Довгий Ліс

Звук далекого потягу пронизував нічну тишу, як голка м’яку тканину. Рівномірний, як клацання метроному, він заспокоював Родіона. Щоночі, коли валка проносилася коліями, Родік закривав очі і з насолодою уявляв, що це він в тому потязі їде звідси назавжди.

Мама притягнула його в Довгий Ліс після розлучення. Там було багато всякого – розподіл квартири, спроби матері влаштувати життя, карантинна криза, втрата роботи. Ніби і причин сердитися на маму не було, однак Родік не міг прийняти їх переїзд. Не те щоб мама не пояснювала, навпаки. Вона завіряла, що це тимчасово, поки вона все не владнає, розказувала, що вчитися в селищній школі буде легше, вчителі не такі вимогливі. А потім сказала твердо:

- Родік, ти не дитина, ти сам все чудово розумієш – це не від того, що у нас є багато варіантів. У нас, якщо чесно, немає варіантів.

Один варіант все ж у Родіка був. І він навіть спробував ним скористатися, сподівався, що батько щось вигадає, прилаштує його. Але той ховав очі і лише сказав:

- Слухайся матір.

Отак! Ніби сину три роки.

Довгий Ліс Родіон ненавидів усім своїм серцем, всією своєю душею, навіть печінкою. Це місто було потворне і вдень, і навіть увечері, коли сутінки і електричне світло, наче фільтр фоторедактора, загладжують недоліки, надають лоску. Довгий Ліс вдень ліз у очі обвітреними цегляними п’ятиповерхівками, розцяцькованими рекламними вивісками і строкатими назвами крамничок. А увечері Довгий Ліс відверто лякав кольоровими вікнами квартир на блідо-жовтих цегляних стінах, з яких сочилося слабке світло, бо вони видавалися червоточинами на пожухлому кістяку. Кожного разу, коли Родіон виходив на вулицю, йому видавалося, ніби містечко застигає, запобігливо очікуючи його схвалення, як великий, негарний пес.

Саме це відчуття застигнутого часу не полишало Родіка усі ці тижні, що він тут прожив. Наче це якийсь нудотний фільм, а він у ньому – другорядний персонаж, про якого забувсь режисер. Їх нова квартира запросто могла би слугувати декораціями. Килими, мережані серветки, що білими зефірками лежали чи не на кожній поверхні, вишиті подушечки, старі чорно-білі фото в рамках на стінах, дубові буфети з сервізами – все якесь бутафорське, неживе. Раніше квартира належала маминій далекій родичці, зараз же в ній жили вони з мамою, а ще Коля, неговіркий, насуплений дядько, теж якийсь родич.

Школа також не стала відрадою. В класі було лише шість учнів – четверо дівчат, двоє хлопців, бо довголісська молодь не бачила сенсу йти у десятий. Замість того або ж їхали вчитися у місто, або ж йшли працювати на хімзавод.

Ні з ким із хлопців у класі – ні з кремезним повнуватим Бодею, ні з високим худим Юрчиком – у Родіка не зав’язалася дружба. Просто він не бачив у тому сенсу. Не вірив, що Довгий Ліс – це надовго, а тому більше цікавився справами бувших однокласників, переписувався з ними, ніж намагався знайти спільну мову з новими.

Хлопці без проблем прийняли той факт, що Родіон не прагне заводити нових друзів. Їм двом і без Родікової компанії було нормально – на перервах бігали курити за будиночок-туалет, лише зрідка заводили розмову про якусь гру чи комп’ютерні прибамбаси.

Дівчата ж відстороненість новенького сприймали як виклик і все не полишали спроб потоваришувати. Найменше проблем доставляла Катя, доволі миловидна, але не красуня – вона зустрічалася з одинадцятикласником. Може вона просто не розцінювала Родіона, як потенційну здобич. За компанію з Катею мало уваги новенькому приділяла і її краща подружка, Віка – приємна русявка, напевне, з усіх дівчат класу вона була Родіону найбільш симпатичною. Дві ж інші – повненька рудокоса Людка і фарбована в агресивний чорний худа Мирослава, були надокучливими, як осінні мухи.

І от коли Родіон вже зайняв своє місце в колективі, розібрався у «фішках» характеру кожного однокласника, несподівано виявилося, що у їх класі є ще одна учениця.

Урок почався, клас шелестів підручниками, наспіх повторюючи задане додому, в надії, що вчитель викличе не його. І тут зайшла вона.

Дівчина була злегка дивна. Дуже проста, навіть у чому старомодна одіж – кремова блуза, шерстяний сірий светр, зелена спідниця за коліно. Темне волосся до плеч, закладене за вуха. Книги в еко-торбині не першої свіжості з рекламним лого.

- Можна? – голос учениці звучав тихо, але впевнено, ніби вона і так знала, що їй дозволять зайти.

Вчителька кивнула і знову взялася щось вивчати в журналі.

- Сссккк… - просичав Бодя услід незнайомці, коли та йшла між рядами.

Коли дівчина проходила повз його парту, Родік махнув долонею на знак привітання. У відповідь вона ледь помітно скривила губи в презирливій гримасі. В її погляді плескалася холодна лють, просто таки ненависть. Це було дивно, бо вони навіть не знайомі. Родік потис плечами і повернувся слухати урок.

Всі сорок п’ять хвилин відбувалося щось дивне. Учні раз по раз оберталися до прийшлої учениці, кидали їй на парту записки, беззвучно, одними губами шепотіли образи. Вчителька ж не робила жодного зауваження, спокійно вела урок, ніби не помічаючи цього.

