Відтінки марень

Анна, 16 років, однокласниця

Я не знаю як це трапилось. Це відбулось за долю секунди! Вона просто нізвідки взяла ніж і… і… ой, це неприємно згадувати

Жовтий

Продзвенів будильник. Як завжди, він мене розбудив о 7.05. Я не люблю вставати зранку, та й хто любить? Тому я вже майже перевернулась на інший бік, аж тут я почула голос поряд:

«Ти вставати взагалі думаєш? Зараз мама як залетить».

Це Друг. Мій другий будильник і не тільки. Він як завжди був охайно одягнутий у свій блакитний костюм та темно-синю сорочку.

«Та годі тобі, ще хвилинка — і я буду готова піднятись», — подумки відповіла я.

«Ще хвилинка — і у твоєї мами буде інфаркт».

Аж тут на порозі кімнати з’явився мій третій будильник. Мама.

— Ти чого ще лежиш? Вставай-но вже, панянко!

У неї хвилинки ти не випросиш, тому я поволі почала відсовувати покривало. Друг подивився на мене, кажучи своїм поглядом: «А що я казав?».

— Доню, швидше. Скоро батько прокинеться, і якщо ти ще будеш тут, то матимемо горе, — ледь чутно сказала мама, пускаючи в кімнату світло, яке ховали штори.

Після цих слів я вскочила з ліжка, мов ошпарена. Точно, батько. Як тільки хтось чи щось нагадує мені про його існування, то мене одразу вириває з усіх солодких сновидінь та кидає в реальність. У мою страшну реальність.

Поки я снідала, мама мовчки пакувала мені обід до школи.

— Сьогодні дощ передавали, то ти візьми парасольку, — прошепотіла вона, повернувши голову до мене.

На знак згоди я кивнула. Уранці ми не говоримо, хіба що треба сказати щось важливе. Хоч батько зазвичай міцно спить, проте, як кажуть люди: «Не буди лихо, доки воно тихе». Але поки я їм та одягаюсь, Друг постійно розказує чи показує щось. Тому сумувати мені ніколи.

«Тож що, знову розповіси про ту статуетку, яку любовно створив майстер, але діти граючи розбили? Чи може про дивачку з надздібностями?», — поцікавилась я.

«Ні-і, цього разу я покажу тобі маріонетку, що звільнилась від своїх тенет» — повідомив Друг, грайливо відкинувши назад свого рудого чуба. І перед моїми очима замигтіли яскраві прожектори, замайоріли барвисті сукні, чорні невидимі руки почали грати лялькою, що беззвучно плакала, хоч на її обличчі і далі сяяла посмішка.

Швидко зібравшись, я вже вибігла у під’їзд.

— Тоню, стій!

Мама. Вона чомусь вибігла за мною, тримаючи щось у руці. Парасоля!

— Я ж попередила, що буде дощ, — невдоволено хитнула вона головою.

— Вибач, забула. Дякую, мамо, — винувато посміхнулась я. Ну а що робити, як я постійно щось забуваю?

— Ну добре, біжи, — сказала ненька та, поцілувавши мене в лоб, поспішила назад у квартиру.

Я не дуже люблю школу. Точніше, я її ненавиджу. Це дивовижно, бо я все-таки відмінниця. Але одне іншому не заважає. Звісно ж, я все роблю, учу, здаю, але задоволення я отримую лише від деяких предметів, та й то зрідка. Добре, що хоч Друг з’являється, коли я покличу. І добре, що крім мене його ніхто не бачить.

Зайшовши в клас, я швиденько зайняла своє місце та почала готуватись до уроку, думаючи ще про ту цікаву історію, що її почула від Друга. Аж тут по інший бік парти з’явився він.

— Гей, Тонька! Прийом!

Бордюк. Стас Бордюк. Шкільний халамадник, який навчається саме у моєму класі. Ненавиджу його.

— Дай географію бігом.

— Я на третій перерві дам, — мовила я. Дурепа.

Біль. Моя рука була стиснута та пригвинчена до парти важкою хлопчачою долоньою. Моє серце відразу стривожилось (гуп-гуп-гуп).

— Ти глуха? Чи може тупа? Я сказав чітко і зрозуміло: дай сюди бігом географію!!!

На нас уже дивився весь клас. Бордюк любить вистави, а всі люблять на них дивитись. (гупгупгупгупгупгуп)

— Третя перерва найдовша і буде більше часу списувати, — прошепотіла я.

— Он як! То мені ще під тебе підлаштовуйся та випрошуй ще раз домашку! У мене може свої плани, ти не подумала?! Хоча куди тобі думати? Тільки й користі, що всяку фігню шкільну пишеш та й все!

Безпардонно хапнувши мого портфеля, Стас почав у ньому ритись, шукаючи потрібного зошита (Гуп-Гуп-Гуп-Гуп). Але йому ніяк не вдавалось розрізнити обкладинки. Вони у мене всі однакові за бажанням батька.

— Дістань мені бігом того довбаного зошита! — рявкнув хлопець, кидаючи мені в обличчя портфель.

Хутко відшукавши потрібне, я простягнула йому те. Але він знову схопив мене за руку та притягнув до себе так, що край парти боляче врізався мені у живіт. (ГУП-ГУП-ГУП-ГУП)

— І щоб більше без фокусів, тупа свинюко!

Грубо відштовхнувши мене, Стас гордовито розвернувся та пішов до свого місця. Усі затихли і просто переварювали (чи може смакували) те, що відбулось.

«От придурок», — тут-як-тут з’явився Друг.

«І не кажи. Я його так ненавиджу. Ненавиджу-ненавиджу-ненавиджу!!!» — подумки голосила я, притиснувши покривджену руку до оскаженілого серця.

