Вінок з чортополоху

Важкий засув на дверях рипить, і я сідаю на ліжку.

Ще один день минув… Скільки я вже тут? Три дні? Чотири? Тиждень? Не пам’ятаю, треба перевірити.

У коморі, де мене тримають, вогко та темно. Тьмяна лампочка над дверима дозволяє мені побачити лише силует гостя.

Знову старший з цих психів — зі шрамом на шиї. Той самий, який зупинив мене на вулиці…

А потім я прокинулась тут, в цьому склепі — без вікон, майже без освітлення, з ліжком, прибитим до підлоги. Стеля тут така низька, що випростатись на повний зріст може лише одна з них — зморщена, мов старе яблуко, жіночка з божевільними очима. Вона мені найогидніша — постійно щось белькоче собі під ніс, наче молиться своєму ідолу.

— Завтра повня, — каже старший псих.

Голос в нього неприємний, наче іржавий.

— І що з того? — питаю я і знову лягаю.

Він доволі високий, вищий за мене, тож йому доводиться зігнутись навпіл, щоб підійти до мого ліжка. В руках у нього таця з «вечерею». Зазвичай це шматок хліба та каша, на яку навіть дивитись гидко. Вони всі схиблені на зерні — зерно, зерно, «зерня правди», «у серпні спина мліє, а зерно спіє…».

Сьогодні на таці тарілка гречки та шматок хліба — глевкого, як завжди, бо пекти вони його так і не навчилися. І ці люди мають нахабство говорити щось про повагу до зерна…

— Завтра повня, — повторює він. — Великий день, велике свято. Ти нарешті зустрінеш свою долю.

Я показую йому середнього пальця та відвертаюсь до стіни.

— Вінок з чортополоху, чиста сорочка, найвища жертва…, — белькоче він, достоту як зморщена навіжена.

Я його не слухаю. На стіні, так-сяк побіленій вапном років з десять тому, ледве видно ряд хрестиків, заради яких я стерла нігті до крові. Один, два, три… Шість. З сьогоднішнім — сім, тобто справді цілий тиждень.

***

Я запам’ятовувала їх по кроках. Навіжена стара ходить мов привид — її майже не чутно, поки вона не торкнеться клямки. Старший зі шрамом на шиї відбиває кроки, наче марширує коридором. Молодший завжди в кросівках, і наче пристрибує раз на кілька кроків. Дівиця, якій на вигляд не більше двадцяти років, гупає мов слон, коли спускається сходами до підвалу. Її обличчя схоже на млинець, поїдений комахами — кругле, бліде та бугристе. Окрім них є ще кілька людей — я їх ніколи не бачила, лише чула.  

Старший зупинив мене на вулиці, коли я виходила з книжкової крамниці. «Перепрошую, а ви не могли б…». Мішок на голову, голка у передпліччя, чорне провалля… А потім — ця комора. Рівно сім днів тому.

Він приходить до мене щовечора — не стільки для того, щоб принести вечерю, радше щоб поговорити. Йому байдуже, що я його не слухаю. Байдуже, що вважаю все, що він говорить, повною маячнею. Він знову й знову згинається навпіл, зупиняється на середині кімнати і починає бубоніти про їхню мету, про справжні вірування, моє призначення та зерно, зерно, зерно…

— Я досліджував рукопис багато років, — він жестикулює, наче регулювальник на перехресті, і від цього має ще абсурдніший вигляд. — Давні боги гніваються, демон ходить серед нас, але є надія…

Він дивиться на мене, чекає, що я про щось питатиму, але мене не цікавлять його ідеї. З першого його монологу було зрозуміло, що розмовляти з ним немає про що. Він, можливо, єдина освічена людина серед решти сектантів, але теж поняття не має про що говорить.

— Лише жертва, чиста жертва, та, хто підходить під опис… — белькотить він далі. — Я зачитував тобі уривок — це ж ти, точно ти! Третя онучка третьої доньки, шрам на потилиці, дім на перехресті…

Щоразу він додає до опису «чистої жертви» ще кілька деталей — одна божевільніша за іншу.

