Однокласники хочуть мене вбити

Владу ніколи не подобалась школа. Хоча навчався він непогано, в основному на вісімки та дев’ятки. Десятий клас, у якому навчався Влад, вважався найгіршим у школі по дисципліні. Щотижня хтось з його однокласників відзначався якоюсь пригодою. То дівчата вночі нап’ються на території дитсадка і обблюють гірку, то хлопці десь когось поб’ють, або щось украдуть.

Клас був геть не дружнім і усі двадцять чотири учні об’єднувалися лише по п’ятницях, щоб утекти з останніх уроків. Однак Влад був хитрим і у такі дні, коли всі тікали, часто лишався, начебто за чергового ‒ підмести-помити підлогу, підлити вазони і т. д. В результаті усі, окрім нього, отримували наголовачів. Потім однокласники на нього з’їдались за таке, але вони й без причин завжди знаходили кого зробити у чомусь винним. Тому гірше від того Владу не ставало.

Влад жив у невеликому селі, але школа в там була чималою, тому що до неї возили іще дітей із сусідніх сіл.

Котрогось дня Влад усвідомив, що шкільні перерви перетворились для нього на справжнє виживання. Він почав чекати на кожну перерву з такою неприємною напругою, мов на плавання серед голодних піраній. Однокласники почали ставитись до нього гірше ніж зазвичай. Раніше хто завгодно міг стати жертвою в його класі, але тепер все частіше у центрі опинявся саме він.

У п’ятницю десятикласники вкотре об’єднались для втечі з останнього уроку. І абсолютно всі оточили Влада.

‒ Ну, а ти, Бондар? Тікаєш з нами чи лишаєшся «чергувати»? ‒ останнє слово Стрілецька промовила особливо зневажливо, мов облила його помиями.

‒ Теж тікаю, ‒ спробував якомога байдуже відповісти Влад.

‒ Ну, дивись мені, ‒ Стрілецька просвердлила його їдким поглядом.

І Влад чесно втік разом зі всіма в п’ятницю з останнього уроку, але в понеділок класний керівник, вкотре відчитуючи їх, зауважив, що лише один совісний учень зостався.

Хоча вчитель і не сказав хто саме зостався, але всі накинулись на Влада. Він заперечував і ревно запевняв, що також утік. Це було схоже на зграю диких собак, які цькують одного зі своїх. І один з тих собак його підставив.

Наступного дня, вранці, коли Влад увійшов до класу, то побачив, як усі однокласники згуртувались в кучу, схиливши голови, і щось ревно обговорювали, але як тільки-но з’явився Влад, то враз розійшлись, кидаючи на нього ненависні погляди.

«Знову щось задумали проти мене», ‒ гірко подумав Влад і побрів до своєї парти.

Загалом день у школі минув майже «нормально», якщо не зважати на підніжку, яку йому підставили, коли він виходив до дошки.

А от коли Влад повертався додому, то в невеличкому лісочку, через який він проходив щодня, помітив раптом хлопців зі свого класу. Всередині все стиснулось у тугий вузол. Серце шалено загупало. Ніхто з однокласників у цій частині села не жив. Влад першим помітив хлопців, ніж вони його. І він звернув праворуч до городів. Переліз через огорожу і крадькома оминув хлопців сусідськими дворами. Додому він таким шляхом не міг потрапити, тому йому довелось знову перелізти через огорожу, але вже на іншому кінці ліску.

Все вдалося. Хлопці не помітили Влада і він, полегшено зітхнувши, поспіхом направився додому. Але зненацька з-за дерев виступили хлопці. Усередині знову все стиснулось.

‒ Ну, що, Бондар? Поговоримо? ‒ зухвало процідив Гуменюк.

Влад позадкував. А однокласник дістав раптом з кишені розкладного ножа.

‒ Підійди, ‒ зверхньо наказав йому однокласник.

Влад перелякано чкурнув. Хлопці не встигли його оточити і він знову побіг до городів. Однокласники взялись його наздоганяти, але Влад виявився прудкішим. Врешті йому вдалося відірватись і опинитись вдома.

Вдома Влад не знаходив собі місця. Батьки не помітили його хвилювання. Та Влад його і не виказував й чомусь вирішив батькам про те не розповідати.

Наступного дня, вранці, Влад марно спробував вдати хворого, але матір, без проблем викривши синове симулянство, з криками відрядила його до школи.

У школі Влад постійно відчував щемке напруження. Двоє з тих хлопців, котрі перестріли його вчора, сиділи позаду нього. Владу здавалось, що щосекунди у його спину встряне ніж. Або що його схоплять з чуба і проведуть гострим лезом по шиї.

Усю перерву Влад простирчав у бібліотеці. Визираючи з-за полиць чи не шукають його однокласники.

На наступний урок не явилось семеро учнів. Таке було не вперше. Математику ніхто не любив. Найбільше через стару чванливу вчительку, яка всім серцем ненавиділа учнів десятого класу, аніскілечки цього не приховуючи.

Влад теж був би радий хоч на декілька хвилин не бачити математичку, а тому попросився вийти в туалет.

