Вівці та мисливці

1

— То нащо нам це?

— Дурне запитання, — форкнув з-за спини Каллігана Кушнір.

Ватажок ліниво махнув за плече батіжком. Кушнір засичав, решта мисливців зареготали.

— Дурний той, хто не питає, — спокійно відповів Калліган.

— Оце б клірики Ордену тебе послухали, вмить здерли б шкіру, — пробубнів Кушнір. Схоже батіг розбив йому губу.

— То ти питаєш, нащо це нам? — повторив питання ватажок, звертаючись до Сіалли.

Дівчина ледь почервоніла і зручніше перехопила віжки. Попереду битим шляхом танцювали пилові чортики. Палюче сонце нарешті звернуло до гряди гострих скель, що тягнулися вздовж обрію. Світ зафарбувався кривавим. Черед чорних колючок зашаруділа ящірка.

— Ми таким раніше не займалися, — сказала Сіалла. — Чому зараз?

Хтось позаду згідно пробурмотів.

— Хто там боявся мене запитати? — кинув Калліган, не обертаючись. — Чи ви чекали поки жінка запитає?

— Ти її жалієш, — сказав Земм.

— Маячня! — вигукнула Сіалла і вхопилася за метальний ніж.

Калліган підняв важку, засмаглу до чорноти руку і всі замовкли.

— Якщо вас це мучило, варто було запитати прямо.

— Тебе запитай, — сплюнув на землю кров Кушнір.

Сіалла втерла піт із лоба, відчувши як війнуло під рукою сопухом. Хоча, якщо вже на це пішло, смерділи вони всі, подолавши на конях сотні ліг. Смерділо людським та конячим потом, відгонило засохлою кров’ю та брудом, який не було чим змити, несло гноєм, який сочився із запалених ран, та смертю, яка йшла за мисливцями.

— Знаю, кілька останніх полювань були невдалими. Ми втратили людей та заробили менше, ніж я вам обіцяв.

Чорні від втоми вершники перезирнулися.

— Вам не подобається це завдання, що ж, я можу зрозуміти. Ви розмовляєте між собою: «Наш ватажок втратив фарт, потрібен інший».

— Мисливці ніколи не були нічиїми охоронцями, — напружено заявив Земм і кілька мисливців підтакнули. — Це проти кодексу.

— А я і не кажу, що ми комусь служитимемо, — спокійно, але з легким натиском у голосі відповів Калліган. — Я менше всіх хотів би порушити наш кодекс, але відповідна ситуація вимагає відповідних рішень. Це поселення, то всього-на-всього тимчасовий притулок, щоб ми могли відпочити та підлікуватися. Торкане, хіба ти не хотів би, щоб справжній лікар оглянув твою руку?

Худий та зморщений Торкан, який їхав, тримаючись лівою рукою за віжки, похмуро промовчав. Замість правої руки стримів обрубок, обмотаний брудною рядниною.

— Там ми відпочинемо та ще й заробимо якусь копійчину. Це легка робота, — Калліган витягнув з-за пазухи жовтий шматок пергаменту. — Із цим папірцем нас залюбки приймуть та нагодують. Звісно, їм не треба знати, що насправді я виграв його в кості в шинку.

Легкий смішок, але Земм не виглядав переконаним.

— Коли вони дізнаються правду, ми вже будемо далеко, відпочилі та з припасами. Кажуть, барон Хельгаст шукає відчайдухів для небезпечного завдання за добрі гроші. Що ви на це скажете?

Мисливці хрипко загомоніли.

— Не чую? Ви вірите своєму ватажку чи вас ще щось тривожить? — останні слова Калліган промовив із натиском.

— Ні.

— Ясно.

— Тобі все ясно? — вожак повернув широке засмагле обличчя, поїдене віспою.

— Так, — відповіла Сіалла, дивлячись йому у вічі.

— Добре.

Широка посмішка розрізала обличчя Каллігана, обголюючи гострі жовті зуби.

2

Обнесений високою глинобитною стіною форт Когорт виглядав неприязно та неоковирно, наче його абияк зліпила дитина. На жердині мляво тріпотів прапор Імперії. Коли вони під’їхали ближче, то побачили обдертого піщаним вітром горга, який теліпався повішений на мотузці. Його тіло всохло, наче чорнослив, і здавалося жалюгідним, але вишкір ікластої пащеки та криві зазубрені кігті не дозволяли назвати навіть мертву тварюку недолугою.

— Ти диви, вони тут чогось та й уміють, — здивувався Торкан.

— Один горг, — сплюнув Земм.

Калліган під’їхав до зачинених товстих воріт і загупав важким кулаком.

Якусь мить було тихо, лише чутно було квохтання птиці та стогін корів. У повітрі розчинився навічний сморід гною та мускусу.

— Агов! — верескнув Кушнір.

Грюкнув метал і у воротях прочинилася вузька щілина, з якої блиснуло темне око.

— Хто?

— Добрі мисливці для захисту вашого поселення, — гучно відповів Калліган.

— У нас і запрошення є, — крикнув з-за його спини Кушнір.

За воротами завовтузилися, сперечаючись приглушеними голосами.

Калліган закотив очі. Сіалла це помітила і скупо посміхнулася.

— Зараз прийде губернатор, чекайте, — прохрипіло зі щілини.

Чекати довелося добрих п’ять хвилин.

— Я не зрозумів, їм треба допомога чи де? — роздратовано запитав Земм, почісуючи коня. Той вдоволено форкнув і стріпнув вухами.

— Терпіння, — відказав Калліган, звертаючись до Сіалли. — Ніщо так не принижує людину, як поспішність.

Знов загуркотів метал, клацнуло й ворота зі скрипом відчинилися. За ними стояли кілька чоловіків, серед яких Сіалла помітила клірика Ордену Іллара з поголеною навпіл головою.

— Вітаю, губернаторе, — безпомилково звернувся Калліган до низькорослого чоловіка з рідким скуйовдженим волоссям, одягнутого краще за інших.

— Я так розумію, ви відгукнулися на наше запрошення? — несподівано тонким голосом запитав губернатор.

