник присів, майже торкнувшись черевом землі. Маг щедро відкусив від печеного окороку, проковтнув, майже не жуючи, і одразу ригнув так голосно, що з сусіднього дерева з роздратованим карканням шугнула ворона. Іншою рукою Магнус притримував дерев'яну патерицю з масивним залізним навершям, що лежала поперек сідла. Цвілі поли безрозмірної мантії збирали дорожню порохняву з-під копит.

Праворуч від Магнуса на запряженому віслюком візку, навантаженому похідною поклажею, їхав хлопчик років тринадцяти. Одягнений у простий, але добротний одяг, хлопчик похмуро дивився на всі боки і нукав віслюка дзвінким циканням — це був єдиний звук, який Аккерс чув від нього впродовж усієї поїздки.

Зліва підтюпцем біг гоблін, постійно задираючи голову і поводячи вліво-вправо довгим чулим носом. Від одного вуха в нього залишився лише куций огризок, зате друге прикрашав жмут зеленого волосся і гроно срібних кілець. На шкіряній перев'язі висів зазубрений тесак і пара метальних ножів, а за спиною бовтався найпотворніший арбалет, який Аккерсу коли-небудь доводилося бачити. Коня йому не дісталося, але, натренований довгими марш-кидками, Аккерс не відчував у ньому нестачі.

— А що ви чекали від цієї глушини, майстре? Витончених палаців чи загадкових веж карранських архітекторів? — почухав обрубок вуха гоблін. — Ані тих, ані інших у нашому світі майже не лишилося. Багато в чому завдяки легендарному капітану Аккерсу, першому мечнику Семиграддя та спустошувачу Каррана, який має честь супроводжувати нас у цій захопливій подорожі.

— Як для смердючого гобліна, ти забагато балакаєш — насупився Аккерс.

— Якби смердючий гоблін не всадив тому карранцю у трактирі арбалетний болт у нирку, то з тобою балакала б огрська дупа. Впевнений, ти б з нею гарно порозумівся — огризнувся гоблін і стягнув зі спини арбалет. Обнюхав тятиву — чи не сира, натягнув і клацнув ухолосту спусковою скобою. Басовитий звук вдовольнив гобліна, і він закинув арбалет назад за спину.       

— Гурра миється частіше за звичайних людей — Магнус поправив поводи, — А то вівці його до себе не підпускають.

Гоблін мерзотно хихикнув.

«Навіть уявляти не хочу, що ця потвора з ними робить».

— Звідки стільки диму? — вирішив змінити тему Аккерс, — На пожежу не схоже.

Магнус дістав з сумки оголошення, на якому було зображено містечко з будинками-поганками, стояв підпис «Чорний Діл» і йшлося про нагороду в 500 золотих за вбивство чудовиська.

— Червоне вугілля. Знаєш, що це?

Аккерс заперечливо похитав головою.                                 

— Нове золото, — Магнус викинув у кущі обгризену кістку, — Не всі це ще розуміють, але городянам дуже пощастило з бургомістром — він швидко пустив прибуткову справу в обіг. Купці з усього Семиграддя в чергу ставали — поки цей звір не заявився... Тому й гонорар втричі від звичайного.

Аккерс згадав, що було написано в оголошенні:

«Знівечені тіла, зруйновані будинки, розірвана худоба».

— То ви впевнені, що це чортововк?

— Взагалі, варіантів багато — сказав Магнус, — Смугастий виворотень, наприклад. Лісовий чурган.

— Сірий гризень — проскрипів Гурра.

— Але й чортововк теж підходить. Взагалі він мешкає значно південніше, але після спустошення Каррана в тому регіоні стало значно менше їжі, і цих тварин тепер помічають на півдні Семиграддя. Так що я не здивуюся, якщо Гурра матиме рацію.

— Зруйнувати Тимору та знищити унікальні пам'ятки архітектури — цього нашому капітанові було замало. Щоби відчути себе справжнім героєм, треба було випалити всі карранські села на сотню миль довкола, зґвалтувати всіх жінок та вирізати всіх чоловіків. Та й допомогти чортововкам опанувати нові мисливські угіддя у власних землях — зауважив гоблін.

Аккерс скривився.

— У тебе на мене зуб, Гурро? Чого б це? Не пригадаю, що би ми в Каррані трахали або різали гоблінів. Чи твої татко з мамкою добре маскувалися під місцевих?

— Якби ти поліз на мою мамку, вона б твій цурпалок власною діркою відірвала, — гоблін посміхнувся, — А татусьо з радістю забив би його тобі в горлянку. До речі, дохлий карранець стверджував, ніби стручка в тебе немає. Якщо ще й у горлі дере, то ти точно знайомий з моїми старими.