‒ Шуруй, ‒ байдуже кинула йому вчителька.

Влад вийшов з класу і неспішним кроком попрямував коридором.

«Чому я не покинув школу після дев’ятого? ‒ картав він себе. ‒ Чого не втік з цієї божевільні?»

Насправді було у школі і чимало хорошого. Різні гуртки, хороші нормальні вчителі, нормальні діти. Але все те наче обходило Влада стороною, і йому діставалось лише все погане, що є у школі.

Він спустився на перший поверх, де помітив однокласників, які саме заходили досередини. Влад швидко побіг далі в сторону туалету, але однокласники його помітили і кинулись за ним.

Влад заскочив до туалету й заховався в останню кабінку. Через секунду двері туалету гримнули, увійшли однокласники і по черзі почали відкривати кабінки. Влад піднявся ногами на унітаз.

Однокласники перевірили усі кабінки, окрім останньої.

‒ Бондар, виходь, ‒ прозвучав жовчний голос Пінчучки.

«Що? Але ж це хлопчачий туалет!» ‒ мимоволі обурився собі Влад.

Раптом ручка дверей ворухнулась.

‒ Зачинено, ‒ прозвучав голос Шпака.

Через секунду двері кабінки гримнули ‒ хлопці висадили їх ногами. Вони схопили Влада і повалили на підлогу. Четверо притиснули його, не даючи підвестися, а Шпак дістав з-за пазухи ножа.

Влад перелякано заверещав, наче його вже почали різати. Однокласники почали злісно сміятись з нього, а Шпак підніс над головою ножа і…

‒ Що тут робиться?! ‒ увірвався до туалету вчитель історії. ‒ Що за галас?!

«Спасіння! Спасіння!» ‒ полегшено видихнув Влад.

‒ Бондарю раптом стало погано і ми… ‒ безневинно було почала Пінчучка, але Влад її перебив.

‒ Ні, вони хотіли мене зарізати! ‒ загорлав він. ‒ У них ніж! Подивіться! Будь ласка, перевірте. Я клянусь, у них ніж!

За виразом учителя було зрозуміло, що він начебто й повірив, та все ж із певним скепсисом. Бо ніякого ножа він ні в кого не помітив.

‒ Не думаю, що вони хотіли тебе зарізати, але налякати… ‒ вчитель пальцем поманив до себе десятикласників. Ті відступили Влада і повільно підійшли.

Вчитель історії обшукав усіх сімох, але ножа не знайшов.

‒ У нього був якийсь припадок, ‒ неголосно залепетав Шпак. ‒ Він кричав і його трусило, ніби він лежав на розпеченій пательні. Ми не хотіли його… нічого такого. Він це вигадав, або йому примарилось.

Цей випадок розсьорбували не один день. Влад розповів усе, як було. І розповів, як хлопці із ножем раніше підстерегли його у ліску, по дорозі додому, теж. Але однокласники все заперечували. Ніяких доказів не було. Ножа не знайшли. Вчитель історії одразу ж оглянув учнів, а потім і туалет. Дверцята останньої кабінки були не ушкодженими ‒ жодних слідів того, що їх вибили. Влада питали, як той ніж виглядає і запитували у батьків, чи не бачили вони у своїх дітей подібного ножа. Однак, безрезультатно.

Владу і тим сімом однокласникам довелось відвідати шкільного психолога, де вони навішали цілі гірлянди «лапші» про те, як їм нормально в школі, які хороші вчителі й тому подібне.


«Вони всі хочуть мене вбити, ‒ тривожно думав собі Влад на уроці фізики, через тиждень. ‒ Усі вони мене ненавидять. Усі вони ‒ нелюди! Хочуть мене зарізати».

Однак після того випадку у туалеті все наче як вляглося. До Влада припинили так сильно чіплятись, і ніхто йому більше не влаштовував засад по дорозі додому.

Але згодом однокласники знову почали дивно перешіптуватись і кидати на Влада незрозумілі лихі погляди. Йому навіть здалося, що хтось прошепотів: «вбити його».

А одразу після тих слів Влад дізнався, що їхній клас завтра, на день туризму, відправляється в похід із ночівлею. І тут у Влада аж запаморочилось у голові.

«Все, там вони мене і порішать!» ‒ страдно стрельнуло йому в голові.

Як би Влад не старався відкосити, та все ж у похід він пішов. Крокуючи лісовою стежкою, він безвідривно слідкував за своїми однокласниками. Влад старався постійно перебувати поряд із вчителем фізкультури з яким вони вирушили у похід, і йому це вдавалося, але лише до вечора.

Настала ніч. Майже усі розійшлись по своїх наметах. Лише Влад лишився сидіти біля майже згаслого вогнища, не наважуючись піти до намету, у якому йому припало спати разом з іще двома однокласниками. Влад простягнув до вогню долоні, потираючи їх одна об одну, коли раптом почув, як позаду хруснула суха гілка. Влад закляк. Не наважився обернутись, бо тієї ж миті відчув на собі безліч крижаних поглядів. Серце взялось вибивати чечітку, тіло охопив жар. Він виряченими очима втупився у вогонь. Усі думки по зрадницьки полинули кудись геть від нього.

