Плюгавий Враку
Холоднеча, обривистий стогін капелана і всепоглинаючий голод – розпочався черговий ранок. Вартові бродили серед закутаних у старе ганчір’я воїнів, щоб виявити нових мерців. Після семи днів блукання лісом, мало хто відрізнив би нас, синів Едемської імперії, перед якими падали ниць найбільш зухвалі королі, від бідолашних міських волоцюг. Звісно, якщо не брати до уваги лицарів ордену Слави – особисту гвардію генерала, золоті обладунки якої виблискували навіть у густій темряві лісу. Чи відчували вони тяготи пустого шлунку? Однозначно так.
Скалічені долею й залізом, залишки розбитої армії, чекали знаку від Лама І Маґнума – Хранителя імперії, її засновника і єдиновладного Бога. Судячи з протяжних звуків, які видавав наш капелан Дех Калідус, він отримав його першим.
Вартові тягли до купи тих, хто не пережив цієї ночі. Генерал Вітус, оточений зусібіч вірним лицарством, байдуже вдивлявся в туманну далечінь. Метрів зо два під нами, в очікуванні ситного бенкету, блукали підземними тунелями черви-падальники. Всі чули стогін священика, проте будити його ніхто не став. Мене ранкове голосіння, подібне до звуків недорізаної худоби, також не обходило. Справа була навіть не в холоді. Власне, тіло давно перестало його відчувати. Останні тижні страждає лиш моя душа.
«Навіщо ми тут?»,
«Хто пам’ятатиме ці жертви?».
За пам’ять у нашому поході відповідав я – Морс Маґнум – літописець Едему, відісланий своїм дядьком імператором з армією, щоб описати її геройські подвиги.
Врешті-решт, один з лицарів ордену Слави, спробував розбудити капелана. Стогін припинився. Я знав, що він прокинувся, але не міг встати. Слова, які говорив йому голос разом з огидними обривками кошмарів на мить стерли для бідолашного старого межу між реальністю і маренням.
Моя розповідь буде далека від літописного канону, якого навчився в університеті. Не маю бажання обтяжувати її зайвими деталями, та все ж деякі нитки минулого вимушений вплести в полотно історії. 589 року від заснування Едему – міста-раю на землі – відбувся провальний похід імперського війська на королівство Губла, свідком-учасником якого мені довелося стати. Зухвалі люди цих далеких земель відмовлялися коритися волі мого дядька, імператора Неро ІІ Маґнума. Класичний столітній сюжет з передбачуваним продовженням – війною.
Едемська цивілізація жила в битвах з початку свого існування. Під час нашого походу я почав задавати собі таке неочевидне колись питання: в чому сенс безкінечних маршів за смертю, якими жила і живилася імперія? Мій далекий предок Лам І Маґнум всі 33 роки правління руйнував сусідні держави, з цеглинок яких побудував славну державу з столицею Едем – Раєм на землі. Після смерті дух Лама покинув тіло, але не свою країну – він став безтілесним Хранителем. Його палац нащадки перетворили на монастир. Всі подальші правителі приходили за порадами до бальзамованої мумії Лама І Маґнума – єдиновладного Бога і Хранителя Едему.
Імперія росла. Підкорені королівства ставали провінціями, утримувати в покорі які з року в рік ставало все тяжче. Скарбницю спорожнювала армія, церква і кожен новий імператор, а залишки діставалися на проїдання міській знаті. Рай на землі, яким колись була ціла Едемська область, звузився до меж міста, а згодом до самого палацу.
⸻ Преподобний Дех, ви в нормі? – підвівся генерал Вітус, – присягаюся, від вашого стогону можна добряче так обісратися в цій глушині. Проблема тільки в тому, що немає чим.
Старий генерал певно думав, що зараз гарно пожартував, але його стримане гигикання ніхто не підтримав.
Капелан важко дихаючи почав вставати з імпровізованого ліжка на сирій землі.
⸻ Я в нормі, генерале, – хекаючи відповів він, – поганий сон урвав мій спокій. Я в нормі.
Сон. Звісно.
⸻ Добре. Всім нам зараз важко, капелане, але разом з поміччю Хранителя ми подолаємо ці труднощі, правда ж?
І як після всього, що сталося, він зберіг оптимізм та віру?
⸻ Звичайно, генерале. Божественний Лам ніколи нас не покине, – все ще розгублено мовив Дех.
Генерал почав піднімати людей на черговий марш. Він обіцяв вивести всіх з лісу і, якщо пощастить, швидко знайти підконтрольне імперському наміснику поселення. Його обіцянкам пішов восьмий день.
Покинувши на поїдання безхребетним трупоїдам вранішніх мерців, ми рушили далі: шестеро лицарів Ордену слави, десятків зо два селюків-піхотинців, генерал Вітус Край з сином Мі́ланом, і я, безвольний слуга-хроніст нашого провалу.
⸻ Капітане Мі́лан, скільки припасів у нас залишилося? – остаточно прийшовши в себе, стиха запитав Дех.