Аккерс забарився з відповіддю, і Гурра розреготався, ляскаючи себе по стегнах.

— Не переймайся, капітане, — хмикнув Магнус, — у похабній балачці Гуррі немає рівних. Його талант навіть гроші приносить, коли з основною роботою простій. Минулого року я виграв три сотні крон, коли Гурра вщент розніс Буга Напівмордого в порту Саґунти. Той теж мав необережність торкнутися теми родинних зв’язків. Нагадай, що ти тоді сказав, Гурро?

— Що його жирна матуся не відрізнить бичачий хрін від коромисла. Надто вже любить і те, й інше.

— Точно! Пам'ятається, Напівмордий і сам іржав, що той мерин.

Воїн зирнув на мага спідлоба і поворушив пальцями правої руки. Вона ще боліла, але на місці рани рожевів свіжий шрам. Два дні на загоєння — це було неймовірно навіть для магії, і, незважаючи ні на що, викликало повагу до Магнуса.

«Доведеться потерпіти базікання цієї зеленої жаби, бо аванс я вже витратив».

Старі речі Аккерсу довелося спалити — вони геть просякнули мускусом та вмістом кишок півогра. Також капітан купив нові чоботи і вибрав гідний кинджал — на придбання пішов майже весь аванс, отриманий від Магнуса. Втім, за участь у полюванні на чудовисько маг обіцяв ще півсотні золотих. За ці гроші Аккерс міг би жити півроку, і втрачати таку нагоду воїн не збирався.

Жирні складки на щоках Магнуса позначили задоволену посмішку.

— Гурро, дорогенький, будь надалі більш стриманим. Я не хочу, щоби бойовий дух героя Саґунти постраждав перед сутичкою з чортововком чи будь-якою іншою тварюкою.

Гоблін видав глумливий звук квакання, від якого Аккерса перетіпало.

— Як скажете, майстре... До речі, ось і стежка в Чорний Діл — гоблін вказав на ледь помітну тропу, що вела в долину.

Магнус штовхнув коника каблуками, і почав обережно спускатися стежкою. Гурра, Аккерс і мовчазний хлопчик на візку пішли за магом у густий вугільний смог.

***

Сходів у підвал ратуші було занадто багато, а внизу виявилося страшенно холодно. Аккерс накинув каптур, Магнус щільніше загорнувся в мантію, а бургомістр Данн, здавалося, зовсім зник усередині шуби, висунувши назовні лише шишкуватий ніс. Тільки Гуррі на холод було байдуже, як і на недобрі погляди слуг бургомістра.

З кутків тягло вогкістю, а полум'я смолоскипів тремтіло, намагаючись згаснути. Бургомістр кивнув слугам, і ті поспішно витягли з темної ніші носилки, на яких лежало щось безформне.

— Вдова Ренкін — зітхнув Данн, — точніше, те, що від неї залишилося.

Аккерс ступив ближче — у нерівному світлі він побачив жахливо понівечений жіночий труп. Половина тіла була відсутня, а решта — подерта на шматки. При цьому обличчя вдови залишалося цілим, від чого вся картина ставала ще страшнішою.

Магнус зазирнув з іншого боку, випростав з мантії руку з окороком і, не звертаючи уваги на труп, відкусив величезний шмат:

— Схоже на роботу чортововка.

— На страшенно здорового чортововка — проскрипів Гурра.

— Ви зумієте його спіймати? — почухав свій виразний шнобель Данн.

— Авжеж — прожував м'ясо маг, — Нам знадобиться вівця і запас їжі на два дні. Ну і половина винагороди вперед, ясна річ.

При згадці про вівцю Гурра заплющив очі й розплився в широкій усмішці, яка вкрай недоречно виглядала на його потворному обличчі.

Данн знову зробив знак, і слуги засунули носилки назад.

— Вівця, їжа — це будь ласка. Але винагороду ми виплатимо лише тому, хто принесе голову цієї тварюки.

— А є й інші охочі? — поправив перев'язь із мечем Аккерс.

— Так, знайшлися такі. Буквально за день до вашого приїзду нам запропонував свої послуги командор Тракс, ліцензований ловчий. Його група вже вирушила до лісів на пошуки. І Тракс не просив жодного гроша наперед. До речі, у вас є ліцензія?

— Ображаєте, бургомістре — Магнус витяг зі складок мантії папір з гербовою печаткою, змахнув нею перед носом Данна і сховав назад. Данн продовжував запитливо дивитись на мага.

— Що ж, гадаю, у такому винятковому випадку, як ваш, ми схильні погодитися — Магнус запустив пальці у чуприну, — Здорова конкуренція завжди йде на користь справі.

