В танці з вітром

— Трясця, — вилаявся Захар. За останні пів години багатокілометрова черга затору не зрушила ні на сантиметр.

— В них там точно якась херня си стала, будь певен, — мовив сивий худющий старигань, який сидів поруч на пасажирському сидінні й неквапно смалив самокрутку — його батько.

— Але скільки можна? — він стукнув кулаком по кермі, та радше знесилено аніж гнівно. — Й так ледве повземо, а з такими темпами до пропуску коли доїдемо? Завтра?

Дорога була вщент забита транспортом всіх форм та видів. Безперервно волали клаксони. Позаду машини, попереду теж машини — ці металеві каркаси з затиснутими всередині людьми, що навісніють від очікування.

— Або дорогу закрили, або хтось щось натворив.

Знову Степан. Тепер той докурив свою огидну самокрутку і взявся відпивати з армійської фляжки.

— Може, хватить бухати, га?

— А що мішає? Взагалі-то я пропонував вести, но ти вперся, знаєш, як баран той. Розслабишся по дорозі додому. І не тре мені тут мозги махати, їбі його мать.

— Ти помовчати можеш?

— Захаре?

Степан обережно торкнувся його руки.

— Що?

Він подивився. Глянув в це сухе, посічене зморшками обличчя, яке своїми гострими рисами нагадувало лик хворого термінальною стадією раку — мусив подивитися, бо це ж батько. Зараз йому ближчої людини на сотні кілометрів не знайти.

— Я знаю, про що ти мислиш, синок, — з рота старого несло димною гіркотою. — Але це не правильно. Так не має бути.

Захар відвернувся, відчуваючи, як замість гніву його наповнює дещо гірше — давка безвихідь.

— А ти ніколи нічого не підтримував. І нікого.

— Це не так, — Степан витримав паузу рівно настільки, щоб прикурити свіжий скрутень. — Мене б тут не було, якби не підтримував, але оце, — батько похитав головою. — Просто скажи — а що далі?

— Не знаю.

— Як нам з цим жити? Про що ми — вони, всі ці людиська — про що ми взагалі думаємо?

— Це воля божа, тату.

— Перестань...

— Я знаю, що ти не віриш. Я й сам колись не вірив. Навіть зараз не знаю чи вірю до кінця, але... що це, як не воля Господа, не чудо його?

— Ти думаєш, що бог жадав, би все сталось отак? Би всі мільйони, а скоро і мільярди людей перетворили свої машини на катафалки й поперли в такі місця, як оце?

Захар не знав, що відповісти, тому просто сказав:

— Я йду курити.

— А тут що — надоїло?

— Хочу подихати свіжим повітрям.

Він гримнув за собою дверцятами, одразу відчувши, як в лице врізаються тисячі морозних голок. Вітер озвіріло здирав капюшона і не давав прикурити. Зараз, напевно, не більше п’яти градусів морозу, однак відчуття таке, мовби цілих двадцять.

Захар оглянувся. Стільки тижнів зими минуло, а ще жодного снігу. Земля довкола промерзла й посіріла, вкрившись лиш кіркою безбарвного інею.

Важко буде копати. Здається, ніби сама природа проти того, що їм всім так кортить зробити.

Нарешті він підпалив цигарку та рушив до переду. Нестерпну какофонію клаксонів раптом перебив інший гул — над головою пронеслися пара білих вертольотів миротворчих сил ООН.

— Не сидиться?

Гукнула якась жінка — щойно вийшла з жовтого мікроавтобуса попереду.

— Не сидиться, — погодився Захар та підійшов ближче. — Ми вже пів години стоїмо на місці. В них там що, обідня перерва?

— Хтозна.

Вона коротко всміхнулась й собі підкурила, затуливши вузькими плечима тремтячий вогник.

— Насправді там щось серйозніше, — продовжила жінка, поправляючи руде волосся, що вибивалось з-під шапки. — Кажуть, що якийсь мужик біля пропуску має десяток гранат і погрожує всіх підірвати.

— Трясця, ми вже п’ятий день в дорозі. Я думав, що хоч сьогодні будемо на місці.

— Так, зараз кожному непереливки.

Він пробував вгадати скільки їй років. Точно не більше сорока. Можливо, навіть трохи молодша за нього.

— Це один з тієї секти противників?

Жінка реготнула:

— З секти? А знаєте, дивно таке чути.

— Чому?

— А тоді ми хто? — вона зробила затяжку і задивилася в бік дерев.

По обидві сторони дороги весь простір до лісосмуг заполонили люди: сидячи, стоячи, палили вогнища, готували їжу, відпочивали чи кохалися в зіщулених наметах, що недоречно розрослися промерзлою землею, немов бридкі пухлини. Сотні людей на очах, тисячі до горизонту і бозна скільки ще далі. Різні мови та національності, вагітні та діти, інваліди та літні, яких не могла спинити відсутність транспорту — всіх просто не злічити. І кожен мав з собою когось з рідних: на возах, впряжених кіньми, триколісних велосипедах, на заіржавілих візочках або просто на руках чи примітивно зроблених ношах. Хтось плакав, хтось голосно просив у бога милості, а деякі просто не тямились від щастя та напивались, розспівуючи рідні пісні й викручуючись в божевільному танці з вітром.

Від побаченого Захар відчув холод, але дещо інший. Цей зародився в глибинах його нутра і безсовісно лоскотав серце, сіючи туди крихти сумнівів.

— Ми люди, які мають надію, — раптом сказав він, однак відчував, що майже помиляється.

— Надія, кажете?

— А хіба ні?

Деякий час рудоволоса мовчки роздумувала, а тоді сказала:

— В мене ніколи не було дітей, тому, можливо, бажання вірити в надію в мене не таке міцне, як у вас, наприклад. Ви ж дитину везете, чи я помилилась?

— Дитину, — відповів Захар, відчуваючи, як до горла підступає плач. — Сина.