Спершу я думала, що вони — божевільні старовіри. Зараз же впевнена, що вони просто божевільні. Розповіді старшого схожі на мішанину з проповідей, підручників історії та статей про язичництво. Він говорить про посіви, які цього року пропадають через дощове літо, про хліб, який приніс мені на вечерю, чомусь про великий потоп, про те, що Марфа, та стара з божевільними очима, вже закінчила шити мені «чисту сорочку», що скоро, зовсім скоро моя доля справдиться…

У перший день я ще намагалась переконати його, що це все — точно не про мене. Та не така вже я й чиста, принаймні не в тому сенсі, який в ці слова можуть вкласти фанатики. Відколи ж зрозуміла, що саме вони планують зробити зі мною, то перестала відповідати. Натомість шкрябаю на стіні хрести. Щоб від мого перебування тут лишилося хоча б щось…

***

Вранці перед повнею він приходить знову. Принаймні я думаю, що це ранок — у підземеллі немає жодної можливості це перевірити. Між скрипом дверей я зазвичай сплю — так простіше.

— Ось, — каже він і кидає на моє ліжко папку з ксерокопіями. — Почитай сама, може тоді нарешті усвідомиш… Лише ти зможеш врятувати світ, повернути богів на наш бік! Лише ти, лише твоя пожертва!

Ксерокопії погані, занадто темні, і текст на них написаний старослов’янською, не більш зрозумілою для звичайної людини ніж давньогрецька.

— Як я це маю прочитати? — питаю я.

— Так само, як прочитали й ми, — пихатим тоном кидає він. — Хочеш сказати, що не розумієш мову, яка породила твою рідну?

Я знизую плечима і все ж починаю гортати сторінки. Ось воно, виділене маркером — вінок з чортополоху, чиста сорока, хліб з десяти видів зерна, вівтар, вогонь, кров…

— Ви психи, — кажу тихо. — Ненормальні, чортові сектанти, вбивці! У вас нічого не вийде! Якщо світ і котиться в дупу, то саме через таких…

Він зачиняє за собою двері і лишає мене саму — з тьмяною лампочкою, стосом паперів та моїм вироком.

***

Папери зрештою навіть цікаві. Після тижня без книжок, телефона та навіть нормальних розмов приємно зосередитись на чомусь бодай на кілька годин. На полях різними почерками виведені наївні замітки про те, як прикрасити вівтар, де його розташувати та чому вінок має бути саме з чортополоху.

«Чортополох — чорта полох, рослина Перуна, захищає від злого ока. Викриває справжню подобу зла…».

«Вогнище з дубового гілля».

«З півночі на південь, о півночі чи опівдні, у другу повню восьмого місяця…».

Багато слів підкреслено, виділено маркером чи виписано окремо. Судячи з усього, ці слова вони так і не змогли розібрати. Старший постійно каже, що він — професор історії. Тепер я вірю йому ще менше.

***

За мною приходить та сама дівиця — гупає по сходах, щось наспівує, довго не може відчинити двері. Кидає мені «чисту сорочку» — криво пошиту з якогось простирадла сукню з необробленим подолом — і каже перевдягнутися.

Зав’язує мені очі, зв’язує руки і ноги так, щоб я могла лише дріботіти за нею, і виводить з кімнати. Десять кроків, потім сходи вгору — вузькі, вологі та побиті часом.

Поріг, об який я б’юся босою ногою і шиплю від болю.

Ще шість кроків, знову сходинки — цього разу дерев’яні, лише три. Вони риплять під моїми ногами.

Ще один поріг, кам’яна підлога, як у підвалі, і тихий шепіт з усіх боків. Я не розумію, що вони говорять, але знаю, що всі вони тут — і старший, і стара божевільна, і хлопець, який підстрибує при ходьбі…

Коли вона нарешті розв’язує мені очі, я бачу ще з десяток людей — незнайомі обличчя, але ті ж божевільні очі. Вдягнені в такі саме «сорочки», в руках тримають паперові маски тварин — наче схиблений, жахливий вертеп. Маски зроблені невміло, з того, що було в них під рукою, тому вони наївні та моторошні на вигляд.

Тут і вівтар — жалюгідна конструкція, збита з старих дошок. Посеред кімнати чи, радше, стодоли, палає вогнище — у розрізаній навпіл іржавій бочці.

— Бачу, ви довго готувались, — не втримуюсь я, бо, якщо й мала якісь сумніви у тому, що вони ненормальні, від них не лишилося й сліду.

Як й у тому, що вони справді вб’ють мене сьогодні.

