Войцех Гуня і його відчуття жаху

Бабай: З чого (історично, тематично) для Вас починається польська література жахів? Український читач знає творчість Стефана Грабінського, проте які ще скарби ховає в собі польський горор "старого покоління"?

В.Г: Для початку – вітаю і дякую за запрошення на розмову!
Як філолог, я підходжу до аналізу початків польської горор-літератури дуже “науково” : ці початки – просто перші твори, котрі оперували атмосферою жаху, мотивом трилера, їх легко відслідкувати в історичних джерелах. Наприклад, в антології "Polska Nowela Fantastyczna" (Польські Фантастичні Романи) (1949) в редакції Юліана Тувіма, можна знайти оповідання Йозефа Максима Оссолінського (1748 р.н.), у котрих він зачіпає ці теми.

Звісно, зараз ці оповідання викликають у нас лише поблажливий усміх, принаймні ті частини, котрі ще вдається якось зрозуміти попри архаїчність мови, проте, підозрюю, людям тієї епохи його твори добряче лоскотали нерви. Загалом та перша фантастика, що сформувалася на основі мітологій і народного світогляду, часто і є горор-фантастикою. Література епохи романтизму взагалі пронизана жахом. Згодом Стефан Грабінський зумисне надав їй форми, характерної для літератури горору, проте не він єдиний. Мій видавець, "Wydawnictwo IX" видає серію "Niesamowitnicy" (Несамовитники) – це серія книг забутих сучасників Грабінського, основоположників горор-фантастики. Серед інших там є твори Станіслава Чосновського, Яна Гусковського, Францішека Мірандолі, Боґуслава Адамовіча, Кароля Іжиковського і Антона Ланґе. Частина з них вже до болю архаїчна, проте багато творів досі свіжі і читаються з насолодою.

Крім того, до трилера сягали також письменники, котрих на перший погляд важко пов’язати з жанром горору. В результаті виникали чудові творіння. Наприклад, я вважаю, що найкращі твори в жанрі горору і трилеру, написані польською мовою, створив Бруно Шульц, а саме: "Cанаторій під Клепсидрою" та "Каракони". Також я дуже люблю праці Казимира Трухановського, вони сповнені метафізичного жаху, хоча сам Трухановський творив від середини тридцятих до кінця сімдесятих років, тож це не вважається за “найстарше покоління”.

Б: Що вирізняє серед інших польську літературу жахів? Чи є якісь особливості в темах чи концепціях? Яким є сучасний польський горор?

В.Г.: Це дуже, дуже загальне питання. Не знаю, чи є якась "спільна лінія" для окреслення сучасної польської горор-прози. Маємо широку нішу weird fiktion, присутня ніша екстрим-горору, також є письменники, котрі орієнтуються на кримінальний (сищицький) бум на початку 90х років, а є й такі, котрі пнуться бути вісімдесятим польським Стівеном Кінгом.
Існує група письменників, котрі хочуть всидіти на двох стільцях і балансують між горором та художньою літературою, а також автори, котрі полюбляють писати прості криваві історії. Маємо і письменників, котрі заглиблюються у соціальні та філософські теми, і водночас письменників, котрим достатньо крові, кишок і випадкових сцен сексу. Польський горор розмаїтий як темами, так і якістю. За кілька останніх років на світ з’явилося багато видатних творів, та на жаль, ще більше звичайної писанини. Особисто я вважаю, найцікавішi речі наразі творяться у галузі weird fiction. Зараз це течія, котра розвивається в Польщі найстрімкіше і, з мистецького погляду, найцікавіше.

Б: А що Ви найбільше любите з горору? Хто мав найбільший вплив на Вас? Які аспекти горору найбільше вам відгукуються?

В.Г.: Для мене горор – передусім заглиблення в людську психіку, її темні закутки. Хороший, насправді якісний горор завжди також є хорошою психологічною літературою, що залазить у голову її персонажам. Адже саме у людських головах чаїться справжній жах. Усі страхіття, котрих ми зазнаємо в житті, завжди починаються у чиїйсь голові: їх породжують образи, страхи, обсесії, параноя, травми, відсутність емпатії. Перш ніж розверзнути пекло на землі, людина мусить спершу виносити його у своєму серці. Насправді гарний горор зуміє проаналізувати й описати це пекло.
Отож найбільше мені подобаються книжки, котрі є вівісекцією людського безумства, спричиненого зазвичай зовнішніми травматичними чинниками. Люблю насичений, виразний горор, що досліджує похмурі простори людської уяви. Власне, тому для мене три найважливіші письменники – це Бруно Шульц, Франц Кафка і Томас Ліґотті. Ці три постаті визначили для мене рамки, в котрих я сам хочу творити.

Б: Розкажіть про свою творчість: що вас надихає, про що пишете, над чим працюєте зараз?

