Ворожка

Дарина зиркнула на своє відображення в дзеркалі. Почорніле від часу люстро бабусиного трюмо демонструвало її в повний зріст, чесно й без прикрас. Шкода, що в дзеркала не було функції снеп-чата, подумала Дарина, знуджено беручи до рук свій телефон. Девайс мовчав, ніби всім на світі було байдуже до її пообідньої інстасторі чи нової авки. 

Дівчина ще трохи покрутилася перед люстром, тряхнула русявою головою та, важко зітхаючи, сіла на софу. Повітря бабусиної кімнати було сповнене запахів старих речей, протрухлих меблів і мотлоху, який Дарина вже давно би викинула на смітник. Але подітися було нікуди, вона застрягла тут на всі вихідні. 

Надворі швидко темніло, помережані морозом шибки заблищали в блідому світлі єдиного ліхтаря, що спалахнув за рогом. Бабусині подруги все ще теревенили на кухні, пирскаючи голосним грудним сміхом. Дарина закотила очі. Її теж примусили попити з ними чаю – десь годину свого життя на них витратила, ледь відкараскалася. Нудьга. Єдине, що справді зацікавило дівчинку, це коли мова зайшла за андріївські ворожіння на судженого.

– Ламали ми колись скалки від воріт, – говорила її бабця, сьорбаючи чай. – Під подушку клали, щоби сни пророчі снилися.

– А я гребінь підкладала. То одного разу таке вві сні прийшло, що я ще довго боялася засинати.

– Та що ж вам таке наснилося? – байдужим голосом запитала Дарина, колупаючись виделкою в желейному торті. 

Жінка скоса подивилася на неї, примружила очі й прошепотіла:

– Сам диявол.

Бабусі знову розсміялися. Виявилося, що кепкувати одна з одної вони вміли не гірше підлітків.

– Облиш, Тамарко. Іще скажи, що ти на дзеркалах ворожила… 

– Сплюньте тричі, на дзеркалах – то страшне.

– А розкажіть, – не втерпіла Дарина.

Бабці перезирнулися, але розказали: про коридор із дзеркал і про мерехтіння свічки десь посередині.

“Оце можна було б спробувати”, – подумала дівчинка, нарешті залишаючи кухню. Робити нічого, а 12 грудня буває лиш раз на рік. Щоправда, до півночі ще далеко, але бог з тим. Навіть у школі про цього Андрія розказували. Може, провести експеримент, а потім тим хизуватися, що от така нестандартна й олдскульна?

Недовго думаючи, Дарина взяла з етажерки пузату свічку, фіолетову, з запахом лаванди, і увімкнула фронтальну камеру на телефоні. 

– Знімімо відео, – сама до себе проказала вона, мостячи айфон навпроти дзеркала. – Вєщьдок.

Чиркнув сірник. Сутінкова кімната освітилася м'яким світлом, що колихалося від кожного Дарининого поруху й кидало довгі тіні на стіни. Між люстром і камерою справді утворився коридор – незліченна кількість віддзеркалень, ніби паралельних світів, у кожному з яких горів вогник свічки. 

– Святий Андрію, поможи, судженого покажи!… – сказала Дарина без особливого ентузіазму, проте пам'ятаючи, що камера пише звук.

Свічка затремтіла. Чи то від дихання дівчинки, чи то від протягу. Замерехтіло зображення в чисельних люстрах, хвилею прокочуючись по дзеркальному коридору.

– Святий Андрію, поможи, судженого покажи! – уже впевненіше проказала вона, додаючи голосу нотки театральності.

По спині пробігли мурашки. За вікном геть стемніло, під хвірткою завив собака, множачи собачий гавкіт по всьому селу. 

– Святий Андрію, поможи, судженого покажи! – втретє, згідно інструкції, проговорила Дарина. Голос її дрижав, розгойдуючи золотавий вогник.

Раптом собаки надворі стихли, а полум'я свічки вирівнялося. Десь там, у глибині коридору, вималювався силует.

Дарина й не помітила, як роззявила рот. Пальці її затерпли, дихання сперло. Цього просто не могло бути!

"Добре, що ввімкнула камеру, а то ніхто б мені не повірив", – встигла подумати дівчина, доки той силует, збільшуючись, не закрив своїм примарним тілом усі дзеркальні відображення. Рука – чорна, могутня, зі скоцюрбленими пальцями – тягнулася до Дарини з коридору. А та, розширивши від страху очі, завмерла, ніби соляний стовп, забуваючи навіть дихати. 

Чорна рука поблискувала синім неоном. Вона тягнулася туди, де пульсувала жилка на по-гусячому витягнутій Дарининій шиї.

На кухні бабусі знову зайшлися сміхом, вітер завив за вікном, знову луною прокотився собачий брехіт. Дарина відчула, як їй обпекло шию, а горло здавило так, що дихати зробилось неможливо. Він притягував її до себе, у дзеркальну поверхню люстра, що раптом зробилася рідкою, наче плазма. Притягував туди, де на чорному з синіми іскрами обличчі мав би розташуватися рот. Хоче поцілувати чи… проковтнути?  

У голові Дарини спустіло, усе, що лишилося – це сильне бажання жити.

– Цур тобі! – вирвалося в дівчини. Той крик ніби оживив заціплене від страху тіло.

Звідки вона це знала? Звідки винирнули ці слова старого замовляння? Із Вікіпедії чи дитячих спогадів, коли бабуся стояла над колискою, віднаджуючи від неї домовиків і крикс? 

Помахом руки Дарина відкинула телефон убік, аж тріснуло скло. Батарея відпала й закотилася під батарею. 

Свічка теж перекинулася, підпалюючи вишиту серветку на трюмо. Інстинктивно дівчинка накрила вогонь бабусиним халатом, і кімната погрузла в темряві.

Дарина боялася поворушитися. Коли очі призвичаїлися до чорноти, сяк-так підсвіченої ліхтарем знадвору, то страшної фігури вона вже не побачила. Лише на обпаленому бабусиному халаті ледь помітно поблискували неонові пікселі.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Історія статусів

12/10/20 21:52: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Вибув з конкурсу • Перший етап