⸻ Недостатньо, отче, – капітан глянув в бік напівпорожнього воза, який вони знайшли ще до ідеї генерала рухатися подалі від головних доріг і скоротити шлях лісом, – тим більше недостатньо, щоб прогодувати таку кількість людей.
Капелан почухав брудну бороду:
⸻ Що ж, здається в цій ситуації ми приречені, якщо нічого не вдіємо.
⸻ У вас є варіанти?
Священик доторком руки запросив капітана відійти в бік від сторонніх слухачів. Проте я був поряд і добре чув кожне слово цієї відвертої розмови. Мене знову ніхто не помічав. «Кому потрібен цей писака?». Так вони казали.
Дех розповів капітану Мі́лану, що збрехав сьогодні вранці. Насправді замість сну він бачив видіння, яке йому показав сам Хранитель Лам. Божественний імператор говорив до нього.
⸻ Він пробачить нашу поразку, капітане, і виведе з лісу, – капелан говорив так, ніби перед ним відкрилися ворота небесного Едему, куди вірні сини імперії потрапляють після смерті, – але ми повинні скоритися його волі. Інакше всі загинемо в страшних муках, а наші тіла зжеруть ті прокляті черви.
Ентузіазм Деха почав згасати, коли він змальовував менш приємну частину свого видіння.
⸻ Їжа скінчиться за два дні, люди збунтуються, почнеться різанина. Вцілілі почнуть з відчаю їсти мертву плоть своїх побратимів, – очі панотця наливались кров’ю, а шепіт перетворився на незрозуміле бурмотіння.
⸻ Спокійно, отче, – Мі́лан не знав, як сприймати почуте, – і що ж Хранитель Лам хоче, щоб ми зробили?
Дех Калідус замовк, відновив дихання:
⸻ Він хоче дарувати нам життя, але не всім. Тільки десяти обраним. Тим, кому являться видіння. Ви серед них, капітане.
⸻ А що буде з іншими?
⸻ Обрані мають принести їх в жертву, – капелан після короткої паузи продовжив, – відправити на небесний Рай служити Хранителю. Тільки так у нас з’явиться шанс вибратися звідси живими.
Припускаю, що Мі́лан Край не повірив священику. Не те, щоб капітан не цінував імперію та її традицій. Однак ще з юності він по-іншому дивився на небо. Як і належить знатним людям, Мі́лан мав за плечима пристойну освіту в Едемському університеті. Там поглиблено вивчав астрономію і, зі слів чорноротих пліткарів, був членом студентського братства «Логос», яке заперечувало віру в Хранителя. Ми з ним разом слухали лекції з риторики та діалектики, де й познайомилися. Нашій дружбі не судилось зав’язатись, бо батько Мі́лана, тоді ще полковник Вітус Край, поклопотався про переведення сина наперекір його волі в офіцерську академію.
⸻ Я згоден з тим, що припасів у кращому випадку вистачить днів на три. Це якщо ми зменшимо порції – почав капітан, – але ж, отче, ви впевнені у своїх словах? Можливо, змучений розум сприйняв простий кошмар за боже видіння?
⸻ Хранитель передбачив подібні заперечення. Сьогодні вночі він прийде до вас і все покаже. Просто будьте готові.
На обличчі Мілана виднілась розгубленість.
⸻ Припустимо, ваша правда – Хранитель справді явив вам десятьох обраних. Він допоможе нам. Але чому з цим ви прийшли до мене, а не до генерала?
Капелан Дех опустив погляд.
⸻ Тому що вашого батька серед них немає.
***
Дорогою ми втратили одного піхотинця. Страшенно кістлявий юнак повалився на землю, і ніхто не звернув на нього уваги. Лиш капелан глянув на бідолашного з-за плеча, після чого пробубнів собі під носа поминальну молитву. Коли наш загін втратив його з поля зору, напівмертвий хлопчина кілька разів намагався встати, але безуспішно.
Рухалися ми повільно. Двоє коней, які тягли воза з припасами постійно спотикалися. Раніше ці породисті жеребці мали одне завдання – неквапливо перевозити пихаті зади вищого офіцерського складу. Після того, як гублійці в останній битві зненацька напали на Ставку генерала Края, майже все командування Першої едемської армії вирізали, мов свиней. Під час панічної втечі більшість коней довелося покинути. Виключенням стали Буревій та Гамлер, яким випала доля стати тягачами нашого майна й припасів.
⸻ Генерале, маєте хвилину? – Мілан вперше за сьогодні підійшов до батька.
⸻ О, капітане Край, – Вітус завжди звертався до сина виключно за званням. Навіть наодинці. – Маю за честь вислухати ваші свіжі застороги про безнадійність нашої ситуації.
Мілан на мить закрив очі, зупинивши дихання. Під час служби ніколи й ніхто так зневажливо до нього не ставився, як батько.
⸻ Боюсь коні знаходяться на межі своїх сил. Востаннє вони втамовували свою спрагу два дні тому. Про рівноцінне їхній роботі харчування я взагалі мовчу, – весь час генерал дивився прямо, ніби ігнорував присутність докірливого скиглія.