Їм аж м’язи крутить від важливості моменту. Ще трохи, ще зовсім трошки — і моя чиста сорочка стане червоною від крові. Й земля стане червоною, й боги їм нарешті усміхнуться. Краще родитиме зерно, і осінь буде щедрою та теплою…

— Та давайте вже швидше! — не витримує напруги здоровий дядько з розлогими вусами. — Прив’язуйте, вперед!

Кощава жінка поряд з ним шикає. У неї в очах — відчай та надія. Її безглузде пропущене життя от-от має виправити та покращити моя кров. Можливо, вона сподівається, що завтра вранці прокинеться поряд з кимсь іншим, не з ним.

Старший — він теж у сорочці та з маскою вовка на лобі — піднімає руку.

— Сьогодні — великий день! — урочисто починає він. — Сьогодні, у другу повню восьмого місяця, ми нарешті…

— Боги, змилуйтеся! — починає відчайдушно волати кощава жінка, і падає на коліна. — Прийміть цю жертву, прийміть ту, кого просили! Третю онучку третьої доньки, з дому на перехресті! Прийміть та благословіть…!

Здіймається галас. Вусатий чоловік намагається підняти її з колін, старший — приховати досаду на те, що не встиг сказати це сам. Божевільна стара смикає мене за зв’язані руки, тягне до вівтаря.

— Припиніть! Годі! — кричить старший. — Я говоритиму! Боги, прийміть жертву…!

На бочці коло вівтаря лежить ніж — великий та доволі страшний, з ромбовидним лезом. На руків’ї вирізана змія. Я не можу відірвати від нього погляд.

Божевільна штовхає мене на вівтар, який нещодавно був купою дерев’яних піддонів. Дошки боляче б’ють мене по ногах і я падаю на нього. Зі зв’язаними руками та ногами не можу навіть поворухнутися, тож лежу у дивній позі — руки за спиною, сорочка задрана до середини стегна...

— Ні! — знову кричить старший. — Спершу вінок! Вінок з чортогону! На честь богів!

Божевільна нахиляється, стає колінами на дошки, нависає наді мною мов смердюча хмара. Від неї тхне цибулею і якимись ліками. В руці у неї вінок з чортополоху — вже прив’ялий та загалом жалюгідний, як і все навколо.

— Зара, зара, — гигоче вона, наче грає головну роль у фільмі жахів.

Коли вінок торкається мого волосся, дівиця підносить факел ближче — щоб видно було й решті. А стара божевільна починає кричати — гидко та протяжно, наче кажан.

— Що ще? — втомлено питає старший і витирає лоба старим картатим носовичком.

І впускає його, коли кричати починає й дівиця. За нею — вусатий здоровань, кощава жінка та решта. Коли ж він розуміє, у чім справа, вже надто пізно.

А я нарешті сміюся. Сміюся від душі, весело та, впевнена, моторошно. Не знаю, що саме вони бачать в моїх очах, але впевнена, що нічого страшнішого вони ще не зустрічали.

За мить я вже на іншому кінці стодоли — ламаю шию здорованеві.

Наступаю на грудну клітку огидного дядька, який весь цей час пожирав очима моє тіло, ледве прикрите «сорочкою». Його ребра хрустять під моєю ногою, мов таргани.

Видираю хребет з хлопця, який підстрибує — він все життя намагався приховати власну безхребетність. Тепер не вийде.

Кощава жінка відключається сама. Божевільна волає на всі легені, сидячи під вівтарем. Вогонь від факела, що випав з рук дівиці, перекидається на сухі дошки. За мить половину стодоли охоплює вогонь — чистий та теплий, такий рідний…

Старшого я хапаю вже коло дверей. Він чомусь сподівався втекти.

— Але ж… — хрипить він, коли я піднімаю його над головою, тримаючи за горло. — Але ж…

— Так? — люб’язно питаю я.

Мені цікаво почути, що ж він хоче сказати зараз.

— Але ж літопис… — жалібно видушує з себе він. — Як же так?

Я знову сміюся. Мені справді смішно — ще кілька хвилин тому він думав, що от-от додасть краплю моєї крові до квасу, який вони власноруч приготували спеціально для церемонії.

— Що саме ти з нього зрозумів? На скільки незрозумілих слів ти махнув рукою?

Він хрипить, хапається за мою руку.

— Чорто… полох… — видушує з себе.

— Чортополох, — киваю я. — Ти ж все знаєш, хіба ні? Що він робить?