— І давно?

— Що давно?

— Його не...

— Чотири роки.

Вона повільно кивнула і запитала:

— Що з ним сталося?

Зненацька його оповило несамовите бажання напитись. Залізти в салон, вирвати в батька фляжку з самогоном та залитись так, щоб пійло обпекло горло і він не зміг вичавити жодного крику. Ніколи. А ще краще, щоб те випалило всі спогади.

— Його зарізали в барі незадовго до дня народження, — Захар заплющив очі, силкуючись прогнати плач. — Його дня народження.

Деякий час обидва мовчали, а потім жінка сказала:

— Співчуваю.

— Співчуваєте? — Захар не знав, для чого це говорить, але чомусь не міг спинитися. — А хіба ми не вітати одне одного повинні?

— Як он ті?

Вона рукою вказала в напрямку невеликого гурту захмелілих людей, які співали невідомою їм мовою під мажорні акорди акустичної гітари, на якій без упину вигравав згорблений бородань.

— Не так, просто...

А тепер слів не знайшлося — він їх втратив. Знову згадав про Артура, та стало тільки гірше.

— Просто що? — цікавилась рудоволоса. Після кожної затяжки сизий дим на мить затуляв її лице тонким серпанком, за яким ховався погляд зелених очей.

— Та нічого, — Захар вирішив змінити тему. — А ви кого везете?

— Батька. Чесно сказати, я не хотіла. Я проти цього божевілля, розумієте?

— Тоді чому вирішили інакше?

— Мама, — рудоволоса подивилась на нього якось дивно — в її очах заразом виблискував і насміх, і неосяжний сум. — Вона надіється, як і ви. А я не можу забрати в неї цю надію.

— Вибачте.

— За що?

— Не знаю. І, до речі, мене звати Захар.

— Хороше ім’я. А я Віра. Хоч воно мені, як бачите, не надто пасує.

Несподівано обоє розсміялись.

— Хотіла сказати, що приємно познайомитись, але... ситуація якась не надто приємна.

— Справді неприємна.

— Пощастило, що брат дозволив взяти буса, а то своєї автівки не маю. На руках нести, як оті, я б ні за які гроші не згодилася.

— Так. Я й сам просив друга за мікроавтобус, але... в нього теж було кого везти.

На якийсь час опустилася тиша, і жодному не знайшлося слів, якими б ту можна було заповнити. Постоявши деякий час Захар запитав:

— Віро, а як ви...

— Можна на «ти».

— Добре. Як ти... як думаєш, що це значить?

— Це?

— Так. Що кажуть науковці? Вони мають якесь пояснення, як завжди на все мали?

— Якщо вже я вчителька фізики, яка мислить раціонально, — Віра змучено видихнула і жбурнула недопалок під колеса. — Вчені можуть пояснити сам процес.

— Вони знають, чому...

— Ні, не так. Дивись, якщо коротко і максимально просто, то все наше життя і життя Всесвіту пов’язане з ентропією. Другий закон термодинаміки каже, що ентропія завжди зростає. Ти знаєш, що наш Всесвіт складається з трьох об'ємних величин: довжини, ширини та висоти. Це є три виміри. А четвертий, який не є об’ємним, зате відіграє роль в рівняннях — є час.

— Ти що, шкільні підручники переповідаєш?

— Коли стався Великий Вибух, — Віра нібито й не чула його зауваження. — Всесвіт почав розширятися і саме звідти бере початок стріла часу, що невіддільно пов’язана з ентропією. Це означає, що матеріальний стан об’єктів неможливо повернути в попередній стан.

— Я щось...

— Побий вазу. Склей докупи кожен найменший уламок, замалюй всі тріщини, але ти не повернеш її в попередній стан. Розбий яйце, перемішай жовток з білком, тоді розділи якимись фантастичними зусиллями, залий назад в склеєну шкарлупу, але ти не отримаєш те саме яйце, що було десять хвилин тому.

— Типу, щось неможливо повернути назад?

— Так! Ентропія рухається лише вперед до все більшої складності, щоби в кінці знову повернутися до простоти — в однорідній каламуті з елементарних частинок, що залишаться після теплової смерті Всесвіту. Так само з усім, що ти бачиш. Але в зоні все навпаки. Тіла стають такими, якими були до цього — їхня ентропія йде у зворотному напрямку.

— Але що з того? Вони знають, в чому причина?

— Ні, — видихнула Віра. — Можна пояснити, як молекули переживають зворотну ентропію, але ніхто не знає, що стало цьому причиною.

— То значить, наука програла?

— Наука програла? — вона подивилась на нього якось дивно — ніби на учня, який в перспективі міг стати відмінником, а насправжки виявився черговим дурнем. — Ні, наука не програла. Це ми програли.

— Ми?

— Так. Щось просто вирішило втнути над нами дурний жарт. Познущатись. Може, навіть сам Всесвіт або те, що його створило — я не знаю, як це пояснити. І зараз воно десь там сміється, а ми мучимо самі себе.

Захар захотів щось сказати, але його слова неочікувано обірвали автоматні черги.

Хтось крикнув: «По машинах!»— і всі мигцем кинулись до своїх колісних сховків, хоч постріли більше і не повторились.

За кілька хвилин транспортна черга нарешті зрушила з місця.

***

Їм знадобилось три з половиною години, щоб дістатись КПП. Миротворці ООН спільно з українськими військовими прискіпливо оглянули машину та їх самих, перевірили металошукачем, а тоді попросили показати документи та свідоцтво про смерть — все точно так, як описано в інструкції. Піднявся шлагбаум, нарешті дозволивши проїхати крізь озброєний до зубів блокпост в зону — одну з небагатьох на планеті, що з’явились тиждень тому.

— Вже близько, — промимрив батько, вкотре зробивши ковток домашнього пійла. — Тілько пройтися зо якусь дещицю і...