— Радий, що ми порозумілися. Сподіваюся, хоч хтось із вас зуміє зупинити цю тварюку — бургомістр зітхнув і став підніматися східцями. Слуги пішли за ним.

Вийшовши назовні, Аккерс зібрався зажмуритися, але виявилося, що вугільний смог майже не пропускає сонячних променів, що ріжуть очі.

Хлопчик чекав їх біля входу, колупаючи гілкою свіжий коров'ячий корж.

Слідом за Аккерсом з підвалу висковзнув Гурра, потім, важко дихаючи, виліз Магнус і без церемоній сів на траву.

— Гурро, йди-но забери вівцю та їжу — висуваємось сьогодні ж.

— Може, краще наш герой сходить? Надто вже мені не подобається, як ці робітнички на мене дивляться — ніби Хартія не для них писана, — гоблін сплюнув услід слугам, що пішли, — та й не мився я з ранку — боюся, злякається овечка.

— Вона тебе і митого злякається. Нехай хлопець сходить — запропонував Аккерс.

Хлопчик обурено пирхнув, але, помітивши уважний погляд Магнуса, відкинув закаляну гілку і поплентав за вівцею.

«Дивно, що Магнус одразу пацана не послав».

Хлопчик повернувся через двадцять хвилин з такою вгодованою вівцею, що побачивши її Гурра огидно засовався.

— Нумо в путь, мисливці, — видерся на конячку Магнус, і загін рушив до воріт, що вели геть із похмурого містечка.

***

Ліс з іншого боку Чорного Долу зустрів їх не дуже доброзичливо — камінням, прихованим у листі й випираючим корінням, — саме те, щоби спіткнутися. Зв'язана вівця час від часу мекала з візка.

Коли вони дісталися струмка, Магнус зупинив коника.

Гурра швидко роздягнувся, акуратно вклав зведений арбалет стрілою у бік хащі, і з розбігу кинувся у воду. Він хлюпався, наче дитина, пірнав і пирхав. Хлопчик бавився тим, що кидав у гобліна шишки.

Аккерс дивився на хлопця і не міг збутися думки, що його власному синові зараз було б приблизно стільки ж років. Востаннє він бачив Таніра, коли йому ледве виповнилося три. З тих пір минуло майже десять років, і Аккерс не міг згадати, як виглядало обличчя сина. Але він пам'ятав, як вистругав Таніру простий дерев'яний меч, як купав його і цілував у дивну місяцеподібну родимку на руці.

Побути батьком Акерсу майже не довелося. Тієї весни він найнявся охороняти караван, який вирушив на інший кінець континенту. Дорогою Аккерс дізнався, що Карранська імперія напала на Семиграддя. Він розірвав контракт і помчав назад, але на дорогу пішов місяць. Повернувшись, Аккерс побачив, що його рідне місто Вальдер лежить у руїнах. Від будинку залишилися самі головешки; ані дружини, ані сина ніде не було. Загинули його рідні, потрапили в полон чи втікли, як тисячі інших городян — Аккерс так і не дізнався. Але з того дня почався його шлях помсти — через десятки боїв, відвоювання своїх та захоплення чужих міст, визволення Семиграддя а втім і спустошення Каррану. П’ять років він убивав, палив, грабував і заплющував очі на жахливі речі, що вчиняли його солдати. Все, чого хотів Аккерс — помститися і померти, але доля мала інший план. Коли карранці оточили його загін у Которському лісі, він запропонував ворогам себе за життя бійців. Так він потрапив у ганебний полон, який позбавив його руки, а потім і всіх військових звань та привілеїв.

"Справжній герой не здається в полон, а гине на полі бою" — так сказав йому генерал Галдор після визволення. Але Аккерс ніколи не збирався бути героєм. Він просто хотів помститися — і помстився. От тільки померти не вдалося... Війну йому довелося закінчувати простим рядовим. А після остаточного розгрому Карранської імперії, колишній капітан знову став найманцем — тільки нікуди і не до кого було повертатися після походів та сутичок…

Гурра виліз із струмка, струсився як пес, і заходився розплутувати вівцю.

— Може хлопцеві не варто дивитися на цю гидоту? — скривився Аккерс.

— Ех, капітане, та ти просто бранець забобонів — посміхнувся Магнус.

Гурра стягнув вівцю з воза і, не розв'язуючи, поставив тварину на ноги. Сам він ліг на землю, опинившись у вівці під черевом. Гоблін акуратно взяв овече вим'я в руку і легко натиснув — молоко цвіркнуло прямо йому в розкритий рот. Вівця стояла смирно, а гоблін захоплено посмоктував молоко.

Аккерс насупився:

— Не можна було одразу сказати, задля чого потрібна вівця?

— Навіщо позбавляти себе втіхи? Ти так смішно сердився, капітане.

