РОДИЧІ ПСА БАСКЕРВІЛІВ

До статті можна було б додати і підзаголовок: «Або на кого чекала Джейн Ейр при місяці?». Так, найбільше відомий із англійської класики демонічний пес – безперечно, собака Баскервілів (однойменна повість Артура Конан Дойла). Але цей герой не єдиний на Туманному Альбіоні. Адже в іншому культовому творі – романі Шарлотти Бронте «Джейн Ейр» – заголовна героїня при місячному сяйві згадала вірування про величезного чорного пса Ґайтреша (Gytrash, відтворюють як «Ґітраш»). Це дух у тваринній подобі (не конче собака – може бути і мул), який уночі підстерігає самотніх мандрівців. Дівчині здавалося, що зараз на освітленій місяцем стежці з’явиться ця потойбічна істота. І справді: спочатку гувернантка бачить чорного пса Пілота, який належав містеру Рочестеру. А далі знайомиться вже з містером Рочестером – який упав з коня. Але якщо зустріч із Ґайтрешем не віщує добра, то у випадку Джейн вийшло навпаки: після випробувань і страждань вона вийшла заміж за коханого, тобто – заслужений happy end.

Тому, якщо поночі на болотах лунатиме жасне виття та гарчання… ні, це не означає, що серу Баскервілю Беррімор учергове приніс вівсянку. Сучасникам Конан Дойла (та й попереднім поколінням) у таких випадках було не до сміху і анекдотів. Хоча англійський гумор оригінальний. Але поговорімо серйозно.

Сьогодні такі собаки – герої книг, фільмів, серіалів, комп’ютерної графіки. Традиційно демонічних псів уявляли і досі змальовують величезними, чорними, з полум’яними очима і такою самою пащею. Вони то накидаються на жертву, то просто лякають уже самим виглядом. Їхня поява, як правило, не віщує добра. Це несе смерть, шторм, бурю тощо. В англійській класиці не раз описано чорних псів – то безголових, то з головою, – і щоб із пащі неодмінно вихоплювалося полум’я. Наприклад, одна з казок (читаних мною у дитинстві), «Нічна погоня», детально зображає такі лови: чорт (сам у чорному) їде на безголовому коні, у супроводі чорних рогатих гончаків. І, звісно, із пащ у них – полум’я, ще й навколо запах сірки. І, авжеж, усе відбувається темної ночі. Згодом я дізналася, що це не казка, а записаний фольклористом від однієї жінки (нібито самовидиці) факт. Вона докладно описувала цих пекельних псів. Отже, цей твір можна розглядати скоріше як легенду.

На Туманному Альбіоні кожне графство (і, мабуть, кожне село) мало своїх духів. Один і той самий фантастичний персонаж міг описуватися по-різному. Скажімо, демонічні пси, виявляється, необов’язково пекельні. Місцеві мешканці запевняють, що ці істоти не мають нічого спільного з Дикими Ловами – теж небезпечним явищем, коли все змітають на своєму шляху виправи або воїни кельтських богів, скандинавських асів, навіть самого короля Артура та інших історичних діячів. Так, навіть зовні ці хорти інакші. Валлійські міфологічні пси – білі гончаки, вуха в яких червоні. Білий колір, як відомо, означає і потойбіччя. А взагалі пес корисний не лише на полюванні, а й багато у чому. Недарма це кельтський тотем.

І, звісно, які реалії у кожному графстві були, на такі безіменні автори образів і спиралися. Тому чорних примарних псів уявляли то схожими на догів, то – на мастифів, то – на вовків…
Перелічити всіх цих собачих монстрів неможливо (як і описати) – принаймні, за один раз. Тому спробую розповісти загалом – і про кількох особливо харизматичних.

Звідки походять потойбічні пси – то привиди, то матеріальні – у британському фольклорі? Залежить від місцевості. Наприклад, там, де раніше бували вікінґи, дослідники простежують зв'язок зі скандинавськими віруваннями. Так, у богині царства смерті Хель (Гель, Hel) був вартовий пес Ґарм – чотириокий, який, наче Цербер, пильнував вхід. Інші вважають, що це вовк. Англійське слово hell («пекло», залежно від контексту це й «чорт» – “Go to hell”) якраз походить від імені жахливої, але по-своєму справедливої велетки Хель.

А є місця, де фантастичні пси – виразно кельтські. (Ірландець Конан Дойл зумів так майстерно створити моторошну атмосферу твору – не кажучи про образ самого пса! До речі, письменник вірив у фейрі, «малий народець»). А є óбрази, спільні для різних народів. Наприклад, персонаж, пов'язаний із християнізацією. Не лише британці, а й скандинави, фіни, нідерландці та інші вірили у псів-привидів (авжеж, чорних), які являються на церковному подвір’ї. Звісно, уночі (або опівночі). Та й цвинтар (який робили біля церкви) ніколи не мав доброї слави та завжди асоціювався з примарами.

Повернімося до твору Конан Дойла. Фатальний родич Баскервілів, Джек Степлтон, нацьковував монстра (намащеного фосфором) у рідному Девонширі. Це болотяний край (ще й торф’яників), де стовідсотково вірили у духів та інших жасних істот. Тобто злочинець узяв точні фольклорні факти, створивши образ чудовиська, яке й були готові побачити його сусіди та кревняки. Принаймні, з одним фольклорним псом вони могли його порівняти. Саме у Девонширі вірили у Yeth Hound – це безголовий пес, дух нехрещеної дитини. Уночі собака мчить пущами-лісами.