За якусь мить Влад все ж наважився обернутись. І, на його превеликий страх, йому явилась та картина, яку він очікував, але безмежно боявся побачити ‒ усі однокласники обступили його позаду щільним півколом. Слабкий вогонь освітлював їх лише до плечей, а обличчя їхні були приховані нічною темрявою. Безликі застиглі фігури поволі почали оточувати Влада. Неспішними короткими кроками однокласники обступили Влада колом. Світло від багаття скакало на його перекошеному від жаху обличчі. Він чекав цього. Вони надто довго його мучили.

Враз усі однокласники дістали ножі й завмерли. Стискаючи холодну зброю в руках, вони лишались все такими ж незворушними. Ніхто ні на кого не озирався. Нікого не брали якісь сумніви щодо того, що вони зараз роблять.

Влад шумно вдихнув через ніс і тремтливим голосом промовив:

‒ П-пожартували і д-д-досить.

Ніхто йому нічого не відповів. Однокласники одночасно кинулись на нього, замахуючись ножами. Влад упав долілиць, скрутився й голосно заверещав. Його крик прорізав нічну тишу й відлунням пішов лісом.

Влада схопили за плечі. Він почав пручатись і відбиватись. Кричати, щоб його не вбивали.

‒ Це я, Владе! Заспокойся! Це я ‒ Богдан Михайлович! Учитель фізкультури. Владе! Та заспокойся ж ти!

Влад розплющив мокрі від сліз очі, сповнені жаху і відчаю. Минуло секунд п’ять, поки Влад зрозумів, хто перед ним. А потім він озирнувся ‒ довкола нікого не було. Однокласники лиш нашорошено визирали з наметів.

‒ Богдане Михайловичу, що з ним? ‒ занепокоєно запитала одна з однокласниць.

‒ Не знаю, ‒ відказав не менш занепокоєний фізрук. ‒ Владе, що трапилось?

Влад глитнув слини. Скривився і, озираючись на голови однокласників, що визирали з наметів, проскиглив:

‒ Вони всі хотіли мене вбити. Вони оточили мене. У них були ножі…

‒ Я ще не спав і не чув, щоб хтось виходив з наметів. Ти напевне тут заснув і тобі привиділось, ‒ промовив фізрук.

Проте Влад наполягав на своєму. Він вимагав, аби учитель перевірив усіх його однокласників на наявність ножів. Але той цього не виконав. В решті вчитель ледве зумів заспокоїти Влада і переконати його у тому, що все те йому лише примарилось. А потім переніс речі Влада до свого намету і спав поряд із ним.


Параноїдна шизофренія, або щось типу того. Влад погано розчув розмову батьків із лікарем. Після декількох тижнів різних медичних оглядів, тестів, аналізів було вирішено, що Влад хворий. Надто вже часто йому почало ввижатись, що однокласники хочуть його вбити. Але жодних доказів у тому не було.

Хлопець не міг у це повірити ‒ його визнали божевільним. Він псих.

Влад врешті змирився з діагнозом і пройшов курс лікування. До школи він повернувся через декілька місяців. Начебто здоровий. Хоча й досі мусив відвідувати шкільного психолога. Однокласники взагалі з ним ніяк не контактували. Вчителі також. До дошки викликали зрідка, від чергувань звільнили.

Спочатку Влад почувався некомфортно. Учні інших класів на перерві, здавалось, лише те й роблять, що позирають на нього і перешіптуються. Проте згодом він проаналізував усе те, що з ним відбувається і зрозумів, що життя у школі, та й взагалі, стало якимось легшим. Ніхто до нього не чіплявся. Ніхто не обзивав психом, або що. Його тримались осторонь і йому це подобалось.

Повертаючись якось зі школи, Влад, роздумував: а чи не продовжити йому симулювати хворобу, яка, здавалось, вже давно його полишила? Можливо, якщо він вдаватиме, то все ставатиме іще легшим?

Влад, усміхаючись своїм ідеям, проходив через невеличкий лісок, за яким знаходиться його дім, як раптом його привернули чиїсь кроки. Влад зупинився і озирнувся. Усмішка сповзла з його обличчя, натомість виріс вираз страху і відчаю. Влад завертів головою, скривився і з розпачу заплакав.

‒ Не треба. Ви не реальні. Ви лише марення, ‒ заскиглив Влад, нажахано озираючись довкола…


Тіло Влада знайшли у ліску того ж дня. Повністю залитим кров’ю. Висновок ‒ самогубство. Біля Влада лежав закривавлений ніж, на якому виявили лише його відбитки пальців. Звідки він узяв того ножа, ніхто не знав, і слідство не змогло це вияснити. Батьки Влада ніколи не бачили того ножа у свого сина. Жодних слідів, які спонукали б до підозр того, що це вбивство, не було. Хоча всі ‒ і поліція, і медексперти дивувались, як хлопець спромігся сам собі нанести двадцять три ножових рани.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 02:48: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 01:30: Вибув з конкурсу • Півфінал