Напившись, Гурра закинув вівцю назад у віз, одягнувся, взяв арбалет і гучно принюхався.

— Молоко активує нюх гоблінів. Зараз Гурра швидко виявить цю тварюку — почухав бороду Магнус.

Гоблін зробив серію глибоких вдихів і видихів, від чого кінчик його носа смикався, ніби черв'як на гачку, потім удихнув на всі свої бочкоподібні груди, затримав подих і заплющив очі.

Навколо шумів ліс, дзюрчав струмок, товклася на возі вівця з м'яким вименем.

Нарешті Гурра розплющив очі і шумно видихнув:

— Треба взяти на північ. Приблизно година шляху.

Через деякий час вони вийшли на галявину. Гурра повів носом і кивнув головою.

Магнус ледве зліз з коника і підійшов до візка. Хлопчик зирнув на мага серйозним немиготливим поглядом і легко зіскочив на землю.

Маг витяг з-під дерюги коток з мотузкою і дивну конструкцію зі сталевих прутів, кинув їх Гуррі. Той озирнувся, взяв хлопчика за плече і повів до одного з дерев на краю галявини.

— Що це ви збираєтесь робити? — запитав Аккерс.

— А то ти не розумієш, капітане — кинув через плече гоблін.

— Якого біса? Ви вирішили згодувати звірюзі цього хлопця? У вас є вівця!

— Чоловічина — улюблені ласощі чортововка, — Магнус покрутив у руках патерицю — Але, сподіваюся, до цього не дійде. Інакше навіщо ти тут?

— І як ви мені накажете його охороняти, якщо хлопець буде прив'язаний?

Магнус підійшов до Аккерса впритул і поклав руку на плече. Аккерса пригнуло до землі, наче того коника.

— Досить обурюватись, капітане — ніхто тут не прив'язаний. Дивись...

Справді, Гурра ладнав з мотузок і прутів складну підвісну систему. На одному кінці була сіть, на іншому — залізна клітка. Гурра перекинув мотузку через сук так, щоби сітка зникла в кроні. Хлопчик же сів у клітку, яка, судячи з усього, мала при появі чортововка злетіти вгору, обрушивши на звіра пастку.

Аккерс зневажливо сплюнув, відійшов убік, сів на землю і заходився точити меч.

«Мертві Боги, сподіваюся, старе бурмило розуміє, що коїть»

Гурра завершив лагодити конструкцію та сховався у візку з арбалетом напоготові.

Магнус знайшов біля краю галявини пеньок і опустився на нього так, що пеньок, здавалося, пірнув у землю.

«Щоб тобі мурахи в дупу понаповзали».

Скінчивши точити меч, Аккерс обійшов галявину навколо і став спиною до дерева, за два кроки від клітки з хлопчиком. Той виглядав на подив безтурботно.

— Тобі не страшно, пацанюро? — запитав Аккерс

Хлопчик зневажливо хмикнув і відвернувся.

Аккерс знизав плечима, дістав бляшанку з мастилом і взявся змащувати сталеві суглоби.

Сонце хилилося у надвечір’я. Магнус розклав невелике вогнище і смажив на пруті свинячу ковбаску. Аккерс від нудьги навіть трохи задрімав.

Раптом з візка пролунав тихий посвист, а слідом за ним і жалібний скрипіт — це Магнус підняв дупу з багатостраждального пенька.

— Ну, привіт, Траксе. Ми на тебе вже зачекалися.

З лісової хащі на галявину обережно ступили три темні постаті. Першим ішов старий бородатий воїн у добротному пластинчастому обладунку та простому шоломі без забрала. На грудях у нього висів золотий ланцюг, прикрашений гроном амулетів різних форм і розмірів. У руках він тримав довгий спис із поперечиною — ніби на ведмедя зібрався. Ось тільки зазвичай такі списи не варті цілого статку — Аккерс досвідченим поглядом помітив характерні тьмяні відблиски наконечника з ельфійської сталі. Таким списом не те, що ведмедя чи чортововка — стеготавра можна одним ударом розпотрошити.

Воїн ліворуч носив помітну хутряну шапку, як у табунщиків зі східних степів. На поясі в нього висів згорнутий у кільце батіг з металевою обпліткою. Він ішов м'яко, беззвучно, ніби перекочуючись із ноги на ногу.

«Дивно, навіщо їм табунщик у загоні»

Третій боєць, кремезний і довгорукий, був роздягнений до пояса і густо татуйований від пупка до голеної маківки. Рідкий промінчик сонця пробився крізь густі крони і кинув відблиск на обличчя татуйованого — очі в нього блищали недобре й дивно.

