Многогрішний Берсерк
Анотація:
Після зимової битви з червоними у Смілі чорний запорожець Гнат Береговенко у розхитаному душевному стані їде світ за очі й почувається дезертиром. Його немов переслідує погляд черепа, зображеного на прапорі війська. Побачивши хатину в лісі, Гнат проситься заночувати, та вже наступного ранку на хату нападає банда колядників і підпалює її. Гнат рятує немовля від загибелі й дізнається, що воно - майбутній учень пророка, який перебуває в полоні колядників. Але шукаючи з немовлям пророка, навіть не підозрює, що череп теж шукає зустрічі з ним, аби нарешті порвати пута Баби-Яги й побачити Бога.
Здивування росіян, що мостилися міцно засісти в повітах та губерніях на посадах різних губернаторів, ісправників, приставів тощо, можна порівняти хіба з тим, якби в наші часи, як уже мало хто вірить в чуда, з’явився б з-під землі мертвець і почав порядкувати в хаті…
(Юрко Тютюнник, генерал-хорунжий Армії УНР)
1
То не Гнат озирався на череп, а череп вглядався у його спину крижаною темрявою очниць. Білий-білий на чорному прапорі, він ніби тримав напис, теж білий, як і схрещені кістки: «Україна або смерть». І хоч прапор зостався далеко, в кінному полку Чорних запорожців, який тепер був у Смілі, хоч Гнат мусив прямувати до Єлисавета, де торік отримав однострій, яким донедавна пишався, череп немов пропалював його шубу й жупан. Залишав дві величезні дірки на спині, долаючи поглядом і час, і відстань.
«Не козак ти, Гнате, — дивився він мовчки. — Не запорожець».
Якби не холод, що проймав до дрижаків, Гнат би сів. Сидів би годинами, невідривно вдивляючись у похмурий лютневий обрій, та вітер із завиванням знов і знов гнав його. Вже й маленький кінь-киргиз, хоч був двожильний, не витримав, спіткнувся, за мить повалився з хрипом і жалібним іржанням. Ветеринарна чота теж зосталася у Смілі, тож усе, що міг для коня зробити Гнат — тягнути за собою і вмовляти зробити ще один крок.
— Давай, Ікаре. Ти зможеш.
На мить навіть позаздрив тварині, яка все ж вибралася з суглобу попри заметіль — ось хто боровся. Сам він свою боротьбу програв. Пішов з армії, поранений не фізично, але душевно. Почувався дезертиром.
Далі йшов з утомленим конем позаду пішки — так, щоб бачити ліворуч Дніпро. Зледеніла ріка вказувала шлях, не даючи заблукати. Долав пагорби зі снігу. Падав. Уставав і знову йшов. Білий-білий, сніг здавався вже змішаним із такими самими білими кістками черепа.
Коли засутеніло, пригледівся до лісу, що замайорів попереду. Над верхівками дерев вгадувався дим. Отже, десь там хата й піч. Гнат трохи потупцяв на місці, вирішуючи, ризикувати чи ні. З однаковим успіхом міг напоротись і на місцевих, і на червоних, і на своїх… ні, обсмикнув себе, «своїх» тут не було. Надто далеко вже відійшов. Та й усі його найближчі друзі мертві, останній помер від тифу шість днів тому. Гнат і сам думав, що скоро загнеться: як не від кулі, то через цю люту пошесть. Ледве позбувся вошей, яких в армії носив майже кожен.
То місцеві чи червоні?
Хай там як, ніхто не мав дізнатися, що Гнат із тих, із «чорношличників». Оглянув себе і зітхнув. Шапку з довгим чорним шликом, на якій міцно трималася кокарда з тризубом, а внизу — металевий череп (знову череп), викидати в такий собачий холод було нерозумно. З-під шапки вибивався козацький оселедець, який носили всі в чорному полку задля бойового духу. Гнат думав відчикрижити оселедець ножем, але це б означало, що він здався остаточно. Пригадав, як побратими казали: «З оселедцем полону немає», бо на того, хто носив оселедець, чекали тортури.
А ще цей погляд: «Не козак ти, Гнате. Не запорожець».
Аж зіщулився. Рвучко озирнувся, та черепа, звісно, не побачив. Вилаявся.
Дідька лисого він їх зрадить, хай навіть мертвих.
Особливо мертвих.
Пройшовши в ліс і підкравшись до хати, обережно зазирнув у найближче вікно. Сутінки швидко темнішали, та от за вікном загорілася свічка, і він побачив статечну молодицю, яка її тримала. За жінкою був вхід в іншу кімнату. Цілком можливо, що там перебував хтось іще.
Мешканка хати поставила свічку на стіл і підійшла до колиски. Отже, було ще немовля. Гнат спостерігав, як вона годувала дитину молоком із грудей, і все не міг наважитися постукати у двері. Надто відвик від звичайного буденного життя. Надто довго перебував у походах. Надто гостро відчував погляд черепа, що немовби стовбичив за спиною. Якби не собачий холод, Гнат, можливо, й не наближався би до хати. Але тепер він навіть не міг сісти на коня.
Почекав іще. Коли молодиця знову вклала немовля спати, загорнувши його в ковдру, подумки зітхнув: «Пора».
Постукав у вікно.
Молодиця аж підскочила й перелякано озирнулася. Гнат розумів, який прийом на нього може чекати. Жінки теж, бувало, стріляли в непроханих гостей. Могли й вилами зустріти, й бомбу кинути. Такі вже були часи. Він замахав руками, показуючи, що прийшов з миром, та бачив, що це на молодицю не справило жодного враження. Вона все витріщалася на нього, мов на якогось привида.
Крикнув вітання:
— Слава Україні!
На це привітання чорні запорожці відповідали: «Козакам слава!» Однак молодиця до запорожців не належала. Вона рвучко відчинила двері. Гнат, незважаючи на морок сутінків, помітив у її правиці ніж.
— Геть звідси! — уривчасто дихаючи, крикнула. Хоч хвилювалася, голос залишався глибоким, нагадав Гнату підводну течію. — Швендяють тут усякі!
Вона розмовляла українською і не була схожа на тих, хто підтримував червоних. Звичайна місцева селянка, подумав Гнат. Вона, може, й побачила його шапку з шликом, та це для молодиці нічого не означало. Він був чужий. Мить постоявши й роздумуючи, що робити далі, він повільно нахилився та поклав гвинтівку на сніг. Подивився на жінку, яка аж заціпеніла, коли збагнула, що він легко міг її застрелити.
— Я не всякий, — промовив якомога спокійніше. — Моє ім’я Гнат Береговенко. Я з першого кінного полку Чорних запорожців. Ми з вами не вороги. Прошу лише дозволу заночувати, почуйте мене, якщо ви людина. Одна ніч — і завтра зранку мене вже не побачите.
Говорив ввічливо, так, щоб заспокоїти. Сам думав: якби на його місці був якийсь бандит чи червоний, той навіть не церемонився б. Прибив би цю молодицю, і край. Мимоволі дивувався, як її дім іще не захопили. Водночас підозрював, чи вона бува не зв’язкова якоїсь армії або повстанців. Ходили, приміром, чутки про Євгенію Крат, зв’язкову армії УНР. Якимсь дивом їй завжди вдавалося втекти з полону: і від червоних, і від білих. Казали, після того, як вона підготувала звіт про наміри денікінців та їхні знущання над полоненими українськими козаками і старшинами, мусила тепер виконувати нове небезпечне завдання. Яке саме, ніхто не знав. Щоправда, дехто балакав, нібито командир армії УНР Омелянович-Павленко наказав Євгенії поїхати в Єлисавет. Нині там панували більшовики, і треба було встановити зв'язок з повстанцями отамана Гулого-Гуленка, аби вони з’єдналися з армією.
Тільки б ця молодиця, яка все думала, не виявилася більшовицькою зв’язковою. Тоді йому кінець. Втім, подумав Гнат, якщо раптом з’являться більшовики, він дасть їм такого гарту, що тікатимуть, як чорт від ладану.
— Таки правду казав… — пробурмотіла зненацька господиня хати.
— Хто? — не зрозумів Гнат. — Яку правду?
Вона не відповіла, та зрештою наважилася:
— Заходьте. І тихо — в мене дитина спить.
Гнат запевнив, що до її дитини навіть не підходитиме. Уточнювати, про яку правду була мова, не став — усе завтра.
Нарешті опинився в теплі, під дахом. Тепер сніг і вітер були за вікном. Здавалося, навіть череп утратив свою силу, принаймні гостро-колючий погляд не відчувався. На мить Гнат завмер. Насолоджувався теплом, аж лоскіт по спині пройшов. Господиня повела в наступну кімнату, взявши свічу. Гнат побачив піч, на якій лежав старий. Останній не поворухнувся: либонь, або міцно спав, або був паралізований.