«Нічого, він ще своє отримає», — посміхнувся Друг.

«Нехай вже швидше».

Далі пролунав дзвоник і почався урок. Поки вчителька перевіряла домашнє у моїх однокласників, я спокійно занурилась у свої думки та мрії. Лише у них ніхто мене не колотив та не вимагав домашку. Лише там моє серце мовчало.

Максим, 17 років, однокласник

Так, це правда, що Стас був ще той покидьок. Ніхто його не любив. Але коли він обирав собі жертву, то всі лише дякували Богу, що не вони на її місці. Та й крім того, для цього відморозка меж ніколи не було: дівчина чи хлопець, дорослий чи малий… А щодо Тоні, то це не перший раз, що вона таке від нього терпить. Вона взагалі-то була найспокійніша та найтихіша із усіх нас, та ще й розумака — тобто вона ідеальна жертва. Але, якби-то там не було, такого все рівно ніхто не міг передбачити…

Помаранчевий

— Як школа? — спитала мама, ставлячи на стіл розігрітий суп.

— Нормально, — тихо відповіла я і відразу ж постаралась змінити тему: — А в тебе як робота? Як там той лікар? Уже вийшов?

— Ой, все як завжди. Одні приходять тільки спитати, інші взагалі не в той кабінет заходять, треті ніяк з онлайн-чергою не розберуться. А от лікар і справді вже прийшов, слава Богу. Бо той, що його заміняв, такий уже повільний був, що навіть я швидше ліки прописувала! — емоційно розповідала мама.

Я дуже люблю її. Саме коли вона така: жива, весела, усміхнена та голосна. Шкода, що я бачу її такою дуже рідко.

Я глянула на годинник: 18.25. Скоро буде батько. Значить ще недовго нам радіти. Проте як тільки одна похмура думка залізла мені в голову, інша теж не забарилась. Мама якось дивно потирала плече, а кожен рух правої руки змушував її обличчя смикатись у гримасі болю.

— Що з рукою?

— Га? А-а, то дрібниці, — тут же посміхнулась мама, хоча її очі ще не встигли приховати відголоси травми: — То я так бігла сьогодні по коридору і наштовхнулась на повороті у стіну, уявляєш?

Я теж злегка посміхнулась, але, на жаль, на мене мамині історії не діяли. Я знала, що вона бреше.

Нашу ідилію перебив стук у двері. Мама відразу трохи зблідла, а тоді кинула на мене промовистий погляд. Я кинулась мити свою тарілку та вже мчалась у свою кімнату, як двері знову задвигтіли під гучним ударом. Мама на ходу вигукувала, що біжить, але лише коли я зачинилась у себе, вона впустила батька. Так як двері та стіни у нас тонкі, то я добре чула їхню розмову:

Батько: Ти тут спиш чи що? Я скільки оце барабанити мушу, щоб ти нарешті відчинила?

Мама: Вибач, любий. Я в туалеті була, то не могла вибігти ніяк.

Б: А на гульках ти часом не була?! Чи де тебе сьогодні носило може?

М: Ну що ти, любий? Як тільки робота скінчилась, то й додому побігла. А ще я твоїх улюблених котлеток насмажила. Ходи їсти, поки не захололо.

Б: Мала́ вдома?

М: А де ж їй ще бути? Звісно, що вдома. Сидить, уроки робить.

Я почула як батько важко почовгав на кухню. І тільки я хотіла полегшено зітхнути, як він вирішив повернутись. Його кроки затихли якраз біля моїх дверей.

М: Любий, не треба, будь ласка! Вона якийсь надважливий проєкт готує на завтра. Дуже просила не відволікати.

Десь хвилину не було жодного руху.(гупгупгупгупгуп) А тоді важкі кроки знову зазвучали, проте в іншу сторону, на кухню. Дякую, мамо.

*

«Ти схожа на мою головну героїню», — мовив Друг з мого ліжка.

«Неправда. Твоя лялька така гарна та струнка. Куди мені до неї братись?» —заперечила я, дописуючи твір з української мови.

«А от і правда! Моя історія — значить і правила мої! Маріонетка теж може бути трохи пухкенькою. Це її вирізнить серед інших ляльок. От стань до дзеркала»

«Ні, не хочу. Мені ще он скільки робити треба, а ти до люстра тягнеш», — тихо засміялась я.

«А ну бігом давай! Зараз дещо покажу», — таємниче посміхнувся мій невидимий всім товариш.

Я нехотя підвелась та відчинила шафу, на дверцях якої висіло свічадо.

«Просто дивись», — прошелестів мені на вухо Друг і змахнув руками над моєю головою.

І раптом я почала змінюватись. Моє русяве волосся стало видовжуватись та синіти. Моя розтягнута кофтина перетворилась на фантастичну фіолетову сукню з яскраво-рожевими бантами, а великі штани стали тоненькими панчохами, які були посипані кришталевою пудрою. Домашні капці вже були розкішними атласними туфельками білого кольору з ніжно-рожевими перлинами, що навіть Попелюшка позаздрила б мені. Моє обличчя стало немов фарфорове: пір не видно, гладкість повненьких щічок заворожувала, вуста контрастували з білосніжною шкірою. А мій шрам над бровою і геть зник!

«Бачиш, яка ти насправді?», — захоплено питав мене радісний Друг. Певне він і сам такого результату не очікував.

Аж тут моя кімната теж почала видозмінюватись. Підлога стала лискучою сценою, лампа на столі засяяла потужним світловим прожектором, штори мали статечний вигляд завіси, а меблі були чудовими ляльковими декораціями.

