Джо Гілл: математика мальопису, Дікенс і Гемінґвей

AiPT!: Коли ти пишеш горор, чи існує баланс між візуальним насильством, жахом і т. д.?

Джо Гілл: Я вважаю, що хороший горор – це не про садизм. Хороший жах не полягає в тому, щоб кидати нутрощі в камеру. Жах досягає успіху, коли ви закохуєтесь у персонажів, а потім трапляється найгірше і ви бачите, як вони страждають. Ви свідок того, як їх пропускають через молотарку. Це приємний жах. Тож, по суті, хороші жахи – це емпатія та співчуття. Не бійня. Однак, мені подобаються хороші криваві сцени. І я обожнюю такі речі, як сцена в «Щось\The Thing», де собака розколюється навпіл. Обожнюю її.

AiPT!: Том Кінґ сказав, що комікси пишуться в умовах дедлайну, а от книги ні. Погоджуєшся?

Джо Гілл: Мені цікаво, чи не тому мої стосунки з коміксами та романами такі різні, бо я не пропускаю дедлайнів у коміксах. Постукайте по дереву. Я не пропускаю дедлайнів для коміксів і мені подобається писати комікси на ходу, в режимі «потяг на колії». Іноді я думаю, що відсутність цих жорстких дедлайнів у романах є однією з причин, чому я витрачаю близько трьох років на їх написання. Отже, комікси мають глибинну структуру, яку більшість людей не помічають. Комікс на 22 сторінки настільки ж формальний у своєму роді, як і сонет Шекспіра. А я, такий собі структурний наркоман. Я люблю писати комікси, тому що я начебто несвідомо ввібрав правила і те, що можливо в рамках цих структур. Романи не мають структури, для них її ще потрібно придумати. Вони не підганяються під якісь зовнішні конструкції. І я часто помічаю, що місяцями намагаюся розгадати головоломку – правильну структуру для роману.

AiPT!: У мене таке відчуття, що люди, мабуть, думають, ніби розділ – це те саме, що й випуск коміксу. Але це не так епізодично. Чи не так?

Джо Гілл: Ні, хоча я вважаю, що можна щось сказати про роман, який тече, де кожен розділ представляє ситуацію, показує героїв, які борються з нею, вирішують її, а потім переходить в іншу ситуацію, де вони миттєво опиняються на краю прірви. Це одне, але все ж таки – скільки розділів, наскільки велика книга? Скільки персонажів? Я знаю дещо про те, коли в коміксі розмовляють два персонажі. Я знаю, скільки слів можна вмістити у словесній бульбашці (прим. word balloon, «хмаринка думок»), скільки бульбашок можна вмістити в панель, і приблизно скільки панелей можна мати на сторінці. І це починає встановлювати дуже жорсткі математичні обмеження на те, як довго персонажі можуть говорити та що вони можуть говорити.

AiPT!: Це цікаво.

Джо Гілл: Але не існує математичної межі того, що персонажі можуть сказати в коміксі. Єдине обмеження – це те, з чим читач зможе змиритися.

AiPT!: Знаєш, от щодо Чарльза Дікенса. Він писав для газети або журналу, в якому працював, епізодично, ніколи не знаючи, коли це закінчиться... І я відчуваю, що це багато в чому схоже на комікси, оскільки ти не обов'язково знаєш, ким ти будеш через шість років. Тобто все постійно змінюється і тече, чи не так?

Джо Гілл: Отже, це буде раптовий поворот на територію високоінтелектуальної літературної критики.

AiPT!: Звісно.

Джо Гілл: Але ось у чому річ. Дікенс, по суті, писав комікси. Так і було. Писав. Його «Tales of the McCabe\Казки МакКейба» – це пригоди, які виходили епізодично і були проілюстровані.

AiPT!: О, так.

Джо Гілл: А потім з'явився модернізм у 1930-40-х роках, і вони озирнулися на вікторіанських письменників, на Дікенса, на «The Penny Dreadfuls» (прим. «Копійчані жахіття» – британське популярне серіальне чтиво XIX ст., ціною в один пенні), на Дойля. Всі оповідання Артура Конана Дойля були ілюстровані. Вони подивилися на це, письменники на кшталт Гемінґвея і Фіцджеральда, Вірджинії Вулф, і сказали, що це занадто весело, це для дітей. Вони зробили все можливе, щоб зробити літературу безрадісною, виснажливою, як виконання домашнього завдання. Тож більше ніяких епізодичних історій. Більше ніяких сцен підвищеної небезпеки, бо це було б занадто мелодраматично. Безумовно, ніяких малюнків. Це тільки для дитячих книжок. На щастя, в той час мистецтво коміксів починало входити у власне життя, і були художники та письменники, такі як Гел Фостер, який у 1937 р. створив «Принца Веліанта», і яким було абсолютно байдуже, що скажуть модерністи. Вони просто думали: «Як я можу змусити людей читати? Як я можу розповісти чудову історію?». Так і з'являються речі, на кшталт «Принца Веліанта», які, я б сказав, не менш цікаві, а, можливо, й цікавіші, ніж 80% написаного Ернестом Гемінґвеєм.