Калліган витягнув з-за пазухи потріпаний шматок пергаменту і простягнув його Сіаллі. Та під’їхала до губернатора й віддала йому документ.

Губернатор пробігся по ньому очима.

— Все вірно, це я писав. Нам потрібні досвідчені мисливці для захисту поселенців від горгів. П’ять нападів за останній місяць. Одинадцятеро загинули, у тому числі механіт.

Хтось із мисливців присвиснув.

— Прокляття Дранстара лягло на наші плечі, — прошепотів клірик, зводячи до неба очі.

— Шкода чути про смерть добрих фермерів, — Калліган поштиво торкнувся пальцем потріпаного капелюха. — Я та мої товариші маємо чималий досвід у боротьбі з нечистю. Можу показати наші рекомендації.

Калліган замахнув рукою і Земм підняв угору приторочену до сідла в’язанку страхітливих голів.

Клірик вкрив себе знаком Іллара.

— Нам потрібні досвідчені… мисливці, — на останньому слові губернатор на мить затнувся. — Але нам також потрібні люди, які не чинитимуть колотнечі та не займатимуть наших жінок.

— Із цим проблем не буде, — Калліган оголив зуби у жахливій усмішці. — Я за своїх людей ручаюся. А коли хтось вчинить неподобство, то особисто відріжу йому голову.

— Або їй, — проскрипів Кушнір, висовуючись з-за спини Каллігана.

— Дикий! — заволав клірик.

Охоронці підняли зброю.

— В нього звички дикуна, але він вірний слуга імператора, який під час битви при Тонтуні потрапив у полон до дракхів, які добряче його скалічили.

Клірик недовірливо дивився на Кушніра, а той показав йому язика.

— Дуже добре, — сказав губернатор, втираючи мокрого лоба. Він здавався добряче виснаженим. — Оплата сто зольденів. Проживання та харчування за наш кошт. Контракт на один місяць із можливістю продовження, якщо буде потреба. І якщо все буде добре. — додав він, уважно поглянувши на Каллігана.

— Добрі умови, добра платня, — відповів той.

— Тоді ці люди мені свідки. Ми уклали контракт. Порушника буде віддано на справедливий суд імператора.

Когортці розступилися і загін мисливців заїхав у форт. За їхніми спинами з гуркотом зачинилися ворота.

3

— Це вівці, а не люди, — Земм сплюнув на підлогу шинка, вкриту тирсою.

— Не дивно, що горги їх їдять, — кивнув Бронт, відригуючи.

Вони сиділи в напівпорожньому шинку, і Сіалла підозрювала, що зазвичай він більше заповнений місцевими. Мисливці зайняли два кутових столики, заставлених кислим пивом, смаженою яловичиною і грубим хлібом.

Калліган сидів спиною до стіни, посадивши Кушніра на стіл. Той хапав найбільші шматки, пив більше, ніж будь-хто з них, і без угаву теревенив. Сіалла вкотре подивувалася, як у такого чоловічка, ще й без ніг, стільки вміщається.

— Це фермери, що ти він них чекаєш? — швидко запитав Кушнір, кидаючи об’їдену кістку на підлогу.

Служниця з острахом поглянула на нього, приносячи ще м’яса.

— Гав! — дуже натурально гавкнув до неї Кушнір, від чого служниця скрикнула й ледь не впустила тацю.

Усі зареготали.

— Тихо, тихо, — сказав їм Калліган, випускаючи дим із люльки. — Він хворий на голову, не звертай на нього увагу, — звернувся він до почервонілої служниці.

Так кивнула й поспішила забратися геть.

— Яка гарна шкіра, — провів її жадібним поглядом Кушнір.

— Сіалло, ходи зі мною, — легко як для своїх розмірів підвівся Калліган. — Всі інші відпочивайте й не натворіть тут нічого.

Вони вийшли з душного шинку, і Сіалла з насолодою вдихнула вечірнє повітря. Легкий вітер охолоджував її спітнілі щоки та шию. Кілька хвилин вони мовчки йшли порожніми вулицями Когорту. Люди позачинялися в хатах, у вікнах яких блищали каганці.

Десь забрехав пес і до нього долучилися ще двоє.

— Тебе щось мучить?

— Ти про що?

— Я тебе знав ще немовлям і добре бачу, коли тебе щось турбує.

Сіалла почервоніла.

— Та… Що буде далі?

— Далі?

— Ми все їздимо світом, полюємо на тварюк за винагороду. Так буде все моє життя?

— Тобі це не подобається?

Жар у люльці підсвітив обличчя Каллігана, поглибивши зморшки, і Сіалла усвідомила, що він уже немолодий.

— Ти знаєш, що мені завжди подобалося життя мисливиці, — швидко відповіла вона.

— Але?..

— Але я все думаю, а що буде далі? Лише вбив, заробив, прогуляв?

— Їх це влаштовує, — Калліган кивнув у бік шинка, звідки брязнув грубий сміх.

— Вони вірні друзі, але мені тісно останнім часом. Неспокійно на душі, а ще ці дивні сни… Я бачу місця, у яких ніколи не бувала. А коли прокидаюся, то довкола одне й те ж. Мій світ — це наш загін, і все.

Калліган мить мовчав і Сіалла лише чула, як він посмоктував люльку.

— Ти дорослішаєш і це правильно, що ти над таким думаєш. Лише дурня все влаштовує як є. Розумна людина повниться думками, які роблять її життя нещасним.

— Хочеш, щоб я була дурною та щасливою? — посміхнулася Сіалла.

— Я хочу сказати, що ніхто з них не достойний зайняти моє місце. Вони відчайдушні бійці, які не побояться залізти в самісіньке лігво піщаної відьми, але вони не лідери. Ватажок має вміти думати та приймати рішення, а це важче, аніж просто вбити й напитися. Ти розумієш про що я?

Сіалла мовчала.

— Коли я вже не зможу, ти займеш моє місце. Для цього я тебе вчив усього, що знаю сам.

— Земм був би не проти стати ватажком.

Калліган хрипко засміявся, закинувши голову

У небі сяяли зірки, наче хтось розсипав жменю цукру на шматку оксамиту.

— Я відчуваю, як Земм дихає мені в спину. Добре, що там мене прикриває Кушнір.