— Дякую… — повернувся до господині. — Як вас звуть?
— Павлина, — відповіла шепотом.
— Дякую вам, Павлино, — Гнат нарешті стягнув з голови свою шапку, й помітив, як погляд молодиці зупинився на зображенні черепа під тризубом. — Вранці піду.
Павлина підняла очі й втупилася в нього, наче хотіла щось сказати, але передумала. Виходячи з кімнати, вона лише кинула:
— Не галасуйте тільки. В мене дитина.
Дивна, чого б то він почав галасувати? Найбільше хотілося впасти на ліжко навпроти печі й залишитися там навіки. Скинувши важку шубу, жупан і чоботи, Гнат ліг, дякуючи долі. Втома після страшенної напруги брала своє, він майже відразу захропів.
***
Прокинувся в цілковитій темряві, немов підкинула якась сила. За вікном усе ще гула заметіль, невтомно гудів вітер. Гнат мало не скрикнув, коли почув схожий на замогильний голос. Не відразу згадав, що це ж стариган на печі, про якого встиг забути.
— …Єлисавет, — говорив той, немов марив, — червоні в Єлисаветі, не можна туди…
— Діду, спати заважаєте, — подав стишений голос Гнат. Добре, що Павлина з дитиною спочивала в іншій кімнаті й поки не чула їх.
— То не я тобі — ти мені заважаєш, — відгукнувся стариган. Гнат від подиву аж схилив голову. Як він міг заважати старому? Хіба що хропів…
— Вибачайте, я ненавмисно.
— Червоні, — повторив старий, — в Єлисаветі.
— Я не казав, що їду туди.
— Казку казав… навіщо? Прикликав сюди їх.
Схоже, стариган просто марив, загубивши останні залишки здорового глузду. Слухати такого — самому збожеволіти.
— Діду, ви, як бажаєте, розмовляйте собі, а я сплю далі.
Чи говорив ще щось старий, Гнат не знав. Заснув знову як убитий. Наступного разу прокинувся вже коли геть розвидніло. Вітер за вікном трохи вщух, сніг влігся велетенським білим тигром і, здавалося, під сонячним промінням поблискують хижі ікла, хоч то насправді зависли бурульки. Чутно було, як у сусідній кімнаті поралася Павлина і хникало немовля. Звуки буденного домашнього життя, що нітрохи не скидалося на походи й війну. Гнат мимоволі пригадав своє дитинство — тоді він теж прокидався в ліжку, мати поралася вдома, а батько і старший брат уже гарували в полі. І теж майже так само хникала молодша сестричка Ганнуся, вимагаючи, щоб на неї звернули увагу. Гнат тоді підходив, брав на руки, вона вмить заспокоювалася і всміхалася настільки щиро, що готовий був за ту усмішку віддати душу. Найбільше обожнювала слухати казки, які Гнат розповідав, особливо про Василину, що отримувала від Баби Яги череп і верталася з ним до мачухи.
Знову череп…
Кожен наступний спогад ятрив душу все сильніше. Спочатку батька і старшого брата забрали на війну, де обидва загинули. Потім сталася революція, і тоді ж від серцевого нападу вмерла мати. Ганнусю вже дорослий Гнат виховував сам, та за півроку на село напала банда і спалила майже всі хати.
Дівчинка була в одній з них.
Коли Гнат прибіг, пожежа встигла знищити дім ущент. Так і залишився без даху над головою, без сім’ї, без жодних перспектив. Банду шукали всім селом, нею виявилася зграя втікачів з в’язниці, керував цими головорізами Мамонов. У них стріляли відразу. Гнат сам особисто без жодного жалю розстріляв двох із гвинтівки, але полегшення не відчув, навіть коли знищили останнього — самого Мамонова.
Запиячив би, якби не голова села. Побачивши, що з ним коїться, порадив піти в армію. Так Гнат опинився серед Чорних запорожців.
А тепер пішов від них і не знав, чи правильно вчинив.
Уже одягнувшись, згадав про балакучого старого на печі й подивився в його бік. Ураз заціпенів. Чи можливо це?..
Ступивши ближче, переконався.
Стариган не дихав.
Гнат навіть перевірив пульс, але не вловив нічого. Поруч із ним лежав мрець, і судячи з його спокійного обличчя, помер він уві сні.
Вилаявшись, Гнат вискочив з кімнати.
— Там… дід ваш, — тільки й зумів промовити.
Павлина, що витирала вікно, здригнулася від його раптової появи. Потім начебто щось згадала.
— А-а, ви побачили, — промовила спокійно і наче приречено. Зітхнула. — Він іще вчора до вашого приходу помер, але через заметіль я не могла нічого зробити. Не рити ж могилу, коли земля змерзла. І не викидати ж його, мертвого, на вулицю. Ще й дитина…
Мрець і дитина в одній хаті. Здавалося, світ збожеволів.
— А іншим повідомити?
— Кому — іншим? — відразу наїжачилась Павлина.
— Мені.
— Вам я відразу говорити не стала, все одно заночували би в таку негоду. То подумала: нащо лякати? Ще відьмою з переляку мене назвете.
У відьом Гнат не дуже вірив.
— Я взагалі вам говорити нічого не збиралась, — заявила Павлина. — Ви самі наче мрець якийсь.
Сподівалася, що й не помітить нічого, Гнат так і зрозумів. Адже, за домовленістю, він уже мав збиратися та йти з цієї хати. Натомість просто в очі вимовив:
— Брешете.
Павлина кліпнула.
— Цей дід розмовляв, — повільно промовив Гнат, — уночі. Зі мною. Тоді він був іще живим. Він не міг померти вчора до мого приходу.
Очі Павлини розширилися.
— І мені це не наснилося, — додав уголос Гнат. Подумки запитував себе: а може, й справді, примарилося? Ще й голос, яким той старий розмовляв.
Замогильний.
В очах Павлини тим часом промайнув жаль.
— Він не міг розмовляти з вами, навіть якби був живим. За життя він був паралізованим.
Поки Гнат перетравлював її слова, вона підійшла до свого немовля. Взяла на руки, заспокоюючи. Гнату почало здаватися, що з нього хтось знущається. Точніше — з його здорового глузду.
— Він зі мною розмовляв, — повторив чітко. — Я сам чув.
— І що чули? — насмішкувато поцікавилася Павлина. — Що він вам сказав?
Гнат напружив пам'ять.
— Щось про казки… ще казав: червоні в Єлисаветі. Що не можна туди їхати. Як він дізнався, що я повертаюся туди?
Павлинина посмішка дещо поблякла.
— Це був не сон, — твердо промовив Гнат. — Я точно знаю. Інакше я взагалі не розумію, де ява, а де сон.
Павлина, не витримавши його погляду, відвернулася. Гнат ступив на крок ближче.
— Що ви приховуєте? Може, це ви його вбили? Отруїли?
— І нащо мені було його труїти? Рідного діда, зазначу! — відразу спалахнула Павлина. Наче справді мала в душі якусь гідність. — Думаєте, мені приємно тепер з покійним в одній хаті? Краще б живим зостався.
— То від чого помер?
— Від старості. Від чого ще помирають старі? — відрубала Павлина, з кожним словом стаючи все злішою.
Гната теж злила вся ця розмова. Наче його можна було так легко обдурити. Йому взагалі треба було їхати далі, геть звідси.
Але він точно чув, що цей дід розмовляв.
— І помер учора? До моєї появи?
— Вчора.
— «Але таки правду казав…» — промовив Гнат її ж слова. — Нагадаю, це ви самі сказали вчора, після того, як я постукав і попросив вислухати мене. Тож хто сказав? І яку таку правду?
Павлина немов побілішала, хоч і трималася далі гідно. Вчепилася рукою в спинку стільця і стояла так прямо, що, либонь, потім не змогла би зігнутися. Аж раптом зітхнула, немов випускаючи з себе напругу.
І знову дивна приреченість у голосі:
— Все одно не повірите.
— Я сам вирішу, вірити чи ні.
— Пророк, — вимовила Павлина із зусиллям. — Пророк сказав мені правду. За цю правду я його вигнала.
Гнат тільки закліпав очима. Що за чортівня? Який пророк?
— «Спочатку помре твій старий, — повторила вона чиїсь слова. — Потім прийде чужий молодий. А потім…» — вона важко дихала. Її зіниці розширилися, в очах застиг переляк. — А потім помру я.
Такої чортівні Гнат іще не чув.
— Ви?
Він не встиг розсміятися. Вікно, з якого слабко струменіло сіре світло зимового дня, дзенькнуло від пострілу. Розбилися шибки.