Несподівано перед ними вигулькнув озброєний військовий в камуфляжі українських збройних сил та наказав зупинитись.

— А тепер що?

Солдат жестами попросив відчинити двері.

— Що таке? — різко запитав Захар, впускаючи до салону морозне повітря.

— Доброго дня, я вас скерувати мушу!

— Що?

Вітер завивав, як скажений.

— Скерувати!

— Але ж он зона!

— Туди не можна впускати транспорт!

— Га?

— Транспорт не можна! Слухайте, недавно довкола периметру зробили нормальну ґрунтовку — можна пробратись. В зону наказано транспорт не пускати, тому ви мусите повернути праворуч і їхати вперед, доки не знайдете місце для парковки.

— Парковки? Вони й парковки зробили?

— Ні! — раптом у військового затріщала рація, відібравши кілька слів, які мусили донести, що ситуація в нормі. — Слухайте, ніяких парковок нема — повсюди хіба що степи. Ви їдете доти, доки не знайдете вільного місця. Як знайдете, лишаєте машину там і вже пішки несете тіло зону. Далі розберетесь.

— А де...

— Що? — вітер завив з такою силою, що міг перебити найдужчий крик.

— Паркуватися! Як далі...

— Біля дороги в полях! Але їдьте обережно, щоб на яму не попасти!

— Ні, не то! Як машину найдемо?

— Долину?

— Машину! Ми її полишимо, а як далі шукати?!

— Вибачте, але з цим ніяк не допоможу! Я простий солдат, який мусить сказати, що вам слід робити! Маєте джі-пі-ес, щоб відстежити авто?

— Не маю.

— Тоді спробуйте поставити машину в такому місці, щоб зразу в очі кидалося — біля якогось дерева, пагорба або просто трохи далі від решти. Якщо буде багато схожих на вашу — чимось позначте. І спробуйте запам’ятати дорогу!

— Добре, а як...

— Давайте їдьте, за вами вже чекають!

В Захара не зосталось іншого вибору, як звернути на вказаний шлях. Повсюди виднілись легкові авто, джипи, мотоцикли, фургони та навіть вантажівки — і всі по обидва боки промерзлої ґрунтівки, яку нещодавно розрівняли екскаватори. Зона за кілька метрів ліворуч, а їм просто ніде припаркуватись.

— Вони, виявляється, зовсім не готові до такого, — сказав раптом батько, порушивши уривчасте гарчання старого двигуна. — Могли б придумати щось краще.

— Заткнися, добре?

Якби це був звичайний день, Захар мав би нагоду встрянути в тривалу сварку з батьком, проте зараз Степан змовчав. Просто взявся за фляжку з самогоном та відпив, аби притлумити в собі біль за сина, за онука, та й за себе самого.

Знадобилася ледь не година, щоб знайти місце, де можна зупинитись. За безладними скупченнями транспорту Захар угледів вузький просвіт, який годився хіба що легковим авто та вів на кілька сотень метрів у поле, зусібіч оточений рядами машин.

— Ну от, знайшли.

За кілька хвилин він зупинився на краю та заглушив двигун.

— Пішли? — Степан сховав фляжку за пазуху старої куртки.

— Так, пора.

Захар відчинив багажник, переборовши раптове бажання заплющити очі.

— Берем? — буденним тоном запитав батько, прикуривши чергову самокрутку.

Він хотів кричати. Хотів вирвати у нього смердючий скрутень ринкового тютюну, врізати в морду та на все горло заволати.

— Все нормально, Захаре? Може, якийсь час постоїмо?

— Не треба, — йому здалося, що слова прозвучать гнівно, а натомість їх було ледве чути. — Бери за той кінець, я за цей і понесли.

Степан, так і тримаючи в зубах самокрутку, взявся за вказаний край труни.

Він закинув на плечі рискаль, вхопився за домовину і пішов. Зігнувши спини, вони понесли тіло на північ — туди, де незабаром починалась зона. Вишнева лакована поверхня дерева облізла та вкрилась пліснявою, дошки набрались вологою та розлізлись, але Захар з батьком продовжували таскати цю ношу, з якої вивалювалась земля та сухі крихти чогось коричневого.

«Не дивись! — подумки вмовляв себе Захар. — Гляди під ноги, щоб не впасти, під ноги!»

— Де нам стати тре, Захаре? Скільки то ще?

— Пів кілометра до початку зони, тату. Я ж казав — дивись інструкцію.

Їхні напружені голоси вмить стихли, здолані невгамовною втомою. Батько з сином всілися на промерзлу землю та закурили, намагаючись не дивитись на труну, в якій при кожному кроці стукотіли залишки того, що колись було людиною.

За двадцять хвилин вони дістались зони, проте не кілки з прапорцями дали про це знати, а люди. Більше сотні осіб поодинокими групами схилились над промерзлою коричневою травою, мов ті стерв’ятники, що від бездумного голоду взялися клювати мертву плоть.

— Ми вже тут? — тепер байдужий голос Степана став відверто зляканим.

— Так, — відповів Захар, відчуваючи, як терпнуть руки. — Тільки тепер ще треба знайти собі місце.

Та його було не легко розшукати. Щоразу, коли вони вирішували спинитись обабіч якихось прочан, ті одразу кляли всіма можливими лайками. Дорогою вони бачили таке, від чого кров стигла в жилах: маленькі діти закопували прогнилі кістяки крихітних собак та котів, сива бабуся покрученими пальцями порпала землю, з якої тремтіли пара тонких долонь, а якась жінка оскаженіло рила саперною лопаткою яму для шматка зсохлого кістяка руки, обабіч якого бовваніло крихітне тільце немовляти, до невпізнання з’їдене червами та плином часу.

Довелося пройти ще кількасот метрів вглиб зони, аби нарешті здибати місце, де не так багато людей. Перед тим їм довелося уздріти небачене — чоловіка заживо розпинали на саморобному хресті.