— Я завжди була на твоєму боці.

— Знаю. Але тебе теж мучать сумніви, як і інших.

— Останні рейди були невдалими. Дарма ми сунулися на територію Гонтів.

— То була моя вина, — визнав Калліган. — Коли я побачив, скільки за них дають… Але то вже в минулому. Далі все буде, як раніше.

— Але це не вирішить моєї проблеми. Я не бачу мету. Навіщо все це?

— Щоб наш загін тримався разом? Цього мало?

— Я…

— Тоді скажи мені, ти вівця чи мисливиця? Хочеш нудного боязкого життя, як у цих фермерів?

— Може бути лише або-або?

— Ти все життя подорожуєш із нами проклятими землями й досі питаєшся?

Сіалла промовчала.

— От і добре, — Калліган провів рукою по її спині. — Ходімо до наших дурнів, щось вони там розкричалися.

4

— Якого біса!

Високий худий чоловік, схожий на сушеного вугра — такий же жорсткий та витрішкуватий — з люттю дивився на мисливців. Він був одягнений в імперські обладунки й мав на грудях золотий знак шерифа. Поряд із ним стояли кілька солдатів з арканітовими рушницями в руках.

— Я повторюю, хто ви в біса такі?

— Нас найняв губернатор для захисту поселення, — відповів Калліган, заходячи в шинок.

Він пройшов уперед і став перед шерифом. Сіалла стала поряд.

— Маячня! Ніхто в здорову глузді не найме для захисту банду головорізів.

— Це ще хто головоріз? — пропищав Кушнір.

Попри випите пиво, його чорні очі дивилися на чоловіка чіпко й уважно.

— Це ще що за потвора? — скривився той. — То серед вас ще й дикі водяться?

— Не варто ображати вірного слугу Імператора, — відказав Калліган, стискаючи кулаки. — Ми тут цілком законно.

Він витягнув з-за пазухи контракт. Чоловік пробігся по ньому очима й вилаявся.

— Клятий Варгендор!

— Що за скандал? — увірвався в шинок засапаний губернатор.

— Що ти натворив? — загримів до нього шериф. — Нащо уклав договір із розбійниками?

— Це досвідчені мисливці, — заперечив губернатор. — Саме ті, хто нам зараз потрібні. Постійні напади горгів, люди гинуть.

— І це не єдині проблеми, еге ж? Нам потрібні надійні солдати його Величності, як ми й домовлялися.

— Схоже, солдати досі не дуже справлялися, — глузливо зауважив Земм.

Мисливці з гуркотом піднялися з-за столів і підішли до Каллігана. Солдати зімкнулися довкола шерифа.

— Варгендоре, — процідив шериф, з ненавистю оглядаючи мисливців та губернатора. — Ти натворив достатньо, ця витівка стане твоїм кінцем.

Губернатор став ближче до Каллігана й широко посміхнувся.

— Можливо, тепер тобі, шерифе, потрібно бути обережнішим зі словами.

5

Сіалла вийшла з глинобитної хатини, яку їм відвели під казарму, і зажмурилася від яскравого сонця. У хаті було прохолодно, а від піщаної твердої землі підіймався жар, наче з пательні. Вітер приніс із заходу гіркий запах полину, від якого в Сіалли закрутило в носі. У загонах занудно ревіли корови.

Біля криниці стояла дівчинка років дев’яти. Вона вчепилася обома руками за витерту до блиску ручку корби й намагалася її провернути. Сіалла прикинула, що мала важила не більше за відро води, яке намагалася підняти.

Вона підійшла до криниці, мовчки взялася за ручку й кількома сильними рухами витягнула з вогкої ями відро. Забряжчав натягнутий ланцюг, Сіалла перехопила відро й легко поставила його на цямрину.

Вода у відрі була каламутною, але вона все одна наповнила свій бурдюк.

Дівчинка злякано дивилася на Сіаллу, готова дременути. Вона була худа, аж прозора, мала кострубаті, вкриті синцями ноги. Немите чорне волосся стирчало навсібіч, попри всі намагання його приборкати.

— Забирай, — скомандувала їй Сіалла.

Дівча не рухалося.

— Ну як хочеш.

Сіалла вдала, що збирається штовхнути відро назад у криницю. Дівчинка скрикнула й кинулася до відра. Сіалла посміхнулася.

— Дякую, — видушила із себе дівчинка.

— Заважка робота як для такої миршавої.

Дівчина кинула швидкий погляд на міцну статуру Сіалли в шкіряних обладунках, на її мускулясті руки й затримала погляд на татуюванні змії, що оповивала праве передпліччя.

— Подобається? — перехопила її погляд Сіалла.

Та кивнула.

— Це особливий знак мисливців. Його роблять, коли вбиваєш свою першу тварюку.

— Як горги?

— І їх також. Усіх.

— Вони вбили моїх батьків, — скривилася дівчина, але не заплакала. — Вони вдерлися сюди й розірвали їх на шматки.

— Сюди? — здивувалася Сіалла. — Зазвичай вони полюють наодинці й нападають на маленькі каравани, але аж ніяк не на укріплені форти.

Дівчинка знизала плечима, дивлячись собі під ноги.

— Вони були тут. Я тоді не спала, лежала на даху й дивилася на зірки, коли почула свист, — вона подивилася в бік сторожової вежі, — і сюди увірвалися горги, дуже багато горгів. Вони схопили моїх тата й маму й…

Дівчинка схлипнула.

— Як тебе звуть?

— Нірра.

— Знаєш, мої батьки теж померли, коли я була немовлям.

Мала ледь відкрила рота.

— А хто за тобою глядів?

— Наш ватажок врятував мене від работорговців, — поволі відповіла Сіалла, дивлячись перед собою. — Він навчив мене всього і зробив мисливицею.

— Хотіла б я бути такою як ти.

Сіалла підняла брови.

— Хочу бути сильною. Хочу вміти захистити себе, — видавила із себе дівчинка, червоніючи.

— Хто за тобою приглядає?

— Мене забрала моя тітка, — Нірра махнула в бік приземкуватої хати біля загонів із коровами. Звідти вийшла втомлена жінка в брудному фартусі. Навіть звідси Сіалла змогла помітити її підтиснуті губи та важкі руки.

