Кімната Анни

Крізь усі ті роки нас, мов сновид у млосній дрімоті, супроводжували задушливі, липкі дні, сповнені мертвих світанків, що розгоралися золотом і блакиттю, та вечорів, коли масивні хмаровиська, набухлі, обважнілі, мов стиглі ґрона винограду, тільки й чекали, щоб вивільнити потоки живодайного дощу; вичікували так, як тіло, спрагле нічної розпруги, чекає, щоб усі нагромаджені в літній духоті пригоди буйно розквітли мріями в молодецьких фантазіях.

Мені згадується дім, надто високий, щоб охопити його поглядом із крихітного, густо зарослого подвір’я, огородженого сталевим парканом. Будинок був великий і, безумовно, старий, з простим кубічним корпусом і стінами, на яких облуплений зеленкуватий тиньк, де-не-де оголена цегла, побілка в місцях, де намагалися залатати щербини, і пофарбовані незліченними дощами патьоки утворювали химерну карту тих років, коли я проводив там канікули, гостюючи з батьками в домі тітки Аньєли та її дочки Анни.

Ми завжди вирушали вночі, торували собі шлях крізь довгі години, що миготіли відблисками вуличних ліхтарів та вітрин магазинів у придорожніх містечках. Ці мандрівки завжди були мені одіссеєю пробуджень – вирвавшись із лабет сну я розплющував очі на мить й зустрічався поглядом із чорною порожнечею, помальованою барвами світла. Тоді я засинав, лише на кілька хвилин, прокидався і, заколисаний монотонною їздою машини, знову провалювався в сон. Проте мені жодного разу не вдавалось прокинутись власне в момент приїзду, відчути той магічний момент, коли останні кілометри лишаються позаду, цю радість, змішану з утомою і певною тугою за рухом, що згасає у безмовній темряві.

Батько завжди будив мене, штурхнувши легенько в плече: «Приїхали. Пора вставати». Я мляво виповзав з глибин сну в задушливий світанок з головним болем і смертельною втомою в кожному сантиметрі затерплих м’язів. Висідав з душної, просяклої запахом шин і бензину, машини, котра після довгої, каторжної гонитви нарешті знаходила відпочинок в обіймах високої трави, у тіні старих лип на занедбаному дворику. Батьки витягали з машини громіздкі валізи, а я наново пізнавав топографію садиби: високий будинок з кількома вузькими віконцями, соковиту траву, порослу бур’янами й поодинокими чагарничками, старезні дерева, що височіли над цим кострубатим зеленим килимом і тихо шурхотіли на посушливому вітрі. Садок біля дому – непропорційно крихітний, порівняно з приголомшливими розмірами будинку, котрий грізно здіймався посеред зелені, немов розростався разом із нею – був огороджений бляшаним парканчиком, як ті, що їх зазвичай ставлять на будмайданчиках. Єдине місце, де садок вільно розростався, розправляв зеленаві плечі, сковані загородою, було схилом, що провадив до річки, котра також була й межею садиби – власне, не стільки річки, скільки потічка, виродженого в смердючу каналізацію внаслідок розростання міста.

Його лінивий, мулистий плин відділяла від дому чимала відстань. Листи бляшаної огорожі закінчувались над трав’янистим берегом, а з іншого боку вже здіймалась стіна лісу, виблискувала зеленню листя лопухів і папороті, так густо переплетена стовбурами дерев, помережана їх щільними кронами й оповита плющем, що здавалося монолітом, життям, застиглим у камені.

Коли батьки вивантажували весь багаж і акуратно виставляли все рядочком коло бічного входу в будинок, ми заходили всередину, щоб привітатися з тіткою Аньєлою. Вона ніколи не виходила нам назустріч, завжди чекала на кухні на другому поверсі. Туди треба було підійматися вузькими дерев’яними сходами, багато років тому помальованими бордовою фарбою, котра давно витерлася, оголюючи сірі потріскані дошки, виразно стоптані в місцях, де найчастіше ступала туди-сюди нога мешканців і гостей. Коли ми заходили в кухню, тітка Аньєла саме закінчувала розливати чай у порцелянові філіжанки, котрі, як говорила моя мама, рідна сестра тітки, вона пам’ятала ще з часів свого дитинства. Спершу було коротке, радісне вітання, багато обіймів та поцілунків, після того ми всідалися всі за довгим старим столом і ділились історіями з подорожі, попиваючи гарячий чай. Тітка Аньєла слухала, кивала головою, час від чаю позираючи у вікно у старій, потрісканій дерев’яній рамі, заліплене зсередини клейонкою, за яким у довгастих горщиках цвіла герань.

Коли ми завершували свою розповідь, тітка Аньєла розповідала, що сталося з часу нашого останнього візиту. Зазвичай її розповідь обмежувалася бідканням про занепад будинку, на ремонт котрого не було грошей, жалем за давно померлим чоловіком і занепокоєнням розв’язним – на її думку – способом життя Анни. «Їй так легко задурити голову, – говорила тітка Аньєла, – наобіцяти всякого, а вона, наївна, вірить, і геть не бачить можливих наслідків своїх вчинків». Коли ми приїжджали, Анни зазвичай не було вдома. Бачили ми її тільки під вечір або ж наступного ранку, вона приходила додому стомлена, приносила з собою запах поту і парфумів, бунтарка у виклично короткій спідниці.

