Сліди від навчання

Слова Олександра Довженка: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера – слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися… Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою й жалем…» перегукуються зі ставленням до рідної землі автора твору.

– “Енеїда”..., ні, не “Енеїда”. Може “Модри Камень”?...

– За останньою партою, розмови на ЗНО заборонені.

“Це до мене”, – подумав Рома, зрозумівши, що його бурмотіння почули. Він стиснув губи й нахилився ще нижче над аркушем з тестовими завданнями, ледь не торкаючись носом парти. Наче така близькість допоможе згадати правильну відповідь. Ні, не допомогла. “Нехай, потім повернусь. Лишилася година і двадцять три запитання до кінця. Ні, не двадцять три. Я ж напропускав. Господи, скільки закритих?” Він порахував запитання з хрестиками в клітинках. Тридцять. Тільки тридцять. “Всього на два більше ніж половина”.

Пластикова ручка вислизала з пальців. Він гортав зморшкуваті від вологих долонь аркуші – взад-вперед, взад-вперед – і не знав, на якому запитанні зупинитися, на чому зосередитись. “Я не встигну… не встигну. Лише година, а мені ще есей писати, ще відповіді в бланк переносити. Я не встигну! Провалю ЗНО і тоді гаплик! Торба, білі капці.” Його охопила паніка, відчай.

Рома заплющує очі, глибоко вдихає, повільно видихає. Жене від себе всі думки. З м’язів спадає напруження, настає таке розслаблення, що запросто можна обмочитися. Як на вольфрамову нитку в лампочці подавати все більшу і більшу напругу. Нитка розжарюватиметься, яскравішатиме, пульсуватиме, натягуватиметься, а тоді – дзень – просто порветься, перегорить і настане тиша, і настане темрява. Спокій…

Так приємно сидіти з заплющеними очима. Рома чує паперове шарудіння з сусідніх парт, чує як спостерігачки перешіптуються за вчительським столом, а він десь далеко, він сторонній глядач і його нічого не хвилює. Перед очима в маслянистій темряві розтікаються візерунки, одні форми розпадаються, утворюючи нові. От чергова химерна істота почала свій метаморфозний танок і утворилась геть інша.

Обриси плями чіткішали, вимальовувався силует. З’явилась людська фігура, поруч зринула ще одна. Вони сидять. Силуети стали забарвлюватися і Рома впізнав їх. Це він, схилений над зошитом з підготовки до ЗНО, а поряд… мама?

“Так, це точно мама. Вона намагається слідкувати за тим, як я виконую завдання, а сама вказівними пальцями масує скроні. Ні, тільки не скроні!”

– Зразком усної народної творчості є рядки, – прочитав Ромин образ. – Думаю, відповідь “В”. Хоча “Б” також підходить.

– Гівно мале! В цьому завданні не може бути двох відповідей. Тупий недоумок! Відповідь “А”! Запам’ятай вже – “А”.

Її горло оперізують мережива судин. Від ключиці до вилиці випинається товста синя вена. Видно як по ній пульсує кров. Обличчя змінюється, стає чужим, диким, верхня губа задирається, оголюючи ясна і викривлений рот перетворюється у вишкір. Мама хапає грифельний олівець, гостро заточений мов голка, і вганяє його в Ромину потилицю. Грифель з хрускотом стиснутого крекеру кришиться, хлопець вибухає криком.

Все вмить зникає.

Рома в класі розплющує очі, різко вдихає, закусуючи нижню губу. Схопивши ручку, ставить в запитанні: “Зразком усної народної творчості є рядки” хрестик навпроти варіанту “А”. Озирається по сторонах, боячись, що закричав насправді, але всі в класі продовжують займатися своєю роботою.

Він торкнувся потилиці й скривився від болю. На пальцях залишилася цятка крові з сірим, грифельним відтінком. “Що ж буде, якщо не відповім правильно на всі запитання? Мама дуже розсердиться. Вона ж цілий рік готувала мене до ЗНО”. Він на мить спробував уявити реакцію матері: як вона тре скроні, як під правим оком пульсує тоненький капіляр, як вона починає голосно сопіти. Йому добряче прилітало за незначні провини, що ж буде за провалене ЗНО?

Плечі здригнулися, він швидко відігнав ці думки. “Краще мені не помилятися, або взагалі не повертатися додому.” Але стрілки годинника – бездушні стрілки – продовжували невблаганно зжирати хвилину за хвилиною й ось зі ста вісімдесяти відведених залишилося п’ятдесят п’ять.

Знову долоні зробилися мокрими, а в роті пересохло. Знову біла футболка прилипла до тіла і він низько схилився над аркушами. “Щоб встигнути, потрібно витрачати не більше як хвилину на тестове завдання”, вирішує Рома.