— Йди додому, — сказала вона малій.

Та підхопила відро й понесла, тримаючи його збоку обома руками. Відро гойдалося в такт її крокам і випліскувалося на ногу. Коли вона заходила в хату, тітка відважила їй потиличника. Сіалла не відриваючись дивилася на жінку, поки та не сховалася в хаті, кинувши на мисливицю останній погляд.

«Ця мала вівця чи мисливиця? Змогла б вона стати сильною та вільною, якби в неї був хтось, як Калліган? Чи її майбутнє це довбати безжиттєву землю і ходити коло корів, сподіваючись, що саме тебе горги не вб’ють?»

Сіалла втомлено потерла між очима і взяла повний бурдюк.

«Щось тут нечисто. У цьому смердючому форті щось дуже нечисто».

6

Вона знайшла Каллігана біля сторожової вежі, де той закінчував розмову з губернатором. Ватажок поплескав його по круглому плечу й засміявся. Губернатор дрібно засміявся у відповідь.

— Сіалло, — помітив її Калліган.

Вона наблизилася до них.

— Що нового?

— Нудно, — відповіла Сіалла. — За чотири дні так ніхто не напав.

— Я ж казав, що це буде просте завдання.

— Занадто просте. Вони скоро почнуть на голови лізти, — кивнула вона в бік казарми. — Ти знав, що горги нападали на сам форт? Це дивно, зазвичай вони вистежують свою жертву в пустелі.

— Можливо, клірик правий і нас прокляли, — зітхнув губернатор. — Звідки ти це знаєш?

— Нірра сказала. Вона тоді не спала й чула якийсь свист, коли напали тварюки.

Калліган здивовано підняв брови.

— Бідне дитя, вона втратила обох батьків через цих паскуд, — сказав губернатор, втираючи лоба. Під очима залягли темні кола.

— Це справді дивно, — сказав Калліган. — Тому я думаю, що варто зробити вилазку. Подивитися що тут і як, звідки лізуть горги. Збирай загін. Частина поїде з нами, інші стережуть селище.

Сіалла була рада знов опинитися в сідлі. Скрип сідла, стукіт копит, свист вітру, зміна краєвиду, кінець кінцем. Постійні стіни та мукання корів діяли їй на нерви.

— Ти знаєш, куди їхати? — запитала вона в Каллігана.

Той кивнув.

— Погомонів із губернатором. Судячи з усього, вони лізуть з отієї ущелини, — вказав він попереду на криваво-червоні скелі.

Під копитами коней скрипів пісок. Біле небо тиснуло на мисливців і весь цей проклятий край розпеченою залізною долонею. Сіалла зняла з плеча бурдюк і зробила кілька ковтків.

Вони проїхали занесені піском руїни: рештки стін та уламки колон нагадували кістяк велетня.

— Колись тут було місто, — сказав Калліган.

Сіалла дивилася на залишки минулого, яке закінчилося, коли її ще не було на світі.

— Цікаво, чи тоді теж було стільки тварюк? — запитала вона.

— Ні, такого як зараз не було. Після Потрясіння все змінилося, геть усе. Хочеш вір, а хочеш ні, а тут колись був ліс. Тут було велике місто, яке торгувало з південним народом.

— З дикими?

— Тоді вони не були дикими. Тоді й магія була скрізь, не лише в них.

— Магія не була заборонена? — здивувалася Сіалла.

— Це зараз так, Орден дорвався до свого. Після Потрясіння магію не сильно люблять, сама розумієш. Цивілізовані народи нею не користуються, лише дикі.

Було тихо.

Вітер свистів поміж гострого каміння, плутався в колючках. То тут, то там валялися вибілені вітром та сонцем кістки.

— Затишно тут, — сказав Кушнір і сам засміявся.

Кілька хлопців теж гигикнули.

Вхід до ущелини перегородило каміння.

— Далі пішки, — сказав Калліган. — Троє охороняють коней.

Сіалла спішилася і взяла в руки ножі. Це місце пахло смертю і ще чимось, що тривожило її.

— Сіалла вже готова воювати, — блазнював далі Кушнір.

Сіалла зробила рух, наче збиралася кинути в нього один із ножів. Кушнір закотив очі й висолопив язика, вдаючи мертвого.

— Тихо, — сказав Калліган.

Вони обережно йшли вперед, перелазячи через каміння. Рудий пісок осідав пилом на їхніх і без того брудних чоботах.

— Що ти шукаєш? — запитала Сіалла.

— Чим не розвага? — неуважно відповів Калліган. — Тобі ж було нудно.

Високо в білому небі скрикнув сокіл. Сіалла підняла голову і простежила поглядом повільне планування птаха, що розкинув крила.

Тривожність, яка мучила її останні кілька тижнів, наростала. Пальці почали тремтіти, наче від пропасниці, і вона міцно стиснула руків’я ножів. Від цього каміння разом зі спекою підіймалося ще щось, щось незнайоме й тому небезпечне.

Попереду біля великої брили темніла купка. Коли вони підійшли ближче, то побачили рештки механіта. Пошматоване глибокими ранами тіло лежало на піску, під ним висохла іржава пляма крові. Зеленкувате обличчя посіріло, мацаки довкола рота безвольно обвисли, наче мотузки. Частину правої руки становив, як і у всіх механітів, складний механізм, зараз розбитий нищівним ударом горга.

— Чого його сюди занесло? — здивувався Земм.

— Механіти скрізь лазять, усе шукають старі знання, — відказав Торкан, який виглядав веселішим, після того, як сільський лікар зайнявся його рукою.

— Еге ж, більш всюдисущі за них тільки клірики Ордену, — додав Хельгрім, який тримав у руках важкий арбалет.

— Вам видніше, ваша святість, — сказав Кушнір і всі зареготали.

Калліган колупав носком черевик червонясту породу, яка жилкою тягнулася через брилу й далі до скелі.

— Сіалло, — погукав він.

Фізично відчуваючи, як дерев’яніють ноги, відмовляючись йти, Сіалла, одначе, підійшла до Каллігана. Лоб вкрив холодний піт, у вухах почало тонко дзижчати.