Коли офіційна частина добігала кінця та останні краплі чаю висихали на вустах, Тітка Аньєла, вбрана у сіру блузку, довгу спідницю до щиколоток і вицвілий фартух, провадила нас до наших кімнат. Ми мовчки прямували довгими коридорами, минали численні замкнені двері. Тітка Аньєла зізнавалась, що в деяких кімнатах, ба навіть на деяких поверхах, не була роками. Безкрайні простори дому були незаселені, і самотність тітки Аньєли віддала їх на поталу пилу і забуття. Не раз я ловив себе на думці, що ж за таємні світи там плекалися, запечатані в забутті, виростали з пилу й тиші, неначе пліснява на давно покинутих харчах.

Дім був величезним; зводили-бо його для того, щоб прихистити під одним дахом кілька багатодітних поколінь, проте зараз він стояв неначе зажурений пам’ятник минулих днів, старий костюм, незграбно повислий на деформованому тілі часу. Наші кімнати розташовувались поблизу просторого, темного салону, заставленого фотелями, кріслами, обкладеними подушками. Салон встеляв широчезний линялий диван, в центрі котрого стояв не менший обідній стіл, за ним могло легко вміститись кількадесят людей. Тьмяне світло там мляво сповзало зі старомодних потріпаних абажурів на зелені уквітчані шпалери.

Наші спальні – такі ж просторі й тьмяні – пахли пилом і старістю. На ліжках гніздилися гори пухких перин, а сидіння крісел з високими спинками прогиналися з виразним опором і скрипом пружин, схованих під оббивкою. Ми ховали речі в масивних шафах, котрі спрагло і легко роззявляли дверцята назустріч новим речам, неначе людина, що бачить омріяну страву після довгого посту. Хоч наше авто завжди приїжджало переповнене по вінця, шафи легко ковтали весь наш багаж, ніби заохочували привозити ще речі надалі.

Розклавши речі, ми спускались на обід, що подавала тітка Аньєла у садку. Довгий нефарбований стіл, просякнутий товстим жирним шаром бруду, був заставлений наповненими тарілками, блюдцями, мисками, супницями, каструлями, закладений ополониками, столовим приладдям, серветками, кошиками – сівши за це поле скарбів ми бенкетували собі, сховавшись від сонця у шурхітливому затінку дерев. І тітка Аньєла, і мої батьки з року в рік підіймали все одні й ті ж теми, ті самі анекдоти та життєві історії, оповідали їх з ретельністю життєво важливих доповідей. І хоч кожне слово вже було промовлено знов і знов із року в рік, вони все ж трималися цього ритуалу, ба більше, свято вірили в нього, видобували з затертих життєвих моментів нові деталі, смакували їх, немов мед із добре знайомого вулика.

Я прислухався до їхніх розмов, щороку дедалі краще орієнтуючись у складному плетиві імен, подій і зв’язків між ними. Так зароджувалась моя власна мітологія родини, котрої більше не було; мітологія, в якій імена та прізвища назавжди обросли анекдотичними рисами, в якій людське буття було перетворене на збір якостей та прикмет, заплутану в космогонічному танці ще не сформованої ідентичності. Коли обід, що плавно перетікав у пізню вечерю, добігав кінця, а ми – всередину, щоб сховатися від обіймів вечірньої зливи, канікули можна було офіційно визнати розпочатими.

Згодом батьки розходились у своїх справах, а я лишався сам удома. Тітка Аньєла бродила собі протоптаними стежками, а от я – поки ніхто не бачив – міг заглиблюватися в таємниці цього величезного будинку, досліджувати покинуті поверхи та замкнені кімнати. Я не мав доступу тільки до кімнати Анни, завше замкненої на ключ. Вона приходила з нічних гулянок, зухвала як і щороку, збуджувала в мені своєю розквітлою жіночністю якісь дивні, ще несформовані бажання й зникала за дверима, і тільки запах поту, парфумів і ще чогось, що мені було важко збагнути тоді, свідчили про її присутність у коридорі. Час від часу вона сідала з нами вечеряти, принагідно докидала слівце, та щойно тітка Аньєла заводила розмову про надто фривольний спосіб життя Анни, та миттю покидала наше товариство.

Анна, здавалось, геть мене не помічала. Завдяки цьому я мав можливість уважно за нею спостерігати, крадькома намагаючись зловити поглядом образ її тіла. Коли вона, ще мокра від купелі, виходила до садка, щоб на старому скрипучому лежакові віддатись в обійми сну, що спускався до неї в обіймах сонячних променів у танці з тінявою дерев, я сідав коло вікна у своїй кімнаті й спостерігав, нетерпляче вичікував, щоб зайвий порух оголив мені ще бодай один сантиметр спокуси.

Коли Анна вставала, якраз перед настанням спеки, і йшла до свого таємного царства, я навшпиньки прямував за нею і крізь замкову шпарину намагався підгледіти бодай обрис жаданих рельєфів.

Дівчина не звертала на мене уваги, проте чим старшим я ставав, тим важче мені було опиратися думці, що вона якось мене провокує. Зауваживши мій погляд, що блукав її фігурою, Анна легенько всміхалася та поправляла якийсь елемент її скупого гардероба, так, ніби навмисне хотіла, щоб я став свідком її неприкритих пишнот, та в останній момент передумала.