⸻ Боїтеся, капітане? – нарешті він глянув сину в очі, - на скільки я пам’ятаю, це єдине, що вам справді добре вдавалося від початку служби. Перше ліпше випробування – сльози, розпач, втрата контролю над собою. Ваш брат ніколи себе так не поводив. Він завжди приймав усі виклики з високо піднятим підборіддям, як і мав робити офіцер Імперії.
Мілан звик до постійних поколювань від батька, але публічне приниження остаточно розхитало його терпіння.
⸻ Так, батьку, я не схожий на вашого улюбленого сина, якого також безмежно любив, – вся увага юрби в момент прикувалася до драматичної зав’язки, – Чезар став би ідеальним воєначальником, вартим генеральської похвали. Він був народжений для цього, жив для цього і головне – прагнув цього понад усе.
⸻ Та яке ти маєш…
⸻ Але він загинув! Його тіло згнило десь на бунтівних окраїнах Імперії, – Мілан зняв одну рукавицю, демонструючи родовий сигнет на безіменному пальці правої руки, - я також твій син, якого ти змусив покинути навчання і всунув до офіцерської академії.
Генерал Вітус не очікував такого зухвалого випаду.
⸻ Я хотів кращої долі для свого сина, – тепер уже він перебував у захисній позиції, – без мене ти забив би собі легені цвіллю в сирих бібліотеках Едему. Я дав шанс тобі стати величним.
⸻ Єдине чого ви прагнули – це повернути Чезара в моїй подобі. Але я не він, – Мілан розвернувся до слухачів, які вперше за довгий час з зацікавленням за чимось спостерігали, – хочете правди, вірні сини Едему? Ми всі тут здохнемо. Рано чи пізно гидотні гігантські черви зжеруть нашу плоть, а безіменні кістяки лежатимуть тут, як невідомо де кістяк мого брата, доки їх не поглине земля.
Капітан одягнув рукавицю і безцільно пішов в глушину лісу.
⸻ Невдячний виродок, – все що спромігся сказати Вітус.
Всі і без емоційного сплеску Мілана розуміли безвихідь ситуації. Але вперше її було озвучено на загал. Деякі вояки почали перешіптуватися, хтось стиха заплакав, тільки лицарі Ордену слави нерухомо стояли близь генерала в очікуванні команд.
⸻ Мужні воїни, безстрашні солдати, – капелан поліз на рихлий старий пень, – капітана вразила втома і безжальний тягар командування. Він щиро переймається за долю кожного підлеглого. Невдовзі Мілан Край, повернеться до нас сповнений сил. Йому лиш потрібно побути наодинці з собою та помолитися Хранителю.
⸻ Чьому Хрянитель покинув нас, отцє? – вигукнув один солдат, який в бою втратив більшу половину зубів.
⸻ Він завжди поряд з нами, – слова капелана Деха набували все більшої впевненості, – і скоро, можливо, вже цієї ночі він звернеться до кожного, щоб вказати вам дорогу до спасіння. Я сам сьогодні вранці мав честь почути його. Спасіння ближче, ніж ви можете собі уявити!
Розгублені вояки загули від неочікуваного сплеску надії. Маніпулювати приреченими не складно, особливо, маючи сан священика.
⸻ Дякуємо, отче, за натхненну промову, – тепер голос підвищив генерал, – віра допоможе витримати труднощі, чи точніше, випробування, які випали на нашу долю.
Натовп слухав генерала уже без особливого захвату.
⸻ А тепер вперед, рушаймо! Вихід близько. Я відчуваю запах свіжого хліба і смаженої свинини від найближчого селища. Ми дістанемо з місцевих погребів стільки бочок з вином, що в ньому можна буде втопити всю цю поганську Гублу з її варварами. На марш шикуйсь!
Чи варто було нагадати генералу, що його армія, рухаючись на північ, спустошувала все на своєму шляху? Вбивала, ґвалтувала і руйнувала. До того ж починала це криваве дійство ще з окраїн Імперії, новоприєднаних земель. «Для швидшої інтеграції з волі Хранителя», як любив повторювати капелан.
⸻ Отче, дякую за підтримку, – ваша промова виявилась неабияк доречною, – Хранитель справді сьогодні говорив з вами?
Капелан почухав борідку, обдумуючи відповідь:
⸻ Генерале, єдиновладний Маґнум постійно поряд з нами, потрібно тільки дочекатися його благословення.
⸻ Що ж, наступного разу передайте йому, щоб він не зволікав зі своїм спасінням, – генерал глянув на власну родову печатку, на поверхні якої було зображено танцююче полум’я – в чому таки мій син мав слушність, так це в тому, що часу в нас залишилося вкрай мало.
Капелан відповів мовчазною посмішкою і кивком.
Через півгодини ходу замертво впав Буревій. Поки генерал Вітус міркував, як розподілити частину вантажу між солдатами і що робити з такою кількістю теплого м’яса, на землю повалився Гамлер. Було вирішено забрати з возу все, що можна нести на собі. Від бажання прихопити свіжу конину відмовились. Розрізаючи Буревія, один з вояків побачив десятки, а то й сотні червів, які пронизували нутрощі й м’ясо мертвої тварини. Найдовші сягали розміру дворучного меча. В обхваті вони походили на зморшкувату голу шию старого гусака.