— Ти як? — уважно подивився на неї ватажок.

— Бліда як форинтська хвойда, — додав Кушнір

— Тобі недобре?

— Мені… — прохрипіла Сіалла й похитнулася.

Жилами пробігло щось гаряче й разом із тим вона відчула раптову легкість.

— … дивне відчуття…

— Досить, пішли назад.

Калліган узяв її під руку й повів до решти загону.

— Ніхто нічого не чіпає, ясно? — запитав він.

— Цікаво, за його мацаки щось дають? — прогудів Кушнір.

— Колись я тебе особисто випатраю, — беззлобно сказав Калліган. — Механіти знаходяться під особливим захистом Імператора. Слідча комісія дослідить це місце й забере його тіло.

— Кляті виродки, — сплюнув у гарячий пісок Земм.

— Будеш таким розумним як вони й навчишся виготовляти арканітову зброю, з тобою також носитиметься Імператор — сказав Хельгрім. — Хоча, як колишній клірик, я не можу з тобою не погодитися.

Вони пішли назад до коней, і Сіалла відчула, як стає легше. Тремтіння в кінцівках стихало, тугий вузол тривоги в грудях поступово розправлявся.

— Тобі вже краще, — задоволено сказав Калліган. — Це добре.

7

Когорт зустрів їх підозрілими поглядами. Мешканці наче уникали дивитися на мисливців, але раз по разу хтось та й зиркав на них.

— Вівці, — скривився Земм.

— Треба напоїти коней, — сказав Калліган, під’їжджаючи до казарми.

Вони спішилися і прив’язали коней до конов’язі.

— І де носить решту? — просичав Калліган. — Знов жлуктять брагу?

— Вони вже напилися, — прозвучав за спиною сухий, але вдоволений голос шерифа.

Мисливці миттю обернулися, дістаючи на ходу зброю. Сіалла витягла метальні ножі й стала в бойову стійку. Кушнір дико завив, тримаючи в руках трубку з дротиками, змащеними отрутою беснійської гадюки.

Їх оточили солдати. На даху стояли кілька людей із рушницями.

— Не варто чинити опір, — сказав шериф, який тримав у руці арканітовий пістоль. — Один рух — і ваших людей прикінчать на місці.

Він кивнув убік і Сіалла побачила Бронта та ще кількох мисливців, зв’язаних мотузками. Дужі охоронці тримали біля їхніх ший кинджали.

— І як це називається? Напад на мисливців, яких найняли законним шляхом? — запитав Калліган гучним рівним голосом. Рукою він дав знак нічого не робити.

Блідий від хвилювання губернатор, який стояв поряд із шерифом, хотів щось сказати, але не встиг.

— Із законністю в нас якраз і проблема, — посміхнувся тонкими губами шериф, і Сіалла подумала, що він, мабуть, дуже рідко посміхається. — Нам сьогодні принесли цікаві новини про мертвого гінця, який віз запрошення. Вам звісно, нічого про це невідомо?

Калліган розвів руками, тримаючи на обличчі незворушний вигляд.

«Звідки в тебе контракт, Каллігане?» — подумала Сіалла. — «Ти справді виграв його в кості?»

— Але знайшовся свідок, який бачив як ти холоднокровно зарізав нещасного гінця і кинув його тіло в провулку. І він готовий свідчити проти тебе. Слава про вашу банду та ваші злочини випередила вас.

Охоронці брязнули зброєю.

Сіалла напружила м’язи, готова кинути ножі, але розуміла, що сили нерівні навіть як для мисливців.

— Дай мені привід вбити вас на місці, — процідив шериф, дивлячись у вічі Каллігану.

Губернатор розпачливо стискав та розтискав руки.

— Як ви могли мене ошукати? — простогнав він, наче не міг у це все повірити.

Калліган уважно подивився йому у вічі.

— Опустіть зброю, — скомандував він за якусь мить і першим кинув на землю кинджал.

Мисливці розгублено подивилися один на одного.

— Краще смерть, — видихнув Торкан.

Калліган подивився на Сіаллу й вона помітила миттєвий блиск у його очах, наче сяйнула на сонці відполірована мідь. Вона сховала ножі в піхви. За нею поволі повторили мисливці, брудно лаючись та плюючи під ноги охоронцям.

— Шкода, як думав, що в тебе більші яйця, — відказав на це шериф, розчаровано дивлячись на Каллігана. — Вас буде передано імператорському суду. Вік у копальнях буде гарним продовженням вашого існування. У в’язницю їх.

8

— І якого біса це було? — прохрипів Земм.

У камері було душно. Липкий піт вкривав шкіру Сіалли. Крізь заґратоване вікно на глиняну підлогу падали гарячі промені сонця. У кутку валялася купка прілого сіна, в іншому смерділа відхожа дірка.

Мисливці повернули до Каллігана невдоволені обличчя. Той незворушно подивися у відповідь, опинившись один проти всіх.

«Варто лише комусь почати», — подумала Сіалла.

— Ти вмієш ухилятися від арканітової зброї? — з легким смішком запитав ватажок. — Вони б перестріляли нас як курей.

— Краще смерть, ніж каторга, чи тобі цього не знати, — виплюнув Земм.

За ним схвально загули інші.

— Ти зм’якнув, Каллігане. Ти втрачаєш хватку й ведеш нас до загибелі. Не зміг приховати труп гінця. На чорта ти зв’язався із губернатором?

— Бо, можливо, я знаю трохи більше, ніж ти.

— Ти казав, що це буде легка робота, а що ми отримали натомість? Імперський суд! Катування і каторга, от до чого призвело твоє керівництво.

— Ти все міришся зайняти моє місце. Давай, просто тут і зараз розв’яжемо це питання, — звернувся до нього Калліган. — Якщо вб’єш мене, станеш вожаком.

Очі Земма зблиснули. Він провів рукою по неголеному підборідді.

— Ти і як. Ніхто не заважатиме.

Сіалла оцінила поглядом Каллігана та Земма. Перший високий та міцний, попри свій вік. До того ж він досвідченіший боєць. Земм молодий, сильний та спритний, мов той горг. Він був небезпечним.