Я ходив за нею хвостиком весь час, коли вона була вдома, вдаючи, що займаюся власними справами. Тільки коли вона виходила з дому рано ввечері, байдужа до шаленої зливи надворі, свіжа, промениста, стрясала чорнявими кучерями, і зникала за обрієм, я нарешті повертався до своєї експедиції забутими закамарками й схованок, намагаючись вписати знайдені в них речі, сувеніри та фото до сплетеної зі слів дорослих родинної епопеї. Навіть коли западала важка, душна ніч, я не припиняв пошуків, вичерпував сили до дна, щоб смертельна втома нарешті перемогла задуху, що розливалася по всьому домі як кисіль, просочувалася навіть крізь товсті цегляні стіни.

Зазвичай, коли я прокидався зранку, мокрий від поту й важкої літньої задухи, батьків удома вже не було – вони виїжджали до міста у якихось власних дорослих справах. Я спускався поснідати тим, що приготувала тітка, хрумав собі в самоті та слідкував поглядом за мухами, що застрягли між шибками замкнених вікон, загнані в смертельну скляну пастку. Їхнє розлючене, гарячкове бряжчання об прозорі простори шиб змінювалося поволі на стомлене, обважніле параболічне блукання між ними; з часом конвульсивні удари об скло поволі згасали. Зрештою, комахи заспокоювалися і визнавали поразку. Сумирно віддавались на поталу смерті, судомно смикали лапками, неначе прощалися з життям.

З часом спека дедалі наростала. Надходив полудень, затоплював місто світлом і пекельним жаром, від чого в домі й у саду життя повністю завмирало. Його супроводжувала всеосяжна тиша. В цей час тітка Аньєла зачиняла вікна, міцно замикала дерев’яні віконниці. Розуміла-бо, що з її фінансовим становищем іншого способу боротьби з нищівною спекою просто не було. Здавалось, що годинниковий механізм теж поринав у те сонне заціпеніння – навіть його розмірене, заспокійливе цокання не могло пробитись крізь невблаганну тишу.

Іноді, сонний, отупілий від спеки, я безвладно блукав змертвілими коридорами, споглядав присмертні конвульсії мух, а тоді чаївся коло дверей Анни, котра перечікувала у своїй кімнаті мандри сонця крізь зеніт. Я уявляв, що там, за дверима, ховаються її оголені форми. Я припадав вухом до дверей, проте зсередини не долинало ані звуку. Одного дня, не в змозі витримати збудження й гарячкової знемоги, я побіг до своєї кімнати і там віддався першій, виснажливій та бентежній експресії своєї хіті, після чого провалився в пітьму сну, з котрого вирвався аж пополудні, в обідню пору. Згодом це стало для мене ритуалом. Ті канікули назавжди запеклись у моїх спогадах розпеченими днями, шаленим калатанням молодого серця і сорому, змішаного з задоволенням, що вивільнялися з мене гарячою, липкою рідиною.

Після свого звичного ритуалу я спускався донизу, ледь притомний, там на мене чекали батьки, що вже повернулися з міста і допомагали тітці Аньєлі готувати обід. На їхні розпитування, як пройшов мій ранок, я просто знизував плечима. На мої нечасті скарги на нудьгу не звертали уваги. З часом я почав розуміти, що в цій розпеченій млявості, в німоті душі й тіла було щось заспокійливе – несвідоме прагнення піддатись ритуалові ночі, що своєю чергою був немов практикою перед остаточним, німотним ритуалом смерті. Повністю я собі це усвідомив, коли одного ранку знайшов у саду, під одним із дерев, мертве кошеня, котрого добила або безжальна спека, або отрута. З болем у серці я спостерігав, як мухи гніздяться під закритими оченятами, як огидні, жирні личинки повзають його пухнастим брудним тільцем. Похилена звіряча мордочка щирилася крихітними зубками, неначе кривилась від болю – такий відбиток залишив шлях маляти між світом тепла й вічного холоду.

Я попросив батька допомогти мені поховати те кошеня. Батько мовчки приніс лопату і сміттєвий пакет і вкинув туди тільце. Тоді ми пішли до річки, там викопали ямку, в яку поклали останки бідного маляти. Так пройшов перший в моєму житті похорон.

Наші гостини в тітки Аньєли керувалися усталеним ритмом спеки й злив, а тоді, одного дня коли монотонність днів починала врешті силоміць вкручувати дати у наші розмови, прокручувати свої махінації в обліку часу в нашій голові, батьки будили мене посеред ночі й оголошували, що нам час додому. Я спускався у двір, машина вже була повна речей, а тітка Аньєла чекала на мене, щоб вручити мені власноруч спечений пухкий пиріг на дорогу. Анна ніколи не приходила з нами попрощатись.

Одного літа все змінилось назавжди.

Коли ми приїхали, тітка Аньєла як завше сиділа в кухні, проте замість традиційного вітання просто повідомила, що ми приїхали в лиху годину. Так ми дізналися, що через деякий час після нашого від'їзду Анна завагітніла. Вона навідріз відмовилась розповідати матері, хто батько її дитини та за яких обставин та була зачата. Аньєла на хвилях материнського розпачу й люті, докоряла доньці, мовляв, зважаючи на її розгульний спосіб життя, та точно не згадає вже ні першого, ні другого.