В.Г.: Мене надихає все, що вразить мене настільки, щоб я мусив якось це переосмислити, правильно розкласти в голові. Часом це зовсім, здавалось би, тривіальні речі. Наприклад, одне з моїх улюблених оповідань "Війна" я написав після того, як до трамваю, котрим я їхав на роботу 13 років тому, зайшла група молодих людей у військовій уніформі. Це могли бути й харцери , котрі поверталися з табору.
У всякому разі, мені в голову закралася параноїдальна думка: а що, як навколо мене розігрується невидима війна, про котру ніхто не знає? Солдати їздять на бойові виходи публічним транспортом, закуповуються в магазинах, а потім б’ються на смерть у підвалах будинків, на горищах, під покровом темряви, а тим часом життя, мовби нічого, просто собі вирує далі. Мені ця думка так вгризлася в голові, що написав про це горор-оповідання.

Під час написання я також вплів у текст посилання на історію облоги Сараєва сербськими військами (1992-1996), бо в моїх текстах є багато відсилок на історію, пов’язану з людською жорстокістю та пропаганду, що перемелює мозок на кашу цілим соціальним групам і призводить до того, що люди вірять у найбезумніші ідеї, і не було б усе так страшно, якби не той факт, що за ці безумні ідеї люди готові вбивати.
Тому в моїх книжках часто присутні мотиви етнічних чисток і геноциду, тема зв’язку між тоталітаризмом і релігією. Так я написав "Nie ma wędrowca" i "Dom wszystkich snów". Мене, певна річ, цікавить не якась порнографія історичного насильства і танці на кістках, а дослідження психіки людей, котрі потрапили в м’ясорубку історії, як жертвами, так і катами. Часом і тим, і іншим водночас.

Часом мене надихають і окремі катастрофи. "Miasto i rzeka" (Місто і ріка) я написав незадовго після того, як став батьком, бо мусив осмислити відчуття, що не зумію захистити сина від усіх бід цього світу. Каталізатором цього стала справа про вбивство Джеймса Балджера в 1933 році, шокуюча історія вбивства трирічного хлопчика двома десятирічними хлопцями, котрі повели з собою і зі звірячою жорстокістю закатували малюка, без жодного конкретного мотиву: вони просто хотіли дізнатися, як це – вбити людину. Коли стаєш батьком, такі історії сіють у твоїй душі страшну тривогу. Я написав книжку, щоб прожити і пережити цю тривогу.

Наразі я поволі працюю над збіркою оповідань "Тонкі ниточки бабиного літа" і повістями "Bóg fal" (Бог хвиль) – це буде горор у стилі weird/science fiction про віртуальну пересадку свідомості людям – та "Merkuriusz" (Меркурій) – це, в свою чергу, буде пастишем По/Лавкрафта, котрий буде заснований на теорії “порожнистої Землі”, але тематично буде зачіпати махінації, котрі на міжнародному рівні провертають великі корпорації.

Б: Наскільки відомо, Ви щороку організовуєте конкурс горор-оповідань. Розкажіть, будь ласка, про свій досвід. На що варто звернути увагу автору-початківцю? На що варто звернути увагу як міжнародній горор-спільноті, так і тим, хто хоче розвивати жанр у своїх колах, у своїй країні?

В.Г.: Так, ми щорічно з 2018 р. видаємо "Sny umarłych. Rocznik polskiego weird fiction" (Сни мерців. Річник польского weird fiktion). Це серія, котра дала великий поштовх польській горор-літературі, завдяки ній піднялося багато авторів, котрі привернули до себе читачів жанру. Вхід вільний, кожен може подати свій твір, єдина вимога – щоб він вписувався у формат weird fiktion (і всі жанри пов’язані з ним) та відповідав критеріям відбору.

Б: На що звернути увагу письменникам-початківцям, котрі бажають взяти участь?

В.Г.: Хаха, ну, передусім на те, що ТРЕБА УВАЖНО ЧИТАТИ ПРАВИЛА КОНКУРСУ. Ну і добре писати. Найцікавішими зазвичай виявляються тексти, в яких видно, що автор концентрується на деталях поза жанром горору. Тому молодим адептам жахів я б передусім порадив читати твори, котрі виходять поза межі їхніх письменницьких амбіцій, адже тільки так вони зможуть розвиватись, знайти натхнення і свіжі, не пережовані мільйони разів іншими горористами ідеї.

У свою чергу, з видавничого боку, ключовою є якісна, послідовна і добре узгоджена комунікація (разом з добре продуманим дизайном), прозорість процесу відбору і ставлення акценту на якість редакції. Якщо всі компоненти зійдуться: рівень робіт (у нас дуже суворий відбір, цього року планку підняли ще більше), рівень обробки та рівень комунікації, за кілька років отримуємо творіння, що відіграє потім важливу роль в розвитку літератури цього жанру. Звісно, це також означає до біса роботи, купу недоспаних ночей і щороку нові сиві волосини в бороді, принаймні, в моєму випадку.