Відповідаючи біля дошки, Родік міг спостерігати, не ризикуючи наразитися на ще один презирливий погляд. Дивна учениця дивилася у вікно, навіть не намагаючись робити вигляд, що їй цікавий урок. Її ж парту вкривало різне сміття. Тут було листя від класних вазонів, яке хтось спромігся непомітно відщипнути, і ковпачки від ручок, і просто паперове лахміття, сухий огризок від яблука. Родіон відверто не розумів, що зараз відбувається, сподівався, розібратися на перерві.

Після дзвоника, як тільки вчителька пішла, всі ученики зібралися навколо новенької. Ніхто навіть не думав збирати речі і переходити в інший клас, усі оточили колом останню парту.

- Ти взагалі уже, чи що? – сварливим тоном спитала Людка. – Щось поплутала? Якого фіга припхалася у десятий?

Дівчина втупила очі в парту, дивилася просто перед собою, не кліпаючи.

- Ей, ти! – Мирослава ногою штурхнула стілець.

Дівчина хитнулася, але не відвела погляд від парти.

- Народ, ви чого? – все ж не витримав Родіон. – Що взагалі діється?

До нього повернувся Бодя:

- Не лізь, новенький, - він войовниче скинув підборіддя. – Йди он на географію, ми тут без тебе розберемось.

На мить у Родіка навіть промайнула думка і справді не встрявати. Але бажання все з’ясувати було сильнішим.

- Так а в чому розбираєтесь? – він підійшов ближче до натовпу. – В чому суть питання?

- Слухай, - Бодя скривився і зробив крок назустріч. – Ну, не лізь, га? Це наша справа.

- Та просто поясни. І все.

Бодя на мить задумався, замість нього відповіла Людка:

- Ця мерзота не повинна була припиратися в десятий! У нас була умова!

- Ну так більше народу – рідше викликають, - пожартував Родік.

- Ти що, не розумієш?! – верескнула вона.

- Прикинь – не розумію, - він не втримався від шпильки.

Двері різко відчинилися, і до кабінету вбігло кілька учнів з молодшого класу. Вони застигли в порозі, витріщилися на зборище. Родік помітив, як Бодя знову розправив плечі, готуючись погнати їх геть. Але за спинами меншачків вже майоріли їх однокласники.

- Ну все, - це була Катя, - закінчили з цим, пішли на географію.

Всі розвернулися, кидаючи ненависні погляди на новеньку, пішли до місць і почали складати речі в рюкзаки.

На наступних уроках новеньку не помічали. Причому, не помічали її не лише учні, але і вчителі. Ніхто не викликав до дошки, не ставив питань, не цікавився, де вона пропадала чи не цілий навчальний місяць.

На великій перерві усі кудись зникли з класу. Родіон не був дурнем, здогадався, що просто таки зараз щось відбувається. Вийшов у шкільний двір, пройшовся затишними закутками – нічого. І тільки зграйка меншокласників, яка збуджено перемовлялася і стрімголов мчала до лісу, видала йому місце зібрання.

Її оточили колом, натовп вирував, чулися збуджені скрики, хтось вистрибував на спини інших глядачів, щоб побачити, що відбувається в колі. У Родіка було паскудне передчуття. Серце завмерло на мить, сіпнулося і забилося так гучно, що віддавало аж у вуха.

В колі стояла новенька, пригортаючи до себе хлопчину, на вигляд – клас четвертий, не старше. Тут таки були всі Родіонові однокласники. Катя і Віка стояли поодаль, Людка і Мирослава були на вістрі подій, поруч з Бодею.

Той же відвішував новенькій неслабкі такі потиличники, від яких вона подавалася вперед, наштовхуючись на малого. Натовп схвально гудів. У Родіка в грудях підіймалася хвиля пекучої люті.

Доки він пробирався через школярів, розштовхуючи живий мур, Людка висмикнула малого з рук дівчини.

- А хто тут у нас? Малий вовчара? – вона схопила долонею підборіддя дитини, впиваючись пальцями в щоки. Її грубі червоні пальці з темним сколупаним лаком видавалися павучими лапами на блідому лиці малого.

- Не чіпай! – крикнула дівчина, ступила до Людки, та Бодя схопив її у захват, затиснувши тонку шию згином ліктя.

Цього разу в її голосі Родіку вчулась якась емоція, однак він не міг розрізнити, що це було – розпач, страх чи гнів.

Малий же тим часом вирвався, відступив на крок, стис кулаки та робив гнівні випади, то у бік Людки, то у бік Боді. Дивно, але хлопчина не виказував страху, він дивився на старших з викликом, здавалося, ось-ось кинеться на когось.

- Гей, я тут, - Мирослава зайшла ззаду і дала малому копняка.

Він в ту ж мить розвернувся, зробив випад у бік Мирослави. А в той час Людка схопила його, звела лікті за спину.

- Що, мале щеня, покусаєш? – Мирослава ляскала малого по щоках. Вона хотіла дошкулити, образити, тож ляпаси були не сильні. – Ну, вкуси, вкуси… - примовляла вона.

Родіон стояв у натовпі навпроти малого. Він бачив, як він виривається, потрясаючи темним чубом, як скидує підборіддя, дивлячись Мирославі просто в лице. Він бачив його скривлений від люті рот, бачив, як здіймалися від напруги жили на шиї, бачив його розширені від адреналіну зіниці. І Родік бачив, як після чергового ляпаса, коли малий труснув головою, на його лиці, поверх дитячих рис, проступило щось звірине. Родіону видалося, що очі його блиснули жовтим, ніс розповзся, потовщився, нагадуючи лев’ячий профіль, а в його грудях заклекотав хижий, приглушений рик.

Певне, це чули і інші, бо натовп вибухнув вереском:

- Так! Іще йому вріж! Вовчара!

- Нііііі! – це новенька вигнулася в руках Боді під якимось неймовірним кутом, а потім ногами штовхнула Людку в спину.