Ми приїхали, коли до розв’язки було вже недалеко. Анна весь час ховалася у своїй кімнаті, та коли ми таки зустріли її, то не змогли впізнати. Її живіт надувся, розбух, посмугований сіткою вен та розтяжок. Без того великі груди стали ще масивнішими, спочивали на животі, на міцних ногах трималися широкі стегна, котрі, як і литки, були помережані венами й жилками. Найбільше змінилося, все ж таки, її обличчя – розпухле, смертельно змучене й сумне. Коли моя мама підійшла її обняти, Анна сказала: «Не знаю навіть, чи вона жива. Дитина росте, але не рухається. Я так за неї боюсь», – а тоді розплакалась в обіймах матері, поклавши руки на живіт.

Я спостерігав цю картину, розгублений, дивився на Анну, сповнений співчуття і якогось гіркого розчарування.

Ми намагалися не завдавати клопоту своєю присутністю, навіть – в міру можливості – допомагати. Мати цілими днями сиділа з Анною, а батько весь час їздив по щось до міста. Тітка Аньєла готувала їсти і прибирала в домі. Я кілька разів питався, чи можу чимось допомогти, проте щоразу мені казали передусім не заважати. Таким чином, вільний від оков родинних обов’язків, я віддавався тому, що вмів найкраще – блуканням багатоповерховими лабіринтами дому, лінивим посиденькам у саду, мріям, маревам і дрімоті, під крило яких я втікав від спеки.

Однієї ночі мене розбудив крик. Пригадую, як зірвався з ліжка, пробудившись, вибіг у коридор, гнаний химерним інстинктом до джерела вереску. Попри те, що у всьому коридорі було ввімкнене світло, воно здавалося надто слабким, навколо панували сутінки, а золотаве тьмяне сяйво ламп заледве пробивалося крізь нетрі темряви, що огортала дім. Я, наляканий, ступав поволі, обережно, і зрештою наткнувся на тата. З його похмурого виразу стало зрозуміло, що трапилося щось трагічне. Я відразу здогадався, про що йшла мова, а батько у відповідь на моє мовчазне питання кивнув головою: «Так, почалося. Твоя мати з тіткою Аньєлою зараз з Анною».

Ми з батьком дослухалися до ритмічних хвиль крику, свердлячи очима силует замкнених дверей, вирізаний з пітьми слабким світлом ламп. Надворі розквітала зоряна, задушлива ніч. Невдовзі крики вщухли, а ще за кілька хвилин з кімнати вибігла тітка Аньєла. Мені лиш на мить вдалося зазирнути краєм ока в кімнату, та я побачив тільки маму на краю закривавленого ліжка, з котрого безвладно звисала опухла нога. Тітка Аньєла стрімголов промчала повз нас, сховавши лице в долонях, її плечі судомно здригалися в поривах плачу.

«Стій тут, – наказав мені батько, – й ані руш у ту кімнату, хіба що тебе попросять зайти», – додав він з притиском.

Тато кинувся навздогін тітці Аньєлі й міцно притулив її, заплакану, до грудей. Я бачив, як він щось її запитав, а тоді, зі згорьованим виразом, скляними очима поглядав у бік кімнати.

Я боявся найгіршого. Сівши на підвіконня, я втупився поглядом у темряву за вікном. В будинку знову запанувала тиша. Невдовзі тітка Аньєла повернулася з чистим, білим простирадлом. Тато йшов за нею, мовби слідкуючи, щоб ступала рівно. Коли тітка зникла за дверима, я кинувся до нього з питаннями, що ж сталося. «Дитина дуже хвора, – глухо відповів він і додав, – іди спати. Ми вже нічого не вдіємо тут, з тебе зараз помочі не буде. Це дуже важка ситуація, болісна дуже. Так вже вийшло, що це сталось саме зараз, хоча краще б цього взагалі не було». – процідив він крізь стиснуті зуби.

Раптом з кімнати вийшла мама. Її руки й нічна сорочка, в котрій вона й прибігла до Анни, були червоні від крові. Уздрівши мене, вона журливо всміхнулася і мовчки попрямувала до ванни. Я вже був досить дорослий, щоб знати, що коли стихає крик матері, у світ проривається вже інший крик, крик вітання дитини зі світом, проте цього разу було зовсім тихо. Ця тиша і зажурені обличчя родичів (разом із коротким переказом батька) сповнили мене жахом. Я послухався тата і поплентався до себе в кімнату, проте заснути мені вдалося тільки перед світанком. Коли я прокинувся, мною опанувало відчуття, що тоді сталося щось жахливе, невідворотне.