Але яка ще загадка у цьому детективі? Хоча традиційно тварина у перекладах повісті про Шерлока Холмса – це собака або пес, проте в оригіналі вона (він!) – hound. Це гончак, хорт. По-друге, саме хорти, мисливські пси – «фігуранти справ» у фольклорі. Бо моторошний пес – або самотній, або у зграї – частий персонаж британського фольклору. Найчастіше у демонології такі пси йменуються саме hound(s).

А от щодо рецепта «освітлення» пса – тут і хімія, і лінгвістика. Чим розмалював такий зовні тихий Степлтон свого виплеканого пса-мутанта? Білий фосфор? Так, намащена білим фосфором величезна чорна тварина, яка стрімголов біжить у мóроці та гарчить, звісно, викликає жах. Але вважають що у детективі помилка. Адже білий фосфор отруйний, і собака невдовзі б умер. Про це є і в повісті киянина Володимира Кисельова «Дівчинка і птицеліт», де на уроці вчителька хімії (у київській школі) розбирає цей епізод у Конан Дойла.
Лікар Артур Конан Дойл, як відомо, знався на хімічних та інших відкриттях. Тобто і Шерлок Голмс (Холмс), і лікар Ватсон, – це певною мірою він сам. Є версія, що автор не помилився, а просто у перекладах неправильно відтворили назву хімічної речовини: в оригіналі phosphor, але це означає не лише «фосфор», а й «люмінофор». В останньому випадку більш логічно. Гадаю, остаточну крапку ще поставлять – читачі, дослідники. Але врахуймо, що були помилки і у перекладах інших (не менш відомих) творів Конан Дойла, і це теж цікаво. Звісно, перекладачі (як і редактори) не можуть усе знати.

Які ще є британські родичі девонширського пса Баскервілів? Так, у Корнуоллі (Корнваллі) відома легенда про нечестивого священика Денді (Дандо), Dando чи Dandy, який – на додачу до інших гріхів – полюбляв випити. Так би мовити, вірив у скляного бога. Одного разу на полюванні (Дендо-Денді був іще й затятим мисливцем), на додачу – у неділю – скінчилося спиртне, і Денді отримав од незнайомця чудовий на смак напій. (Цю легенду розповідають по-різному; за однією з версій, невідомий був єгером). На питання, де виробляють такий смачний трунок, незнайомець відповів, що у пеклі, і це вживають дияволи. Денді скрикнув, що хотів би бути одним із таких дияволів. Більше алкоголю не було – і священик закричав, що вирядиться навіть до пекла за цим напоєм. Незнайомець (який був демоном) забрав Денді до пекла. Отже, бійтеся своїх бажань. І не полюйте в неділю, ще й із алкоголем.

Місцеві мешканці вірили, що в їхніх краях найстрашніші – Диявольські Пси Денді (Devil’s Dandy Dogs), яких зазвичай двоє; вони полюють переважно за відьмами. Але звичайним людям теж треба остерігатися. Від цих непроханих супутників рятує молитва. Але взагалі чому являються ці собаки? Корнуольці відповідають просто: пси загубили хазяїна, Дандо, і шукають його. На землі. А він – у пеклі. Відомі ще загальноанглійські Пекельні Пси – зграя жахливих безголових псів, які полюють і за людьми, і за демонами. У валлійському фольклорі відомі Кон Аннон (Cwn Annwn) – «зграя Аннона (Аннуна)» чи «пси з пекла», зустріч із якими означає смерть. Проте вони не нападають на людей. Той, хто почує їхнє виття, неодмінно вмре. Тобто – фатум.

Отже, герої повісті (усі, окрім Шерлока Голмса, лікаря Ватсона та інших тверезо налаштованих) бачили того, кого були готові побачити. Звісно, пес їх загризав – без усякої містики. Але сама атмосфера боліт, не кажучи про нагнітання страхів, оживання старих забобонів і вірувань (того, що називали «няньчиними казочками»), додавали жахіть – адже так можна було довести жертву до розриву серця. Чого претендент на спадок і прагнув – позбутися конкурентів так чи інакше. Під час страху в уяві освічених джентльменів (дія відбувається за вікторіанської доби, коли наука і техніка значно ступили вперед!) з’являлись атавізми – фольклорні образи. Але краще б ці з’яви стали джерелом художніх творів, аніж цього втіленого злочину.

Підсумуймо. Чорні пси – залежно від ситуації та того, де відбувається дія: в Йоркширі, Нортумберленді, Східній Англії, Девонширі… – мають багато спільних рис. Але й не однакові. Виходить, кельтські хорти на Диких Ловах – і власне пекельні пси – різні. Часто ці появи призводять до смерті людини. Можуть покарати винного. Але можуть означати і попередження, і заритий скарб… І, звичайно, новий час диктує нові вимоги. Саме тому в повісті Конан Дойла патологічний нащадок прикрився фольклорною ширмою та виховав чудовисько – щоб убивати всіх, хто заважає отримати спадок. Тобто – без магії, містики, привидів. Тому така життєва правда й страшніша. А завдяки фольклору ми ще краще зрозуміємо історії про Шерлока Голмса і стару добру Англію. Не кажучи про інші країни.