⸻ Срана нечисть! Як вони так швидко проникли в їхні тіла? – Вітус пнув ногою голову Гамлера, з ока якого також полізли черви.
⸻ Ці землі прокляті, генерале, – вражений розміром безхребетних плазунів мовив священик, – ніщо інше, як поганська сила виростила цих монстрів.
Ми посунули далі. Нести припаси було не важко. Сушене м’ясо, цвілі сухарі, напівгнилі фрукти і овочі в своїй мізерності розмістили в мішечках серед майже двох десятків людей. Воду з діжок розлили по флягах. Кожен ковток без згоди генерала карався ударом сталевої рукавиці лицаря.
Вітус послав вперед розвідників, які мали розійтися в три напрямки по двоє осіб. Одна пара не повернулася. Друга прийшла з нічим. Третя ж натрапила на вузьку лісову стежку. Генерал сприйняв цю новину з надією і повів загін в її бік.
Надвечір здаля виднілося вогнище. З вірою у спасіння зморені маршем солдати ринулись до нього ледь не біжучи. На превелике розчарування, біля вогню сидів капітан Мілан, туплячись на нас червоними від сліз очима. За ним лежало троє мерців. Саме їх зранку ми залишили біля нічлігу, перед початком маршу, який мав вивести нас з лісу. Тіло кожного наповнювали рожево-бліді черви.
***
Ніч. Холод. Все по колу.
Не дивлячись на втому, наш загін повалило в сон при першій нагоді. Двоє лицарів залишились на варті стерегти припаси. Капітан Мілан навіть не намагався заснути. Він сидів осторонь сплячих і замкнувся наодинці зі своїми думками.
Почулись перші стогони. Не гучні, поодинокі. Дехто почав вовтузитися на землі. Вартові сприйняли метушню за нічну буденність сплячих. Тільки Мілан насторожився, обхопивши руків’я меча.
Стихло. Вітер спокійно гуляв поміж майже безлистих дерев. Частина солдат прокинулась. Вони дивились один на одного переляканими очима, відсапуючись після важкого сну. Піднявся один лицар, хоча його черга бути на варті ще не настала. Всі чекали. Але чого? Сигналу, знаку, команди?
Мілан також встав. Його рука все ще знаходилася на клинку. Ті, хто прокинувся, одночасно глянули на нього. Хтось злегка кивнув. Беззубий солдат широко всміхнувся. Решта просто потягнулись до своєї зброї. Капітан не розумів, що відбувається. Він уже набрав повітря в легені для того, щоб розрізати холодну тишу, яка нависла над табором. Хоча не знав, що потрібно сказати.
Почувся кашель. Це капелан, неспішно прямував до вартових.
⸻ Милосердні воїни імперії, – шепотів Дех, – розумію, багато прошу. Але дозвольте старому випити бодай один ковточок води.
Лицарі перезирнулись. Один з них встав, щоб дістати флягу, заховану в конопляний мішок. Поки він шукав воду, священик дістав зі свого широкого рукава кинджал і швидким помахом засадив його в шию лицаря. Сіра ряса в мить окропилася бризками крові. Другий вартовий не встиг зреагувати – меч одного з побратимів по ордену пробив його тіло колючим ударом зверху.
Почалася різанина. Сплячі солдати захлинались власною кров’ю від порізів, не маючи шансів на самозахист.
Капітан Мілан таки набрав сміливості в легені:
⸻ Гей, обірвана сволота, що ви в біса робите?
Але ніхто не звернув на нього уваги. Різанина поступово переросла в боротьбу за життя. Шум і крик сполохав тих, хто ще не прокинувся. В різних куточках табору точилися невеличкі сутички, які супроводжували зойки, крики і дзвін заліза.
Мілан побіг до місця, де ночував батько. Він побачив, як Вітус, разом з лицарем ордену Слави відбивалися від трьох солдат. Після короткого свисту арбалетний болт влучив оборонцю генерала трохи нижче ока. Той заточився і впав.
⸻ Ну, давайте виблядки, хочете моєї крові? – крик генерала був схожий на гарчання старого пса.
Мілан проштрикнув одного з нападників ззаду, після чого штовхнув його на двох інших. Сам в той час позадкував до батька, ставши біля нього пліч-о-пліч.
⸻ Капітане, що тут відбувається?
⸻ Я не знаю, – Мілан не зводив очей з арбалетника, який перезаряджав свою зброю, – схоже хтось підняв заколот, генерале.
Двоє солдат не наважувались підійти до своїх командирів. Очевидно, чекали чергового свисту арбалетного болта.
⸻ Капітяне Кряй, – сказав беззубий, – чьому вбивати Емрє? Він жє такьож обряний, як і ви?
Не зрозуміло, кого ці слова спантеличили більше.