Тіло діяло швидше, ніж Гнат устиг щось усвідомити. Він упав на підлогу, прикривши голову руками.
А поруч упала Павлина. З її грудей заюшило кров’ю. Павлина із зусиллям повернула голову до Гната, благально дивлячись, але не встигла нічого промовити. Смерть виявилася швидкою. Та він і так зрозумів.
Навіть помираючи, мати думатиме про дитину.
***
Схопивши гвинтівку, Гнат знову впав на підлогу, і вчасно. Кулі просвистіли просто над головою. Стріляли за вікном. Гнат чортихнувся. Стріляло щонайменше п’ятеро. Лунало іржання коней. Гнат подивився у бік Павлини.
Вона вже не дихала і нічого не бачила своїми широко розплющеними очима. Тільки голосно плакало немовля в колисці, чийого імені він навіть не знав.
Чорт, чорт, чорт!
Гнат хутко перевірив свої кишені. Чотирнадцять набоїв. Плюс п’ять в обоймі. Не забув також про наган, однак у барабані цього револьвера за поясом було всього два патрони. Витрачати їх ой як не хотілося.
— Ще жива, відьмо? — долинув хрипкий голос одного з тих, хто стріляв.
Гнат вичікував, не поспішаючи смикатися. Тільки немовля заплакало ще голосніше, аж у скронях заболіло від цього вереску. Гнат міцно стулив губи.
— Гей, відьмо! — гукнув ще хтось. Потім, вочевидь, зазирнув у вікно і побачив тіло Павлини. — Здохла.
Гната, що відступив у темряву іншої кімнати, він бачити не міг. Той притулився спиною до печі, на якій лежав мертвий стариган. Та замість тепла спиною відчув лише крижаний погляд черепа. Знову той дивився своїми чорними проваллями. Знову поруч із Гнатом були мерці. Як на війні.
«Не козак ти…»
Стало мерзлякувато.
Водночас по щоці скотилася крапля поту.
Гнат труснув головою. Не час згадувати про це. Треба щось вирішувати врешті-решт. Він уже зрозумів: на будинок Павлини напала банда. Цих банд тепер вистачало в кожному селі. Самотня хатина в лісі теж могла когось привабити. Цікаво лише, чому Павлину вони називали відьмою? Сам Гнат її такою не вважав. Та й жодна відьма не накоїть такого лиха, як вогнепальна зброя в руках розбійників.
Мав перевагу: навряд чи хтось із нападників його бачив, тож вони, ймовірно, навіть не здогадувалися про присутність чорного запорожця в хаті. Якби здогадувалися, криво посміхнувся Гнат, його вже, либонь, не було б серед живих. Підірвали би весь будинок відразу, бо слава про чорних запорожців бігла далеко попереду: для ворогів вони були мало не посланцями пекла, адже це ж пекло могли їм влаштувати заіграшки. І хоч сам Гнат пішов з війська, зазнавши незворотних змін у собі, він, чорт забирай, тепер відповідальний за немовля. Навіть якщо Павлина брехала, вона все ж дозволила йому заночувати під дахом, не дала змерзнути від заметілі. Гнат не міг тепер покинути її дитину.
Глянув у бік покійного старого, цей уже починав розкладатися. Тхнути.
Хтось спробував відчинити двері. Гнат завмер. Полювали на жінку, не на нього. Однак не сумнівався: в нього теж стрілятимуть одразу, якщо побачать. Він мусив щось вирішувати. Власне, й вибору не мав. Особливо коли почувши дитячий плач, ще один з нападників вилаявся.
Хрипкий голос, який Гнат уже не сплутав би з жодним іншим, промовив:
— Задушити цього треба.
От тоді Гнатові пальці обхопили гвинтівку міцніше. Тепер вона цілилася у двері, що тремтіли від ударів. Потім у них врізалася сокира.
Гнат незворушно чекав.
— Зараз я… — хекнув ще один.
Тієї ж миті полетіли тріски. У дверях утворилася вузька й довга дірка.
За вікном стояв ще один.
Гнат натиснув на спусковий гачок. Гримнув постріл. За мить — наступний. Влучив.
Першому він прострілив голову за вікном. Другому, що стояв за дверима, — живіт.
Обидва впали.
У відповідь із криками та лайкою посипався град куль. Важко дихаючи, Гнат знову притулився до печі в темряві. Вже не сумнівався: залишилося троє.
Однак тепер вони знали, що в домі хтось є, й були напоготові. Ймовірно, зараз шепотілися між собою, вирішуючи, що робити далі. Не мав сумнівів і в тому, що вони постараються помститися.
Плакала дитина. Гнат навіть не знав, дівчинка це чи хлопчик.
— Ти хто? — гукнув йому хрипкий. — Дід Сава, чи що?
Либонь, це дід Сава тепер лежав на печі.
Гнат промовчав. Розмовляти з бандитами, які застрелили жінку й збиралися задушити немовля? Забагато честі.
Та й виказувати, де саме він тепер ховався, не планував.
— Мовчиш, — підсумував хрипкий. Вилаявся. — Дарма! Ми дім оточили. Тобі з нього не вийти. Але нам потрібен цей відьомський виродок, не ти. Якщо здасися, — він зробив глибокий вдих і видихнув, уже голосніше, перекрикуючи плач немовлята, — тебе не чіпатимемо!
Брехливі обіцянки Гнат зневажав, та й жоден чорношличник не обирав полон, знаючи, що на нього чекатимуть лише катування. Або воля, або смерть. Іншого вибору не мав.
А ще — не міг забути останній погляд Павлини.
Не міг позбутися й погляду черепа. Сам на мить немов став ним, суцільною чорнотою з білосніжними кістками, і не знав таких молитов, щоб позбутися його. Ті, що знав, не допомагали.
Поки хрипкий бовдур ще говорив, Гнат підкрався до вікна, в яке тепер дули протяги. Він уже визначив, звідки долинав голос, тож не зволікав. Обережно підійнявшись у затінку, отримав шматочок краєвиду. Дерево, за яким ховався цей хрипкий.
Залишалося тільки зрозуміти, де були інші двоє. За мить протяг через вікно доніс запах диму. Ці покидьки підпалили дім!
Уже не ховаючись, Гнат вистрілив у дерево, і стріляв, не дозволяючи головному покидьку висунутися, доти, доки куля не зачепила. Гнат чув, як цей із хрипким голосом навіть не скрикнув, а ревнув. Бачив, як той упав, тримаючись за груди. Яскраво-червона кров закрапала на сніг.
Двоє інших, побачивши, що їхній головний поранений, спробували дістати Гната своїми пострілами, однак той, похапцем повісивши гвинтівку на плече, уже біг до дитини, що аж захлиналася. Він схопив її, загорнуту в ковдру, дякуючи небесам, що не потрібно одягати, і поніс, міцно притискаючи до себе, просто під пахвою. В іншій руці тримав уже наган.
Тим часом пожежа стрімко поширювалася дахом. Диму ставало все більше. Якби не розбите вікно і рятівний протяг, немовля вже могло б задихнутися. Ховаючись під цим вікном, Гнат почув, як поранений крикнув своїм:
— Там чорношличник!
Отже, устиг побачити Гнатову шапку, поки той стріляв у нього. Вже не дослухаючись, задихаючись від диму, рвонув до дверей. Полум’я ревло, от-от мало дістатися до передпокою. Кашляючи, Гнат таки відсунув засув. Опинившись надворі, першою чергою знову схопився за наган, роззираючись навсібіч, але побачив лише спини парочки вершників удалечині. Вони мчали стрімголов, злякавшись, мабуть, появи інших чорних запорожців. Навіть забули про коней тих двох власників, яких Гнат застрелив. Тіло з простреленим животом біля дверей ще дихало, Гнат ледве не перечепився об нього, вибігаючи. Тепер, поклавши немовля в сідло Ікара у сараї, бігцем повернувся й відтягнув подалі від дверей, які вже падали під тиском і тріском вогню.
Він аж ніяк не збирався рятувати цього пораненого харциза. Однак мусив дещо дізнатися. Тож на безпечній відстані від хати, що горіла, вхопив за барки. Ще й добряче труснув, аби той не зомлів передчасно.
— Хто ви?
Харциз лише булькнув кров’ю. Сили на те, щоб виразно відповідати, він уже не мав. Йому до всього було байдуже. Голова безвільно хиталася, очі закочувалися.
— Нащо хотіли вбити дитину? — труснув його ще раз Гнат.
— Про… клятий… — видихнув той. — Клятий пророк…
— Порок? — не відразу зрозумів навіть Гнат. — Пророк? Який пророк? Кажи!
Але той уже не дихав. Хрипкий також помер раніше, ніж устиг щось сказати.