«А де ж мотузки? Де мій лялькар?» — поцікавилась я.

«А воно тобі треба?» — здивовано спитав Друг.

«Та наче ні!» — відповіла я та, дзвінко засміявшись своїм ляльковим голоском, почала танцювати на сцені, у променях спрямованого на мене теплого світла. Сукня пухко та легко кружляла довкола мого об’ємного стану, туфельки відбивали ритм під гучний акомпанемент. Волосся розвіювалось та переливалось бездонною синявою океанів, а обличчя блищало, мов цукор на сонці.

— ТИ ЩО ЦЕ РОБИШ?!

Я спинилась і тут же чудесне марево зникло. На порозі моєї кімнати стояв батько (гупгупгупгуп). Проте найгірше — це те, що я не знаю, як довго він там стоїть.

— Я ще раз питаю: що це ти тут виробляєш?! — гримів басистий чоловічий голос.

— Я репетирую, — самими вустами мовила я.

— Що?! Говори голосніше?!

— Я репетирую. Це танець до випускного, — сказала я, не придумавши нічого краще (гуп-гуп-гуп-гуп).

— Цікаво. І що ж за танець ви танцюєте, га?!

— Вальс.

— Так це щось не схоже на вальс!

Аж тут втрутилась мама:

— Та то ж зараз лише сама назва, а понавидумують там зовсім інші рухи. То ж для школи лише, любий.

— А ти взагалі стулися, не з тобою розмовляю! — рявкнув батько, замахнувшись на матір (Гуп-Гуп-Гуп-Гуп).

— Таточку, то просто ми зараз лише вчимо деякі рухи, а дещо сказали самим при бажанні придумати, — відволікла його я.

— Умгу, — промичав батько, ще щось роздумуючи, а через декілька секунду додав: — І що то, ти сама танцювати збираєшся? — поцікавився він.

— Та ні, певне, — тихо відказала я. (гупгупгупгупгуп)

— А з ким же? Невже з хлопцем?!

— Вона не буде танцювати, там же можна відмовитись! — знову влізла мати.

ЛЯПАС. Мама впала.

— Я СКАЗАВ ТОБІ СТУЛИТИСЯ!

(ГУПГУПГУП)

— ЦЕ ВОНА ВІД ТЕБЕ ПЕРЕЙНЯЛА! ЩЕ МАЛА, А ВЖЕ З ХЛОПЦЯМИ ТАНЦЮВАТИ ХОЧЕ!!!

— Ні, татусю, не хочу! Не хочу! — гукала я. Нехай би лише маму не чіпав.

(ГУПГУПГУП)

— УСІ ВИ ТАКЕ КАЖЕТЕ! А У САМОЇ ОН ЯК ОЧІ ГОРІЛИ!

— Неправда, таточку, я про танець думала, про випускний! (ГУПГУПГУПГУП)

ЛЯПАС. БІЛЬ. Я падаю.

— ТО ТИ ЩЕ Й БРЕХАТИ МЕНІ БУДЕШ!!!

Він вибіг з кімнати. Мама знову ридала, не маючи змоги звестись. Та й часу на те не було, бо батько знову влетів у кімнату, тримаючи мокрий рушник, намотаний на руку.

— НІ! НЕ ЧІПАЙ ЇЇ!!! — верещала мама.

ХЛЬОСТ. Біль. ХЛЬОСТ. Біль. ХЛЬОСТ. Біль.

— ОЦЕ ДИВИСЬ ТЕПЕР! Я Б ЇЇ НЕ КАРАВ, ЯКБИ ТИ ЇЇ БРЕХАТИ НЕ НАВЧИЛА!!! — гримав над моєю головою батько, звертаючись до матері.

Він і далі щось говорив, але я не чула нічого, крім мокрих ударів, які я відчувала кожною клітинкою свого тіла. Серце теж не відставало, та трощило мені груди, поки батько старався розтрощити мені ребра.

Однак мама все-таки змогла до нього догукатись, і десь через декілька хвилин, я досі чула удари, проте вже не відчувала їх на собі. Я чула крики, проте шум у вухах приглушував усе. Очі ніяк не могли сфокусуватись на тому, що відбувається в протилежній частині моєї кімнати. Дивні миготливі вогники та іскри змішували мені фарби світу. Я провалювалась у пітьму, і була цьому рада. Проте супроводом моєму падінню у безсвідомість був невблаганний хльоскіт мокрого рушника.

Ніна Тимофіївна, 47 років, класний керівник

Я знаю, що у їхній сім’ї було не все просто. Ми не раз звертались до матері Тоні та проводили з нею бесіду. Пам’ятаю, як дівчинка три роки тому прийшла в школу, а у неї шрам від скроні і ледь не до ока! Як ми її не розпитували, вона все говорила, що впала з турніка. Але було очевидно, що жодний акробатичний трюк такого б сліду не лишив на дитячому обличчі. Проте мати підтвердила цю історію і сказала, що наглядатиме за дочкою ліпше. Та й усе. Дівчинка не була проблемна чи психологічно нестабільна, не жалілась ні разу. Як таке взагалі трапилось… не знаю.

Червоний

Наступного ранку я встала пізно. Мама відпросила мене зі школи, сказавши, що я погано себе почуваю. Вперше за довгий час її брехня виявилась правдою. Мене й справді нудило, а тіло стугоніло. Раніше було подібне, проте я ніколи через наслідки батькового гніву не пропускала школу. На цей раз він перевершив сам себе.

«Будеш вставати?» — спитав Друг. Уся його зовнішність якось поблякла, як і весь світ довкола мене.