⸻ Мілан, – здається, Вітус вперше за час служби звернувся до сина на ім’я, – ти в змові з цією пусторотою твариною й іншими гнидами, що вирізали пів загону?
⸻ Ні, я нічого про це не знаю, присягаюся, – парирував капітан.
Бійня, тим часом, скінчилась. Крики стихли. Бунтівники почали підходити ближче. Арбалетник тримав генерала на прицілі.
⸻ Думаю, достатньо витрачати сили на бій зі зрозумілим кінцем, – ніби починаючи проповідь промовив капелан Дех, – генерале, схиліть голову перед мечем вашого сина і дозвольте йому вивести нас, обраних Хранителем, з цього безкінечного лісу.
Вітус відійшов ще на кілька кроків назад.
⸻ Я бачив, як ви вчора говорили. Рідний син і довбаний святоша змовилися в мене за спиною!
Мілан не розумів, як йому на це реагувати. Він пам’ятав слова капелана, про обраних, Хранителя. Про те, що його батька немає серед них. Але не сприйняв цього серйозно. Тим більше, він не очікував, що половина солдат, включно з одним лицарем розпочнуть криваву розправу над своїми ж товаришами.
⸻ Зачекайте, – капітан хотів виграти трохи часу, – отче, обраних повинно бути десять, так?
⸻ Ви і самі це чудово знаєте, капітане.
Мілан глянув на вбитого ним Емре.
⸻ Але зараз вас семеро, не всі обрані пережили сутичку.
⸻ З вами восьмеро, – капелан не втямив до чого ця розмова, – Хранитель не обіцяв, що всі залишаться живими наприкінці шляху додому. І, якби ви не вбили Емре, то жертва була б ще меншою.
⸻ То може генерал стане дев’ятим обраним, який разом з нами вирушить далі?
Сам Вітус з мечем напоготові спантеличено спостерігав за цією сценою.
⸻ Капітане, – незворушно продовжив священик, – хіба Хранитель не явив вам видіння цієї ночі? Всі обрані бачили, що ваш батько зрадив Едем!
Серед солдат розійшлося схвальне гудіння. Потім Дех продовжив.
⸻ Генерал Вітус Край виплітав павутиння змови проти імператора Неро ІІ з самого початку походу на Гублу. Він, сп’янілий від політичних інтриг, занедбав військо і став головною причиною поразки нашої кампанії. Смерть зраднику!
⸻ Смерть, смерть, смерть! – викрикували повсталі.
Мілан розгублено глянув на батька. Той опустив меча і зайшов хриплячи сміхом.
⸻ Не уявлю звідки ти, святійший виродку, про це дізнався, – перевівши подих сказав Вітус, – і що ти наплів моєму сину. Але байдуже. Ви все одно тут всі загинете. А якщо ні, то любий імператор знайде для вас могилу в новому нікому непотрібному поході!
Після цих слів генерал кинувся на сина, атакуючи його різким ударом. Мілан встиг відбитися.
⸻ Так, ти зовсім не схожий на свого брата, – Вітус наніс ще один недбалий удар, який прийшовся в нікуди, – Чезар також не був ідеальним офіцером, але він ніколи не зрадив би свого батька.
Мілан тримав стійку, готуючись до нового удару.
⸻ Я не…
Свист. Глухий удар. Арбалетний болт наскрізь пробив шию генерала.
* * *
Ніхто не переймався тим, щоб належним чином поховати мерців. На ранок наш поріділий загін, який очолив капітан Мілан, вирушив далі. Їжі та води було вдосталь. Тліюча надія на порятунок розгорілася наново.
Капітан не спав тієї ночі, тому Хранитель до нього не явився. На його обличчі не можна було зчитати жодних емоцій. Він майже нічого не їв, ні з ким не говорив, намагався триматися осторонь від інших. Тільки капелан зрідка до нього підходив, намагаючись прояснити ситуацію.
⸻ Ваш батько затіяв змову на таємному зібранні в одному з тутешніх сіл, – Дех говорив так, ніби намагався пояснити очевидні речі дитині. – Він і ще декілька воєначальників хотіли силою скинути імператора після успішного завершення цієї кампанії.
⸻ Генерал Вітус безмежно любив Імперію – більше ніж власну сім’ю, – відповів Мілан. – Я не знаю, що сталося тієї ночі, але повірити у ваші слова не можу.
Капелан з розумінням закивав головою.
⸻ Я не буду вас ні в чому переконувати. Можливо, це зробить Хранитель, який все ж навідається до вас уві сні.
Але вночі більше ніхто не приходив.
За дві доби ми вийшли з лісу. Навіть знайшли широкий тракт, який, очевидно, вів до котрогось із сіл чи селищ. Зорієнтуватись на місцевості було ще важко, але освітлений сонцем вільний простір неабияк всіх підбадьорив.
⸻ Гей, здається я бацю дівчя, – захоплено крикнув беззубий. – Я тяк дявньо не був з бабою, а туть такє молоденькє янголя.
По його роту покотили жовтувато-чорні слюні.