***
Немовля виявилося зеленооким хлопчиком, народженим, наскільки Гнат міг судити, або шість або сім місяців тому. Тепер воно зацікавлено дивилося на нього, посмоктуючи власний великий палець, і дриґало ноженятами. Гнат лише похитав головою.
— А ти козак. На коні відразу заспокоївся. Може, твій батько теж чорношличник? — помовчав. — Хоча це навряд. Мабуть, звичайний селянин, якого вбили або на війні, або тут — бандити. А може, втік…
Немовля лише кліпнуло очима. З рота потекла слина, довелося її витирати. «Отак нянькою стану», — мимоволі усміхнувся сам до себе. Другий кінь, що йшов позаду, форкнув, наче почув думки.
Однак причин для гарного настрою Гнат усе ж не мав. Мало було йому сутички з якоюсь місцевою бандою, тепер мусив іще кудись влаштувати дитину, щоб не померла від холоду й голоду. Хто взимку це немовля візьме? І якщо візьме, чи буде воно щасливим у чужій родині? Знову згадав благальний погляд Павлини. Останній погляд. Згадав і свою покійну сестричку Ганнусю.
Дідька лисого він їх зрадить, хай навіть мертвих.
Особливо мертвих.
Ліниво почав падати сніг. Гнат якомога надійніше закутав хлопця у ковдру. Погойдування на коні, що біг неспішним галопом, це немовля, вочевидь, сприймало за погойдування в колисці і тепер міцно спало. Гнат сподівався, що до вечора дістанеться хоча б якогось села і там уже зможе принаймні знайти молоко для дитини, якщо не сім’ю, готову прийняти чуже немовля.
І спробуй довести, що ти не батько чи ще якийсь родич, котрий вирішив його позбутися.
Знайти б іще цього загадкового пророка, про якого чув останнім часом. Не вірив у відьом, не вірив і в пророків. Хтось так назвався, десь щось вгадав, легкодухі увірували — от і всі пророцтва. Щоправда, Павлину Гнат аж ніяк не міг назвати легкодухою, ще й ці слова: «Спочатку помре твій старий. Потім прийде чужий молодий. А потім…»
І ця дивна розмова вночі зі стариганом. Чи був він тоді живим? Чи…
Труснув головою. Ні, не міг розмовляти вночі з мертвим.
З іншого боку, тому й пішов з війська, бо бачив, як загиблі підіймалися на полі бою і йшли битися далі. Бачив, як Федько, з яким особливо тісно дружив і який поліг у тій Смілі, поки тривав бій з більшовиками, раптом устав із простреленою головою, без голови майже. Мізки текли з неї. Цей Федько вже не дихав, але продовжував іти на більшовиків, хоч вони несамовито стріляли в нього, неабияк перелякавшись. Цей Федько налетів на одного з червоних і почав душити, аж очі в того повилазили.
Що було далі, Гнат не бачив, бо самому доводилося відстрілюватися і ховатися. Коли бій нарешті скінчився, він не відразу пішов туди, де лежав із задушеним червоним Федько. Ніяк не міг опанувати себе, хоча й раніше чув про подібні випадки, але вважав їх вигадками.
До того дня.
Тодішній раптовий порив вітру приніс чорний прапор із зображенням черепа та гаслом «Україна або смерть». Він прикрив собою обличчя Федька. Наче натякнув на відомі слова.
«Не китайкою покрились козацькії очі…»
Гнат бачив і гірше, бачив зрештою, як горіла його сестра, неспроможна вирватися із зачиненої хати, він це витримав. Видовище, коли мрець повстає і б’ється з живими, Гнат витримати теж міг. Але це суперечило всьому, що він знав про світ, у якому жив і за який боровся.
Йому треба було подумати. Звикнути.
Чи за такий світ він воював?
І виходило, мали рацію ті полохливі, що шепотілися між собою, нібито хтось з чорних запорожців був не просто козаком, а ще й характерником, цей міг підіймати мерців. Підозрювали то одного, то іншого, та сам Гнат у Смілі не знав, що й думати. Лише невідривно дивився на прапор. На череп.
І череп дивився на нього.
Тоді ззаду підійшов Яків на прізвисько Нетудихата. Спробував якось заспокоїти, але чи то слова підібрав не ті, чи то сам Гнат уже не був здатен заспокоїтися, розмова вийшла приблизно такою:
— Навіть мертві за нас. Он як душив…
— Душив, — повторив Гнат бездумно. Потім здригнувся. — Ти теж… бачив?
Той промовчав.
Гнат роззирнувся. Дивився на обличчя своїх соратників, дехто ще важко дихав, в когось іще текла кров з ран, які обробляли лікарі. Нетудихата тримався за лівий бік, на якому, мабуть, уже розпливався величезний синець після падіння з коня під час битви. Дивом не потрапив під копита. І під кулі.
Смілу вони відвоювали. Місцеві вже бігли до них вітати з перемогою, але Гнат не відчував нічого, ні жаху, ні радості.
Якою ціною вони перемогли?
— Якщо ти підеш, — промовив Нетудихата, — всі зрозуміють. Не кожен таке… сприймає.
А тепер Гнат їхав із чужою дитиною на руках, мов дезертир, і вже не міг дізнатися, що за чортівня відбувалася у війську. Нині підозрював Нетудихату — надто спокійним тоді він був, а ще швидко відреагував. Либонь, щоб Гнат не почав у війську ставити запитання. Легко відпустив, хоч людей в армії якраз бракувало. Гнат ще подивився на інших вояків — похмурих, нехай і задоволених тим, що перемогли. Чого їм боятися, якщо навіть мертві допомагають?
Але він мав сумніви.
А раптом справді є якийсь пророк? Он скільки тих пророків у Біблії. Задумливо подивився вдалечінь. Після побаченого у Смілі, після почутого вночі у хаті, від якої зосталися вже лише руїни, він був уже готовий до всього. Якщо дійсно знайдеться пророк, Гнат матиме до нього безліч запитань. І найголовніше запитання, яке хвилювало: «Що, чорт забирай, сталося зі світом?»
Підозрював, відповідь на нього буде цілком очікуваною: «Війна».
***
Голод і холод — ось що тобі судилося пізнати вже немовлям, хлопче, тепер ще й сирота. Безбатченко, якого везе такий самий безхатько. І нащо везе? Куди везе? На що сподіватися, коли не знаєш нікого, хто прийняв би зайвий рот у свою родину? Зараз ти вже трохи заспокоївся і знову заснув, та далі буде тільки гірше: без материнського молока, без власного даху над головою, серед чужих… Горе та лють перетворяться на відчай, і він засяде в тобі, мов кілок, що тільки роз’ятрюватиме приховану рану. Ти станеш відлюдьком, не маючи віри ні до кого, а чужі щасливі обличчя викресатимуть тільки вищир прихованої люті. Одного дня ти подивишся у чиєсь вікно і відчуєш: цей світ не для тебе. Не для тебе…
Гнат труснув головою, відвів погляд від малюка, проганяючи чорні думи.
Ще одне спалене село попереду.
Він призупинив коня, споглядаючи те, що залишилося від хат і подвір’їв. Спалили село не менш ніж два тижні тому. Сніг уже вкрив собою почорнілі руїни, та все ж місце було похмуре. Не зосталося людей. Жоднісінької душі.
Наче саме село прокляли.
Гнат зітхнув, зчепив зуби. Скоро немовля знову прокинеться і почнеться плач, дитина проситиме їсти, а в нього — ні молока, ні хліба.
Коли під’їхав ближче, до нього вискочив з гавкотом рудий пес, схожий мордою на лисицю. Худий і середній на зріст, він шкірився і гарчав, готовий будь-якої миті вчепитися в нього. Гнат схопив свій револьвер.
— Бузько, стій! Стій, кому кажу! — пролунало за спиною пса.
Побачив худющого хлопця, років п’ятнадцяти на вигляд. Самі кістки та жили — здавалося, дмухни — й розсиплеться. Він був весь у лахмітті, замурзаний, наче жив серед сажі й попелу. Ще один безхатько і, ймовірно, безбатченко.
Та Гнат добре пам’ятав про ранковий напад, тож, не вагаючись, націлив револьвер на нього. Хлопець завмер, хоч устиг схопити за нашийник свого Бузька, що досі гавкав і гарчав, бризкаючи слиною.
Позаду нервово тупнув Ікар, що вже встиг потоваришувати з іншими двома конями, яких Гнат прихопив.
— Ти хто?
— Микита, — голос хлопця ламався від хвилювання. — Я тут живу… жив…
— А інші де?
Микита стенув плечима.
— Пішли звідси. Сказали, тут життя не буде через бандитів і… — він замовкнув, не договоривши. Гнат запитально здійняв брови. — Ну й через червоних.