«Вірсенг, ось воно що»

Про вірсенгів Аккерс раніше тільки чув. Бійці з далекої півночі, що славляться тим, що перед сутичкою жують дурман, впадають в бойовий шал і не відчувають болю. На поясі у вірсенга висіли дві сокири з короткими рукоятками. Від них до масивних браслетів на зап'ястях сіверянина тягнулися сталеві ланцюжки.

«Вислизнула рукоять зі спітнілої долоні, а ти сокиру за ланцюжок назад підтягнув — непогано придумано»

Перший воїн зупинився на середині галявини навпроти Магнуса. Мабуть, це був командор Тракс.

— Я дивлюся, бургомістр вирішив перестрахуватися. Пастку ти теж на мене розставив?

— Ну що ти, Траксе. На чортововка, звичайно.

— По-перше, це не чортововк, а гризень. По-друге, ти зайшов на мою територію, Магнусе. Це дуже не по-товариському.

— Прошу вибачити мене, люб’язний командоре! Але з якого часу Чорний Діл входить у твою територію?

— Переділ територій, ясновельможний Магнусе, відбувся на останньому конвенті, на який ти, як я пам'ятаю, спізнився. Чи були справи важливіше?

— Твоя дружина, Траксе, нам би не пробачила, якби ми до неї дорогою не заїхали.

Тракс щиро розреготався.

— Ого, то ти береш уроки гумору в Гурри? Я аж скучив за його перченими жартами. Можеш ще кілька бздур про мою дружину белькнути, дозволяю! — тут Тракс різко обірвав сміх і з люттю оскалився. — Але потім збирай манатки, і вали нахер з моєї землі!

— Та ми б і раді поїхати — Магнус витяг зі складок мантії шматок перепічки й закинув її в рот, — От тільки ти, бісова душа, і надалі чесних людей дуритимеш. Я ще був сумнівався — але ти оце кажеш, що тут гризень попрацював, і стало мені все як на лобі написане.

— Ти це про що, маг? — Тракс спохмурнів. — Це точно гризень, ми його сьогодні бачили, та він пішов, сволота.

— Я хоч і не їжджу на ваші потішні конвенти, Траксе, але не згірш за тебе знаю, що гризень обожнює людські язики. Очі теж любить — це найперші для нього ласощі. А у вдови Ренкін обличчя ціле — хоч портрет пиши. А значить, ніякий це не гризень, а натуральний чортововк. От тільки ти, Траксе, зібрався видати бургомістру голову нещасного гризня, забрати п'ятсот монет і накивати п’ятами.

— Ти блекоти наївся, маг? Якщо гризень повернеться, гроші доведеться віддати. Та й репутація мені дорожча за золото.

— А саме тут і починається найцікавіше... Чорний Діл, звичайно, буде в безпеці. Чого не скажеш про містечко в якій-небудь сусідній долині, куди ти нагрянеш зі своїм ручним чортововком! Шалгор дамір, кторра-хаан!

Разом із заклинанням Магнус звів патерицю вгору, і широкий потік білого полум'я вдарив Траксу в груди, розплескавшись сяючими бризками, від яких задимилася трава на галявині.

З візка басовито брякнув арбалет, і стріла по самісіньке перо увійшла в стегно табунщика. Той зі стогоном упав на одне коліно, потягнувши з пояса батіг. Дерюга на возі злетіла в повітря, і Гурра помчав до табунника, тримаючи напоготові тесак.

Аккерс, не роздумуючи, потягнув меч із піхов.

«Займуся вірсенгом»

Білий вогонь стік із Тракса, залишивши його абсолютно неушкодженим. Він вороже посміхнувся, перехопив зручніше спис і рушив на Магнуса.

— Нюх ти не втратив, старий. Але життя наразі втратиш.

— Сподіваєшся на срані амулети, Траксе? Це ти даремно.

У відповідь капітан ступив уперед і викинув спис на всю довжину. Магнус відбив його патерицею і викрикнув нове закляття. Земля провалилася під Траксом, і той ледве встиг відскочити убік. Скориставшись затримкою, Магнус розгонисто вдарив сталевим навершям по шолому командора. Тракса повело убік, але він встиг широко змахнути списом, розрізавши мантію мага. Вони почали кружляти один навколо одного, немов вовки, що намагаються знайти слабину і вчепитися противнику в горлянку.

Аккерс мав свої проблеми. Вірсенг уже витяг сокири, і, граючи їхніми ланцюжками, чекав допоки воїн зі сталевою рукою підійде ближче. Але Аккерс не поспішав скорочувати дистанцію — дворучний меч надавав йому перевагу перед короткими сокирами. Вірсенг усе зрозумів і зробив крок назустріч. Відблиск ватри відбився на сокирі, яка наступної миті вже летіла Аккерсу в обличчя. В останній момент воїн сахнувся, і сокира просвистіла в нього над вухом.