Вона полетіла сторч, падаючи на малого, але той на диво швидко підвівся. До нього кинулась Мирослава. І в той момент, від того крику, Родіон ніби опритомнів, бо до цього стояв, наче вкопаний, не в змозі повірити, що цей треш відбувається насправді.

- Ви тут всі подуріли?! – Родік ступив у коло. – Пусти, бляха, її! – відштовхнув Бодю від дівчини. Наштовхнувшись на його металевий погляд, зрозумів, що точно перегнув з геройством. Що він сам їм усім зробить? – Взагалі розумієте, що за це світить? – на ходу орієнтувався Родіон, в надії якось урезонити однокласників. – Чи у вашій глухомані не в курсі, що в школі діє закон про булінг? А ви вже не діти, вас притягти можуть, як дорослих.

- А ми не в школі, - сухо проказав Юрчик.

- І пофіг! – Родік повернувся до нього. Його не полишало відчуття нереальності подій. – Це вже повний треш, те, що ви влаштували. І малий тут при чому?

- Це її молодшенький, - процідив крізь зуби Бодя.

- Ви психи, справді.

Поки Родіон говорив, дівчина позбирала розкидані речі, взяла малого за плече і спробувала протиснутися повз лінію кола. Та її не пускали, виштовхуючи назад. Родік кинувся їй на поміч.

- Та випустіть її! – він штрикнув кулаком це місиво з тіл, хтось зойкнув, і коло розімкнулося. – Пішли, - взяв дівчину за лікоть, бажаючи провести через натовп.

- Руки! – гаркнула вона у відповідь, високо підіймаючи лікоть, аби скинути з себе його пальці.

І в ту саму мить на якусь наносекунду на її лиці проступив той же самий хижий вираз, як і у її брата. Від несподіванки Родіон позадкував. Це тривало лише мить, а потім знов перед ним були її темні очі з неймовірно розширеними зіницями.

Вони бігли підтюпцем у глиб лісу, дівчина міцно тримала руку брата і тягнула за собою. Той же обертався та люто дивився на своїх кривдників.

- Вовча дівка! Сучка! Повзіть назад в болото, виродки! – лунало їм вслід.

- А ти сміливий, як я подивлюся, - Юра ступив вперед, з викликом дивився Родіку у вічі.

Той же пригадував, коли бився востаннє, зважуючи, чи зможе дати відсіч цій компашці.

- Так, все, виставу закінчено! – Мирослава махала руками на дітлахів, що стояли навколо, наче на нерозторопних курей. – Геть пішли звідси, поки самим не дісталося.

Однокласники ж підходили ближче, ставали в лінію перед Родіоном.

- Ану, геть, я сказав! – гаркнув Бодя на тих, хто все ще з цікавістю спостерігав за ними. – Дзвоник вже був, пішли на уроки, - він деякий час мовчав, поглядом проводжаючи глядачів.

- Люди, я і справді не в курсі, що тут у вас сталося, але те, що тут тільки-но відбувалося – це повна діч. Влаштувати розборки перед всіма – це не дуже мудро, - Родік вирішив хоча б якось загладити конфлікт.

- То це ти нас так рятував, а не ту, - Юрчик хитнув головою в той бік, куди пішла дівчина.

- Нікого я не збирався рятувати. Але комусь варто було припинити це родео, - відказав Родіон.

Юрчик пік його поглядом, презирливо примруживши око.

- Ну, якщо чесно, то я Родіона розумію, - Людка подивилася йому просто у очі, облизнула губи. – Він не в курсах, тому ясно, що виглядало це не дуже для нього.

- Ну так, - підтримала її Катя. – Ніби ми знущаємося.

- То хто все розкаже? – Мирослава обвела очима присутніх.

- Коротше, так – була умова з цією, - Бодя теж кивком голови показав у бік лісу, - що ми її не чіпаємо до кінця минулого року, а натомість вона не приходить у десятий. Але, як ти бачиш, слова вона не дотримала. Тому має отримати за цей рік, та ще й за минулий. Щоб знала, що нами крутити не вийде.

Це пояснення взагалі нічого не пояснювало. Але обурюватися вголос Родіон не поспішав – це зграя, яка тільки і чекає на жертву. А займати місце дівчини з лісу він не жадав.

Треба було повертатися на урок, тому подальші пояснення давалися на ходу, при тому однокласники перебивали один одного, вставляючи якісь ремарки. Голова Родіона йшла обертом. Бо те, що вони усі разом наплели про новеньку, не лізло ні в які ворота. Повна маячня.

Добре, що вчитель загнав їх у клас, почав урок. Це врятувало Родіка від необхідності якось реагувати на цей абсурд. Він розумів, що це просто цькування дівчини, і він зараз мав обрати якусь сторону. Або осудити і, можливо, стати жертвою номер два, або ж підтримати і влитися в ряди погоничів. Вибір без вибору.

Звісно, Родік не брав до уваги всі «аргументи» однокласників. Це лише спроба виправдатися. До того ж дуже незграбна. Як можна повірити у те, що Лілина мати – так звали однокласницю – відьма? Його просто нудило від цих сміхотворних звинувачень.

Відьма – аякже. Лише тому, що не місцева, ніхто не знає її біографію, отож, можна вигадувати. Якась там баба, виринувши з маразму, згадала, що була колись в її селі відьма, яка людям шкодила і дітей від вовків приводила. І в Лілиній матері впізнала її. А потім і інші долучилися, розповідаючи, як Лілина мати ворожила на хвороби комусь, насилала зуроки, а ще нібито отруїла все місто, підсипавши зілля у хліб, бо працювала в пекарні. І наче то після того зілля тато Людчин почав пити і потім повісився. Уявити важко, яка схиблена логіка може поєднати ці події!