— А ти чого не пішов?
— А куди йти? — буркнув Микита. — До червоних? До білих?
— До запорожців, наприклад, — Гнат усе ж опустив зброю. — Чорних запорожців.
Микита подивився на Гнатову шапку, а той згадав про Федька з простреленою головою. Про череп. В обличчя дмухнув мороз: «Не запорожець ти». Микита тим часом недовірливо поцікавився:
— То ви з них?
— Вчора був з них, — неохоче промовив Гнат. — Сьогодні сам по собі. Ось, немовля від бандитів врятував, а нагодувати нічим. Є хоча б щось поїсти?
Микита лише похитав головою.
— Я заплачу, — усміхнувся Гнат. — Конем. Отим, що за Ікаром стоїть.
— Тоді є, — повеселішав Микита і, відігнавши Бузька, який уже трохи заспокоївся, махнув рукою, щоб ішов за ним.
Обережно, аби не розбудити немовля, Гнат сплигнув з Ікара й попрямував за цим хирляком. Знову відчував спиною погляд черепа, той наче кликав, щоб повернувся до своїх, в армію. Кроки давалися важко, немов ішов не своїм шляхом. Якби не це немовля, він, можливо, й повернувся би до своїх, там усе ж було простіше, незважаючи ні на що. А тут тільки стеж, щоб дитина не голодувала, і шукай їй дім.
— А що за банда на вас напала? — поцікавився.
Микита озирнувся.
— Отамана Коляди. Про його людей так і кажуть: «колядники». Люди від них тікали.
«Колядники, отже», — подумав Гнат. Цілком можливо, що й уранці сьогодні на нього напали ці колядники. Вголос промовив:
— Чого з іншими не втік?
— Щоб десь гигнути? — хлопець переплигнув через те, що колись було хвірткою, а тепер ховалося під снігом, поламане й обгоріле. Потягнув пса за собою. — Хто мандрує, той уже наполовину мрець. Голодно, холодно — і спробуй ще взимку десь влаштуватися. Про вовків взагалі мовчу, загризуть у лісі першої ж ночі. Тут хоча б такі-сякі запаси, якось до весни дотягну, — він зупинився перед погребом, який уцілів серед усіх цих руїн, і штовхнув важкі двері на себе.
— «Хто мандрує, той уже наполовину мрець». Гарно сказано. — Гнат згадав погляд черепа, і знову замуляло всередині. Невже сам став мерцем наполовину, мандруючи? І таки ж справді, коли немає свого дому, то й себе наче немає, не знаєш, за що хапатися, боротися, просто заносить туди, куди вітер подує, а вітер цей зовсім не ласкавий — суцільний мороз по шкірі, аж пальці дубіють.
— Сам пророк це казав, — відгукнувся вже з погребу Микита, спускаючись у темряву.
— Пророк? — підійшовши, повільно перепитав згори Гнат. Цей таємничий пророк, здавалося, встиг побувати всюди.
— А є один місцевий, пророк Самусь, — Микита зашарудів унизу, шукаючи поживу. — Ходив із села в село, з усіма говорив. Попереджав про червоних, про те, що буде. Ось люди заздалегідь готувалися звідси піти, бо пророк Самусь попередив. Хоч його через це звідси тоді мало не вилами проганяли. Я з ним потім трохи поговорив, заздрив, що він чимало бачив, у багатьох місцях побував. А він мені й сказав: «Хто мандрує, той уже…»
— Цікаво виходить, — повільно промовив Гнат, — спочатку я чую про якогось пророка від жінки, потім — від харцизяк, які вбивають її. А тепер — від тебе.
Микита піднявся з мішком. Схоже, там була картопля. Ще б молоко для дитини — і можна їхати далі. Гнат дуже сподівався на те, що йому не доведеться хоронити ще й немовля. Микита тим часом буркнув:
— Та хто його тут не знає.
Кинувши мішок, він зачинив двері.
— Якийсь сарай зберігся тут? — поцікавився Гнат. — Не їсти ж просто неба.
— Є один. Я в ньому тепер живу, можна сказати.
— Тоді принесу немовля. Молоко знайдеться?
— Тільки прокисле.
— Ну хоч так.
Сарай виявився літньою кухнею, яка дивом вціліла у пожежі, ще й із пічкою, що так-сяк зігрівала приміщення. Поклавши немовля, що вже хникало, на стіл, Гнат відвернувся — взяти нагріте молоко, та краєм ока помітив Микитину тінь позаду, яка чомусь різко підняла руку. Інстинкт бійця відреагував блискавично, і лише завдяки цьому Гнат устиг за мить до загибелі немовлята. На підлогу глухо впав ніж.
— Пустіть! — заскімлив Микита. — Ви чого? Я лише хліба хотів нарізати!
— І переплутав хліб із дитиною? — процідив Гнат. Він трясонув хлопця щосили, не відпускаючи його руку. — Чи думав, я не здогадаюся? Ти ж один з них. З колядників.
— Ні!
Гнат жбурнув його, і той вдарився об стінку так, що не зміг першої миті навіть вдихнути і видихнути.
— Нащо вам дитина? — гаркнув Гнат. — Навіщо полюєте на немовля?
— Я… — Микита схлипнув і закашлявся. — Я не знаю! Наказ такий!
— Від Коляди?
Загавкав удалечині собака. Долинув стукіт копит — і в Гната не зосталася непоміченою надія, яка промайнула у розширених очах Микити. Зацідив йому коліном у живіт, від чого хлопець зігнувся, немов переламана гілка.
— Твої поплічники? — не дав йому відпочити на підлозі Гнат. Микита, до якого нарешті дійшло, що краще не жартувати, слабко кивнув і знову схлипнув. — Ти ж не пішов звідси з односельчанами, бо вже працював на колядників. Ти навів їх на село, яке вони пограбували, і став жити тут сам, ніхто вже не заважав. Так?
— Вони погрожували мене вбити!
— Розкажеш усе — і можливо, я тебе не вб’ю, — пообіцяв Гнат. — Це немовля — чим завинило? Кажи!
— Пророк… — задихаючись, прошепотів Микита. — Пророк про нього казав!
Знову цей пророк. Тупіт копит ставав усе ближчим. Уже можна було почути голоси цих колядників.
— Що казав? — процідив Гнат.
— Отаман Колядник сам пророком хоче стати, бачити майбутнє, узяв пророка Самуся в полон, щоб той навчив його, — плутано шепотів Микита, Гнат ледве чув. — А Самусь вчити відмовився, поки живий інший його учень. Цей учень, — він кивнув на немовля, що продовжувало хникати, так і не отримавши молока. — Пророк передбачив, що син Павлини — шлях до нього.
Що далі Гнат слухав, то більше йому здавалося, що хтось марить — чи то він сам, чи то цей слизький Микита, чи то весь світ разом.
Щоб отаман, хай навіть такий лихий, всерйоз хотів убити немовля, аби самому стати пророком?!
І як можна вірити якомусь пророку?
Колядники були зовсім близько.
— Мені наказали, щоб я його тихенько вбив, — скоромовкою шепотів Микита. — Я сам не хотів!
Не хотів він… Вилаявшись, Гнат натиснув на сонну артерію. За мить непритомний Микита вже валявся на підлозі.
Швидко намочив чистий рушник молоком і дав дитині посмоктати, щоб не ревла, не виказала. Жалкував, що не встиг уважно обдивитися, де можна сховатись. Чортихався, що понаїхало цих бандюків забагато. Ось уже і Бузька помітили, крикнули щось. Бузько втік.
Вирішувати треба було швидко.
Прив’язавши дитину, яка досі смоктала молоко, до себе мотузкою, що, як виявилося, висіла на стіні цього сараю, Гнат тихенько прочинив двері. Вчасно. Ніхто поки не дивився, їхній ватажок у широкій шубі якраз відвернувся щось сказати поплічнику, і той схилив голову, інші також дослухалися до головного. Гнат тінню промайнув за найближчим деревом — точніше, тим, що зосталось після пожежі й заметілі. Аби лише встигнути на свого коня — тоді він зможе втекти.
А, чорт. Ікара за вуздечко вже тримав один з колядників.
Всередині у Гната немов щось скипіло. Ніхто не смів зазіхати на його коня, вірного друга, що не раз рятував під час бою.
Це було все одно що зазіхати на чужу дружину.
Тим часом двоє вже попрямували до сараю, в якому тепер зостався непритомний Микита. З ватажком залишалося ще принаймні десять чоловіків.
Підкравшись ближче до того, хто вже сів на Ікара, Гнат напружено дослухався. Ось двоє зайшли до сараю і пролунав крик. Тієї ж миті Гнат вистрілив із гвинтівки — і нахаба відразу впав з коня, смертельно поранений у груди. Ікар став дибки, та Гнат щосили свиснув до нього. Впізнавши свист, кінь підбіг. Гнат заскочив на нього. Під градом куль виром пролетів по спаленому селу, а тоді майнув у ліс.