«Не хочу» — прошепотіла я думкою.

«Так буде не завжди. Скоро ти поїдеш до тітки в Острог чи до бабусі в Київ, там навчатимешся і буде все добре!» — намагався розрадити мене він.

«А як же мама?» — через силу повернувшись до співрозмовника, спитала я.

Він мовчав. Я бачила як його одяг стає сірим, а обличчя на очах втрачало свій рум’янець. Йому теж було дуже тривожно через маму.

«Що тобі показати? Може, зараз час для Забороненого кіно?» — поглянув на мене своїми фіолетовими очима Друг.

«Давай, може хоч так легше буде» — відповіла я, важко зітхнувши.

І з’явився фільм. Я могла дивитись його із заплющеними очима. Це був романтичний бойовик, де мама зустрічає гарного, високого та сильного мафіозі, який заправляв різними бандами в нашому місті. Він по вуха закохується у прекрасну медсестру, що врятувала йому життя (а то так би й вдавився тою булочкою на смерть!). Згодом, мафіозі дізнається, що маму та її чудову доню ображає злий чоловік, і сильно лютиться через це. Він дає завдання одній банді розібратись з тим монстром, і та з легкістю та особливою жорстокістю виконує це завдання. У кінці ж вільні мама з донькою відправляються на відпочинок на сонячні Кариби у супроводі короля кримінального світу.

Про таке не можна було думати. Страшний гріх. Мати завжди мене вчила любити батька, проте я не можу. Вона каже, що у нього нервова робота і що він чимало настраждався у житті. Але ж як людина, яка знає, що таке муки, змушує інших відчувати подібне? І, думаючи собі таке та переглядаючи Заборонене кіно, я заснула. Добре, що можна забутись сном. Шкода лише, що не назавжди.

*

Я прокинулась від жахливого шуму. Двері в мою кімнату були зачинені, але вони все рівно пропускали страшні звуки. На вулиці вже було темно, проте сказати, яка година, я не могла, бо як-не-як зараз листопад. У темряві я змогла розгледіти якийсь рух у кутку. Там сидів, трясучись, напівпрозорий Друг.

«Що коїться?» — подумки спитала я.

Друг почав розгойдуватись з боку в бік. Як завжди, коли батьки сварились, він тихо сидів, забившись в один із кутків, та чекав завершення галасу. А фінал завжди був один: маму сильно били.

Часом ненька повставала проти батька, і то були знатні баталії. Проте, на жаль, нам це ніяк не допомагало, а лише шкодило. Я добре засвоїла урок, що втручатись не можна (шрам дивно засвербів), тому я лежала спокійно у ліжку та чекала кінця сварки.

І ось я почула глухий удар, скрик …і тиша. Друг почав плакати, як і я. Аж тут старий сюжет дії змінився: я почула якийсь шурхіт, немовби по землі щось волочили. Прислухавшись, мені здалось, що те щось потягли у кімнату батьків. Мої підозри почали дико збуджуватись, проте Друг їх утримував. (гуп-гуп-гуп)

«Покажи мені! Покажи мені!» — благала я.

«Зараз ти все дізнаєшся сама», — прошелестів він.

«Ні! Дай мені мої думки!» — вимагала я далі.

«Зачекай, зараз ти все зро…» — почав був Друг, проте інша раптова дія його перебила.

Двері у мою кімнату різко розчинились. На порозі стояв батько. (гупгупгупгупгуп)

Він підійшов до мого ліжка, а я швидко заплющила очі, прикинувшись сплячою. Однак його то не зупинило.

— Тоню… вставай, — тільки й сказав він тихо. Занадто тихо для нього.

«Не ворушись», — прошепотів Друг з кутка.

— Тоню, прокинься! Маю для тебе діло, — мовив на тон голосніше батько, торсаючи мене за плече.

— Що таке, тату? — нарешті відгукнулась я, досі вдаючи сонну.

Але він нічого не відповів. Чоловік розвернувся та вийшов з кімнати, прямуючи у вітальню. (гупгупгупгупгуп)

«Мені йти?» — спитала поради я в Друга. Однак він мовчав і лише дивився на мене своїми заплаканими очима.

Я вийшла з темряви своєї кімнати і рушила на світло, що йшло з вітальні. По дорозі я глянула у сторону кімнати батьків, проте двері туди були чомусь зачинені. (Гуп-Гуп-Гуп). Не затримуючись, я нарешті зайшла у вітальню.

(ГУПГУПГУП) Червоний. Повсюди було розлито щось червоне.

(ГУПГУПГУП) Батько стоїть посеред кімнати під люстрою, яка освітлює його заплямований чимось темним одяг.

І тут мої підозри нарешті відкрились мені. (ГУПГУПГУПГУПГУП)

— Де мама?! Тату, ДЕ МАМА?

Але тут в обличчя мені полетіла ганчірка і в мить батько схопив мене за волосся та силою опустив на підлогу. Мої коліна занурились у кров (невже це кров?) (ГУПГУПГУП)

— Тихо будь, паскудо мала! — шипів він мені гаряче на вухо. — Зараз ти все це вимиєш, та й так, щоб ні краплинки цього бруду не було тут. Тобі це ясно?!

— Пусти, пусти, — захлинаючись сльозами якось спромоглась сказати я.

Він нарешті відпустив мене, а я від слабкості повалилась на підлогу. Я відразу просякла тим, що батько назвав брудом. Усе темно-червоне. Він кудись побіг, а я постаралась звестись, дивлячись як мої руки розводять по підлозі криваві кола (ГУПГУПГУПГУПГУП).

«ДЕ МАМА ДЕ МАМА ДЕ МАМА» — кричала я думками до Друга. Але він не вилазив з темряви.