Попереду нас стояла дівчинка з кошиком. Їй було не більше дванадцяти. Вона збирала гриби і чи то не бачила, чи вдавала, що не бачила нас.
⸻ Закрий свого дирявого рота, – урвав його Мілан. – це дитина. Тож десь недалеко звідси є поселення. Потрібно знайти його. Можливо, там буде хтось вцілілий.
Беззубий заскулив, лизнув язиком ясна, але перечити не став.
Дівчина помітила невідомих гостей. На диво, не стала тікати. Просто стояла з кошиком в руках і дивилась на брудні, схудлі тіла, які до неї наближалися.
⸻ Якась вона дивна, – промовив до цього мовчазний лицар.
⸻ Я б сказав стрьомна, – озвався інший солдат.
Ми підійшли.
Вона мала вкрай жахливий вигляд. Її ніс неправильно зрісся після недавнього перелому, руки і обличчя вкривали шрами від неглибоких порізів, а волосся було нерівно обрізане якимсь гострим лезом.
⸻ Привіт, – Мілан підійшов до неї, присівши на одне коліно, – ти мене розумієш?
Її погляд блукав нами з цікавістю, поки не зупинився на капелані. Дивлячись на нього, вона широко всміхнулася, продемонструвавши відсутність частини зубів.
⸻ Ти ля, ми з нєю маєм більшє спільнього, ніжь здаєтся, – реготнув беззубий солдат.
Капелан Дех швидко зблід. Його дихання пришвидшилося. Він дивився на її посмішку, ніби засуджений на шибеницю.
⸻ Нам потрібно йти, – пробурмотів священик. – Хай це бідне дитя збирає собі гриби далі. Потрібно йти.
⸻ Як тебе звати? – проігнорував його Мілан. – Де твій дім?
Дівчинка відвела очі від капелана. Її посмішку знову замінив зацікавлений погляд, який тепер досліджував капітана.
⸻ Дім, розумієш? – Мілан намагався руками зобразити дах над головою. – Відведи нас додому, будь ласка.
⸻ Кірка, – голос вона мала дзвінкий і чистий, – Кірка – дім.
Слово «дім» було сказане з відчутним акцентом. Однак, скоріше за все, мала зрозуміла чого від неї хочуть.
⸻ Кірка. Дім, – дівчинка повторила сказане, показавши рукою в бік. Потім розвернулися і пішла. При цьому навіть не оглянулась.
⸻ Здається, вона мене зрозуміла. Йдемо за нею, дівча відведе нас до одного з місцевих поселень.
Солдати мовчали. Ця дитина ніби заворожила всіх своєю неприродною поведінкою.
⸻ Звідки така впевненість, капітане, – капелан явно нервував. – вона зійшла з основного тракту. Коли ми останній раз повернули з головної дороги, то завершилось це більш ніж трагічним блуканням по лісу.
⸻ Отче, з ваших слів Хранитель довірив мені завдання повернути нас додому, – роздратовано почав Мілан. – Нам потрібно знайти поселення, де може бути їжа, вода, можливо, хтось вцілілий з нашої армії чи бодай дах над головою. Після того, як ви вбили мого батька, ваша доля стала моєю відповідальністю.
Дівчинка вже суттєво віддалилась. Потім стала, очевидно, в очікуванні.
⸻ Капітане, Кірка – це одне з сіл, яке лежало на шляху нашої армії, – у священика почав дрижати голос, коли він побачив, що дитина зупинилася і почала знову дивитися в наш бік. Дивитися власне на нього. – Це гублянське село. Одне з тих, що було скаране вогнем і мечем в ім’я Хранителя. Там навряд чи залишилось щось корисне. Також це місце, де ваш батько вперше оголосив своїм воєначальникам про намір скинути імператора.
⸻ Добре. Тоді я тим більше хочу туди повернутися.
* * *
Кірки, чи точніше того, що від неї залишилося ми дісталися швидко.
Близько місяця тому армія стояла тут табором. Тоді ж генерал Вітус наказав вирізати місцеве чоловіче населення – переважно старих і дуже юних. Інші втекли до війська гублянського короля, яке потім розбило едемські полки. Жінок і дівчат залишили на поталу солдат. Більшість будинків спалили. Звісно, всі діяння, як проповідували капелани, були схвалені Хранителем.
Нас чекали. На околицю поселення вийшла купка тутешніх жителів. Вони нерухомо стояли, вибудувавшись в довгий ряд.
⸻ Капітане Мілане, – капелан стояв на своєму, – я повторюсь: нам краще повернутися назад і не витрачати час на сумнівну гостинність цих дикунів.
Дівчинка, яка привела нас сюди, побігла до односельців і стала поряд з ними. Ззаду до неї хтось підійшов. Це була напівзігнута стара, з блідим зморшкуватим лицем. Вона поцілувала дитину в щоку, дістала з її кошика гриба і почала його роздивлятися на сонці. Поводилась так, наче ніяких гостей не було й близько.
⸻ Ми на чужій землі за сотні кілометрів від дому, – холодно мовив Мілан. – якщо хочемо вижити, нам доведеться контактувати з місцевим населенням. До того ж, я бачу перед собою беззбройну групу жінок, дітей і скрючену стару. Не розумію ваш страх, отче.