— Полохає… чорта.., — белькоче він. — … справжню подобу зла…

Його обличчя сіріє, і він повільно осідає на підлогу. Мене це трохи засмучує — він не заслуговував на смерть від інфаркту.

Ніхто з них не заслуговував. Люди, які хотіли принести мені в жертву мене ж. Смішні, гидкі, жалюгідні.

Вогонь охоплює стіни, очищає світ від нікому не потрібних людців та ставить все на свої місця. Я вдихаю на повні груди, розминаю м’язи та повільно виходжу за двері — під крики та благання про поміч.

На вулиці ніч. Серпневий місяць сяє у небі.

Люблю кінець літа…

***

Дівиця припаркувалася недалеко. Коли мені було зовсім нудно, я слухала їхні думки — вона єдина з усіх них не хотіла жити на занедбаній фермі. Йду до її машини через поле — стодола горить, мов свічка, та підсвічує мені дорогу, наче хороша подруга.

У багажнику знаходжу сумку зі спортивним одягом — вона, скоріш за все, планувала завтра повернутися у місто, і встигнути до роботи в спортзал. Вже не повернеться.

Перевдягаюся та кидаю закривавлену сорочку у вогонь, який вже перейшов на сухі чагарники. Жито він не чіпає — я справді люблю зерно. Сектанти заслужили на свій вирок вже хоча б за той жахливий глевкий хліб…

Можна було б взяти й її машину, але після днів у підземеллі хочеться пройтися.

За кілька годин світанок.

***

Петро заправляє шланг у бензобак та відчайдушно позіхає. Така рання година, а він вже у дорозі. Треба все ж змінювати роботу…

Коло сусідньої колонки стоїть дівчина у спортивному топі, куртці та легінсах. Він помітив її, коли вона хвилин з десять тому вибігла з лісосмуги та попрямувала до заправки. Потім зникла у крамничці і вийшла вже з картонним стаканчиком кави та пундиком.

Її біляве волосся схоплене пов’язкою, як у бігунів. А очі блакитні, мов… Йому соромно зізнатися, але в голові крутиться лише «мов волошки в житі». Так колись казала його прабабця.

Вона повільно та з насолодою відкушує шматок свого пундика та повільно запиває його кавою. З її обличчя зрозуміло — від цього вона отримує значно більше задоволення, ніж від бігу.

— Доброго ранку, — усміхається вона, коли помічає його погляд.

Петро нітиться — він зовсім не хотів роздивлятися її настільки нахабно.

— Добрий ранок! — відповідає він ніяково. — Я оце теж думаю почати бігати…

«Що ти мелеш?! — думає він. — Посоромся, у тебе ж вдома дружина і донька! Які ще… волошки?».

— Знаєте, дуже раджу! — всміхається у відповідь вона. — Так освіжає, думки приводить до ладу!

— Каріно! — гукає з дверей крамнички хлопець в уніформі. — Перепрошую!

Дівчина не реагує — повільно розминає шию та робить ще один ковток кави.

— Перепрошую, Каріно? — підходить ближче хлопець. — Це ж ви? Кредитку на касі забули…

— Ой, так, дуже дякую! — спокійно каже дівчина. — Я така забудькувата!

Петрові на мить здається, що на її ключиці, під курткою, видно засохлу кров. Але дівчина ставить каву на столик, піднімає руки вгору, тягне м’язи, і Петро переконує себе в тому, що йому це здалося.

— Ви десь тут живете? — питає він, щоб прогнати дурні думки.

— Так, отам, — махає вона рукою в той бік, куди їхатиме він сам. — За Черешеньками.

— То, може, вас підвезти? — питає він навіщось.

Дружина й донька, дружина й донька…

Дівчина уважно дивиться на нього, усміхається, допиває каву. Вона така вродлива, що подих перехоплює. Але Петрові стає моторошно — до дрижаків у колінах.

«Та що з тобою таке? — шпиняє себе він. — Білий день, крихітна дівчина, що може статися?».

— Дякую за пропозицію, — нарешті каже вона, і ще раз білозубо усміхається. — Я краще ще пробіжуся. Гарного вам дня!

Коли його відділяють від заправки кілька сотень метрів, Петро дивиться у дзеркало заднього виду. Дівчина саме сідає до маршрутки, яка їде у протилежному напрямку.

Він зачиняє вікна, робить музику голоснішою і намагається змусити руки не тремтіти.