Що розумів Родік напевне, то це те, що через забобони однокласники отруїли життя Лілі, а мешканці міста тримають в лісі у заручниках цілу родину. Бо жінка мусила виселитися геть на околицю, роботу змогла знайти лише за п’ять кілометрів на заправці, де не такі забобонні власники, а її діти ходять до школи лише визначену кількість днів, аби їх не забрали соцслужби. Та ніяка відьма не порівняється у жорстокості з Довгим Лісом! А однокласники ще і образилися на нього, бо він не бажав розуміти їх, визнати їх право цькувати.

Та це були ще не всі сюрпризи на сьогодні.

Увечері за столом Коля сказав:

- Я завтра в нічну, то ви тут, якщо що, маєте самі справитися, - він витримав паузу. – Ну, якщо сирена буде.

Мама скептично всміхнулася:

- Коль, а що, і справді вмикають? Я гадала, що це просто формальність, коли проходила на заводі інструктаж.

- Так. І треба робити так, як сказано – якщо почалося, все кидати і йти до ванної.

- Та ну? – мама здивовано вигнула брови. – І що, це дійсно виконують?

- Виконують. І навіть призначені бригади контролю. Якщо виявлять, що проігнорували, буде штраф.

- Нічого собі!

- Альо, ви про що взагалі? – Родіон відчував себе невидимим.

- Родік, ти ж знаєш, що тут завод хімпрепаратів? Так от, якщо вмикається сирена, значить, витік на виробництві, усі мешканці містечка мають зачинитися у ванній, заткати щілини шматтям і чекати, доки не вимкнеться сирена, або не дадуть інші вказівки із гучномовця. Періодично проводять учіння, щоб населення знало, що і як робити при надзвичайній ситуації.

- Боже, яка тупня! – Родіон вже не стримувався, краєм ока помічаючи, як змінюється в обличчі мама. – Як нас врятують зачинені двері ванної?

- Тут будинки так будували, - подав голос Коля. – У ванній спеціальна вентиляція, на будинках фільтри.

- І часто таке стається? Коли треба сидіти у ванній? – Родіона дратувала така перспектива.

- Ні, не дуже, - Коля задумався. – Там у мене за тумбою стоїть питна вода. Щоб знали.

Сирена завила десь об одинадцятій. Звук був таким протяжно-в’їдливим, що аж зуби нили. Мама схопила плед з дивану, свої окуляри, скомандувала бігти до ванної. Тільки мама встигла прилаштувати скручену джгутом ковдру під двері ванної, як вимкнулось світло.

За іронією, Родік забувся телефон у кімнаті, якраз поставив його на зарядку, тож вони опинилися в повній темряві.

Спочатку у планах не було зручно влаштовуватися, однак вони вже втомилися стояти, а сирена все волала.

- Може, сядемо на підлогу? - мама нагнулася та почала шурхотіти чимось. - Ось, я ковдру простелила.

- А двері? Не боїшся отруйних газів?

- Та… - було чути, що мама всміхнулася. – Щілину я заткала рушником. Але це все дурні забавки, традиція, як ялинку наряджати. Сідай, - вона смикнула Родіка за руку.

Той опустився на ковдру, вони посіли, обпершись спинами на ванну.

- Вважаєш, що ця сирена – лише забавки?

- Впевнена, - мама якусь мить помовчала, ніби сумніваючись, чи варто таке йому говорити. – Цей завод на ладан дише, навряд чи тут виробляють щось серйозне, що має небезпечні для людей сполуки.

- Мам, - Родік не знав, як вона поставиться до такої ідеї. – Мам, я сходжу за телефоном? – і, перш, ніж вона могла заперечити, випалив: - Я туди і назад, я знаю, де він лежить, тому швидко.

- Ну, Родік… - мама стривожилася. – Та потерпи ще трошки, вже скільки сидимо, має скоро скінчитись…

- Мам, ну ти ж сама казала – це повна дурня. Я швидко зганяю за телефоном, веселіше нам тут буде сидіти. Це все бутафорія. Але я тебе слухаюсь, і ховаюся у ванній, - Родіон шкірою відчував, що мама вагається, тому заканючив: - Ну мам, ну сама послухай – голосів сусідів не чути, певне, теж вже в квартирі своїми справами займаються. Мам, ну не бійся ти.

- Тільки швидко, одна ногу тут, інша… - пошепки погодилася мама, так, ніби хтось дійсно міг їх почути.

Родік був не дуже-то обережним. Це ж скільки людей треба, аби прослідкувати за всіма квартирами? Малоймовірно, що його хтось помітить.

Він підійшов до вікна, відігнув штору, відключив зарядку. І вже в останню мить, коли зрушена штора ставала на місце, Родік на мить у шпарину побачив вулицю. Там хтось був. Якась темна фігура на фоні стіни сусіднього будинку. Родіон пригнувся дуже і дуже обережно поповз до ванної.

- Родік! – пошепки прошипіла мама. – Де ти був? Обіцяв швидко, сам же подівся десь…

Мамин голос розвіяв тугий клубок тривоги, що згорнувся у нього в грудях там, в темряві кімнати. Чи встигли його побачити? Він заспокоював себе, що то випадковість. Та згадуючи деталі Родіон лише переконувався в тому, що та темна фігура не просто стояла, вона оглядала вікна їхнього будинку. Так, його могли помітити. Від цих думок Родіону кололо в долоні від тривоги.

Ця ситуація не відпускала Родіка, тому він обережно завів розмову з однокласниками про сирени.

- Люди, коліться – ви що, дійсно закупорюєтесь у ванній щоразу? І ніхто ні разу не забив на це? – вдавано пожартував Родіон, намагаючись дізнатися те, що так його гризло.