«Промазав, бидлота»

Обличчя вірсенга осяяла недобра посмішка. Аккерс не встиг зрозуміти, в чому справа, як сталеве лезо до кістки розсікло вилицю — це сокира різонула його, вертаючись назад до власника. Ланцюжок, розмотавшись на кілька метрів, зі зміїним шарудінням зникав у наручному браслеті. Сокира влетіла назад у долоню вірсенга, як влита. Кров заструменіла під кірасу, лоскочачи Аккерсу шию.

«Ах ти ж гнидо!»

Наступний випад Аккерс відбив мечем та відступив на крок назад. Вірсенг лиховісно зареготав, випустив обидва ланцюжки на півметра, розкрутив сокири в два сяючі кола і розпочав наступ. Сокири вдаряли одна за одною — то в голову, то в ногу, але Аккерс успішно відбивав удари — іскри летіли на всі боки.

«Пора остудити запал цього синього виблядка»

Відгадавши момент, коли сокири розійшлися в максимальній амплітуді, Аккерс перехопив меч за обмотку на лезі, стрибнув уперед і тицьнув загостреним перехрестям гарди вірсенгу в обличчя. Сіверянин сіпонув головою, і шип на гарді встромився йому в плече. Ланцюжки зі дзвоном почали втягуватися в браслети, але Аккерс встиг повернути меч так, щоби лівий ланцюжок обмотався навколо леза. Він відскочив назад, з силою смикнувши меча — ланцюжок обірвався і сокира полетіла в кущі. Другою сокирою вірсенг встиг рубанути Аккерса в бік — кіраса не витримала, і гравіроване лезо проскреготало по ребрах. Куртка під кірасою миттєво стала важкою від крові.

«Гм, здається в мене є п'ять хвилин, допоки не завалюся»

Несподівано пролунав гучний хлопок і всі обернулися на звук.

Табунщик все ще стояв на коліні, тримаючи в одній руці палицю, а в іншій батіг. У його грудях застряг тесак Гурри. Втім, сам Гурра лежав поруч непритомний — мабуть, степовик примудрився почастувати гобліна палицею по голові. Табунщик ще раз оглушливо ляснув батогом і повалився на спину.

Кущі затріщали, і на галявину вистрибнув чортововк. Шестилапа руда туша розміром із коня – з довгими, як у дикобраза, голками на загривку, чотирма гострими рогами і тупою широкою пащею, приземлилася прямо на візок, повністю розтрощивши його. Вівцю чортововк підчепив рогами і закинув у хащі, а віслюка перекусив навпіл, пірнувши пащею у нутрощі. Коник, що стояв віддаля, почав відчайдушно рватися з прив'язі.

Пролунав пронизливий посвист — хлопчик прихилився до прутів клітки, витягнувши губи трубочкою. Чортововк витяг скривавлену морду з віслючого черева, хрипко гаркнув, і розвернувся у бік хлопчини.

Аккерс не роздумуючи кинувся чортововку навперейми. Вірсенг кинув сокиру, влучив Аккерсу в спину, але цього разу стара кіраса витримала.

Чортововк у два стрибки дістався дерева, але хлопчик встиг злетіти в крону, а зверху на монстра обрушилася сітка. Проте звір настовбурчив загривок, і сітка заплуталася в голках та рогах. Аккерс, підскочивши, щосили рубанув чортововка по лапах й відсік середню. Той завив і кинувся на воїна, але Аккерс, як справжній кулачний боєць, ковзнув убік і завдав тварюці дужого удару сталевою рукою в брову. Праве око чортововка вискочило з орбіти й затанцювало на червоних жилках, немов ярмаркова іграшка. Тварина дивно схлипнула і осіла на задні лапи, вихляючи головою.

«Ось тобі й амінь, гівна шматок»

Аккерс обрушив меч на голову звіра, але сокира, зблиснувши, збила траєкторію клинка, і меч вгородився чортововку в масивну передню лапу. Звір гінко розвернувся, висмикнувши зброю в Аккерса з руки, і з одного стрибка зник у гущавині.

Вірсенг підійшов, обрушивши на беззбройного Аккерса сокиру, і воїну довелося відбити удар сталевим кулаком. Тут навіть магічний метал не витримав — мізинець відламався і полетів у темряву.

Аккерс витягнув кинджал з-за пояса і, виставивши сталеву руку як щит, стрибнув уперед. Вірсенг не дав Аккерсу наблизитись, знов-таки рубанув сокирою і наступним на землю полетів ще один палець. Кілька ударів Аккерс відбив передпліччям, але потім вірсенг рубанув низько над землею, розпоровши чобіт і чиркнувши воїна по гомілці.