Сховавшись за деревами, на мить притиснув немовля до себе. Живе. І реве. Тішитися не поспішав. На снігу залишилися сліди. Будь-якої миті його могли вистежити.
Він міг не доїхати до наступного села.
2
Скаче білий кінь з білою збруєю, білим вершником — ранок. Скаче другий вершник — весь у червоному й на червоному коні, то день. Скаче чорний вершник на чорному коні — ніч. За всіма ними протягом тисячоліть спостерігає череп на паркані, очниці аж світяться, як два сонця. От тільки у казці білі, червоні й чорні не зустрічаються. Реальність — не казка. Зустрілись — і почалась їхня битва.
Череп виринув з мертвого сну. Став прапором чорних. Чорним.
Скільки царів йому таємно вклонялося, скільки відьмаків над ним чаклувало, скільки вже крові пролито — від того не ожив. Нині прапором тягнувся до неба, вище і вище, над своїм легіоном. Від кісток зосталося тільки зображення і невидимий дух.
У казках череп ішов до Того, чиї закони порушував. Воскреснути міг не лише Ісус, а й він. Та клята казка, клята Баба не давала спокою, саджаючи череп на паркан, щоб нікого не впускав без її дозволу. У казці череп став рабом цієї відьми з лісу, принижений і позбавлений навіть власного імені.
Відьомські чари не давали остаточно заснути.
Череп позбувся всього людського.
Став безсмертним, але не живим.
Крокував сторінками казок, дихав устами, що розповідали про нього, просіював чужі сни. Шукав шлях до самого джерела життя.
Скаче білий кінь, скаче червоний кінь, скаче чорний кінь, гуляють по українській землі, а десь, у російських лісах, знову пробуджується Баба, чий сморід відчувається всюди. Шукає кістяного раба. Та навіть казка закінчується тим, що череп уже не той безсилий кістяк на паркані. Баба припустилася помилки, у казці віддавши його Василині. Череп сам іще потім наказав цій дівчині: «Не кидай мене, неси до мачухи».
Куди завгодно, аби подалі від Баби. Мачуху Василинину спалив, зведених сестер спалив. А Василина, невдячна, зарила його у землю, замкнула двері хати на замок.
Либонь, гадала, що череп-оберіг так захищатиме домівку від чужих, як Бабину хижу. Ах як хотів він тоді спалити Василину, але казка була сильнішою за мерця.
І все ж не міг він лежати у землі вічно з такою силою, без вічного сну. Казку розповідали новим і новим дітям. Новим і новим черепам. Пізніше його знайшов один цікавий перехожий з лопатою. Так і мандрував кістяк з рук у руки, стаючи то експонатом чиєїсь колекції, то прикрасою для чийогось кабінету, то натхненням для бездарного графомана. Втім, усе це не хвилювало.
Прапор із зображенням черепа тягнуло в небо. Ближче до Бога.
Подалі від таких казок.
***
А Баба в казці регоче, дух її ширяє по світу, немов приказує:
— Не втечеш.
Немов примовляє:
— Ти мій!
Велика власниця Баба. Вже про білого вершника говорить:
— Це день мій ясний.
Про червоного вершника:
— Це моє сонечко червоне!
Про чорного:
— Це ніч моя темна — усі мої слуги вірні.
От і дивиться череп з прапора на Гната, вершника у чорному, що тікає від колядників, і відстань уже не має жодного значення.
Звістка про якогось пророка, що був десь неподалік, все змінила. Череп раніше спробував був відлетіти до Бога, та з Федьком не вийшло. З іншими — теж.
Можливо, з пророком вийде?
Що може бути важливішим, ніж побачити Того, хто дозволив світу жити вільно, але не вічно?
І навпаки, Того, хто дарував вічність, але натомість забирав свободу.
А до того мусив нарешті перемогти відьму з казок, яка полювала тепер на нього. Аби поповнити ним свою колекцію.
А якою була б її лють, якби дізналася про якогось пророка… Тепер темна ніч належала не лише відьмі.
Якраз панував день, колядники наздоганяли Гната, читаючи сліди на снігу. От-от вони могли захопити його. Череп не був певен, що знайде пророка без Гната, але якщо допоможе зараз…
Баба зрозуміє, де він, і примчить на своїй ступі. Тоді люта зима всім здаватиметься раєм.
А без допомоги Гнат навряд чи вийде на пророка. Того, чию присутність Череп ніяк не міг вловити, проте яскраво відчував.
Вирішував, що важливіше.
«Україна або смерть».
***
Куля просвистіла над головою Гната. Трохи нижче — і лежав би вже мертвий під засніженою сосною. Це неабияк стривожило Черепа.
День іще тривав. Удалечині сонце лише ледь-ледь торкалось обрію, визираючи з-за хмар.
Череп бачив, як один з колядників наказав, щоб вершника оточили. Гнатів кінь хоч і був напрочуд витривалим, але не міг мчати вічно. Рано чи пізно його наздоженуть — це мало статися. Колядники розуміли, з ким мають справу, тож у Гната не було жодних шансів на перемогу.
Ось чорний вершник-запорожець.
Десь пророк.
Десь Баба.
Занадто великий ризик.
Просвистіла друга куля, і Череп нарешті вирішив.
Прапор над чорними запорожцями гойднувся, обернув власну жердину, а тоді вмить випростався у бік Півдня. Ніхто з колишніх Гнатових товаришів по службі, що їхали до чергового села вже в іншому регіоні, цього не помітив.
Південніше, за кількасот кілометрів від них, над переслідувачами Гната немов почали густішати хмари. Дмухнув вітер, якого не мало бути в лісі. З гілок посипався сніг. Вмить підземна сила немов здійняла той сніг, що лежав. Білий вихор охопив зачудованих колядників, і кожна сніжинка у ньому раптом стала колючою, мов шип. За мить ці крижані колючки без жалю уп’ялися в бандитів. З очей деяких потекла кров.
З найнижчої хмари на них полився дощ бурульок. Один упав із пробитою головою — бурулька потрапила просто до рота, поки той кричав від болю і страху. Інша бурулька ледь не відсікла ще одному руку.
Гнат, почувши крики, визирнув зі сховку й застиг, вражений побаченим.
Сам сніг став кривавим.
Зі Сходу пролягла тінь, непомітна для звичайних людських очей, та Череп її відчув, умить припинив загравання з вітром, хмарами і снігом. Будь-якої миті Баба могла зрозуміти, де він.
Лише скомандував Гнату наостанок: «Шукай пророка!»
Тінь із заходом сонця все подовжувалася, ставала темнішою, перетворювалася на зимові сутінки, занурюючи світ у свій морок. Череп відступав м’яко, не поспішаючи, але це не могло обманути Бабу. Вона вже відчула, що тут щось відбувається. Вона зрозуміє, що сталося з цими колядниками, й тоді почнеться справжня зима, порівняти з якою не вийде жодну заметіль, жодну хуртовину.
З гілки сосни спурхнув снігур і полетів на Північ, туди, де майорів прапор чорних запорожців. Звичайна пташка на вигляд, от тільки в її зіницях відображався череп.
Пташками завжди легко керувати.
Глянувши ще раз на Гната, який все отетеріло споглядав місце бою снігу й бурульок з колядниками, снігур спочатку не помітив появу іншого птаха — чорного ворона.
Потім з’явилася ціла зграя.
Клята Баба шукала місце, де все відбулося. На щастя, ніхто не звернув уваги на снігура, однак Череп уже знав: це остання ніч перед битвою з відьмою. Вночі він ще протримається, однак настане ранок — і Баба візьме його голіруч, якщо тільки він не знайде пророка.
Покинувши тіло птаха, череп негайно повернувся до Гната. Пташками легко керувати, однак не людьми. І все ж достатньо було лише прошепотіти на вухо Гнату: «Тікай». Він здригнувся, машинально охопив рукою немовля, кинувся до Ікара.
Та на коні призадумався. Куди тікати?
І знову невідомий йому голос: «Назад, у спалене село».
Чому саме в село, Гнат вирішив не задумуватися. Шкірою відчував небезпеку, але не міг зрозуміти, що саме загрожувало. Хай там як, краще опинитися якомога далі від кривавого снігу й колядників. Лише кілька з них загинуло, однак Череп їм не заздрив. Добре знав, що станеться потім.