Б: Подейкують, вашіроботи є прикладом синкретизму філософії абсурду, нігілізму, екзистенціалізму. Якби ви описали свій світогляд – і чому він такий як є?

В.Г.: Як і кожен песиміст, я вважаю себе передусім реалістом. Я вважаю, що інтелектуальна чесність (а я стараюся дотримуватися саме її), не дає шансів бути оптимістом у цьому світі. Як реаліст, я цілком сміливо можу сказати, що глобальна сума позитивних подій абсолютно не дорівнює сумі негативних. Навіть гірше те, що будь-які наші старання це виправити марні. Наприклад ось вам такий, здавалось би, кумедний факт: навіть якби в цей самий момент припинилися УСІ війни і не починалися б наступні сто років, якби за це сторіччя не вибухали ніякі епідеміїї та не сталось жодної природної, промислової катастрофи, ДТП абощо – навіть попри все це, в таких ідилічних умовах за наступні 100 років загине близько семи міль’ярдів людей.

Незлецька гекатомба виходить, га?

А психи на зразок того лисуватого кремлівського таргана, що наколов собі мордяку ботоксом до невпізнання, якщо це взагалі ще він, а не якась мумія на батарейці, або ж його дружок, єдиний відгодований мешканець Північної Кореї, взагалі не мають якось особливо старатися, адже все одно, в певній часовій перспективі, ми всі зіткнемося з фактом смертності наших близьких і нас самих. Звісно, ми всі хочемо, щоб це краще сталося пізніше, ніж раніше, проте кінець все одно буде у нас один. Тому час наш минає в турботі про те, ви встигнемо ми за цей час наплодити нових людей і чи матимуть вони взагалі як і де жити.

А все тому, що нам важко змиритися з цією думкою: життя, незалежно від наших старань – окремих чи спільних – колись скінчиться, ми пробуємо її позбутись, заглушити, проте своїми стараннями призводимо до ще більших катастроф, через якісь політичні чи релігійні проєкти. Творимо якісь небезпечні тренди або ж слідуємо ним. Бо так вже кумедно склалось, що еволюція дала нам самосвідомість, котра й дає нам це нестерпне усвідомлення кінця, та водночас озброїла нас тваринним рівнем агресії до собі подібних: заради ідеї, котра ненадовго заглушить рев цієї внутрішньої порожнечі, люди ладні на нахрін відбиті вчинки. Добре, я вже замовкаю, бо я можу годинами торочити, наскільки мені не подобається устрій світу, але боюсь, зануджу вас цим до смерті.

Б: Література горору – про що вона, і до чого передусім служить? Що вона дає читачу?

В.Г.: Для мене особисто, література, котра безпосередньо зачіпає тему зла – а, погодьтеся, мало де зло є структурно вписане в текст, як у горорі – є чудовим способом, як це описав Джозеф Конрад "внести справедливість у видимий світ". Хороший горор інтелігентної людини повинен бити по слабких місцях. Це інструмент самопізнання, котрий дозволяє в безпечних умовах поглянути у вічі власним страхам. Часом горор дозволяє просто відчути себе менш самотнім, бо якщо, читаючи горор, ми бачимо в авторі людину, котра відчуває світ подібно до нас, це приночить нам часом певне полегшення. На мій превеликий подив і радість, кілька разів було таке, що люди писали мені, що мої книжки дозволили їм впоратися з якимось винятково паскудним епізодом у житті. Власне, тому, що відображали їхні страхи, тривоги і біль. Мене це здивувало, адже в моїх книжках немає розради й гепі-ендів, та водночас я, схоже, розумію, що саме в них допомогло людям, і той факт, що мені вдалось чогось такого досягти, є для мене великою честю.

А, може, все, що я сказав – дурниці, і важливими є лише кров, кишки, трохи цицьок і гігантські краби-мутанти, хех. Хай кожен отримує від горору те, що йому треба.

Б: Якщо б ви колись хотіли написати „opus magnum” в жанрі горору, щоб це було і про що? Яка думка чи страх буде лейтмотивом книжки?

В.Г.: Божечки, я не маю аж таких амбіцій, врешті решт шедеври не творяться лише тому, що автор захотів такий шедевр написати. Усе вирішує випадок, а потім – історія. За життя я вже отримав кілька нагород за свою писанину, одже, чогось мої книжки таки варті. Насправді ж я просто хочу писати книжки, котрими буду задоволений, і за які не буде соромно.
Я, безумовно, хотів би колись торкнутися теми винищення єврейського населення в моєму рідному місті під час Другої світової війни. Я родом з Нового Сонча, який до Другої світової війни був важливим центром єврейської культури в Польщі, нацистська Німеччина ж повністю його знищила.