Батько поставив біля мене відро з водою та банку з содою.

— Спершу вимий підлогу, а тоді ще почисть содою. Та починай зараз же, бо якщо воно все в’їсться, то буде тобі горе.

Хоч я і чула його, проте мій мозок важко пульсував, а серце ломилось з грудей.

ЛЯПАС.

—ТИ ЧУЄШ, ЧИ НІ! ДО РОБОТИ!

— Чому ти її вбив? За що?! — вирвалось у мене. Я не знаю як ці слова вилетіли з мене, я втратила контроль над собою. (ГУПГУПГУПГУПГУП)

ЛЯПАС.

— Рот закрий бігом! — просичав крізь зуби він, знову схилившись до мене. — Якщо ти комусь про це розкажеш, я зроблю з тобою дещо набагато гірше. Не смій навіть заікнутись про це! Бо, як бачиш, ти мені допомагаєш у цій справі, тому тебе звинуватять першою, моя люба, адже ти не врятувала на цей раз свою дорогу матусю. Отож, стулись і мий!

І я почала мити. Як я не старалась, підлога була безмежно червона. Туман сліз застилав мені очі та перетворював усе довкола на криваве марево. Батько сновигав з кухні у свою кімнату, куди раніше були зачинені двері. Друг з темряви прокручував у моїй голові знову й знову одне й те ж: «Винна. Не врятувала. Винна. Не врятувала».

Софія, 16 років, сусідка по парті

Вона завжди була відсторонена. Не говорить зайвого, не почне бесіду перша. Проте в останні дні вона й справді була якась аж занадто дивна. Такою я її ще не бачила. Зазвичай Тоня дуже замріяна і літає десь у хмарах. Але цей раз вона була взагалі немовби… не тут. Ще й ця пригода з кров’ю…

Бардовий

Батька не було вже десь години зо три. Він давно вийшов з якимись мішками і подався невідь куди. Зараз уже світає. Скоро в школу, але йти не хочеться.

«Вставай, підемо. Інакше щось запідозрять», — пролунав у моїй голові знайомий голос.

Бозна-як підійнявшись з підлоги, що тепер їдко пахнула содою, я направилась у ванну кімнату. У дзеркалі на мене дивилась якась дивна воскова маска з розтріпаним волоссям. Це не була більше та чудова лялька з синіми косами та фіолетовою сукнею. Моя сукенка була вся в кривавих розводах. Позаду ж мене з’явилось щось велике, бліде та зодягнуте у чорніший за морок одяг. Друг.

«Треба вимитись» — сказав він.

Слушна думка. Не роздягаючись я залізла у ванну та пустила воду. Як тільки прозора рідина торкалась мене, вона забарвлювалась у багряний відтінок. Зате моє тіло і суть ставали чистішими.

Збиралась я до школи на автоматі. Друг мовчки стояв поряд, немов би жахлива тінь мого злочину.

«Ми його вб’ємо» — шепнув він.

Я завмерла.

«Не можна, ти що»

«А мати йому можна було?»

Я промовчала. Вийшла з дому, прихопивши парасолю.

*

На уроках сиділа тихо. Я ні на що не звертала особливої уваги, порожнеча всередині мене з’їла всі мої чуття. Учителі люб’язно питали про моє самопочуття, але по мені було видно, що ще не все добре. Чи, краще сказати, уже не все добре. Мене ніхто нічого не питав. Лише одна вчителька вирішила перевірити домашнє, якого в мене не було.

— Тоню, ти зробила контурну карту? — поцікавилась історичка.

Я мовчала.

— Тоню, іди сюди і візьми карту.

Я підійшла до вчительки та подала свою невиконану роботу. Але як тільки вона її розгорнула, то зсередини забуяли бардові вологі плями, краплі від яких стікали по сторінках.

— Ну що ж це таке? — обурено розглядала замащені сторінки історичка. По її зап’ястях потекла в’язка темна рідина, що розповзалась по рукавах білої блузки з мальвами. (Гуп-Гуп-Гуп-Гуп)

— Я все поясню, — хотіла виправдатись я, розкриваючи очі все більше і більше.

— Чому ти не помила? ЧОМУ ТИ НЕ ПОМИЛА?! — верещала на мене вчителька. (ГУПГУПГУП)

— Я не хотіла, я не хотіла! Вибачте! Я винна, винна!!! — кричала у відповідь я, зіщулившись та не маючи змогу дивитись на закривавлений стіл.(ГУПГУПГУПГУПГУП)

— Тоню? Тоню! Ти мене чуєш? Чому ти не зробила? — тихо питала мене історичка.

Я розплющила очі. Усі дивились на мене зачудовано. Крові ніде не було.

—Ну? Так і будеш мовчати? — торкнулась моєї руки вчителька. Погляд у неї був якийсь стурбований.

Я хіба мовчала?

— Ясно, немає, що сказати і правильно. Краще не вигадувати виправдань, коли і так усе зрозуміло. Сідай.

Я попленталась на місце. Коли я сіла, я втупилась у підлогу, щоб не бачити змішаних виразів обличчя людей навколо.

«Що це було таке?» — намагалась визвати я Друга. Але він не приходив. Я все ще дивилась вниз, як помітила краплинки крові, що скочувались з моєї спідниці та важко падали на жовтий ламінат. Ну і нехай. Крім мене їх все одно ніхто не бачить.

*

Прийшовши додому, я бігом пішла митись ще раз. Хотілось бодай якось змити з себе увесь цей бруд. Я шкрябала шкіру до почервоніння, занурювалась з головою у воду і довго лежала на дні ванни, аж поки не ковтала воду від браку повітря.