Закінчивши розглядати гриб, бабця нарешті глянула на нас.
⸻ Чього вона либится? – беззубий також не мав ентузіазму заходити в Кірку.
Стара повільно пішла в наш бік. Коли між нами залишилося не більше десяти метрів, вона зупинилась, низько вклонилась і почала махати рукою в бік пошкоджених вогнем будинків, ніби запрошуючи.
⸻ Йдемо. Тримайте себе в руках. Зброя завжди має бути напоготові.
Спочатку пішов Мілан, за ним всі інші.
Стара продовжувала всміхатись. Тепер вона дивилася на мене однооким поглядом. Її вціліле око було спрямоване саме в те місце, де знаходилось моє безтілесне єство. Я відчував злість. Злість на цю скрючену відьму, яка не дозволила мені спокійно спочити після смерті. Вона дістала з мого мертвого тіла залишки душі і наказала їй служити.
«Я зробив все, що ти просила. Вітус і всі ґвалтівники мертві. Їх вбили ті, кого ти заманила до себе. Але для чого? Що тобі ще треба?».
Впливати на матеріальний світ я не міг. Натомість вдало використовував телепатичні здібності, пробирався в чужі сни, навіював людям свою волю. Мій дух повернули в цей світ, щоб помститися кривдникам Кірки: генералу Вітусу, який головував різаниною і всім тим, хто глумився над місцевими жителями.
«Ти обіцяла полишити інших. Натомість прислала дівчину, щоб вона привела їх сюди. ЧОГО ТИ ХОЧЕШ?»
Мілан разом з солдатами і капеланом уже зайшли в село. Капелан Дех оглянувся в наш бік, не розуміючи, на що витріщається зігнута.
«Ти їх вб’єш, так? Тобі мало помсти і крові. Але це безглуздя. Ти мене надурила».
Стара дістала зі свого фартуха печатку, на якій було вигравірувано двоголового орла – символ імперського роду Маґнумів. За життя вона належала мені. Зігнута поцілувала реліквію, прицмокуючи губами і ще раз вишкірилася в посмішці. Дивно, але огиди я не відчув. Лише полегшення, спокій. Не знаю, як їй це вдалося. Вона мене заспокоїла.
З того місця, де мало бути її друге око, виповз маленький рожевий черв.
* * *
Новоприбулих зустріли на диво тепло. Жінки їм всміхались, діти бігали попереду, сміючись. Хоча близько до озброєних ніхто не підходив, Мілан помітив в багатьох місцевих свіжі шрами, або відсутні кінцівки.
⸻ Гей, ви нас розумієте? – капітан спробував налагодити контакт. – Нам потрібно лише трохи їжі та води. Ми одразу ж підемо.
Ніхто не відповів.
⸻ Де вони ночують? Тут не залишилося майже жодної вцілілої будівлі, – озвався лицар.
Мешканці Кірки не могли відбудувати свої оселі після погрому. Чоловіків не залишилось. Покинути це місце вони також не могли, бо не мали куди йти. Жінки й діти зі зруйнованими долями мали лише її – однооку стару. Вона піклувалася про них. Любила. Захищала.
Капелан знову поглянув назад, очима шукаючи бабцю, яка їх запросила. Проте там уже нікого не було.
⸻ Капітане, благаю, – Дех продовжував стояти на своєму, – нам не можна тут залишатися. Це місце прокляте.
Мілан глянув на священика пустими очима.
⸻ Я згоден з вами, отче. Це місце прокляте Едемом, – капітан махнув рукою в бік спалених будівель. – Мій батько його прокляв разом з імператором та вашим сраним Хранителем, який може жити тільки у схибленій проповідями довбешці.
Солдати отетеріли.
⸻ Ви боїтеся цих бідолашних жінок та дітей більше ніж голоду й холоду? Можливо, якби ми не витоптали своїми чоботами їхню землю, вам би було спокійніше в цих краях? Що скажете, отче?
Дех дивився повз капітана. Його більше цікавила та дівчинка, що привела їх сюди. В пам’яті капелана спливла картина того вечора, коли він разом з іншими солдатами ґвалтували її матір у неї на очах. Спочатку мала голосно кричала. Замовкла лише тоді, коли отримала від священика два удари металевим підсвічником. Зараз же це дівча ні на мить не зводило з нього погляду. Так само, як і тоді.
⸻ Якщо вам немає, що сказати, то прошу, більше жодного слова про прокляття, Хранителя та іншу хрінь, – Мілан заспокоювався. – Зараз я хочу зберегти нам життя, знайти шлях до найближчого підконтрольного Імперії форпосту та покинути Едем назавжди.
Перед ними знову постала одноока. Черв з її обличчя зник.
⸻ Будь ласка, – її голос належав скоріше дитині, ніж старій жінці, – гості, прошу. Їжа, будь ласка.
Як вона при своєму скрученому стані так швидко випередила їх нікого уже не хвилювало. Всі чули тільки таке приємне до запаморочення слово «їжа».