- Ти що, придурок? – крізь зуби процідила Людка. – Сказано ж – може бути витік. Хто хоче перевіряти на власній шкірі?

Виявилось, що, хоч завод зараз працює майже на холостих, стару сировину ніхто не став вивозити, її законсервували тут, у сховищах. Минуло стільки років, ці сховки вже у ненадійному стані, тому система сповіщення – це не жарти.

І бригади спостереження – теж не жарти.

- Балакають, що бригади виходять саме при реальному ЧП, щоб таких довбнів, як ти, - Юрчик не без задоволення підкресли це, - запхнути у безпечне місце. Доки ще є що запихати. Звісно, у хімзахисті.

І тут у Родіка в голові ніби щось клацнуло, якийсь перемикач, і він ясно побачив картинку-фото з пам’яті. Та постать, що дивилася у вікно, вона була якась неправильна, викривлена. Точно! Та людина була у костюмі хімзахисту! Тоді, виходить, витік реальний! І він міг надихатися якоїсь гидоти! Це був ще один привід ненавидіти Довгий Ліс відчайдушніше.

Вдома Родіка зустрів Коля, просто у коридорі.

- Ти нащо вийшов із ванної?

Родіон сторопів, але лише на мить:

- То це ти був? Там, під вікнами?

- Я знав, що ти не послухаєшся. Але це перше і востаннє, - Коля ступив крок, навис над хлопцем, від чого той сам собі здався якоюсь комашкою. – Чув? Перше і востаннє, - металево відчеканив він. А потім повернувся і пішов на кухню. - Даремно ви приїхали, - кинув наостанок. - Тут все не так просто. Це вам не курорти якісь.

Так, Довгий Ліс не був курортом. Тут все застигло в осінньому багні остаточно і безповоротно, здавалося, це було місце без часу. Родік так і не звик до тутешнього антуражу, щоб хоч якось розважитись, ходив у ліс, фотографував, спостерігав, як осінь поволі обгризає дерева, наче великі кістки, позбавляючи їх листя.

- Бачила твої фотки в інсті, гарні.

Родік ледве не випустив фотик з рук. Ліля стояла, прихилившись до дерева.

- Нахіба так лякати? – перевів подих. – Давно тут стоїш?

- Ні. Не думай, випадково на тебе набрела, просто йшла від заправки.

- То ти на мене підписалася в інсті? А от зараз вдаєш, що зовсім не слідкуєш за мною? – йому здалося, що жарт трохи знизить напруження ситуації.

Та Ліля вмить почервоніла, як рак, відліпилася від дерева і рушила геть.

- Та я жартую! – крикнув Родіон їй в слід. – Чого ти?

Ліля і не думала зупинятися, вона майже зникла між кущів, із рідким золотим листям на гілках. Наздоганяти її він не збирався.

Наступного разу вони зустрілися на тому ж місці. Там була ледь помітна стежка, певне, Ліля часто ходила нею до матері на роботу.

- Ти в школу найближчим часом не збираєшся? – обережно зачепив Родік цю тему.

- Ні, - в її голосі не було ніяких емоцій.

- А чому і справді пішла у десятий? Ти ж майже не ходиш, програму не вчиш?

- Через Любчика. Щоб за ним приглядіти, - вона зітхнула якось так ніжно, - він ще малий, зовсім не тямить…а ці його провокують.

Вони зустрічалися в лісі, доки той не скинув геть усе листя. Тепер стояв чорний і оголений, видавався хижим, наїжаченим, холодним. Серед темних стовбурів добре виділялася Лілина куртка кольору оливи, тому їй важче було застати Родіона зненацька.

Це була дивна дружба – вони мало розмовляли, бо спільних тем було не багато. Ні вона, ні Родіон не хотіли говорити про батьків, про школу говорити не було сенсу, тож більше просто мовчали.

- Вам не страшно жити на околиці? – якось спитав Родіон те, про що думав напередодні, сидячи у зачиненій ванній і слухаючи завивання сирени. – Там не чути сигналу сповіщення, а що, як витік хімікатів, а ви не готові?

Ліля повела плечем.

- Навряд чи до нас дістане. Та і мама завжди знає про сирену…

Вона сказала це якось нехотя, тому він не став розпитувати. Хоча, про сирену Родік теж знав наперед. Коли Коля йшов у нічну, завжди вмикалася сирена. Певне, у Лілиної матері теж був такий «індикатор».

Коли Ліля знову прийшла у клас, Родіон почувався ніяково, сидів, як на голках, очікуючи якусь підлість від класу в її бік. На диво все було спокійно, клас Лілю ігнорував. Вона прийшла ще пару днів, а потім знову зникла. Однак після того відносини з однокласниками стали геть поганими. Родіка або ігнорували, або ж зло підколювали, робили пакості, підкидали сміття на парту. Зграя обрала нову жертву.

Спочатку Родіон думав, що це через його розмови з Лілею. Однак Людка, яка все ще інколи виказувала йому знаки уваги, розповіла, що це через матір. Як виявилося, він не один намагався якось урезонити місцевих, що ця ситуація з цькуванням – не нормальна. Мама у цьому пішла куди далі. Вона показово спілкувалася з Лілиною матір’ю, допомагала їй, навіть запрошувала у кафе. Це не подобалося місцевим. Людка так і сказала – мамі варто постерегтися.

Родіон хвилювався. Якщо однокласники проявили таку жорстокість до Лілі, то що чекати від фанатичних дорослих? Щоб якось зорієнтуватися в ситуації, він спробував розговорити Колю.

- То це не від тебе несло лісом? А від матері твоєї? А я гадав, що вона розумна жінка, - його відповідь ошелешила.

- Ясно, - розчаровано протягнув Родік. – Значить, допомоги від тебе не буде.

- Краща тобі допомога від мене – це порада триматись якнайдалі від лісовички і її виводка. Чув?