«Мінус дві хвилини…»

Від втрати крові голова запаморочилася. Аккерс позадкував, оступився об кострубатий корінь і, щоби не впасти, сперся сталевою рукою на дуб.

Вірсенг лише на це й чекав. Умить він виявився так близько, що Аккерс зумів нарешті розгледіти куншт на лобі жителя півночі — це була змія, яка кусала власний хвіст.

«Ну що за гівняний малюнок»

Вірсенг посміхнувся, оголивши зуби, як раптом з гілок йому на спину беззвучно зістрибнув хлопчик. Вірсенг стряхнув його просто в багаття, як те настирливе кошеня, і замахнувся сокирою для смертельного удару. Точніше, хотів замахнутись, але не зумів — рука не слухалася. Вірсенг скосив очі — з ключичної западини стирчало руків'я ножа. Вільною рукою сіверянин витягнув лезо, і з рани вибухнув кривавий фонтан. Друга рука вірсенга розімкнулася, і сокира захиталася на ланцюжку. Аккерс відштовхнувся від дуба і врізався в горло вірсенгу сталевим ліктем, розчахнувши кадик. Вірсенг захрипів, закашлявся. Аккерс встромив кинджал у живіт сіверянина, підсмикнувши вгору — з розпоротого живота щедро плюхнуло червоним.

«Гладова срань, знову доведеться чоботи міняти»

Хлопчик викотився з багаття, і кількома вправними рухами збив із себе полум'я. Озирнувся — з Аккерсом все гаразд, Гурра лише оглушений, Магнус закінчує з Траксом.

Ані ельфійський спис, ані амулети не допомогли командору. Незважаючи на кілька глибоких порізів Магнус зумів застосувати такі заклинання, проти яких Тракс був безсилий. Зараз командор лежав на землі, ноги його були вивернуті під неприродним кутом, а кольчуга подекуди вплавилася в плоть. Поруч валявся спис, від якого залишився лише держак — навіть ельфійський метал не витримав магічного вогню і розтікся, неначе звичайне олово. Магнус сидів на Траксі й методично бив його важкими кулаками в обличчя, плюючись лайкою — на один склад один удар.

- Сра. Ний. Гів. Но. Їд...

Во. Ши. Вий. Су. Ка. Жлоб…

Ли. Сий. Хрі. Но. Глот…

Маг продовжувати місити обличчя командора, поки воно з огидним звуком не провалилося всередину черепа. Тоді Магнус уперся мерцеві закривавленими долонями в груди і заледве підвівся на ноги.

Хлопчик схилився над Гуррою, потеребив за вухо, поплескав кілька разів по морді — гоблін не реагував. Тоді хлопчик обернувся до вогнища, підняв головешку і тицьнув Гурру в бік — цього разу гоблін із шипінням скочив на ноги і вихопив кинджал. Хлопчик усміхнувся і підняв із землі батіг.

— Почекай — Магнус підхопив із землі свою патерицю. Гурра висмикнув тесак із грудей табунщика, потім, похитуючись, підійшов до уламків візка і вивудив звідти арбалет, що якимось дивом уцілів. Аккерс повернув слизький від крові кинджал за пояс, підібрав сокиру і пальцями, що залишилися на сталевій руці, відірвав ланцюжок від браслета.

Хлопчик дзвінко клацнув батогом.

Через кілька секунд чортововк знову виломився на галявину, щоправда, цього разу вже не так бадьоро. Око, що бовталося, звір уже обірвав, сітка теж залишилася в лісі, але меч сидів у його плечі досить глибоко. Відчайдушно кульгаючи, чортововк обійшов залишки Тракса, обнюхав мертвого табунщика і жалісно завив.

Лише зараз Аккерс помітив, що шию тварюки оперізує сталевий рунований нашийник. Капітан міцніше стиснув сокиру і зробив крок уперед.

«У мене залишилося півхвилини»

Гурра вистрілив — арбалетний болт вп'явся чортововку в бік. Одночасно з гобліном Магнус змахнув жезлом — невидима сила перебила чортововку дві праві лапи. Звір завалився на бік, але зумів сяк-так підвестися і загарчав.

Хлопчик хльоснув чортововка батогом, він обмотався навколо рукояті меча Аккерса. Звір відскочив, меч із чавканням випорснув назовні, і з рани потоком ринула кров. Волочачи понівечені лапи по землі, чортововк спробував дістатися хлопчика, але між ними знову встав Аккерс.