Одноока вказала на найбільшу будівлю, яка, мабуть, слугувала колись місцевим за храм чи щось подібне.
Чудово пам’ятаю це місце. Тут мене вбили за наказом генерала Вітуса, коли я відмовився долучитись до змови проти мого дядька імператора. Цікаво, де зараз лежить мій труп?
Вони прийняли запрошення. Зайшли до будівлі, де панував запах сирої землі і гнилі. Він наситив мій останній подих після того, як Вітус Край вигукнув: «Кому потрібен цей писака?». Далі ніж одного з полковників перерізав моє горло.
Посеред просторої будівлі з високою стелею стояв стіл. Він ломився від різних наїдків: хліб, повні тарілки смаженого м’яса, свіжі овочі, які на кінець осені було вкрай важко дістати, грибна юшка і величезні глеки з вином. Солдати жадібно кинулися поглинати ще гарячі страви руками. Навіть Мілан, побачивши стільки їжі, остаточно заспокоївся та розпочав свою трапезу з келиха червоного вина.
⸻ Нічьогенько у них тут готовлять, як для прифрьонтового села, – беззубий голосно сьорбав, п’ючи грибну юшку прямо з миски.
Дурні. Я хотів когось з них попередити, але стара забрала мої здібності, які сама ж і подарувала. Це був її дім, її храм та її правила. Якщо хтось збезчестив тутешню столітню рівновагу, то обов’язково мав за це заплатити.
Першим похитнувся капелан. Певно, через старість і сухість його тіла, отрута подіяла швидше. Обкусана гусяча ніжка випала з рук, після чого священик повалився на стіл. Глек із вином полетів додолу, де на місці свого падіння утворив темно-червону калюжу.
⸻ Обзєрся, старий, – гигикнув беззубий. Він голосно відригнув, після чого сам впав на підлогу.
⸻ Прокляття, – Мілан відійшов від стола і витягнув меча, – Це отрута! Припиніть їсти!
Було вже пізно. Один за одним гості села Кірка попадали біля столу. Капітан встиг вибігти з будівлі, поки йому теж не підкосило ноги.
Славні сини Едемської імперії, перед якими падали ниць найбільш зухвалі королі, валялись долілиць посеред об’їдених кісток і розлитого вина, подібного до густої крові. Їхні очі в паніці блукали обмеженим кругозором, але м’язи не слухали команд мозку. Параліч.
Говорити вже також ніхто не міг. Максимум, що вдавалось цим бідолахам, – беззмістовне харчання. Мілан лежав біля дверей. З його носа текла кров. Здається, він його зламав, коли падав. Мілан якого я знав, був одним з кращих студентів Едемського університету. Енергійний, впевнений у собі юнак, який не боявся заперечувати імперську пропаганду. Він загинув тоді, коли батько перетягнув його до армії. Зараз це був розбитий, худорлявий чоловік, який через постійне недоїдання, важкі умови й хаотичну бороду скидався радше на хворого старця. Він точно не заслуговував такого кінця.
До зали почали заходити жінки і діти. Вони стягували з солдат обладунки з одягом. Маленька дівчинка, якої так боявся священик, підійшла до нього. Разом з іншими обережно стягла з столу, почала зрізати його одяг. Насамкінець явилася зігнута стара. Усмішка більше не з’являлася на її обличчі. Вона оглянула паралітиків, яких уже повністю роздягли. Жінки почали тягнути безсилих до виходу. Харчання посилилось. Приречені явно хотіли кричати, але не могли. У одного солдата язик запав до горла. Його харчання враз припинилося. Помер. Пощастило.
Дивна процесія недовго тяглася селом. На липкі від вина і жиру тіла паралітиків налипав бруд. Їх доправили до зруйнованого будинку, від якого залишилась одна стіна з ямою в кутку. Безвільних скинули вниз, чи то в землянку чи в погріб. Спустившись до них я побачив гору людських кістяків, на які повалилося нове, ще живе м’ясо.
В землі щось заворушилось. Світло сюди майже не потрапляло. Певно, ті, хто впали сюди лицем вниз уже зійшли б з розуму, почувши гучне цмокання. Зусібіч полізли черви. Від найменших, розміром з фалангу пальця, до справжніх метрових гігантів, які й видавали ці гидкі звуки під час плазування. Благальне харчання відновилось, коли сотні хробаків почали дірявити теплу плоть.
Я більше не міг спостерігати. Хотів покинути це місце, але щось чи хтось не дозволяв. До краю ями підійшла одноока стара. Мати цих земель і їх підземних жителів. Вона помстилася кривдникам, не забуваючи при цьому годувати своїх дітей. Скрючена знову дістала мою родову печатку.
«Ні, ти не посмієш! Я зробив все, що ти просила. Благаю, відпусти».
Скрючена на останок подарувала нам свою дивну посмішку, потім кинула в яму мій перстень. Двері погребу опустилися, світло зникло. Я навічно залишився замурований разом із об’їденими кістяками залишків Першої едемської армії.