- Бо що? Перетворить мене на жабу? – не втримався Родіон від шпильки.

Коля лише гнівно зиркнув нього з-під брів.

- Хочеш, покажу тобі одну класну місцину? – в Лілиних очах стрибали бісики.

Вони зустрілися у вогкому лісі, що дихав холодною сирістю, наче мрець. Родіон марно намагався зібрати композицію із настовбурчених гілок і сірого неба.

- Ти зробиш круті фотки, - спокушала вона далі. – Хочеш?

- Ну, і що за місцина?

- Тільки поклянися, що ніколи нікому не скажеш. Нікому.

- То про неї місцеві не знають? – це вже було цікаво.

- Може, і знають, та точно не ходять туди. Але мама заборонила там лазити, слизьке каміння, небезпечно. Якщо взнає, що я не послухалась, отримаю.

- Ну, ок, пішли.

Місце і справді було цікаве. Камінний колодязь, метрів з десять униз, з відвісними стінами, вкритими зеленим мохом і червонуватим лишайником. Монументальне, мальовниче місце. Але і небезпечне.

- Ліль, ну як тут знімати? – запитав Родіон – Це якби знизу…але спускатися по камінні…

- Злякався? – було видно, що Ліля навмисне його підбурює.

- Ні, але…

- Та жартую! Я знаю вхід, пішли.

Внизу було темно, світло згори не досягало дна, всотувалося м’якими, ніби оксамитовими стінами колодязя.

- Шкода, - зітхнула Ліля. – Даремно прийшли.

- Та нічого, - Родік все ще дивився угору, на світлу пляму неба.

Він хотів якось збадьорити дівчину, розвеселити, театрально махнувши рукою. Але не розрахував, і його долоня вдарилася в долоню Лілі. Їх пальці на мить сплуталися, Родік відчув тепло її шкіри, вже навмисне взяв її руку в свою і подивився на Лілю. Він впіймав її погляд, тут у напівтемряві сирої вертикальної печери її очі зблиснули жовтим, на лиці промайнула звірина маска, а губи викривилися в презирливій посмішці. Наче в перший день їх зустрічі.

Родіка ніби струмом кинуло, він випустив руку, відступив від Лілі.

- Нащо…що ти… - в її голосі було стільки розпачу, що Родіка вкололо у саме серце.

А потім Ліля розвернулася і побігла геть. Наздоганяти її сенсу не було.

Додому Родіон прийшов вже затемна. Квартира порожня, щоправда це тільки його потішило. Він був сповнений сорому і ніяковості, карався через те, що так вийшло з Лілею. І чого тільки поліз?

Родіон не встиг навіть передягнутися, як заволала сирена. Треба йти у ванну, ховатися. Але як же мама? Він набрав її номер – не відповідає. Сирена завивала, била по і так натягнутих нервах.

Мама не на роботі, у неї сьогодні вихідний! Де ж вона? Що робити? Якщо це справжній витік? Родіон не вигадав нічого кращого, як подзвонити Колі. Але і його телефон не відповідав.

Що-робити-що-робити-що-робити? Всидіти на місці Родік не міг. Він спочатку зачинився у ванній, слухав, як натужно реве сирена, вмовляючи себе, що ось зараз мама зайде в квартиру. Та тривога розливалася у венах сірчаною кислотою, роз’їдаючи його зсередини. І мами не було.

Він рішуче вийшов з ванни і попрямував до вікна. Нікого. А Родіон так сподівався, що Коля знову буде внизу. Якщо його немає, то, можливо, все не так серйозно?

- Чого ти тут? - Родік аж підскочив від звуку Коліного голосу.

- Коля, мами немає! Не знаю, де вона.

На Колі не було ніякого хімзахисту, у Родіка відлягло від серця – значить, не так все серйозно.

- Дивно, - неемоційно, як і завжди, вимовив Коля. – Коли я йшов, вона була вдома. А ти телефонував до неї?

- Не відповідає.

- Не відповідає… - повторив Коля. А потім додав розпачливо: - Догралася…

Серце у Родіка пропустило удар. Коля щось знає! Він знає, що мама у небезпеці.

- Де вона?! – Родіон стис кулаки. – Кажи, де вона, що з нею?

- Певне, у відьми.

- Ти здурів, знову ці байки? – Родік не був налаштований на жартики.

- Послухай-но! – за мить його лице опинилося напроти Родіонового. – Слухай уважно! Тут у місті дещо назріває, вже давно. Одна необережність, і воно розкриється, як величезний нарив, і тоді нікому не буде добра.

- Мама моя до чого? – Родік намагався тримати лице, однак липкий страх холодив нутро.

- Вона даремно полізла… - Коля відступив. Зробив декілька кроків до дверей, а потім сказав: - Сиди тут! Хоч ти не плутайся під ногами.

- Я з тобою! – буркнув Родік і теж ступив до дверей.

- Ану, стій! – Колін голос перетворився у рик, звіриний, горловий.

Родіон відсахнувся.

- Та що з вами усіма в цьому довбаному місті? Кажи, де мама! Я все одно знайду її! – він кричав, навіть був готовий накинутися зараз на Колю, і байдуже, що той сильніший.

Коля зітхнув.

- Слухай, знаю, що ти не віриш у відьом і все таке. Але це реальність – те стерво хоче відомститись. Я не певен, але схоже на те, що вона забрала твою маму. Вона її жертва серця.

- Жертва серця? – Родіон не знав, як йому реагувати.

- Так. Це потужніший сплеск енергії, більший, ніж просто жертва. Бо відьма вбиває ту людину, яка прикипіла до неї серцем.

- Гадаєш, це мама?

- Гадаю. Вона з нею подружилася, відкрила їй серце.