— Господь почув наші молитви! — волав молодик, а кров густими цівками стікала його лицем з-під терниння металевого вінка. — Ісус йде, страшний суд не за горами! Сатана! Ріки крові, хмари болю всім грішникам!

— Вони здуріли, — раптом мовив Степан, але його голос звучав надто тихо, аби здаватись переконливим.

— Я не побоявся! Тепер я — кров і вино! — продовжувало верещати кістляве тіло, забите цвяхами та підв’язане брудними простирадлами попід плечі. — Ісусе... прийми мою душу, скорену під муками отця небесного... прокляті! Будьте прокляті, грішники!

— Йдемо звідси! — голос Степана дрижав, балансуючи на межі крику.

Захар не сперечався. Тільки останні хвилини шляху йому не виходили з голови крики прибитого до хреста тіла, яке не втомлювалось їх проклинати.

— Клади, — прохрипів Степан, нарешті опускаючи труну біля плаского каменя.

— Тепер куримо, — монотонно сказав Захар. — І до роботи.

Небом розлився вечір. Старий курив зо дві хвилини, а тоді з коротким стогоном випростався, простягнувши руку до сина.

— Давай, я почну.

— Ні, я тобі казав...

— Давай! — гаркнув Степан, вихопивши з руки Захара рискаль. — Ти дорогу вів, то тепер відпочинь. Дошки вскриєм, коли треба, я розбуджу.

Проте Захар не міг заснути. Кожну часточку втомленого тіла щоразу перебивав різкий хруст під лезом, що так наполегливо розтинало землю. За деякий час Степан заявив:

— Готово.

Батько не барився — вийняв молотка та почав відривати пломби.

«Дай сили, Боже», — подумки молився Захар, поки Степан зривав кришку над тілом, на яке він так не хотів дивитись.

Старий розчахнув труну. З вогким тріском відірвалась кришка гробу, глухо опустившись на змертвілу траву.

Залишки плоті в темряві свіжого вечора. Це ж навіть не його син.

Захар відчув, як лицем збігають німі сльози — тепла кров його зранених почуттів.

— Давай його сюда і засипаємо.

— Зараз.

Він не міг. Тільки дивився на коричневий кістлявий згорток, що майже нагадував людську подобу.

— Захаре, сядь.

Він послухався. Степан все зробив сам — точно так, як описано в інструкції. Засипати не більше кількох сантиметрів, аби потім можна було одразу відкопати.

— Захаре?

Та Захар вже не чув. Провалився в сон, такий бажаний, звабливий, повний спокою і забутих мрій. Незабаром чиясь рука вхопила його за передпліччя:

— Вставай! — горлав батько. — Вставай, вже си почало!

Якусь мить він не розумів, де знаходиться. Просто купа холодної землі під рукою, схожа на дотик до шматків задубілого пластиліну.

— Ну давай, Захаре!

Якби не крик батька, він не почав би копати. Руками. Голими пальцями, окляклими, потрісканими на морозі.

— Копай, не то він си задавит!

Захар побачив волосся, а за ним різкі контури вилиць, нерівний ніс, очі. Спробував в них глянути, але краще вже була захмарена пітьма.

— Артуре? — якось по дитячому мовив Степан, незграбно стрясаючи головою. — Онучку, як ти?

А Захар не міг вичавити й слова — все водномить здалося несправжнім.

— Захаре, поможи!

Він почув. Обхопив долонями бліду маківку, яка так намагалась дихати та дозволив батьку обережно розчистити тіло від землі. Захар підвів ослаблу голову, але хлопець далі точився, з рота йому вихоплювались патьоки слини й темного бруду.

— Зараз, синку, почекай.

Захар повернув його на бік та запхнув пальці вглиб горла. Почулось гортанне клекотіння і Артур виблював гущею чорних клаптів вперемішку з пінистою жовчю.

— Все добре, я тебе тримаю, — говорив Захар, відчуваючи, як на колінах тремтить знесилене тіло.

Серце. Воно б’ється. Не рівно, але з короткими запинками — так, як тоді, коли в чотирнадцять Артуру виявили аритмію.

— Як він?

— Все добре, тату, — сказав Захар, погладжуючи синову маківку. — Ми їдемо додому.

***

Чому на початку світу завжди лунає крик?

Варто хоч раз його почути, побачити це ослизле крихітне тільце, яке щойно вийняли з лона, і його вже нізащо не стерти з пам'яті. Воно — частина тебе.

Артур кричав. Спочатку тихо, збиваючись на гортанний кашель, а тоді голосно заридав, раптом усвідомивши, що знову живий.

Невже плач обов'язково мусить бути квінтесенцією всього людського, коли ми з'являємось на світ?

— Де м-ми?

— Все добре, Артуре.

— Де в-він? Я н-не хот-тів, а...

— Артуре?

— ...в-вихв-ватив н-ножа і... я не...

Аж тепер Захар збагнув, кого мав на увазі син — чоловіка, що зарізав його в барі. Тієї ночі Артур втратив багато крові, а за двадцять хвилин помер в кареті швидкої.

Він знав, що помер? А що було там? Для Захара минуло чотири роки, а для сина? Мить? Чи ціла вічність, яку він не в змозі пригадати?

— Тату, д-де ми?

— Скоро будемо вдома, — відповів Захар.

— А де з-зараз?

— Чш, скоро.

Цілу дорогу Артура били дрижаки — чоловіки забули прихопити клунок з чистим одягом, тому хлопець мусив йти в прогнилому дранті, що колись слугувало випускним костюмом. За пів години вони вийшли за межі зони та дістались перших автомобілів. Ще десяток хвилин потратили на пошуки свого авто, адже в темряві все здавалось однаковим — небо заволокли до млості гігантські хмари, що своїми роздутими черевами нависали надто низько, тоді як бездумний вітер не томився гнати їх далі.