Коли я спустився до кімнати Анни, мокрий від поту, хитаючись, мов у лихоманці, її двері були зачинені. Коло вікна стояла мати. Я притулився до неї. Вона обняла мене, не відриваючи погляду від двору, залитого світлом. Я дивився, як тремтять від вітру крислаті липи. «Анна з дитям сплять» – промовила мама. «Тато сказав, що немовля дуже хворе» – прошепотів я ледь чутно, мовби боявся, що відкриваю якусь неосяжну, страшну таємницю, зраджую лояльність тата, що довірив мені таку трагічну звістку, котру, може, й не повинен був мені відкривати. «Так, синку, – підтвердила мама. – Було б краще, якби те маля взагалі не народжувалось, – прошепотіла надламаним голосом. – Ніколи не думала, що почую таке, і, як жінка, що привела у світ тебе, моє дитя, не думала, що скажу це, але краще було б, якби та істота ніколи не народжувалась». Я звів погляд на матір; по її щоках котилися сльози. «Але якщо вже воно з’явилось на цей світ, то мусимо зробити все, щоб допомогти дитині, Анні та твоїй тітці». «Що з дитям?» – запитав я, не усвідомлюючи ще недоречності свого питання. «Неважливо, – відрекла мама. – Ти ніколи його не побачиш, а воно не побачить ані тебе, ані світу поза цією кімнатою. Воно вже ніколи не буде життєздатним і не покине стін цього будинку».

Всі подальші дні і тижні ми вичікували, сповнені дивної, сумної напруги. Тітка Аньєла з мамою клопоталися коло Анни та немовляти, все входили й виходили з кімнати, до котрої я так і не мав доступу. Зрештою, канікули скінчилися, і ми з батьками мусили повертатись додому. Ми їхали додому мовчки, все кружляючи тривожними думками навколо тітки, Анни та її дитини.

Наступного року наші гостини в тітки Аньєли також перетворились на сезонну підтримку. Попри всі очікування, дитя продовжувало жити, хоч і потребувало постійної опіки. Життя поволі поверталося у свій звичний ритм, а дім, сповнений самотності й задушливої спеки, як корабель після шторму, знову виплив у свій лінивий дрейф. Мені щоразу нагадували, що за жодних умов, хіба що мене попросять зайти, звісно, мені не можна було ступати ногою в кімнату Анни та її дитини. Так минули ті канікули, а за ними наступні, і ми, як і все в цьому світі, поволі йшли крізь роки.

Власне, саме цим плином часу і пов’язаною з ним ентропією я пояснював собі ту химерну розпругу, що розхристала наш дім. В перші дні гостин іще позначалась певна закономірність, проте дуже скоро – неначе спогад легкої мрячки перед настанням спеки – вона розпорошувалася в хаотичному безладі, що панував не лише всередині дому, проте й у нас самих, розбивав нашу ідентичність. Здавалось, наче неконтрольований плин часу, що, немов річка, розбивався на все дрібніші звивисті річища, під впливом спеки видер з усталеної колії й наші особистості, роздробив їх на різні варіанти.

Наші сутності, вирвані з рутини, збиті з протоптаних стежин, розліталися в непередбачуваних напрямках, неначе позбавлені волі вибору дороги, відчайдушно силкувалися приміряти якнайбільше костюмів та масок. Не раз після чергового лінивого дня, коли я прокидався посеред ночі, нажаханий і самотній, відправлявся в мандрівку по дому, завжди зупиняючись на мить під дверима Анни з дитиною. Вони як завше були зачинені, зсередини не долинало ані звуку. В дальних закутках дому мене зустрічали жахливі, відразливі марення. Ось в одному з покоїв на горішньому поверсі, в забутому складі постелі, моя мати щебече з цілою групою незнайомих чоловіків. Лежить, безсоромно розпростана на ліжку, з заплющеними очима, здригається від насолоди на перинах, а натовп розпалених хіттю самців рветься спраглими, липкими руками, губами і набряклими членами до її тіла. Я, вражений, збентежений і до глибини душі наляканий тим видовищем, тікаю звідти донизу, шукаю батька, проте його ніде й сліду немає. За мить, що здається нескінченною, чую внизу його важкі кроки сходами. Від батька несе алкоголем і цигарками, він проходить повз мене, не звертаючи на мене уваги, заходить до першої-ліпшої незамкненої кімнати і з важким стогоном завалюється на ліжко, застелене пухкою ковдрою, що слабко відсвічує в темряві, і вмить засинає, мов стомлений моряк, що прибився до рідного порту після довгої одіссеї алкогольними морями.