Ось один ворон побачив колядників і каркнув, сповіщаючи інших. Птахи повільно закружляли над бандитами, а тоді камінням упали на них. Їхні дзьоби, що здавалися зробленими зі сталевих крючків, заклювали кожного. Хтось кинувся було тікати, та ноги немов приросли до землі й почали перетворюватися на кригу. За хвилину у благальній позі стояв уже не чоловік. Стояла статуя.
Баба таки вважала себе неперевершеною скульптуркою. Мисткинею. От тільки її шедеври викликали не захват, а жах.
На щастя, Гнат був уже далеко й не чув тих волань, від яких холонула кров.
***
Призупинивши коня вже поблизу села, з якого так тікав, Гнат озирнувся, перевіряючи, чи немає переслідування. Побачене в сутінках змусило затамувати подих. Після того, як він мчав, підганяючи Ікара, слідів на снігу не залишилось, немов їх позамітав невидимий вітер. О так, Гнат чудово знав, кому за це дякувати.
Череп.
Знову відчував спиною цей погляд, що міг тривати віки й тисячоліття. Присутність холодної люті, яка могла посперечатися із самим часом. Погляд пекла.
«Не козак ти…»
Якщо ще вранці мав сумніви, чи не ввижається череп, то тепер, після побаченого у лісі, Гнат міг хіба що тихо молитися, аби це щось відчепилося. Сила настільки давня, що їй не було місця у сучасному світі, ця сила ніби дзвеніла у холодному повітрі, мов келихи з крижаного скла. От тільки таке скло могло стати гострим і смертоносним. Отруйним уламком.
А може, йому все це ввижалося? Може, то він божевільний? Ще й пророк якийсь.
Гнат нарешті наважився, хрипко, пересохлими губами прошепотів, запитав у простір:
— Що тобі від мене потрібно?
Відповіді не отримав.
Ні, ні, цього всього не могло бути. Він просто марив. Можливо, зараз він насправді лежав зі струсом мозку, а все це — череп, кривавий сніг, відсутність слідів, навіть немовля — все це існує лише в його уяві.
Все здавалося примарним, несправжнім. Він сам себе вже бачив божевільним стариганом, якому зосталося жити хіба що кілька ночей. Стариганом із головою, дивовижно схожою на череп…
Відволік хрускіт гілки, що тріснула неподалік. А тоді знайомий Гнатові силует незграбно побіг, тікаючи світ за очі. Відразу відкинувши всі зайві думки, чорний запорожець спрямував свого Ікара напереріз. Кінь, хай і втомлений, швидко наздогнав Микиту. Це був саме він. Ось уже впав на коліна.
— Не вбивайте!
Гнат стріляти не поспішав, хоч тримав гвинтівку напоготові. Микита вже ридав:
— Я не хоті-і-ів!..
— Замовкни! — прикрикнув. Тільки істерики ще бракувало, ось уже й немовля заревло. Здавалося, від усього цього от-от лусне голова. — Веди до сараю!
У сараї Гнат не зводив очей з Микити, що тепер метушився біля печі, нагріваючи молоко. Розрізати хліб йому не дозволив, наказавши, щоб поклав ніж на місце, якщо не хоче отримати кулю в живіт. Кулі Микита не хотів і від ножа відсахнувся, наче то була отруйна гадюка.
Нарешті немовля отримало нагріте молоко.
Уперше за весь день Гнат відчув щось подібне до полегшення, але розслаблятися не поспішав.
— Не хотів, отже? — запитав він у Микити. — Знаєш, чому я досі тебе не вбив?
— Я не…
— Не знаєш, — не дав йому договорити Гнат. — Не тому, що я добрий. Я злий. Я лютий. Навіжений. Таких, як ти, навіть ненавидіти — забагато честі. Таких, як ти, просто закопують. Я би вбив тебе першої ж миті. Але в мене дитина. При ній не хочу. Можна сказати, щойно ти погодував свого рятівника. Того самого, кого хотів зарізати. Хотів.
Микитині губи затремтіли.
— Я… вони… змусили.
— Авжеж, — нітрохи не повірив йому Гнат. І гаркнув: — Закрий пельку!
А сам себе запитував: нащо взявся перевиховувати цього миршавого посібника бандитів? Високу мораль таким читати — марнування часу.
***
Череп дивиться на Гната й не розуміє: нащо той щось намагається втовкмачити якомусь хлопцю? Та достатньо дмухнути на нього — і сліду не стане. Гнат був набагато сильнішим за цього Микиту.
І все ж стримувався.
Черепу це все швидко набридло. Він мав лише одну мету, якийсь Микита йому був потрібен як собаці п’ята нога. І тоді він зробив із Гнатом те, що раніше — з Федьком.
Став ним. Став Гнат суцільною чорнотою з білосніжними кістками, з білою, мов сторінки книжок, кров’ю, що текла в жилах.
Сам того не усвідомлюючи, зробив крок уперед.
Микита відлетів до стіни.
Гнат байдуже, мов йому вже стало однаково, схопив його за горло.
— Де пророк? — навіть голос змінився, наче то говорив не молодик, а хтось з-під землі. Замогильний голос, як у діда Сави. Страшніший за кулю.
І погляд — на нього тепер дивилася сама смерть, чорна, порожня.
— У… у колядників, — прохрипів Микита. Здавалося, його вже не тримали ноги, він висів на Гнатовій руці. — В от… отамана їхнього. Не вбивайте!
— Де отам-ман?
Відповідь Череп дізнався раніше, ніж почув Гнат. Прочитав в очах думку, що промайнула.
Микита впав на підлогу, задушений безжально і бездумно, поки немовля спокійно спало після того, як поїло. Гнат лише безсило кліпав очима, дивлячись на свою руку. Ту саму, що душила.
Ту саму, що тримала тепер немовля.
Гостро усвідомлював: якби не воно, застрелився б. Сам. Немає нічого гіршого, аніж не контролювати себе. Немає такої неволі, яка була б солодшою за волю.
Та невільником, хоч як дивно, не почувався. Присутність черепа, його мертвого духу, вже не стільки лякала, скільки сприймалася як щось належне. Ба більше, це означало, що він таки зберіг свій зв'язок із колишніми побратимами, чорними запорожцями. Хоч навіть такий.
Дедалі гостріше відчував: нікуди від долі не втече. Йому судилося жити в такому світі, у якому пробуджувалося щось стародавнє, давноминуле, що суперечило всьому теперішньому.
«Хто мандрує, той уже наполовину мрець».
А можливо, він справді був уже мертвим, от тільки душа цього не усвідомила, перелетівши у край міфів і казок. Лише немовля ще було якоюсь ниточкою, що зберігала примарний зв'язок з майбутнім. Тим майбутнім, за яке він боровся.
***
Отаман Коляда сплюнув. Коли вже ці недобитки привезуть оте дитинча? Майбутній учень пророка, це ж треба. Це він, Коляда, з його силою, мав бути учнем пророка, але ж ні, воля пророча — поки живе це незрозуміле, щойно народжене, Коляда не учень. І не здатен передбачати майбутнє, а воно йому потрібне. Він хотів знати, що буде далі. Чи переможуть більшовики? Чи закінчиться колись уся ця анархія зі світом? Чи доживе до похилих літ? Чи житиме взагалі хоч колись нормально, як пан, а не бандюган?
Згадав, як уперше побачив цього пророка Самуся. Зі своїми подільниками якраз спалив чергове село, Микита ще допоміг. Цей же Микита підказав, що отой сивочолий дивак, який стояв просто неба, не ховаючись ні від кого, наче не боявся ні куль, ні скалок, ні вогню, отой сивочолий дивак із сірими очима — пророк Самусь.
Спочатку Коляда не повірив. Пророк? Який іще пророк у цій Богом забутій країні, де брат ішов на брата? Але щось було в тому Самусі, що заважало розреготатися і застрелити його. Не сила. Дух. Стояв із прямою спиною, незважаючи на вік, що тиснув. Розкутий, наче бандюки для нього були не більш ніж бешкетниками. Коляда під’їхав тоді до нього.
— Ти пророк?
— Так мене кличуть, — ухилився від прямої відповіді цей старий.
— Може, моє майбутнє напророчиш?
Запитав насмішкувато, показуючи, що то насправді майбутнє старигана в його руках. Який ти пророк, якщо опинився в руках бандитів? Ніякі божі й людські закони тут не діяли, влада була лише в руках Коляди.
— Я пророк, а не ворожка, — почув він у відповідь ще більшу зневагу. — Що Бог каже, те й переказую.
Коляда кивнув своєму найближчому помічнику Шостакову, якого всі називали Шостим. Той зрозумів. Повільно, мов і не наказ виконував, а власну забаганку, той зайшов за спину діда і заломив його руку. Старий, охнувши, впав на одне коліно. Інші оточили, з кривими посмішками.