«Скоро буде батько. Скоро буде батько», — безперервно повторював Друг, сидячи на пральній машинці. Його одяг став схожий на балахон. Волосся стало довгим кольору воронячого крила. Очі перетворились на темні порожнини, а обличчя якось видовжилось.

Коли я вийшла з ванни, то направилась до себе. Але мій погляд упав на зачинені двері у кімнату батьків. Дивне бажання дізнатись про те, що там заховано, тяжким клубком перекочувалось у моєму животі. Проте, як тільки я наблизилась, сморід соди вибив мені дух.

«Не хочу, не хочу» — мугикнула подумки я та вже за секунду завалилась у своє ліжко. Мене всю трясло. Холодне денне світло випалювало очі. Холод і жар бились у моєму тілі. По бильцях мого ліжка стікала кров.

*

«ПРОКИНЬСЯ! ПРОКИНЬСЯ!» — гукав Друг. (гупгупгупгуп)

Я розплющила очі і побачила батька на порозі своєї кімнати. Він тримав великий порожній мішок. Я схопилась і … я розплющила очі.

Друг сидів у своєму кутку.

«Не лякай мене так!» — крикнула я йому.

«Він скоро прийде. Він уб’є тебе. Візьми ніж» — сказав Друг.

«Я тебе ненавиджу, я ненавиджу» — прошепотіла я.

«А все-таки ти винна. Якби ти вийшла з кімнати, він би не вбив її» — давив він.

«Замовкни, замовкни!» — сказала я. Як він міг казати те, що і так мене мучило! Він би мав мене підтримати, а не гнітити! Зірвавшись з ліжка, я побігла до нього замахнувшись руками. І тільки я хотіла обрушити їх на його чорну голову, як мої зап’ястя сіпнуло назад. Я глянула на свої руки і побачила, що якісь мотузки не дають дотягтись до цілі, а кінці цих міцних пут заховані десь у темряві відсутньої стелі. Обернувшись, я побачила, що стою на сцені. По вишуканому рожевому мережеві сукні стікала кров, що відразу забарвила перли моїх туфельок у червоний. Акомпанемент гримів якийсь моторошний марш, а зал був забитий глядачами, серед яких були всі, кого я знала. Вони дивились на мене, не кліпаючи. Ворожість їхніх очей говорила про правду, яку усі вже знали. Я ж стояла на сцені сама, а мій лялькар досі ховався десь у вишині, безжально тріпаючи моє тіло. Враз прожектор почав яскравіше світити, аж доки я не витримала та не прикрила очі рукою, що їдко тхнула содою.

*

Я знову розплющила очі. За вікном уже світало. Я знову пішла у ванну. Батька досі не було.

«Поїж», — наказав Друг. Він став ще худіший і ще волохатіший.

Поки я жувала загрубілу відбивну, байдужий погляд впав на ножа, що лежав біля запліснявілого шматка хліба. Друг блиснув своїми чорними зіницями, і я заховала ніж за пояс спідниці.

По дорозі в школу, я постійно оглядалась по сторонам. Я шукала поглядом батька, але не тому, що хотіла його знайти. Аж раптом я звернула увагу на те, що всі якось підозріло позирають в мій бік. Буквально кожен, на кого я переводила погляд, дивився на мене широкого розкритими очима, повними осуду та злоби.

«Вони знають. На тобі кров» — пролунав згрубілий голос Друга, який я ніяк не могла заглушити.

Забігши в клас, я швидко сіла на своє місце і почала діставати підручники.

— У тебе все добре? — почула я поряд. Сусідка.

— Нормально, — ледь чутно мовила я.

— Добре, бо я думала, щось трапилось. Ти така стурбована була вчора, — продовжила вона.

Я звела на неї погляд, щоб витиснути безтурботну посмішку, але тут же помітила дивну річ. На її білосніжному комірці плавно розпливалась бардова краплинка.

— Що? Щось не так? — спитала Софія. Я хутко відвернулась. Перед очима замигтіла спогади про политу яскраво-червоним підлогу, сльози почали застилати реальність. (гупгупгупгуп)

— О Боже, Тоню, у тебе кров! — заголосила чомусь сусідка.

«Не реагуй» — пролунало в моїй голові.

На чистий листок розгорнутого зошиту крапнуло щось червоне. Шум у вухаха зростав.

— Тоню! Ти мене чуєш?— не вгавала Софа. Гамірний клас навколо принишк.

«То все мара, то просто дурна мара» — заспокоював мене Друг.

— Та глянь же! — пискнула у відчаї сусідка і штурхнула мене. Коли я обернулась до неї, то побачила перед собою люстерко, де у мого відображення з носу текла кров! Я розгублено торкнулась носа. Вона справжня, справжня! (ГупГупГупГуп)

— Тоню, пішли в медпункт! — взяла мене за руку дівчина.

Проте я миттю вирвалась і вилетіла з класу. Біжучи до дівчачої вбиральні, на мене всі оглядались та з жахом на обличчі розступались. Хто був у туалеті, одразу ж вийшов, як тільки побачив мене. У моїх вухах дзвеніло, а голова вибухала. Я почала швидко вмиватись холодною водою, намагаючись змити кров та блідість. Може тоді й до цього все, що я бачила, була правда? А може є щось, що є правдою, та я її не бачу? Може мама жива, а тато тоді вмер? Чи може він все-таки мене вбив, і сон не був сном?

Ридаючи та спазматично хапаючи повітря, я повільно осіла на підлогу. Із крану замість води текла кров.

*

Дзвінок уже давно повідомив про початок уроку, а я все ще не могла заспокоїтись. Було важко зібратись, важко дихати, важко бути.