Коли знайшли машину, він допоміг сину всістися на заднє сидіння. Хлопець не покидав триматись за лівий бік (саме туди колись ввійшло лезо: чотири ножових, розсічений шлунок, сепсис), коли Захар одягав на нього свіжу одежу.

Закінчивши, він всівся поруч з батьком та почав шукати випивку.

— В моїй вже нема, візьми нову, — Степан простягнув пластикову пляшку майже прозорої рідини.

— Дякую.

— Віддихай, все закінчилось.

«Закінчилось, — мовчки погодився Захар. — Але до якого початку привело?»

Спершу чоловіки недовго перекусили, а тоді рушили в тремтливу тишу, забарвлену непроглядною ніччю.

— Що зі мною? — запитав Артур та замовк, очікуючи відповіді, якої ніхто не наважився озвучити.

— Я... помер?

Це було питанням і ствердженням водночас, вганяючи в надто моторошний дисонанс.

— Так, — стиха мовив Степан, збагнувши, що в цю мить Захарові надто важко дадуться будь-які слова.

Ззаду долинув дивний звук — не то приглушений посвист вітру з крихітної шпарини, не то жалібне нявкання малого кошеняти.

— Артуре?

Артур, син та онук, а також просто балакучий та добродушний хлопець, який завжди мріяв стати пілотом — заплакав.

— Артуре, ти си заспокой, зара...

— Як так, діду?

— Я не знаю.

Захар почув, як голос старого почав натужно бриніти від сліз, а він і не пригадає, коли востаннє бачив таким свого батька.

— Діду, ви брешете...

— Це правда, Артуре. Ти ж сам все бачив.

— Але як? — не вгавав Артур. — Де я був? Скільки часу пройшло?

— Чотири роки, — ледь вичавив з себе Степан. — Чотири роки, два місяці й тринадцять днів. Я рахував, онучку. Кожен день рахував.

— Так не могло бути.

— Послухай сам.

Степан увімкнув радіо. З динаміків ринули тріскотливі слова безлічі збуджених голосів, і яку станцію не вибери, на всіх говорили про одне й те ж — кінець близько. Коли старий вирішив, що досить, то вимкнув приймач.

— Ти все чув, онучку. Тепер розумієш?

Та Артур не зронив й слова. Не говорив хлопець і тоді, коли вони дістались КПП і солдат спровадив їх на об’їзну, що вела на іншу автомагістраль. Мовчав більшість шляху, поки вони їхали, плакали, напивались, а розгнівана ніч з моторошним виттям врізалась в машину невидимими крилами; нічого не сказав, коли п’яний Захар поринув в сон, і не порушив тишу навіть тоді, коли над горизонтом засірів новий світанок.

Степан не тривожив онука. Інколи думки неможливо висловити словами, а старий навіть не уявляв, що коїлося в голові Артура. Його діймали свої страхи. Спробувати поставити себе на місце хлопця означало гірше ніж віддатися жаху, гірше ніж переступити межу божевілля.

Коли Захар прокинувся, вони дістались рідного міста. Темні стовпи диму пнулися в сіру височінь, попереду палало кілька магазинів, а безладний гул криків вдалині прорізали сирени поліцейських та рятувальних служб. Вони знову встрягли у затор — дорогу перекрили обвуглені рештки спалених авто. Оголений чоловік, прикритий білим простирадлом щосили горлав уривки віршів з Іоанна Богослова. Зляканий натовп виносив напхані клунки з розбитих вітрин продуктових крамниць та аптек — ніхто їх не зупиняв.

— Це кінець? — мовив Захар в напружену тишу салону, тремтливу од схвильованих подихів. — Отакий кінець нас всіх чекає?

Але у відповідь була знову тиша, а за нею думки, надто жахні, аби промовляти вголос.

За дві години з'явились підрозділи національної гвардії, які розігнали мародерів й звільнили дорогу. Дім став ближче.

Несподівано Захар усвідомив, що ця близькість надто лякає. Йому не хотілось повертатися.

***

— Чому він не говорить?

Захар не відповів. Раптом ця жінка, як і весь дім, здалися зовсім чужими.

— Захаре, хоч ти не мовчи!

Так, вибалакатись, нехай вибалакається. Її завжди страшила тиша.

— Я так не витримаю. Я ж його мама, я... — короткий схлип, тремтячий видих. — Чому так, Захаре? Так не мало бути.

— Олю, ми не знали, як мало бути.

Степан зараз сидить на кухні, поки Артур німими очима дивиться у вікно та мовчить.

Йому так хочеться піти до них, але ще заскоро. Треба її втішити. Хоч якось.

— Це через мене? Через то, що я тоді його вигнала?

— Не знаю, він ні з ким тепер не говорить.

— Він пам'ятає, так?

Ольга ніби й не чула. З кожним схлипом жінка все дужче притискала до грудей зчеплені долоні, а змокрілі очі ховалися за пасмами тонкого, передчасно посивілого волосся.

— Він ніколи не слухався. Навіть тебе. По цей час не можу себе пробачити. Якби ми тоді не посварилися... Господи, Захаре!

Він пригорнув її тіло, таке худе, наче під одягом ховався голий скелет. Зненацька пригадався труп сина.

— Тільки зі мною сварився, але не з тобою. Чому? Бо ти ніколи не перечив? Але чому навіть тебе він не слухав?

Нехай говорить, нехай кляне, роздирає нігтями його лице — Захар все одно нічого не зробить.

— Якби ми дозволили їм лишити немовлятко, цього б не сталося, правда? Але ж вони ще діти були, діти...

— Ти не винна, — шепнув Захар, притулившись до її вуха. — Він просто збісився і вирішив напитись, а далі... все могло бути інакше, якби не той бандюган.

— Але ти не знаєш.

— Олю...

— Ніхрена ти не знаєш, навіть того, що це й на твоїй совісті!

Щось ядучою хвилею розлилося в його тілесних порожнинах.