Родіон відчував, як похолоділо в животі.

- Коля…це все так звучить, ну як маячня…

- У мене немає часу тебе переконувати. Треба спробувати врятувати твою матір. Якщо пощастить…

- Якщо пощастить?! – гнівно перепитав Родік. – Що це значить?

- Ніхто не знає, де вони. А час спливає.

- То, може виклич поліцію до дому відьми? Може, мама там?

- Ні, - Коля поблажливо усміхнувся. – Сьогодні підходяще небо, відьма буде в особливому місці, там, де зійдуться правильні зірки.

- І де це? – Родіон не вірив, що веде зараз цей дивний діалог.

- Хто ж знає, крім відьми? А у неї не спитаєш.

Ця думка виринула раптово, Родік спочатку вхопився за неї, а потім подумав, що дуже вже це притягнуто за вуха.

- Слухай, - почав він обережно. – А якщо мені недавно Ліля показувала одну місцину…це може бути воно?

- Де це місце? – Коля напружився.

- Я не знаю як описати. Ну це такий камінний колодязь, що йде униз, правильної, круглої форми.

- Ти точно його бачив? Бо я знаю ліс, як свою долоню, ніколи не зустрічав це місце.

- Бачив. Можу провести, там є потаємний вхід, униз, до дна, мені Ліля показала.

Коля не хотів його брати з собою, та іншого виходу не було. Родік наче дивився на все це через скло, мов фільм на екрані, настільки усе виглядало нереально.

Вони з Колею продиралися лісом. Поночі зробити це було не так вже і просто, кущі ніби виростали під ногами, дерли лице гілками, чіпляли за одяг. Ліхтарі давали зовсім мало світла, промінь ніби тонув у темряві, ніби хтось невидимий обрізував пучок світла по колу.

- А що вона хоче? – спитав Родік. – Відьма. Що їй треба?

Говорити на ходу було не дуже зручно, але мовчанка просто виїдала кишки.

- Зла хоче, - просторово відповів Коля.

- Тобто? Ти сказав, що жертва – сплеск енергії. Нащо вона їй?

- Дуже важко пояснювати. Якщо коротко – це місто тут не просто так. Це така собі застава. Ми відганяємо відьом від зламу. Зараз він закритий, і так і має лишитися, а інакше…

- Буде кінець світу? – спрогнозував Родік банальну кіношну розв’язку.

- Можливо, - задумливо відказав Коля. – Але не відразу. Спочатку буде просто багато зла.

Родіон продирався хащами, і ніяк не міг зрозуміти, чи вірить у це. Ніби вірить, бо зараз бреде по нічному лісі в надії відшукати маму. Але, якщо бути відвертим – не до кінця. Це більше походило на якийсь розіграш, ніж на правду. Однак Коля, дорослий чоловік, зовсім не схожий на пранкера.

- А діти відьмині, - згадав Родік про Лілю. – Що з ними? Вони дивні.

- То не її діти.

- Як це? – Родіону стало не по собі. – А чиї?

- Так то і не діти, нявкуни. Такі духи, що вселяються в людей, - Коля замовк на мить. – Але не в живих людей. Ті відьмині діти вже не живі.

Родік навіть не знав, що й сказати. Не живі? Як це? Адже він ясно відчував тепло Ліліної долоні. Але спитати не встиг, вони вже прийшли до колодязя.

- Ось, - він посвітив у глибоку темряву, було моторошно дивитися, як світло ліхтаря слабне внизу, відрізане пітьмою, не досягнувши дна.

- Добре, - сухо сказав Коля. А потім підвів лице до неба і гукнув.

Це був гортанний, короткий звук, що покотився лісом. За мить з лісу долинула відповідь.

- Тебе зараз відведуть додому, тут тобі робити нічого.

- Що? – Родік вже готовий був протестувати, але онімів, як побачив, хто вийшов до них з лісу.

Це був Бодя. Однокласник насупився, побачивши Родіона, але не встиг нічого сказати, бо заговорив Коля:

- Виведи з лісу, проведи до дому.

Бодя лише кивнув на знак згоди, невдоволено глянув на Родіка:

- Ну, пішли?

- Та нікуди я не піду!

- Я сказав геть! – в голосі Колі знову проступив лев’ячий рик. – Будеш тут заважати, ризикуєш мамою!

Декілька разів, доки вони продиралися лісом, Родік думав спитати Бодю, що тут до чого, та все не міг наважитись. І ось тільки він розкрив рота, як в світлі ліхтаря промайнула якась тінь. Бодя зупинився, випростав руку перед Родіком, закликаючи і того стати. Вони світили ліхтарями навкруг, та нічого, крім кущів, не було. А потім у Родіка збили з ніг.

Опам’ятався він на землі, ліхтар лежав збоку, освітлюючи коріння сосни і частину стовбуру. Тільки Родік відплювався від глиці, як у світло, наче на сцену ступила істота.

Жовті кошачі очі, ікла, однак людська фігура. Лише рухалася вона по-тваринному плавно і різко, та шипіла, як дика рись. Навіть важко сказати, за якою ознакою, але Родік впізнав у істоті Любчика, Лілиного брата. Він ступав граційно, пригинаючись до землі, відставивши назад руки з загнутими нігтями.

Крик болю розірвав тишу, як гнилу ганчірку. Крик, який лиш віддалено нагадував людський, а потім переходив у низький звук, що скидався на рикання лева. Родік сіпнувся, повернувся до джерела звуку і забувся дихати. У відсвітах ліхтаря він бачив, як Бодя дер в клапті на собі сорочку темними, вкритими шерстю руками. Він хитав головою, ревів вигинався. Його риси фантастичним чином змінювалися, симпатичне обличчя витягувалося, губи потовщувались, очі провалювалися глибше. Бодя ставав подібним до горили, з довгими руками, широченним торсом, лише ноги не такі куці. Інколи такими зображають єті – волохата людиноподібна істота.