— Тут і зараз? — перепитав Земм і облизав пересохлі губи.

— Тут і зараз.

— Без Кушніра?

— Звісно.

Калліган зняв зі спини Кушніра й той поповз до Сіалли, радісінький від передчуття крові.

Мисливці зробили довкола бійців тісне коло, скільки дозволяла камера. Калліган та Земм стали один проти одного, готові щомиті кинутися в бій. Калліган видавався повністю спокійним, хоча Сіалла бачила напружені м’язи його ніг, готові зробити блискавичний рух. Земм, ледь пригнувшись, описував довкола нього кола, ні на мить не застоюючись на місці.

Мить — і він кинувся на Каллігана. Той вправно відступив вбік і Земм влетів у Торкана, який відштовхнув його назад. Калліган вдарив кулаком, Земм легко ухилився і контратакував ударом у печінку й відразу в скроню. Калліган втримався на ногах, але зігнувся від болю в боку. Зраділий Земм вдарив ще, цілячись у щелепу. Калліган перехопив його руку, зайшов за спину й затис його шию в арракському захваті. Земм захрипів, намагаючись вдарити ліктем, але тепер сила Каллігана працювала на нього. Він стискав шию Земма все сильніше, поки рухи того не ослабли, а очі не почали закочуватися.

Калліган розчепив захват і Земм впав долі, кашляючи й задихаючись.

— Я міг тебе вбити, але не вбив. Запам’ятай це, — сказав йому ватажок.

— Хто ще хоче кинути мені виклик? — звернувся він до мовчазних мисливців. — Ніхто?

Він впер руки, що ледь тремтіли, у боки; його груди важко підіймалися.

— Десять років я був вашим ватажком. Я єдиний зміг втекти з копалень Уммара. Я був у Дикому Краї й повернувся живим, чого не робив ніхто. Я першим йшов у бій і останнім відступав. Невже кілька невдач змусили вас повірити, що я раптово зм’якнув?

Легка посмішка заграла на його темному обличчі.

— Допоможіть йому і спіть зараз, ніч буде весела.

9

З дрімоти Сіаллу вивели раптові крики, гарчання та гуркіт. Вона миттю розплющила очі. У камері було темно, слабке зоряне світло, що проникало крізь вузьке вікно, вихопило з мороку сірі фігури її побратимів, які лежали на підлозі.

— Що це? — хрипко зі сну запитав Торкан.

Сіалла підійшла до вікна, наступивши дорогою комусь на руку, і виглянула. З її високим зростом вона заледве дістала до нижнього краю. Була ніч, дорогою пробігли кілька постатей зі смолоскипами, і все. Потім нічну тишу розірвав вискучий рев горгів.

— Напад! — крикнула Сіалла.

У в’язниці та без зброї вона почувалася беззахисною жертвою.

«Вівця».

Брязнули металом двері, темним коридором наближалися поспішні кроки. Сіалла зі здивуванням побачила стривожене обличчя губернатора, який в одній руці тримав смолоскип, а в іншій товсту в’язанку ключів.

— На нас напали горги! — високим, повним жаху, голосом повідомив він.

— До ваших послуг, — підійшов до нього Калліган і охопив грати товстими пальцями.

— Мені шкода, що так вийшло, то була не моя ідея… — бурмотів губернатор, шукаючи потрібний ключ.

За вікном хтось болісно скрикнув. Губернатор здригнувся і ледь не впустив ключі. Заскреготів замок, з виском відчинилися двері. Мисливці гуртом висипали в коридор, весело гикаючи.

— Нам потрібна наша зброя, — сказав Калліган.

— Так, вона в сусідній камері, — заметушився губернатор. — Прошу, захистіть нас!

Добре, що очі Сіалли звикли в камері до темряви, то ж вона легко схопила обстановку, коли вони вискочили на вулицю. Солдати билися з горгами, яких, судячи зі звуків, було чимало. Справа загарчало, потім тоненько запищав людський голос. Блиснула й гримнула арканітова рушниця. У протилежному боці доносилися команди шерифа, і Сіалла не могла не відмітити витримку в його голосі.

— По три! Обхід справа! — загримів над вухом голос Каллігана.

Вивчені мисливці миттю розбилися на групи й розосередилися. У бою з горгами найголовніше — це триматися і нападати разом. Пекельні тварюки з легкістю розривають людину навпіл, але не можуть атакувати відразу кількох. До того ж як нічні істоти, вони були чутливі до світла.

Сіалла на ходу підібрала кілька смолоскипів і роздала Каллігану та Торкану. У зачинених хатах гучно молилися Ілларі.

«Моліться добре, щоб він вас почув», — подумала Сіалла, витягаючи ножі.

Справа вгорі зашаруділо, тріснуло дерево й щось темне стрибнуло просто на неї.

— Розійшлися!

Сіалла зробила кульбіт, уникаючи удару лапою, й, не оглядаючись, кинула ножа. Горг завищав від болю. Ззаду Торкан вдарив його своїм велетенським списом, у той час, як Калліган всадив кинджала в шию почварі. Горг завищав, вдарив лапами, ледь не зачепивши Торкана, і впав на землю. Він смикнув лапою, проскрібаючи землю, і затих. З всіяного іклами рота витекла темна цівка крові.

— Йіа! Йіа! — лунав дикий клич Кушніра, який у цей час прикривав спину ватажка.

Свиснуло і його отруєний дротик встряв наступному горгу просто в око. Сіалла підбігла до нього трьома великими стрибками, ухилилася від удару лапою і встромила ножа йому в серце. Іншим вона полоснула по горлу, яке було одним із небагатьох місць, не захищених твердою горбистою шкірою. Горг забулькав, захрипів і звалився на землю. Сіалла з подивом помітила, що він встиг зачепити її кігтем по стегну. Болю вона не відчула.

«Ще один шрам мисливиці», — подумала вона.