— Ти ніколи мене не підтримував, — її злість топила його серце в обіймах болю. — Ніколи!

— Захаре?

Це Степан.

— Холодильник майже пустий, я йду якогось їдла прикуплю.

— Добре, тату. Я посиджу з Артуром.

Вона замовкла. Нарешті. Хоч на деякий час.

Захар покинув Ольгу та рушив до кухні. Якусь мить вагався перед порогом, але, зрештою, зайшов. Тонка постать, що сперлась на підвіконня здавалась зовсім не справжньою — варто торкнутись, як силует піде димними брижами, злинаючи всіма відтінками темного в нікуди.

Так він думав. А натомість запитав:

— На що дивишся?

Захар знав, що син не відповість, то чому ж так боляче в душі від цього мовчання? Невже саме для цього існує надія — неспішно вести крізь біль до того омріяного, сліпити вірою, щоб в кінці виявляти, що бажане є неможливим?

Він глянув у вікно десятого поверху. Бозна скільки сотень людей стояли на спорожнілих від транспорту вулицях, скидаючись на темні мурашині рої. Хтось тупотів на місті, хтось заглядав догори, слабо похитуючись чи просто сидів на асфальті, без жодного поруху розглядаючи інших.

— Тобі цікаво, що з ними?

Крижаний укол страху протнув Захарове серце, сповільнивши його биття.

Артур заговорив. Вперше після... скільки? Дванадцяти годин для нього? Чи ще ні разу за чотири роки для Ольги?

— Ем... дивно, — вичавив з себе Захар. — Вони вже не громлять нічого, просто стоять.

— А вони й не громили, — голос Артура був спокійний, надто несхожий на той збуджений підлітковий тон, який колись породжував стільки суперечок. — Ти знаєш, що це за люди?

— Ні.

Але він знав. Просто не міг сказати.

— Такі, як я — повернені звідти.

Від того, як Артур вимовив останнє слово, Захара пройняв дрож.

— Але що вони роблять?

— Танцюють з вітром, — відповів хлопець, і його блідий лик прорізала тонка усмішка.

Він спробував щось сказати, але слова чомусь ніяк не з’являлись.

— Хах, тату, невже ти забув?

Усмішка — чому вона його так страшить?

— Це така пісенька старенька, мені мама вмикала її на касетному магнітофоні, коли я малим був.

Зовсім недоречно пригадалися слова рудоволосої: «Зараз воно десь там сміється, а ми мучимо самі себе».

— Я... не пам'ятаю.

— Там йшлося про жінку, яка заблукала в дорозі, і щоби себе якось розрадити, почала танцювати. В кінці пісні вона здружилась з вітром. І більше нічого не боялась.

— Артуре...

— Вони такі, як вона, — раптом лице сина спохмурніло і Захар вже засумнівався, чи справді бачив, як той сміється. — Не знають, що з ними, для чого вони тут. А для чого, тату?

Але Захар не знав відповіді. Натомість зібрав усю свою нікчемну сміливість, що залишилась, і задав те древнє, жадане всіма людьми питання:

— Що було там, Артуре?

Раптом здалося, що кімнату наповнили химерні тіні.

— Ти щось пам'ятаєш? Можеш розказати?

Артур глянув на батька якимось скляним, надто розфокусованим поглядом.

— Що було там? Тобі справді хочеться взнати?

— Так, — майже пискнув Захар, відчуваючи, як його поволі знемагають сльози.

Артур знову всміхнувся, тільки цього разу губи склалися в гримасі, надто гіркій, щоб виглядати радісною.

— А нічого. Там нічого не було.

— Як? — Захар не міг або не хотів до кінця збагнути почуте. — А як же бог? Щось вище, якась сила, що створила...

— Нема.

— Там пекло, Артуре? Я просто хочу знати. Просто хочу...

— Нема ніякого пекла, тату, — різко відповів хлопець. — Останнє, що пам'ятаю, це як мене везли у швидкій. Я потроху втрачав відчуття — моє тіло німіло, так ніби дуже хотів спати. Згодом навкруг почали розростатися тіні, а в центрі — світло лампочок у швидкій. Я боровся. Скільки міг тримався, а тоді просто заплющив очі, і... темнота.

— Це неправда, — мовив Захар, але навіть йому цей шепіт не здався переконливим.

— Правда. Це так ніби лягти спати й не бачити снів. Довго спати, ніби тиждень, місяць — я не знаю. Це відчуття прийшло тоді, коли я... вернувся.

Разом зі слізьми очі Артура налились пекучою ненавистю, від якої Захару перехопило подих.

— Ви мене вирили, — слова сина відлунювали тупим болем в його зіщуленому серці, яке билося надто швидко. — Для чого, хіба я вас просив?

— Ми тебе любимо, Артуре...

— Не любите! Це ви хіба себе так любите — до себе любов годуєте, а не до мене!

Раптом на кухню ввірвалась Ольга, так само притискаючи до грудей руки, ніби ті до них приросли.

— Для чого, мамо?!

— Артурчику, чого ж ти...

— Я вас ненавиджу!

— Артурчику! — Ольга впала на коліна. — Вибач, я тоді не хотіла, щоб так сталось, будь ласка, вибач мені, вибач...

— Мамо, та не в цьому діло! Ви... — Артур безпомічно змахнув кулаками та обернувся до вікна. — Ви викопали мене! Вернули назад! Для чого?!

— Артурчику...

— Лишіть мене. Хоч зараз ви можете мені дати спокій?

***

Захар пішов з дому. Ольга впрошувала, та він сказав, що пів годинки пройдеться, а заодно зустріне батька й допоможе з пакунками.

Захар збрехав. Насправді він рішуче вирішив напитись. На самоті. Залити пустоту, аби та остаточно його не поглинула.