А потім ця істота, що мить тому була Бодею, підняла вгору дві важкі руки і вдарила об землю. Родіон відчув, як сколихнувся ґрунт, бачив, як поточився Любчик, ширше розставляючи руки, аби встояти на ногах. А потім чорна брила плоті рвонула вперед, лише промайнули білі ікла-кинджали.

Вони сплелися в клубок, тільки навсібіч летіла глиця, чорна шерсть і краплини крові. Родік спостерігав, втиснувшись в найближче дерево. Якби він зараз потрапив у цей вир, його точно б зламали, як трісочку.

- Тікаймо… - почулося над вухом. – Давай, пішли… - Це була Ліля. Вона виглядала нормально, не як її брат. - Я знаю, де вона тримає твою маму…

Родіон біг за нею по темряві, обличчям ловлячи пружні удари гілок. Ліля міцно тримала руку, задавала напрям. З острахом Родік подумав, що знайти дорогу назад він навряд чи зможе.

- Стій! Родік! – голос був знайомий, але впізнати важко.

Родіон озирнувся, темно, хоч в око стрель. Він зупинився, Ліля теж стала.

- Чого ти? – прошепотіла вона. – Пішли.

Людка вигулькнула із-за стовбурів. Вона неслася вперед велетенськими кроками, розстібаючи на ходу сорочку. Та повисла на гілці, як прапор. Людка вже випростала руку, аби схопити Родіона за рукав, як її збила з ніг стрімка постать.

Це була жінка, худа, як Ліля, Родік бачив, як здіймалося її чорне волосся, коли вона заносила розчепірену п’ятірню і опускала на Людчине горло. Скоро рука стала червона.

- Ну що ти…тікаймо… - жалісливо тягнула Ліля.

Родіон же був не в силах ворухнутися, спостерігав, як над жінкою виростає темна людиноподібна фігура.

Бодя і відьма рвали один одного, пронизливо верещала жінка, по-лев’ячому рикав єті, Родіон же не міг відвести погляду від Людки. Вона лежала на землі в одній лише майці, дрібно тремтіла, інколи здригаючись. В її горлі волого булькало, у повітрі пахло залізом. Він рвонув до неї, ззаду почулося розпачливе:

- Ні! Куди ти…

Людка схопила його долоню вологими руками, стисла так міцно, наче хотіла зламати.

- Ммм…ммм… - намагалася щось сказати.

Однак кров вихлюпувалася з горла, бризкала Родіку на коліна, просякаючи джинси липким теплом.

- Лююююююдаааа… - Бодя впав на коліна поряд.

Він нахилився над нею, наче хотів обійняти. Родік відсунувся, аби не заважати. Поряд лежала розтерзана відьма, наче зламана лялька. Лілі вже не було.

Скоро Людка затихла, Бодя востаннє обійняв її, притис до свого подертого, скривавленого торсу і зойкнув так страшно, що у Родіка в грудях все вимерзло від відчаю. Померла…

- Не встигла перекинутися… - у темряву сказав Бодя. Потім обернувся до Родіка. – Ти, пішли, давай.

- Хто ви? – натомість спитав він.

- Чугайці, - неемоційно відказав Бодя.

Він не налаштований був на розмови, і Родік це розумів. Мовчки йшов за однокласником, міркуючи, що це може означати – чугайці.

- Ми ніби як охоронці лісу, маємо людей захищати. Від нявкунів, наприклад. Від всякого зла, - наче прочитав його думки Бодя.

- То відьма мертва?

- Так. І її малий теж.

Вони з Бодею прийшли знов до колодязя. Він став, підняв лице до неба і по-своєму гукнув.

- Чекаймо, - Бодя сів на камінь.

- Слухай, - Родік згадав дещо. – Ці хіматаки, сирена – це ж все не по-справжньому?

- Ні, - в голосі Боді чулася втома.

- А що тоді?

- Це пересторога нашим, що в лісі щось нечисто. Ну і щоб люди сиділи по домах.

На звук вони повернулися одночасно – щось неслося на них із лісу. Бодя спробував встати, та це було марним. Із темряви на Родіона плигнула Ліля, обняла міцно за шию і вони вдвох полетіли у темну роззявлену пащу колодязя.

Перше, що відчув Родік, був біль. Він навалювався тяжкістю на кінцівки, на нутрощі, пульсував у скронях спалахами. Над ним стояв Коля. Родік бачив, що той щось проказує, говорить до нього, та чув його лише уривками:

- …був жертвою серця…пізно зрозумів, що це ти…помилився…думали, що то жінка…прикидалася дівчинкою…ти жертва серця…вона тобі навмисне показала місце…не можеш померти, інакше…

- «Буде – кінець світу», - Родіон подумки всміхнувся цій думці.

Потім болю було ще більше, від яскравої неонової пульсації в усьому тілі Родік стискав кулаки, відчуваючи між пальцями жорстку довгу шерсть. Зорі ж над ним розкачувалися і пливли за голову. А потім він відчував лише вітер, прохолодний, поблажливий, навіть ніжний. І затхлий запах прілої хвої. Згори шуміли сосни, тривожно і жалібно. Коля знову щось кричав, тяжкі руки лягли Родіону на груди, штовхаючи його в землю.

– Один-два-три… - рахував Бодя.

Шум сосон заступив усе, наростав, пульсував і раптом змінився на інший звук, знайомий, заспокійливий. Звук далекого потягу рівномірний, як клацання метроному. Родік закрив очі. Він мчав в тому потязі звідси назавжди.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 23:47: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 01:30: Фіналіст • Фінал
16/12/20 23:27: 2 місце • Фінал