— То хто тут бог? — крикнув, нахилившись до цього старого, Коляда, аж довга руда борода, яку він так любив погладжувати, затремтіла. — Чиї тут закони?
Старий, перемагаючи біль, підняв голову, і той збагнув, що дивиться йому прямо в очі, сірі й холодні, мов зимове небо. Та ось у цьому небі з’явилася темна хмара, що замість дощу виплюнула вогонь прадавніх споминів.
Ось він у свої шість років стоїть над мертвою матір’ю, яку забив п’яний батько. Коляда майже не пам’ятає її, лише постійний плач, що тільки лякав і дратував. Батько теж лякав і дратував, минуло вісім років — і Коляда вже стояв над його заколотим тілом.
Тоді він наказав собі забути це. Забути імена батьків, які геть нічого не зробили для нього.
— Георгій Олексійович, — промовив пророк. Чи то примарилося? — Анастасія Михайлівна.
Перехопило подих. Так, саме так звали його батьків.
Одна вбита власним чоловіком. Чоловік убитий власним сином.
— Ти все ще хочеш знати своє майбутнє? — запитав пророк. Не насмішкувато. Не зневажливо. З болем та співчуттям, від якого нестерпно пекло в грудях. — Від гори до гори поїдеш, але не втечеш від нього. Воно вже знає тебе, хто ти, знає твоє минуле, кожен твій день. Кожну твою хвилину. Кожну мить. Воно вже стоїть на твоєму шляху. Твоє майбутнє — це я.
***
Тоді у відповідь Коляда лише наказав підлеглим забрати старого з собою. В роті пересохло, наказ пролунав непевно, поплічники перезирнулися. Помітивши це, він нагорлав на них, щоб не почали думати зайве. Він, лише він був головним. Навіть стрельнув один раз у повітря. Тоді й заворушилися.
Нині, сидячи у схові в лісі, в одній із занедбаних хат, у якій хіба що потріскувала пічка, Коляда дивився на Самуся. Старий не просив ні хліба, ні води. Сидів собі у світлиці і сидів, ні пари з вуст.
Вбити його?
Дочекатися звістки?
Усе всередині аж кричало: тікай! Та від чого тікати, не розумів. Просто нервується, вирішив. Просто забагато пригод. Не щодня доводиться переслідувати і вбивати немовля…
Лише потім зрозумів, що не може поворухнути ні ногою, ні рукою. Не може встати.
Двері, що були зачинені, з тріском розчинилися й мало не злетіли з завіс.
Чорний силует у прямокутному отворі постав, мов чорна діра серед білого снігу.
Мов чиясь не зарита могила.
От тільки до спини було прив’язане немовля.
Виряченими очима дивився Коляда на те, як цей силует увійшов та згодом набув рис чорношличника. Як? Як він зміг вижити? Як він зміг зачаклувати? Хотів крикнути, та відчув, що в нього пропав голос. Хотів вистрелити, та тіло вже було наче не його. Заціпеніння впереміш із жахом охопило його.
— Бач, — майже зі співчуттям промовив йому пророк, наче нічого особливого не відбувалося, наче то просто прийшли погостювати, — я казав, що мій учень не ти. Син Павлини — шлях до нього. Але ти не зрозумів.
Гнат, що вже увійшов, недовірливо подивився на цього старигана.
І цей дідуган, від якого тхнуло прокислим сиром, був пророком?
Гнатовими вустами заговорило щось, від чого в Коляди застигла кров. То був голос іншого світу, наче линув з-під землі, з іншого, примарного берега.
— В-в-відпусти.
Навіть Самусь насупився, придивився уважніше, вже із сумнівом.
— Хто ти? Ні, — він здійняв руку. — Я знаю тебе. Шукаєш вічного спокою і не можеш його знайти. Але причому тут живі?
Гнат і Коляда були один проти одного, обидва жилаві, обидва смертоносні, та дві сили, що нині розмовляли й вирішували сотні доль, здавалося, забули про своїх пішаків. А вони дійсно були пішаками, збагнув Гнат. Якби не Череп, не пішов би він з армії. Якби не пророк, не було б нападу бандюганів на Павлину. І немовля не осиротіло би.
Аж затрусило від безсилої люті. Якісь вищі сили щось не поділили між собою і вирішили, що їм можна все…
— В-в-відпусти, — повторив Гнат. Точніше, Череп.
Говорив із зусиллям, наче давно забув, як це робиться. Наче хвилювався.
— Іди, — лише промовив Самусь.
— Б-б-баба…
— Що?
— Т-тут.
На них упала ніч.
***
Блискавка.
Нажахані до безуму очі Коляди.
Ікла, червоні від крові.
Відьомський регіт, від якого закладає у вухах. Вереск, немов комусь відрубають руки.
Свист.
Вий.
І ще тисячі, міріади звуків — какофонія, нестерпна для простих смертних.
Блискавка. З вух Коляди тече кров.
Туп.
Здригається від ходи стіл.
Гуп.
Хитаються стіни.
— Не втечеш.
Примовляє:
— Ти мій!
Велика власниця Баба.
І хрип:
— В-в-відпусти-и-и-и!..
І тихий, спокійний, старечий голос, немов не відбувалося нічого особливого:
— Свою ніч ти втратила назавжди.
Вмить запанував день.
Зникли звуки.
***
Вони сиділи один навпроти одного: сухорлявий стариган-пророк і сухотіла язичниця-баба. Коляда, мов непотрібний мішок, валявся біля печі. Гнат, уже з немовлям у руках, важко дихаючи, завмер поблизу вікна. Тепер, коли Самусь відпустив того, хто сам називав себе Черепом, ніхто не володів Гнатовим ротом, його м’язами, кістками — тілом. Він відчув таке полегшення і таку втому водночас, що був готовий розплакатися. Був готовий упасти. Не давало цього зробити лише немовля, до якого прикипів душею. Тепер їм загрожували ці старі — невідомі сили, для яких простий солдат був хіба що м’ясом задля забави, а немовля тим паче.
Що він міг зробити проти них? Хто вони були взагалі такі?
— За яким правом?! — верескнула Баба так, що знову заклало вуха. — За яким правом ти відпустив мого слугу?!
— Немає слуг ні в кого. Всі перед Богом рівні і вільні.
— Я тебе знищу! — аж чорна піна злетіла на підлогу.
— Чого ж досі не знищила?
— Твого учня!
— Хіба він щит мій?
— Я… — тільки тепер дійшло до Гната. — Який я вам учень?
— Бач, Коляда дещо наплутав, — усміхнувся пророк, наче йому не погрожували смертю. — Полював не на того. Казав же я йому: син Павлини — то шлях до мене. І, так склалося, шлях до тебе.
— Я вам не учень!
Вона вибухнула міріадами світил. Спопеляючи все на своєму шляху. Тисячами порожніх очниць, що могли розтрощити все пожежами. Пекельний жар немов ринув зсередини, з самого нутра, і Гнат зігнувся. Немовля, що спало, заплакало від страшного болю в усьому тілі. Гнат не знав, чим йому зарадити. Він падав і падав у круговерть вогню та жаху.
Чи не так колись горіла його сестра?
Ця Баба, здавалося, була самим Дияволом.
Гнат навіть хотів померти, однак немовля… він пригорнув його до себе й зашепотів, здригаючись від того, що шкіра сповзала зі спини. Спочатку недоладно, потім сміливіше — він шепотів і шепотів, аби лише немовля припинило ревти, аби лише перебити цей плач, аби лише відволікти… те, що шепотів би Ганнусі.
— Скаче білий кінь, скаче червоний кінь, скаче чорний кінь, гуляють по українській землі…
Немовля, все ще плачучи, наче трохи почало прислухатися.
— …і наказав потім цій дівчині: «Не кидай мене, неси до мачухи»…
Бо ж улюбленою казкою Ганнусі була саме ця. Цю казку він розповідав в останній день її життя.
Пекельний біль ущух так само раптово, як і з’явився. Все ще притискаючи немовля, яке заспокоїлося, до грудей, Гнат розплющив очі й побачив старого.
Баби ніде не було.
— Тому я й обрав тебе своїм учнем, — промовив пророк. — Ти казку розповів і переселив у неї ту кляту стару. Але бійся повторити казку знову.
— Бо знову прийде? — у роті пересохло.
— Є митці, чиї творіння оживають, щойно їх намалюють. А є такі оповідачі. Будь обережний з казками. Загибель твоєї сестри дуже вплинула, а потім війна. Занадто ти наблизився до мертвих. Є межа, яку краще не перетинати.
Гнат сплюнув. Ніякий він йому не учень. Звівся на ноги і кивнув на немовля, що вже смоктало великий палець.
— Якщо ти пророк… якщо дійсно є Бог на світі, знайди молоко. Казками не нагодую.