AiPT!: Спалити!

Джо Гілл: Я знаю, за це мене розіпнуть в інтернеті. Я маю на увазі, що «Старий і море» – це дійсно особлива новела. Я люблю оповідання. Ви знаєте, я не відкидаю Гемінґвея.

Джо Гілл: Але при цьому... Це різні речі. Наміри були іншими. І є таке відчуття, що ти мусиш працювати. Це не розвага. Ми тут не для того, щоб вас розважати. Ми не клоуни, щоб жонглювати для вас.

AiPT!: Треба самому докласти зусиль.

Джо Гілл: Отож-бо. І мені здається, що, не знаю, можливо, це тому, що ми живемо в такий відволікаючий час – є «Netflix», «Hulu», «Amazon Prime». Є «DC», очевидно, ніхто з їхніх конкурентів не є дуже серйозним, окрім веселунів у Marvel, як і в деяких інших видавництвах, які час від часу випускають свої книжки та інше. Важко прорватися крізь цей безлад. Я думаю, що важко це зробити, коли ти маєш намір покарати свого читача. Ти справді хочеш, щоб він до біса добре провів час. Бо на що тоді людина витратила свої гроші?

AiPT!: Правильно. Так, напевно. І люди отримують від цього різний результат.

Джо Гілл: Наприклад, я бачив допис в інтернеті: «О, я такий злий, знаєте, вчитель у класі сказав, що комікси та наукова фантастика не є літературою, і їх не можна читати для домашки». І я такий: «Боже, благослови цього вчителя». Я люблю його. Мені б ніколи не хотілося, щоб це зробилося домашкою. Я хочу, щоб це було «guilty pleasure». Я хочу, щоб вам було трохи соромно, коли ви читаєте щось, що я написав, тому що цей сором пов'язаний із задоволенням. Знаєш, це як крадькома викурити сигарету в коридорі.

AiPT!: Крім того, це вже, по суті, спосіб навчатися, чи не так?

Джо Гілл: Yeah.

Аби розбурхати читацьку уяву – бонус-репліка Джо:

«Комікс «Plunge» («Занурення») – це не у всесвіті Лавкрафта, але я думав про нафту, а вона – це ж доісторичні ліси, просто тиск і час перетворили її на викопне паливо. І я подумав про Лавкрафтівський острів R'lyeh, де лежить і мріє страшний бог Ктулху. Я подумав, що це підводний острів, повний Старших Богів, і він існує вже близько мільярда років. І тепер вони всі в нафті. Що було б, якби ви викачували нафту з підводного доісторичного острова, а вона виявилася б кров'ю старих богів?».

«Мальопис обігрує жах інфекції, який є позачасовим страхом. Він також досліджує наш страх перед крижаними глибинами океану, наше відчуття безпорадності в глибокій темряві води, наше усвідомлення того, що там є істоти з зубами, і вони можуть вискочити з тіні будь-якої миті.

Крижані глибини Арктики залишаються одним з найменш відомих місць на Землі, а, як зауважив Лавкрафт, наш страх перед невідомим – це найбільший страх з усіх страхів».

Джерела та світлини:

https://aiptcomics.com/2019/07/19/joe-hill-talks-hill-house-comics-at-dc-horror-comic-book-craft-and-more/
https://www.dc.com/blog/2019/11/14/joe-hill-and-stuart-immonen-plunge-to-the-depths-of-terror
https://bibliohaven.com/products/tales-from-dickens
https://en.wikipedia.org
https://i.etsystatic.com/29573894/r/il/6c5af5/4053269284/il_fullxfull.4053269284_j057.jpg
https://www.befunky.com/images/wp/wp-2017-10-Speech-Bubbles-15.jpg?auto=avif,webp&format=jpg&width=944
https://safr.kingfeatures.com/api/img.php?e=gif&s=c&file=UHJpbmNlVmFsaWFudC8yMDIyLzEyL1ByaW5jZV9WYWxpYW50X2Z0LjIwMjIxMjA0XzE1MzYuZ2lm