Якісь тіла лежали обабіч асфальту, та він намагався їх не помічати. Це було не надто важко, адже всю увагу займали воскреслі. Захару здалося, що тих поменшало, але не на стільки, щоб не доводилось розштовхувати плечима сірі мовчазні постаті. Глянувши в небо він помітив, що десятки, а то й сотні осіб стриміли на дахах багатоповерхівок, чорними каракулями споглядаючи вниз.

ВОНИ ТАНЦЮЮТЬ З ВІТРОМ, ТАТУ.

Він скоро дійде до бару. Ще не багато. Близько ста метрів під ногами й сотні воскреслих тіл, яких не варто рахувати.

БАР, В ЯКОМУ ВБИЛИ ТВОГО СИНА.

Ні, Захар не хоче згадувати. Просто відчиняє старі, вічно скрипучі двері, що здаються входом до темниці та опиняється всередині. Крізь димну напівтемряву рушає до шинквасу, аби взяти цілу пляшку, та нараз його спиняє голос:

— Захаре!

Він озирається та бачить Валіка, свого давнього знайомого — самотнє лице за дерев'яним острівцем столика в морі холодної пітьми.

Захар підходить та тисне змокрілу долоню. Мимохіть помічає на столі пляшку, тарілку оселедцю та самотню склянку.

— Ти моєї Руслани часом не бачив? Вона кудись пішла зранку і не відповідає на дзвінки.

Захар ледь не каже, що Руслана померла два роки тому від раку матки, аж раптом згадує про Артура і притлумлює несподіване бажання розреготатись.

— Я... я не бачив її, ні. А коли пішла?

— Та зранку, — очі Валіка іскрились нездоровим вогнем. — Я навіть шукати пробував, а тепер... сам от бачиш.

Чоловік на секунду змовкає та різко озирається до вікна, в якому насправді не могло бути його дружини.

— А ти що, Захаре? Давно тебе не бачив.

— Та зайшов випити.

— Ну, сідай тоді.

Перші п'ять хвилин вони мало що говорили. Наступні десять вдавали вигляд, що їм цікаве життя одне одного. Коли допили пляшку, Захар розказав про Артура, а Валік, своєю чергою, про Руслану. Після того взяли ще одну.

— Харік, та я навіть торкнутись до неї не годен, розумієш? Не знаю, як віз її назад, як відкопував, але от дома... не годен!

— А вона щось балакає? Бо мій Артур зовсім ні слова, а коли говорить, то таке, що здохнути хочеться.

— Та ніхера, Харік — ніби води в писка набрала! Я, знаєш, хотів це саме... ну, трахнутись. Навіть попробував обняти, спочатку вийшло, але... вона так подивилась на мене. Очі — ніби в душу заглядають. Ніби питають, чому я вернув її, нащо? А я... я...

— Валік?

— Я не міг її взяти. Кинув на стіл, задер плаття, а засунути не зміг. І тут думаю собі — та вона ж вмерла. Блядь, Харік, це піздєц, вона ж вмерла!

Раптом у нього завібрував телефон — дзвонила Ольга.

— Алло, я тут трохи...

Але зі слухавки полились слова, такі нестерпні, ядучі, страшніші за найлютіший кошмар. Захар не знайшов сил для відповіді. Просто вибив і щодуху чкурнув у вітряний день.

***

Він повішався на батареї.

Посиніле обличчя. Роздуті губи, з-поміж яких німо вивалювався темний язик. Тіло, що неначе зависло в невагомості, однак усю цю крихку фантазію руйнували руки, що ослабло злягали нещодавно вимитою підлогою кухні.

Зашморг. Мотузка прив'язана до одного з ребер пофарбованої в жовте батареї, яка й надалі продовжувала випромінювати недоречне тепло. Нездорово зігнута шия — здавалось, ніби Артур силкувався розглянути власні плечі, та чомусь заснув.

Захар здогадувався, як син це зробив. Відміряв належну відстань, надійно зав'язав з обох боків, а тоді різко смикнув головою додолу. Щоб не мучитись. Щоб одразу луснули хребці й настала моментальна смерть.

Може, комусь це б здалося божевіллям, але Захар все розумів. Так вчинити міг лише його син. Так безстрашно розірвати зв'язки з життям готовий був лише той, хто навсправжки знав, що чекатиме після смерті.

У вухах бринів нестерпний звук — то кричала Ольга. Скорчені пальці рвали волосся. Зболені коліна вклякали у простір поміж ним там мертвим сином.

Вгадувалися обривки фраз. Щось про гардероб, спальню, його вперте мовчання та холодні руки, про те, що Артур хотів побути сам, а вона не могла відмовити.

Не змогла. Пробачити. Кожного з них, а тоді...

Її жахнула надто пуста тиша. Ольга вагалась, чекала до останнього, коли син покличе, в молитвах блукала, каялась, а коли стало надто пізно...

Захар сп'янів, та не від алкоголю. Зараз його п'янить надто мертве тіло, яке ще годину тому виглядало таким живим.

— Ти чуєш мене?!

Знову вона. Раптом з'являється Степан та пригортає Ольгу до себе, однак її не спинити.

— Їдь! — горлає дружина та разом зі сльозами ковтає кінчики тремтячих пальців. — Це я знов винна, так? Знов через то, що ти з'їбав, а я мусила зостатись?!

— Чш, Олю...

— Щоб ти здох! — вона, мов одержима забилась у твердих Степанових руках. — Здохни, сволото кончена, здохни!

— Олю, я...

— Вези! Збирайся! Цього разу ти винен, поняв? Збирайся і вези його туди, щоб мій Артур знову був тут!

Та Захара наче паралізувало — темрява виборсалась з усіх закутків і мчала тепер просто на нього.

— Давай, ти, сцикло! — здавалось, ніби слина та сльози порскають йому просто в обличчя. — Якщо ні, то ліпше сам здохни!

Де слова поділись? Він так хоче відповісти, але не може знайти жодного.

— Не стій, розв'язуй!