Також я б хотів колись написати гарну повість на зразок таких історій, які я в фантастиці люблю чи не найбільше – про ілюзорний світ, котрий виявляється віртуальною реальністю, симуляцією, сном, експериментом, або ж іншого роду брехнею. Знаєте, трохи “Матриці”, але більше в стилі “Темне Місто” Алекса Прояса, серіалів “1899”, “Тринадцятий поверх”, “Футурологічний конгрес” Лема, тільки в рамках weird fiktion/горору, звичайно.
Найкраще серед гірських краєвидів, з покинутим гірським бункером як основне місце дії. А що було б головним страхом? Мабуть те, що й зазвичай виступає в моїх творах травматичне минуле, котру герой намагається придушити в пам’яті, проте ця придушена травма перетворює його життя на пекло.

Б: Чи має жанр горору якісь особливості в польській культурі, мові, світогляді? (Можливо, питання прозвучить дурнувато, проте мене справді цікавить винятковість горор-літератури на ґрунті виняткової культури)

В.Г.: Не знаю, як в Україні, проте в Польщі статус фантастики, зокрема горор-фантастики, досить низький. На думку “поважних критиків” горор не може бути “поважною літературою”, тому не варто ним собі навіть голову морочити. А це ставить перешкоди на шляху до інформаційний простору, що гарантувало б ширшу популярність горору. Не враховуючи, звісно, популярності книжок Стівена Кінга, бо він навіть телефонну книжку продав би з шаленими накладами.

Я намагаюся боротися з цим різними способами, проте, незважаючи на те, що вже маю певний доробок, я все ще залишаюся нішовим творцем нішової літератури. Все ж, безумовно, сучасний польський горор має багато свіжих, цікавих речей, які можуть розповісти багато цікавих і свіжих речей про сьогодення. А оскільки у горорі немає такого поняття, як "табу", ці перспективи горору можуть бути дуже проникливими. Але, можливо, саме тому вони й залишаються нішовими – бо іноді бувають дуже вже радикальними.

Горор також зосереджує в собі цю нашу слов'янську чуттєвість, у нас є немовби вроджена відкритість до метафізичного та містичного. Можливо, саме тому мейнстрім має проблеми з горором, адже він безпосередньо репрезентує підсвідоме, пригнічене; те, що ми намагаємося припудрити постпросвітницькою раціональністю, яка трохи більше пасує нашому омріяному класовому просуванню: від селянства до міщанства. І ще одна річ (мої колеги розсердяться на мене за цю думку, та не біда): репутація горор-літератури у Польщі була зіпсована потоком бульварної літератури на початку 1990-х, коли після падіння комунізму видавничий ринок відкрився для світу і почав вбирати в себе все, в тому числі й абсолютно нікчемну писанину. Що ж, нам ще треба добряче попрацювати над тим, щоб повернути горор-літературі належне місце в культурному дискурсі нашої країни.

Б: Які поради і побажання маєте для українських горор-авторів?

В.Г.: У мене лише одне побажання: щоб росіяни пішли вже врешті туди, куди їх послали захисники Зміїного острова, і щоб ця кошмарна війна якнайшвидше скінчилася, звісно ж, перемогою України і ганебною поразкою путінської орди.
Горор класний, проте тільки в книжках, фільмах та іграх. Було б добре, якби він не перекочував до реальності, ще й із такою інтенсивністю, як зараз. Можливість побачити судовий процес кремлівського таргана і його прислуги перед трибуналом у справі воєнних злочинів було би приємним бонусом.

Але оскільки кошмар уже стався, бажаю вам, щоб ваші голоси, ваш досвід, котрий винесете з собою з кошмару, почув увесь світ. І щоб ваші тиражі стрімко полетіли вгору, і щоб колись українські й польські творці горору зібрались на якомусь фестивалі й хильнули пива як добрі товариші. А щодо порад... Я не Папа Римський, щоб розкидатись порадами. Зрештою, коли останнього разу Папа розкрив рота, то молов такі нісенітниці, що вуха скручувалися в трубочки. Єдина нормальна порада, котра в мене є, досить універсальна. Сформулював її Томас Ліґотті: Хорошого горору не напишеш, якщо це не твій власний горор. Тому варто завжди бути відвертим і вбити в собі внутрішнього цензора, навіть якщо це означатиме написання речей, котрі можуть когось обурити, відвернути чи образити. Зрештою, якщо хтось вибрав жанр горору, це вже означає, що він зумів принаймні того внутрішнього цензора зв’язати і вкинути до підвалу.

Переклад: Софія Конюшенко