Наштовхнувшись на його байдужість, я вибігаю з кімнати, щоб самостійно напоумити матір, а тут вона вже сидить собі в салоні у нічній сорочці, мовби нічого, читає собі книжку, а коли помічає мене, починає нарікати, що батька немає цілими днями, валандається містом з випадковими панянками-куртизанками, що відкинув її, відштовхнув, гнаний жагою до молодих, пружних тіл. Проте коли я, обурений таким зізнанням матері, кидаюсь до кімнати, де спав, батько, застаю там лише охайно застелене ліжко і мушу знов його шукати, тепер слідами бренькання гітари та його журливого голосу, що десь далеко виливає в ніч сповнені смутку пісні. Зрештою, він знаходиться, в тім самім фотелі, в котрому до цього сиділа мати. Сидить, розвалившись, у кріслі, перед залою порожніх стільців, крісел і диванів, виспівує невидимому товариству духів болісні балади осамотілого чоловічого серця. В акордах, у кожному слові вчувається ностальгія за старими-добрими часами, переплітається з журливим примиренням з сьогоденням, і хоч обличчя батька я не бачу, та майже напевно можу сказати, що по ньому котяться гарячі сльози. Зворушений, не в змозі витримати цієї трагічної картини, я кидаюсь на пошуки матері, вимагати в неї пояснень, та знаходжу її в спальні, непритомну. Спить непробудним сном. Я буджу її страшними зусиллями, і зрештою, вона прокидається, дивиться на мене очицями, повними блекоти і докору: «Щось сталося, дитя моє? Чого мене будиш? Я так добре, довго, міцно спала. Мені так потрібен був сон після цього виснажливого дня, а ти мене ось так будиш без причини. Твій батько метається у справах у місті, мусив навіть перервати відпустку, щоб виїхати туди на два дні, а я замкнена тут на поталу самоті й тяжкій праці заради Анни з її дитям. Поглянь же, як потріскались мої руки від безнастанного прання пелюшок, від жахливої води цього краю!» – стогне вона з заплющеними очима, простягає до мене в темряві сухі, жилаві руки. Я вже зовсім розгублений з такого видовища, вибігаю в коридор, лише для того, щоб знову наштовхнутись на батька, в оточенні різношерстого наброду і клубів цигаркового диму, серед важких випарів алкоголю, грає з ними в карти на гроші, жадібно позираючи на стос пожмаканих купюр на столі. Я підбігаю до нього, благаю отямитись, кричу, що ми не в себе вдома, аби запрошувати сюди незнайомців. Він лише відмахується, виганяє мене, каже йти і зайняти себе чимось, чим там займаються діти мого віку. Слухаюсь неохоче, знов опиняюсь на сходах, де мати вже впадає безсоромно в обійми чергового чужого мужчини. Мати, спіймана на гарячому, важким від болю голосом просить мене не дивитися на неї з таким докором, бо батько зневажив її багато років тому, одразу після мого народження, а вона, зрештою, ще не така стара і все ще має право відчувати себе бажаною для чоловіка. Її шанувальник не звертає на мене уваги, зосереджений, ритмічно припадає до неї стегнами. Я мовчки тікаю в коридор, що веде до кімнати Анни, і раптом бачу її. Виходить потайки, замикає за собою двері. Вона бачить мене, підходить ближче, я відчуваю від неї той самий запах, що й колись. Вона бере мене за руку і кудись веде, ми йдемо коридорами, не промовляючи жодного слова, і я, дивлячись на її хиткі стегна, знову відчуваю дивне збудливе тремтіння всього тіла. Ми підіймаємося ще одними сходами, проходимо повз відчинені двері, де відбуваються сцени, на які я не можу дивитися без тривоги – в одній кімнаті я помічаю тітку Аньєлу в сірому фартусі – та понуро й самотньо грає в класики, – в іншій товпляться дивні люди, чиї обличчя здаються мені чимось знайомими, прикидаються собаками, перетягують між собою лялькову ногу, затиснуту в зубах, у химерній пародії на собачий бій за кістку, в іншому місці я помічаю незліченний ряд манекенів, чиї фігури та обличчя чимось нагадують мені батьків.

Ми підіймаємося на горище і звідти, продираючись крізь в’язкі тумани пилу, крізь купи сміття – скелети меблів, трупи шаф, купи розбитого посуду і пошарпаного столового приладдя – потрапляємо на дах. Мандри крізь бруд і забуття, ця жалюгідна пародія на вознесіння Христове, відчувається як захоплива пригода. Аж ось Анна відкриває мені розхристану горизонтом, сяйливу панораму міста, в котру вписався її дім. Я ніколи не бачив міста, ув’язнений на всі канікули в чотирьох стінах, у світі, обмеженому кордонами бляшаного паркану, берегами річки. Вона сказала тихо: «Колись це місце було мені справжнім домом, товаришем і коханцем, але його безформність запліднила мене іншою безформністю, котрому я тепер маю присвятити життя. Такі от примхи долі. Я вигодовую дитя цього міста, мої груди, набубнявілі молоком, втискають у нього життя, а воно прокидається і засинає, свідоме власного каліцтва. Я розповідаю йому історії з життя моєї родини, казки, які пам'ятаю, розповідаю про людей, яких колись зустрічала. Таким чином, коли нас не стане, коли життя позбавить його нашої любові, так само як позбавило здоров’я, воно матиме підвалини постатей та подій, щоб зліпити з нього власний світ, чекаючи на звільнення від кошмару тіла, в яке його помістив Творець. Зараз я самотня і спрагла того, що було безповоротно втрачено з його народженням, тому ти можеш здійснити свою давню мрію. Ми одні, ніхто нас не побачить і не дізнається». Я припадаю до неї, поринаю в її теплий затишок, огортаюсь її запахом. Нас овіває прохолодний, нічний вітер, я заплющую очі від насолоди. Коли ж розплющую обважнілі повіки, бачу не Анну, не нічну панораму міста, а власну кімнату і задушливу гору просоченої потом постелі, в котру я зарився попри спеку. Все ще сп'янілий від сну, я виходжу з кімнати, назустріч ледь помітному світлу ранку, і вслухаюся в тишу будинку. Відчиняю спальню батьків, але їх немає. Невже вони пішли так рано? Чи ще не повернулися? Вештаюсь іще темним лабіринтом, скидаю з пліч сон, відчуваю, як він сповзає з моїх очей, вивітрюється з вен, знаходжу розкиданий повсюди одяг, всілякі дрібнички, книги та інструменти.