В іншому кінці форту солдати невміло билися з горгами. Арканітова зброя ефективна у бою з людьми, але вимагає особливих навичок і досвіду у використанні проти породжень магії. Шериф намагався втримати стрій, але хлопці, набрані наводити порядок у поселенні, не мали досвіду бою із чудовиськами. Раз по разу хтось із них кричав чи то від болю, чи то від страху. У нічне небо злетіли чиїсь пів тулуба і впали на землю. Повітря обважніло від запаху крові та смерті.

Біля воріт трійця мисливців на чолі із Земмом звалили на землю здоровецького горга й Земм особисто відрубав йому голову. Він піймав погляд Сіалли й кровожерливо вишкірився, потрясаючи сокирою.

Це була ніч мисливців.

10

Десь неподалік у темряві зазвучав тонкий дитячий крик. Сіалла напружила слух.

Крик повторився, лунаючи з боку загонів для корів.

Не усвідомлюючи, що робить, Сіалла кинулася в той бік.

— Ти куди? — пролунав у спину крик Каллігана.

«А хто за тобою глядить?», — стукотіло в голові Сіалли.

Вона забігла за ріг будинку й озирнулася.

Тихо.

— Нірро! — загукала вона.

Із сусіднього загону верескнуло. Сіалла перестрибнула через огорожу, й, оминаючи розтерзані туші тварин, наблизилася до сараю.

Вона безшумно ковзнула всередину, тримаючи в руках ножі. У напівтемряві побачила Нірру, яка притислася до стіни, та губернатора, що тремтів, наче той пропасник, тримаючи в руках смолоскип. До них із низьким гарчанням наближався горг, з роззявленої пащеки якого крапала піниста слина. На його твердій чорній спині відігравала відблиски вогню. Гострі пазурі залишали в землі глибокі сліди.

— Геть! Геть! — закричав до нього губернатор, розмахуючи смолоскипом. — Я свій!

Горг не спинявся.

Сіалла побачила, як у нього на шиї настовбурчився гребінь, і зрозуміла, що тварюка зараз стрибне. Схоже, губернатор це також помітив.

— Бери її!

Він схопив вільною рукою крихітну Нірру й пожбурив її до горга.

— Ні! — злилися разом крики дівчинки та Сіалли.

Чудовисько з легкістю піймало Нірру кігтястою лапою. Дівчинка скрикнула від болю.

— Відпусти її! — не тямлячи, що робить, заревіла Сіалла.

Горг повернув до неї огидну, вкриту шипами ящіркоподібну голову й низько загарчав, наче пес, у якого хазяйка хоче відібрати кістку.

— Відпусти!

Невдоволено зарокотавши, горг кивнув головою в бік непритомної Нірри, яку продовжував тримати в лапі, і Сіалла могла поклястися, що побачила у виразі його морди нерозуміння і сумніви.

Цей момент губернатор не витримав і тонко закричав:

— Забирай її! Геть! Залиш мене!

Горг заревів і одним стрибком вилетів із загону, прорвавши солом’яний дах.

— Що ти зробив? — зашипіла до губернатора Сіалла, підходячи ближче.

— Я не мав вибору! — крикнув той. — Стій, де стоїш, мисливице, я вам плачу.

— Мені ти зараз точно заплатиш.

У голові Сіалли зашуміла кров. Світ довкола завмер і зменшився до ножа у її руці та тремтливого губернатора в кутку. Зник шум бою, вона чула лише власне важке дихання та стукіт серця жертви.

«Вівця. Це не людина», — майнуло в неї в голові.

— Сіалло, стій! — прогримів за спиною голос Каллігана.

Сіалла зупинилися. Світ зарухався, і звуки хлюпнули з усіх боків. Калліган ледь не торкався головою стелі загону для худоби.

— Ти не можеш його вбити.

— Він віддав горгу дитину, я це бачила.

Калліган хитнув головою.

— Він наш наймач.

— Дитину, Каллігане! Це проти кодексу.

— Тобі давно пора зрозуміти, що кодекс це вигадка. Люди зраджують, дітей вбивають. Ніхто нікого не жаліє і не подбає про тебе, якщо не знайдеш таких, як ти сама.

Сіалла спалахнула.

— А як же я? Мене ти пожалів, коли я була дитиною? Прийняв до себе, вчив, годував, захищав.

Плечі Каллігана опустилися, наче на них ліг важкий тягар.

— Це інше, Сіалло.

— Чим? Цей покидьок навіть не роздумував, навіть не намагався боротися.

— Вівці та мисливці, Сіалло.

— Вона права, — проскрипів за його спиною Кушнір. — Кодекс забороняє вбивство дітей.

— Він не мисливець!

— Але й не пан над нами? Чому ти так його захищаєш? Якщо він вівця, чому ти його захищаєш? — не вгавала Сіалла.

— Пам’ятай про нашу домовленість! — верескнув губернатор.

— Ти все дізнаєшся згодом, — сказав Калліган. — Опусти зброю.

Він став навпроти Сіалли, підсвічений полохливим полум’ям смолоскипа, яке вирізало глибокі зморшки на обличчі ватажка.

— Ні. Або ми живемо згідно з кодексом, або нічого в цьому світі немає сенсу, — відповіла вона, міцніше стикаючи ножі. — Навіть жорстокий світ потребує правил.

Вона повернулася до губернатора і зробила крок уперед.

— У нас домовленість, Каллігане! — скрикнув той, притискаючись до стіни.

Калліган похитав головою, а на його губах майнула швидка посмішка.

— Шкода.

Він витягнув з-за пояса кривий дволезний кинджал, який блиснув у світлі смолоскипа.

— Це все заради оцього? — не повірила очам Сіалла.

Калліган легко кинувся вперед, Сіалла заледве встигла відскочити вбік. Відбила ножем удар кинджалом, так що брязнули іскри. В очах Каллігана вона побачила звичну зосередженість мисливця, повну концентрацію на битві із супротивником, коли перед ним стоїть одна задача — вбити.

Сіалла загарчала, присіла й у стрибку кинула два ножі, одразу дістаючи з піхов нові. Калліган встиг відбити один із них, інший встряг в стегні. Ватажок і оком не виказав болю, і з усією силою атакував Сіалла. Та заледве відбивала удари, відступаючи, поки не відчула спиною дерев’яну балку. Один ніж із брязкотом відлетів на підлогу, і Сіалла перекинула той, що залишився, у ліву руку. Калліган рубонув кинджалом на рівні шиї, Сіалла пригнулася й один швидким рухом зайшла йому за спину. Там її зустрів немигтючий погляд блискучих очей Кушніра, який тримав у руці дротик.