«Досить уже. Іди в клас та посидь спокійно. Після уроку відпросимось та підемо додому», — промовив десь над вухом Друг.

«Я втомилась… Боже, як же я втомилась», — відповіла я, досі схлипуючи та ледь стримуючи нову хвилю істерики.

«Ще трохи лишилось потерпіти, давай же!»

Підійнявшись, я повільно почовгала в клас. Добре, що коридори вже були спустошені і ніхто більше не дивився на мене, мов на вбивцю («Ти і є вбивця»).

— О, Тоню, проходь, — звернула на мене увагу вчителька світової літератури, коли я зайшла в кабінет. — Як себе почуваєш?

— Уже краще, дякую, — прошепотіла я, видушивши із себе посмішку та глянувши на жінку. Скельця її окулярів були у кривавих розводах.

Ледь висидівши урок, я швидко почала закидати свої речі у портфель і вже хотіла йти на пошуки класного керівника. Однак позаду хтось зухвало смикнув моє плече і тут же переді мною виріс цей страшний нахаба. Чортів Стас.

— Дай мені геометрію, — як зазвичай скомандував він.

— Я не зробила, — відповіла я, не здіймаючи очей. Запаси мого страху вичерпались, проте мені жах як не хотілось дізнатись, що у нього може бути заплямоване бардовою рідиною.

— Ага, звісно ж, — скептично кинув він і поклав свою здоровенну руку мені на плече. — Давай без жартів, Тонько, я сьогодні явно не в гуморі.

Біль пронизав моє плече.

«Дай йому зошит і втечи», — підказав Друг.

Поки цей дурень ще більше не розлютився, я швидко знайшла потрібний зошит і подала його Бордюку. Але тут я помітила жахливу деталь. Білий зворот зошита був просякнутий кров’ю. Дивуватись уже було ні́чому, тому я миттю розвернулась і вже хотіла дременути як тут… Темна волохата постать встала у мене на дорозі. Крізь пасма довгого чорного волосся мигтіли впалі зіниці.

«А що, як пляма справжня?» — гукнув Друг.

Я завмерла. (гупгупгупгуп). А що, як це правда?

— Послухай, віддай зошит. Це не той, — звернулась я до однокласника.

Стас зміряв мене здивованим поглядом.

— Ти думаєш, я сліпий? Я ж бачу тут тупу писанину, яка лише на геометрії буває, тому не хитруй, почваро! — прогримів бугай.

— Ні-ні, ти не зрозумів, це не те, це чорнетка, — почала виправдовуватись я, але Друг уже мене штовхав до хлопця.

— Ти що це, хочеш забрати зошита, чи що? — з якимись бісиками в очах сказав Бордюк. (гупгупгупгупгуп)

— Так, віддай будь ласка! — уже впритул стояла я до покидька. Усі дивились на цю нову виставу.

«Усі зараз побачать. УСІ ПОБАЧАТЬ!» — шипів Друг. (ГупГупГупГупГуп)

Я вчепилась пальцями у зошит. Хлопець не очікував такої несподіваної атаки і тому спершу подався назад.

— Гей-гей, наша зубрилка збісилась! Дзвоніть в дурдом! — сміявся Стас, махаючи над головою моїм зошитом.

«УСІ ПОБАЧАТЬ!»

— ВІДДАЙ! ВІДДАЙ! — кричала я. (ГУПГУПГУПГУП)

«ПОБАЧАТЬ!»

— ВІДДАЙ!!!

— Ну все, дістала, падло! — сказав хлопець і штовхнув мене з усієї сили.

У польоті до землі я бачила як усі дивились на мене, скривавлений зошит досі був над головою Бордюка. І тут… УДАР! Прямо в місце старого шраму. І в очах потемніло.

*

Коли я розплющила очі, навколо був морок. Я нічого не чула, нічого не бачила. Зі скроні текло щось тепле. Поки я підводилась, то тихий шелест дорогого сукна потривожив дзвінку тишу, що давила на перетинки.

СВІТЛО. Звідкись зверху полилось брудне жовте світло, що освітило сцену на якій я стояла сама. Я глянула в зал, але там було пусто. Акомпанемент цього разу не руйнував моєї самотності. Каблучки атласних туфельок глухо відбивали звуки моїх кроків. І тут я ледь не підсковзнулась! Мій погляд упав на підлогу, яка виявилась уся в бардовій в’язкій рідині. У ніс ударив запах заліза та солі.

«Я не хочу! Я не хочу!» — протестувала я думкою.

Я почала відступати у темний бік сцени, але світло прямувало за мною. Аж тут мої руки сіпнулись уперед. Лише зараз я помітила мотузки, що туго натягнулись від моїх рук до місця на сцені, куди не діставав жовтий промінь.

«Дивно… Чому пута тягнуться не зі стелі?» — спитала я невідомо кого.

«То пролий світло на цю таємницю» — пролунав із залу знайомий голос. Друг був десь там.

«Допоможи мені» — просила я.

«Сама» — донесла мені луна.

Важко зітхнувши, я зробила крок вперед. Світло трохи перемістилось в тому ж напрямку. Однак той, хто тримав мої мотузки, був досі в обіймах темряви. (гупгупгупгуп). Я зробила ще крок…по ніжній білій твканині взуття побігли червоні візерунки. Ще крок…ще… На рожеві бантики сукні скапувала кров з мого обличчя. Ще ближче, ближче (гупгупгупгуп). У вухах почало дзвеніти. Ще крок і я побачила…

Батька. Він спокійно дивився на мене тримаючи в руках пута, що зв’язували мені руки. Його одяг досі був у темних колах, що псували його клітчату сорочку та потерті джинси.