— Олю, я тебе прошу, — благав Степан.

— Вже!!!

Захар завжди слухався. Навіть в найважчі миті рішення приймав не він, а дружина. Йому так хотілось. А зараз йому хочеться одного — заснути й ніколи не прокинутись.

— Ти вернешся, поняв мене? — голосила Ольга, шарпаючи його за комір. — Ти вернешся, вернешся, вернешся...

***

Скоро ранок. Тьмяне світіння знебарвленого хмарами Місяця вихопило з темряви довжелезну магістраль, переповнену автомобілями. Ті їхали всю ніч.

Захар вирушив ще дотемна. Очі — два осереддя пекучого болю, який неможливо побороти. Якщо він засне, то розіб'ється, але Захар знає, що не може собі цього дозволити.

На задньому сидінні лежить Артур. Раптова думка пронизує голову крижаною голкою — що це за світ, де належним стало везти мертві тіла своїх близьких просто на пасажирському сидінні?

ЩОСЬ СМІЄТЬСЯ З НАС, А МИ МУЧИМО СЕБЕ, МУЧИМО...

Степан сказав, що Захар збожеволів. Що ж, це не далеко від правди. Ольга також втратила глузд. Сказала, якщо він цього не зробить, то вона його заріже.

Захар не може стримати недоречного сміху. Раптом йому починає здаватись, що їхні життя й справді перетворилися на дурнуватий жарт, який утнув далекий, надто жорстокий творець. Він регоче, мов той привид, що переступив межу, аби одним оком заглянути в безодню пекла, а тоді дивом повернутися.

В новинах голосили про масові випадки самогубств серед воскреслих. Не тільки в Україні, а й решті світу. В містах вони вилазили на дахи багатоповерхівок, а тоді один за одним стрибали униз, і тільки вітер тріпотів їхню одежу та ласкав бліді смиренні лики, доки вони, майже нерухомі, стрімко летіли до нового кінця.

ВОНИ ТАНЦЮЮТЬ, ТАТУ...

Захар до болю в фалангах стискає кермо, аж на очах проступають сльози. Несподівано для себе він говорить:

— Скоро приїдемо, Артуре — десь за годину, а то й менше. Встигнемо.

Його голос звучить мов сухе листя в надвечірньому саду, яким неквапно гуляє вітер. Не то шепіт, не то ледь чутний схлип, що означає не слово, зате частинку відчуття, яке так важко пояснити.

— Так, я буду дивитись. Курити? Точно не тоді, коли прийде твоя черга. Обіцяю, Артуре... я буду поруч.

Захар не знає чи говорить вголос, а чи думки стали настільки голосними, що перебивають тиху пустоту.

Йому не треба знати. В цю мить Захара хвилює лиш одне — він розмовляє з сином.

— А знаєш, сьогодні важливий день. Ти себе проявиш. Звідки я знаю? Ну, насправді не знаю наперед, але... мені снився сон.

Щось давке підступає йому до горла та перебиває дихання.

— Так, за що я там? А... та ні, все добре, просто закашлявся. Так, значить, сон... от, прийшла твоя черга. Знаєш, мені страшно стало. Думав, що ти програєш, але... ти пробіг першим. Першим! Десять цілих і сімдесят дві сотих секунди! Ти їм показав, ти всіх розгромив! Я? А я стояв і плакав, Артуре. Плакав. Як плачу зараз.

Він справді плаче — сльози розмили перед очима світанок, а десятки жаринок габаритних вогнів перетворили в нечіткі, розтягнуті лінії.

— Ти ще питаєш чому? Артуре, ніхто з нашої сім'ї таким похвалитися не зміг. А ти привіз золоту медаль. Ти чогось досягнув.

На короткий час з-за хмар визирає Місяць — холодний, білий, мов відшліфована до блиску кістка, на якій відбивається сонячне світіння.

— Не зважай на мене, я вже старий. Ти чогось досягнеш. Ти...

Авто попереду різко зупиняється і Захар ледь встигає натиснути гальма, аби не врізатись у задній бампер.

Десь пронизливо вищить клаксон — один раз, два. Місяць знову ховається в ніч, і тепер окрім червоних вогників більше нічого не видно.

— Ніч? Чому ми їдемо вночі? — Захар переводить подих, стираючи рукою невпинні сльози. — Не знаю, Артуре. Ми їдемо на змагання. Там ти будеш першим. Я знаю.

Ріка транспорту не рухається, десь лунають чиїсь викрики.

— Чому ти не віриш мені?

Пустота мовить у відповідь тихим шепотом примарних голосів.

— Не знаю. Але якщо це сон, Артуре? Ми заснули й снимо найгірший кошмар, що можна уявити. Тільки потім ми прокинемось і все буде так, як раніше. Навіть краще. Ти станеш спортсменом, поїдеш на Олімпіаду, будеш надсилати мені листівки. Що? Ой, я і забув, що тепер все на телефонах.

Раптом Захар зареготав — так голосно й безтямно, що не помітив, як затор рушив з місця.

— Тепер знаю. Пам'ятаєш, як я возив тебе до того урвища, що каньйоном прозвали? Всюди кущі, дерева, а внизу річка — широка така, голосна, норовиста, і скільки не гляди, а їй кінця-краю не видно. Ти ще тоді питав, як так може бути. Як настільки велике може існувати. Пам'ятаєш, Артуре? Тобі тоді було всього п'ять років. Якихось клятих п'ять років.

Артур відповів, що пам'ятає. А ще не проти подивитися знову.

— Отуди ми їдемо. Це недалеко звідси, дорогу я знаю. Там ми заснемо. Заснемо, а тоді прокинемось. І все буде добре.

Захар чує, як на задньому сидінні сміється син, а тоді каже:

— Обіцяю.

_______________________________________________________________________________________________

*Твір отримав третє місце в конкурсі "Усмішка богів" від літературної платформи "Стос"