На кріслі в кухні дрімає, ніби безвладна лялька, невміло всаджена кимось туди, тітка Аньєла. Коли ж повертаюсь до кімнати в надії знову заснути, бачу, як мати з батьком хихочуть наче діти, сховавшись за частоколом мітел, віддаються любощам. Картина їхніх радісних, переплетених між собою тіл, після всіх нічних кошмарів сповнює мене дивним спокоєм, хоч насправді я не певен, чи й це не чергове марення, що ідилія їхнього щастя не перетвориться наступної миті в кошмар. Як же позбавитись цього відчуття недовіри й перестороги, коли звичне чергування провалювання в час і западання в сон у цьому хаосі просто зупиняється, анулюється, коли хаос висміює його та з ганьбою виставляє в далекий куток? Пробудження з пробудження, сон уві сні, мертві циферблати й стрілки, що обертаються проти осі плину часу, нічні втечі в певного роду притомність і денні відступи в простори певного роду несвідомості, котрі, так насправді, нічим не відрізняються, наче зловісні близнюки, які граються з навколишнім середовищем у багатоповерховому quid pro quo, зводять химерні конструкції, чиїм скелетом є брехня, а тілом – вигадка. Як же я міг вирватись з оков недовіри, коли якогось дня питав у тітки Аньєли, де мої батьки, а та мені говорила, що вони вже давно поїхали собі додому й покинули мене на весь рік тут, щоб допомагати дитяті? Вражений такою зрадою, я стрімголов кидався до їхньої спальні, і натикався на Анну, що саме вийшла з купелі. Я одразу намагаюсь торкнутися її плеча, а рушник, що огортав її тіло, спадає додолу, оголюючи вологі плечі й широкі, пружні сідниці. Анна одразу ж завертає до першої-ліпшої кімнати, а я вчуваю в цьому запрошення, женуся за нею. Коли ж впадаю в простір, що відкрила мені її ніжна рука, не бачу нікого, тільки блискітки пилу, що танцюють у сонячному світлі напівзатулених вікон. Я виходжу звіти, спантеличених, і бачу батьків, та коли питаю в них, куди поділась анна, ті відрікають з болем у голосі, що Аннна ж бо загинула багато років тому при пологах. Тоді я вимагаю пояснень, чому вони мене покинули, а ті заперечують усе, наполягають, що ми ж сюди приїхали саме для того, щоб разом підтримати Аньєлу, котра мусить самотужки виховувати немовля-каліку своєї мертвої доньки і додають: «Ми тебе не покидали, просто виїхали до магазину, щоб купити ще засобів гігієни і ванночку, щоб безпечно купати дитину».

Я безнадійно загруз у питаннях без відповіді, у смертельних сумнівах у реальності. Я піддавався батькам, піддавався глибоководним потокам снів, переосмислень, нескінченній варіативності марень. Я засинав підлітком, прокидався немовлям лише для того, щоб за мить вирости в дорослого чоловіка, так само й мої батьки, і тітка Аньєла, і навіть Анна – вже невідомо, живі чи мертві – безладно перевтілювалися у свої минулі й майбутні сутності, переміряючи усі можливі ролі й костюми, котрі час приготував для них на кожну хвилю життя, ролі й костюми фізичні, метафоричні й теоретичні, наче варіативні можливості без надії на втілення.

Ми всі встигали навіть переміряти образи існування й неіснування, в котрі загорталися фантоми наших сутностей, котрі нам наснив хтось третій. Таким самим правом керувались, у такому ж механізмі оберталися інші, химерні особи, що все частіше з’являлись на межі наших світів. Я ніколи раніше їх не бачив – чужі, та водночас знайомі, живі, та водночас наче склеєні з газетних вирізок, пласкі, напівпрозорі, втягнені в гротескні театральні танці нашого соціуму, на рівних правах із нашою родиною. Сідали з нами обідати, засинали у наших ліжках, віддавались ігриськам і забавам у дворі. Ми говорили з ними, співали пісні їм, невпізнаваним і знайомим водночас. Ми ніколи не могли вловити моменту їхньої появи. Вони з’являлись раптово, хоч водночас нас переслідувало відчуття, що вони були тут завжди.

У всьому цьому єдина річ була незмінна: я так ніколи й не отримав дозволу ввійти до кімнати Анни та її дитини; кімната з плином літ все глибше занурювалася в глибинну структуру дому, прогризалась у його серцевину, обростала грубою шкірою нових коридорів, раніше відсутніх кімнат, сходів і комірчин. Вони розвивались у внутрішній топографії дому наче свіжі пухлини, ракові метастази.

Хаос загущувався, розростався дедалі більше, аж доки не приходив витверезний час від’їзду, час мандрівки, що повертала нас до реальності та підпорядковувала хоч якомусь сталому порядку.

Раптово, наші виїзди припинилися. Одного літнього дня, коли, здавалось, вже пора готуватись до виїзду, батько заявив, що ми ніколи більше не повернемось до тітки Аньєли. Він не хотів подавати мені жодних деталей, але я бачив, що справжня причина цього рішення була надзвичайно болючою для нього і матері. Потім батько виїхав на кілька днів, а після того ми до теми вже ніколи не поверталися. Я силкувався розгадати причину такої зміни, проте всі здогадки й підозри зливалися в густу імлу, повну суперечностей й абсолютної маячні. Згодом, я перестав цим перейматися, та й на порозі пубертату мене почали хвилювати зовсім інші речі, тож тривогу заступила своя рутина.