«Зроби так, аби він тебе відпустив» — вигукнув Друг.

Я не рухалась. Мені не хотілось наближатись до нього.

— Тату! Можеш будь ласка відпустити мотузки? — спитала я.

У відповідь тиша.

— Тату! Я тебе прошу!

Але мій лялькар був незворушний. (гупгупгупгуп)

«Обірви нитки!»

Я вчепилась у пута та потягла їх на себе з усієї сили. Однак мотузки лише врізались та обпікали мої долоні. Дзвін у вухах наростав, як і тривога серця.

«Обірви!»

Ніж! У мене ж є ніж! Я схопилась за мережевний поясок. Серед тонкого плетива я намацала холодну сталь.

«ОБІРВИ!»

Я швидко затялась перерізати мотузки. Але здавалося, що вони зроблені зі сталі, яку нічим не візьмеш. (ГупГупГупГуп)

«ОБІРВИ!»

Я глянула на батька. Де ж кінцівки моїх пут?

«ОБІРВИ!»

Усі ці нитки йшли з його …нутра?!

«ОБІРВИ!!!»

Я направила ніж уперед. Корсет здушив мені ребра, дзвін оглушував.

«ОБІРВИ!!!»

Я побігла вперед. Ніж заблищав у грі світла.(ГУПГУПГУПГУП)

«ОБІІРВИИИ!!!»

Я з легкістю встромила холодний метал у батька. Він навіть не спробував захиститись. І тоді я зробила це ще раз. І ще. Чоловік важко повалився на підлогу. Нарешті зал заповнився переможною музикою. Радісна посмішка осяяла моє обличчя, а руки безперестанку витягали усі мотузки на зовню. Супроводом моєї справи були аплодисменти Друга.

— ТОНЯ!!! ЩО ТИ НАРОБИЛА?!!

Звук був десь позаду мене. Значить я уже на сцені не сама! Я різко обернулась, а там… моя класна керівниця.

І кабінет.

І однокласники.

«А де ж сцена? Де батько?» — питала я саму себе, ще не стерши посмішку з обличчя. Я знову повернулась навколо своєї осі і побачила…

Бордюка. Він лежав біля моїх ніг у калюжі крові, що без упину збільшувалась. Якісь нутрощі валялись поряд, тіло ж лежало непорушно.

— Діти, не підходьте! — кричала Ніна Тимофіївна.

Я виронила ніж і глянула на свої руки: тепер вони справді були в крові, і це бачили всі (як байдуже); я глянула на своїх однокласників: на їхніх обличчях завмерли вирази жаху, страху, огиди і шоку (як однаково); я глянула на тіло: його кров розмальовувала ламінат, очі закотились, блідість поїдала рум’янець (як все рівно).

«Невже це я зробила?» — майнула в мене думка.

«Зате ти звільнилась» — відповіла чорна, волохата та худюща постать переді мною. Добре, що хоч Друг був задоволений моєю роботою.

«А я й справді вільна», — посміхнулась я.

— Донечко!

«Це що таке?» — здивувалась я подумки. Звук був немовби поряд, але водночас і далеко.

— Доню, я тут! — чітко пролунало із-за вікна.

«Мама!» — зраділа я ще більше і кинулась у бік на звук. Усі стрепенулись через мої рвучкі рухи. Лише друг та тіло лишились на місцях. За вікном справді стояла знайома постать! Не може бути! Вона жива!

— Мамо, мамо! — гукала я, відчиняючи навстіж вікно. (Гуп-Гуп-Гуп-Гуп)

— Так я тут! Спускайся до мене! — сміючись мовила ненька.

— Я зараз! — відповіла я та вже повернулась у сторону дверей, як раптом любий голос мене зупинив.

— Ні-ні, сонечко моє! Спускайся так!

Я глянула вниз. Ми вчились на третьому поверсі, а мама була як-не-як на землі.

— Не бійся! Ти вже теж вільна, тому лети! — сказала неня, помітивши мої вагання.

— Та ж я упаду! — заперечила я. (ГУПГУПГУП)

— Але потім взлетиш! Так всі янголи навчаються літати, люба.

Темні сумніви стерли мою радість. Знову перед очима замигтіли страшні спогади.

— Мамо, я не янгол! Я дала батьку тебе вбити, я допомогла йому це зробити! Вибач мені! Вибач мені!!! — ридаючи, благала я. (ГУПГУПГУПГУП)

— Доню, усе добре. Як бачиш, зі мною все гаразд. Ти не винна!

— Не винна?

— Звісно ж ні! Ходи до мене, Тонечко!

Мама розпростерла свої тоненькі руки для обіймів. Надія на всесвітнє прощення почала теплитись у грудях. Я ступила на підвіконня. (ГУПГУПГУПГУП)

«Не думай про погане. Ти маєш завершити своє очищення» — тараторив мені на вухо Друг. Позаду нього чувся якийсь галас, але він його вдало приглушував.

— Донечко мила, злітай же! — кликала мама.

«Просто зроби ще один крок до волі» — упрошував Друг.

— Лечу…

— Давай, Тоню!

«Ще крок»

— Мамо, я лечу!

І я ступила. У вухах свистів вітер, я відчувала легкість (ГУПГУП), я вдихала повітря та чистоту (ГУПГУПГУП), я була невинна і вільна (ГУПГУПГУПГУП)

ВІЛЬНА!

(ГУПГУПГУПГУПГУПГУПГУПГУПГУП)

БІЛЬ.

(…)

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 02:52: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 01:30: Фіналіст • Фінал