Сіалла кинулася на підлогу, уникаючи пострілу, перекинулася, і налетіла просто на корито з водою. Вона незграбно розпласталася на підлозі в калюжі, коли відчула біля шиї холодний дотик леза.

— Це не мало закінчитися так, — сказав Калліган. — Мені шкода.

Кинджал зі свистом розітнув тепле повітря.

Сіалла встигла помітити жовті відблиски вогню на стінах, облуплений тиньк, під яким виднілося пруття, та зірки, що сяяли крізь діру в стелі. Ця картина явилася їй напрочуд чіткою і такою цільною, наче вона ніколи раніше цього не бачила.

«Ось як це буде», — подумала вона, чекаючи удару.

Поряд із гуркотом упав Калліган.

Сіалла підвелася і побачила Кушніра, який вилазив зі своєї сумки. У шиї ватажка стирчав дротик.

— Нащо ти це зробив? — видихнула Сіалла.

Кушнір сперся об глиняну підлогу, вкриту коржами корів, і беззубо до неї посміхнувся.

— Як ти й казала, він порушив кодекс мисливців, а отже, він більше не один із нас.

— Малий покидьок, — прохрипів Калліган.

Він лежав, не змозі поворухнутися. Отрута беснійської гадюки поволі паралізувала його м’язи, залишаючи останнім серце.

Сіалла підвелася і стала біля нього на одне коліно.

— Чому? — запитала вона.

Калліган облизав запеклі губи.

— Напади горгів були дивними, ти й сама це підозрювала. Як і смерть механіта — чого б він вештався вночі серед руїн, а інакше горги б не напали. Потім в особистій розмові губернатор запропонував стати його армією, щоби протистояти шерифу, і я почав підозрювати.

— У нас була домовленість! — виплюнув губернатор.

— Спочатку я думав, що то внутрішні чвари, але тобі стало зле в ущелині, і це могло означати лише одне. Виявилося, що, механіт знайшов багате родовище арканіту, а губернатор вбив його, щоби привласнити собі знахідку. Він був по вуха в боргах.

— І ти його захищав, — сплюнула Сіалла.

Калліган спробував засміятися, але закашлявся. У кутику рота з’явилася жовта піна.

— Не лише ти думала про майбутнє, а арканітова шахта це занадто гарна пенсія. Я старію, рано чи пізно Земм, чи ще хтось кине мені виклик і я не зможу відстояти свій статус. Хотів би я, щоб ти зайняла моє місце…

Він знов закашлявся.

— Мені ти розповідав інше, — з огидою сказала Сіалла, дивлячись на бліде обличчя Каллігана.

— Це тобі останній урок. Справжній лідер переймається лише власними цілями. Усі ці кодекси й гарні слова, то маячня. Що ти справді хочеш і що готова зробити заради цього — ось справжній кодекс. Хоча, ти ж інша…

Очі Каллігана почали закочуватися.

— Що ти маєш на увазі? — потрусила його Сіалла. — Чому мені стало зле в руїнах?

— Ти… — Калліган захрипів і закляк. Кожен м’яз його тіла схопило судомою, і за мить його серце зупинилося.

До Сіалли підповзи Кушнір.

— Ти не просто так почуваєшся дивно останнім часом і особливо біля того родовища арканіта. Його можуть відчути або механіти зі своїми приладами, або дикі.

— До чого тут… — почала Сіалла, але Кушнір її перебив.

— Сімнадцять років тому Калліган повернувся з Дикого Краю не сам. Він привіз мене та маленьку дівчинку. Тебе.

— Я народилася в Імперії…

— Це він тобі розповідав. Калліган вкрав тебе немовлям. Ти родом із Дикого Краю, і магія прокидається всередині тебе.

Сіалла подивилася на задубілого вожака мисливців.

— Ти сам створюєш правила й порушуєш їх, так? — пробурмотіла вона до нього.

11

— Ваше місце на палі, або на каторзі, — проскрипів шериф. Його сіру неголену щоку перетинала рвана рана.

Вранішнє сонце освітило зруйноване селище. На піску чорніли плями крові. Хтось із поселенців плакав, хтось похмуро оглядав пошкодження та рахував збитки. Солдати збирали шматки тіл людей та горгів.

— Але за те, що ви допомогли цієї ночі й передали нам губернатора, я вас відпущу.

Сіалла подумала, що цей чоловік — нестерпний солдафон, жорсткий як висушений на сонці чобіт, але якісь принципи він має.

«Кодекс».

— Я давно підозрював його, але не міг спіймати на гарячому. Виявилося, що він підкупив одного з моїх сержантів, — шериф з огидою сплюнув. — Губернатор таємно вів справи з дикими, переправляючи контрабанду на південь. За його сигналом вони насилали горгів, щоби під виглядом їхніх нападів губернатор міг покривати нестачу товару. Нірра почула цей сигнал, от він і хотів здихатися свідка, покидьок.

Сіалла мовчки кивнула.

— Даю вам день, щоб ви забралися якнайдалі. Потім я викличу імперських солдатів та комісію Ордену. Клятий Варгендор, тут зараз такий гармидер почнеться через цей арканіт.

Вона знов кивнула.

Біля зруйнованих воріт, які поспіхом ремонтували когортці, стояв її колишній загін. Земм гучно віддавав команди, мисливці реготали й плескали його по плечу.

«Хоч хтось залишився щасливим», — подумала Сіалла.

Мисливці виїхали на дорогу, що вела на північ, і скоро сховалися в пилюці. Стукіт копит затих. Сіалла виїхала після них й, залишивши за спиною Когорт, відчула несподіване полегшення.

— Куди далі? — проскрипів за спиною Кушнір.

— Спочатку пошукаємо дівчинку. Якщо горг не вбив її відразу, є шанс що він забрав її у своє лігво. Потім рушимо до Дикого Краю за моїм минулим.

Вона смикнула віжки й понеслася на південь.