До дому тітки Аньєли я повернувся лише за багато десятиліть, коли після смерті матері (батько загинув раніше в автокатастрофі) довідався, що отримав його у спадок. Як виявилося, того літа, коли мені повідомили, що ми більше ніколи не поїдемо туди на канікули, тітка Аньєла померла. Про її смерть стало відомо випадково, коли до будинку увірвалися працівники газової служби. Стривожені мовчанкою власниці, котра попри численні попередження, не відгукувалась на прохання надати інспекторам доступ до будинку, вони проникли на територію приватної власності, продерлись крізь зарослий, здичавілий двір, увійшли до будинку і знайшли там рештки старої жінки. Стан розкладання трупа вказував на те, що вона померла багато місяців тому. Моя мама успадкувала власність, проте навідріз відмовилася туди їхати, а всі питання пов’язані зі справою стали табу. Мене одразу приголомшила думка про немовля, цю немічну калічку, що одного дня залишилось зовсім саменьке у великому, забутому життям і Богом будинку, не в змозі навіть кричати, приречене на повільну смерть.

Однак, моє приватне розслідування виявило дивну загадку: в будинку ніколи не було виявлено жодних інших решток, жодного тіла. Мій батько, котрому мати доручила владнання всіх справ, пов’язаних із будинком і смертю тітки Аньєли, ніколи так і не натрапив бодай на слід дитини чи знак того, що з ним сталось.

Коли я поїхав туди сам, перетнувши всю країну, коли став першою за довгі десятиліття живою душею, що ступила на поріг того дому, коли повернувся в його розгризені розпадом стіни, забуту пустку, в цю зажурену гробницю моєї юності, то одразу кинувся до місця, де колись була кімната Анни та її дитини. Я нарешті, вперше у своєму житті, міг туди увійти.

Пам’ятаю, що там, серед зігнилих, пошарпаних часом меблів, я знайшов сталевий кістяк дитячої колисочки й численні рештки речей, про призначення котрих так і не зміг здогадатись. В руїнах комода я знайшов фотоальбом, повен вицвілих світлин, що розсипалися в руках. На кількох із них було немовля.

Важко було вгадати його стать. Я ніколи не думав, що людська істота може бути аж настільки спотворена й деформована. Спершу я був майже впевнений, що цей безформний згусток матерії в кадрі був якимось дефектом на плівці, просто клубком фарби від якоїсь хімічної реакції. Тільки переглянувши решту світлин я збагнув усю правду. Дитя Анни виглядало так, мовби народилось на світ без кісток – просто безвольний шкіряний клубок, напханий м’ясом. Його сплющене, безформне личко вдивлялось в об’єктив чорними, асиметрично розкиданими оченятами, сповненими безмовного, гнітючого жалю, а рот – так само безформний – нагадував розірвану рану, огороджену химерним частоколом кривих зубів. Тепер я зрозумів, чому тітка Аньєла сховала його від світу.

Ті світлини і решта дивних предметів були єдиним слідом його існування в цьому домі. «Тіла так ніколи й не знайшли» – згадав я. Також я знайшов зотлілі паперові фігурки, на котрі хтось наклеїв вирізані з фото обличчя нашої родини – моє, батьків, Анни, тітки Аньєли, а ще незнайомих мені людей, котрі наповнювали собою дім під час божевільних мутацій і маскарадів реальності, у яких ми потопали багато років тому. Я здогадався, що ті фігурки, певно, були єдиними іграшками, що були в дитини.

Я визирнув за вікно покинутої кімнати. Воно виходило на садок, що припадав до річки. Тепер він зовсім виродився і заріс. Десь далеко, по той бік лінивого плину річки, стіна лісу все так само здіймалась монолітом, ще густіше й вище, ніж колись.

Можливо одного дня, після довгих літ смертельної самоти, коли двері кімнати зрослися з рамою, намертво зачинені від світу, дитя врешті зібрало сили та скориставшись своєю безформністю, просочилось крізь якусь щілину назовні, поволокло своє безхребетне тіло крізь сад і дозволило тій густій смердючій воді межової ріки віднести себе у світ, котрий ніколи не був для нього призначений. А може, усі ті літа, особливо найхимерніші, випалені німотою спеки, були не більше ніж одним великим сном, який, відкриваючи перед нами одну за одною вигадливо вирізьблені скриньки, інкрустовані відблисками сонця та сяйвом зірок на нічному небі, провіщав нам свою остаточну безмежність, сповнену заспокійливого холоду та вічного спочинку. Можливо, ті роки були сном дитяти, малого, самотнього, скаліченого деміурга, який, не маючи змоги повноцінно увійти в наш світ, вирішив переснити його на свій лад. А може, дитя ніколи й не існувало, принаймні не повністю, закуте в незавершену форму, наче тісто, що розрослось і витекло за краї миски, не здатне зліпити себе в жодну прийнятну форму. Не в змозі самостійно взяти участь у карнавалі буття наснило саме себе й усе, чого йому ніколи не було дано. І коли йому врешті забракло цеглинок сутності, з котрих воно могло б викласти фігури людей і подій, дитя змирилося, так і не зумівши осягнути причини страждань, покладених на нього життям, і розчинилося в повітрі, стало пилом, що танцює на сонці, наче спомин про те, чого ніколи не було.

Переклад: Софія Конюшенко