Він рубанув чортововка по вишкіреній морді, сокира застрягла в нижній щелепі. Звір спробував цапнути Аккерса лапою, але схибив. Тоді воїн схопив монстра залізною рукою за верхню щелепу і з останніх сил потягнув угору, одночасно натискаючи на сокиру. Пролунав огидний хрускіт — і без того широка паща тварюки розкривалася ширше й ширше, ніби чортововк хотів проковтнути місяць. Нарешті нижня щелепа відірвалася, і проклята тварюка впала до ніг Аккерса. Той у свою чергу похитнувся, закотив очі й почав валитися прямо на шипи, що стирчали з холки звірюги. Магнус, що вчасно підійшов, підхопив Аккерса і відтяг до дуба. Гурра про всяк випадок увігнав кинджал в око чортововка аж по руків'я.

Магнус насилу стягнув з Аккерса кірасу та зрізав куртку, оголивши глибоку рану на боці.

— Ненавиджу цілительство — буркнув Магнус, роблячи паси руками.

Хлопчик змотав батіг, підійшов до Магнуса і раптово відвалив йому дзвінкого ляпаса. Маг зблиснув очима, але продовжив виводити закляття.

— Ненавиджу, коли ти ниєш, старий пень. І ненавиджу, коли ти, Гурро, стріляєш гірше за сліпу бабу.

Якби Аккерс до цього часу не знепритомнів, він ніби здивувався, що хлопчик говорить густим чоловічим басом.

— Вибачте, ваша величносте Кейреле — схилив голову гоблін — мене на той момент вівця вкусила, от я й вцілив у ногу.

— Сподіваюся, вона тебе за хрін вкусила. Де цей сраний Тракс роздобув ручного чортововка, Магнусе?!

— Я не зовсім впевнений, ваша величносте — Магнус закінчив чаклувати над раною в боці і взявся за ногу Аккерса, — судячи з нашийника, його продав хтось із Сірих магів.

— Ненавиджу Сірих магів. Ненавиджу чортововків, степовиків і вірсенгів… Ненавиджу це кволе дитяче тіло. П'ять років минуло, а я все не можу звикнути.

— Ваша величносте, ви ж пам'ятаєте, варіантів було не так багато…

— Авжеж, дуже вдячний, що ви не запхали мене в тіло гобліна— овече молоко я теж ненавиджу. Єдине, ким я задоволений — то це цим чортовим героєм Саґунти. Яка іронія… Пам'ятаю, генерал Унгерто надіслав мені подарунок — я не знав, що це було, доки не відкрив футляр просто під час балу. Усередині була підгнила рука — кілька фрейлін навіть зомліли від смороду. Унгерто страшенно пишався цим трофеєм, а я тоді ще думав, ніби ми зможемо перемогти… Аккерс — чудовий воїн, може й цілу країну спустошити, і від чортововка заслонити… Треба наново наростити йому сталеві пальці — я бачив, куди вони впали. Чи зможеш, Магнусе?

— Гадаю так, ваша величносте.

Гурра сидів на траві, чухаючи забиту потилицю.

— Ваша величносте, а якщо Аккерс про все дізнається? Сумніваюсь, що…

— Не треба сумніватися, Гурра — перебив гобліна хлопчик. — Як тільки у нас з'явиться військо, можна буде його позбутися. Але наразі Аккерс — наш найкращий варіант. Поки він не в курсі наших планів, ми можемо ним керувати. Рубака він, бігме, блискучий.

— Блискучий, як мої яйця після лазні — промимрив собі під ніс Гурра.

Хлопчик вдав, що не почув гобліна.

– Нам потрібне ще золото. За моїми підрахунками для повноцінного повстання достатньо двохсот тисяч золотих. Сорок тисяч у нас уже є, ще десять пропоную струсити із Сірих Магів. Впевнений, вони оберуть заплатити, ніж зіткнутися з наслідками. Лишень подумати, Сірі маги продають ручних чортововків ліцензованим ловчим. До речі, можна і з Гільдії премію запросити, авжеж, Магнусе?

Маг мовчазливо кивнув.

— Тож завтра вирушаємо до Аркалії, але спершу заїдемо за винагородою. П'ять сотень теж зайвими не будуть. Гурра, відріж чортововку голову — бургомістрові знадобляться докази. Та зніми нашийник — буде що показати Сірим Магам, і бережи їх Уалла, якщо вони відмовляться платити.

Ніч спала на ліс.

Аккерс перекочувався в болючому маренні, стогнав, коли хворий бік торкався землі, і нишпорив руками по траві. Воїн заспокоївся лише тоді, коли Магнус підсунув до нього клинок, і пальці першого мечника Вальдера міцно вчепилися у знайоме руків'я.

Гурра закінчував закопувати трупи в землю. Перед тим, як опустити в яму труп вівці, він лагідно пригладив її шерсть і на якусь мить підвів до потемнілого неба свого гострого носа.

Карранський імператор засинав під крислатим дубом, чухаючи дивну місяцеподібну родимку на хлопчачій руці, що так і не стала своєю.