“Засудження загарбницької політики Російської імперії – ідея твору”, і варіанти відповіді. Проте, варіанти не допомагають, він дивиться на них і ніби вперше бачить. Минуло двадцять секунд, з відведеної собі хвилини. Рома заплющує очі, пальці стискають ручку і рука тягнеться ставити відповідь навмання, та перед очима знову спливає образ мами.

Вона щойно прийшла з роботи, усміхнена.

– Як справи? – питає невимушеним голосом.

– Готуюсь до ЗНО.

– Ммм, молодчина. – Мама стає за спиною і зазирає Ромі через плече. Куйовдить пряме хлопчаче волосся. Такою він її бачить тільки в школі. Його маму – вчительку української мови та літератури й класну керівницю – всі люблять. Вона як старша сестра, як подруга для учнів свого класу. Дружня, весела вчителька. І такою вона направду була колись давно, коли Рома ще не ходив до школи. Усміхнена, лагідна з теплими долонями, на які він любив класти голову. А потім зник тато і відтоді щось у мамі змінилося, щось засіло в її голові. Якийсь черв точив її мозок зсередини.

Тепер вдома вона майже ніколи не опускає пальців від скронь. Тре й тре їх без перестанку.

– І як успіхи?

– Добре, добре, – поспішає відповісти хлопець.

– Угу, а це що? Що ти за відповідь поставив на це запитання? – жіночий голос різко змінився і Рома напружується, його м’язи дерев’яніють.

– “В”, “Захар Беркут”.

Нігті впиваються в шию сина.

– Тупий недоумок! – вибухає мама і з силою б’є його лобом об стіл.

– Ідіот, – ще один удар об стіл. – Бовдур! Весь твій клас бовдурів. Вчиш вас вчиш, а воно в одне вухо влетіло, з іншого вилетіло. Сил моїх на вас не вистачає.

Мама хапає зі столу циркуль і всаджує синові у праве плече.

– “Кавказ”!

Рома в класі розплющує очі, сичить і бачить, як із сусідніх парт повертаються до нього здивовані погляди. Правою рукою від плеча і до пальців розтікаються струмки болю. Він ставить хрестик навпроти відповіді: “Кавказ”. На плечі проступає цяточка крові й всотується в рукав білої футболки, залишаючи багряний слід.

Встиг, вклався в одну хвилину.

Так він зможе на всі запитання відповісти, досить тільки пригадати як мама готувала його до ЗНО. Пригадати кожен зламаний об його голову грифель, кожний укол циркулем, кожен удар лінійкою по пальцях. Вона вміла вчити. Кожне запитання і відповідь він зможе пригадати, адже кожна відповідь це окрема дірка на тілі від гострих канцелярських предметів.

Рома читав запитання і заплющував очі. В темряві виринала мама, без упину терла пальцями скроні – що в той час творилося в її голові? – хапала якесь вістря і вганяла в сина. Кричала, била його, але врешті говорила правильну відповідь.

“Виходить! Я здам, устигну!”

Ромі залишалося тільки розплющувати очі й проставляти хрестики. Залишалося лише зціплювати зуби, щоб не закричати і втирати обличчя, щоб краплі поту і сліз не скрапували на аркуші.

– До закінчення зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури залишилося п’ять хвилин, – сухим голосом повідомила одна зі спостерігачок. Дві дівчини і хлопець поклали бланки з відповідями, вийшли з класу. В кабінеті майже нікого не залишилося.

За останньою партою сидів порцелянового кольору Рома.

– Хлопче, ти закінчив? – запитала спостерігачка, але хлопець не відповідав. Двоє жінок підійшли до нього й обидві зойкнули, затуливши роти долонями.

На блідому обличчі Роми кольором виділялися тільки дві сині смужки губ і чорні брови, а саме обличчя вкривали рясні краплини поту. Вони набухали, зливалися воєдино і струмками збігали по щоках, на горло і далі під комір. Дихання хлопця коротке, уривчасте хрипко виривалося з рота. Білу футболку на спині, грудях та плечах вкривали червоні цятки наче від шрапнелі. Деякі більші, інші – дрібніші. Від особливо великих стигм вниз стікали криваві патьоки.

Рома повільно повернув голову до жінок. Безмовний жах застиг у його погляді. Вірусний жах, який передається зоровим шляхом. Жах миттю перекинувся на жінок, вразивши їхні тіла до кісткового мозку.

– Що сталося? – витиснула одна з них.

Виснаженим, приреченим голосом Рома відповів:

– Я встиг… правильно відповів на всі запитання, але потім… я дуже поспішав і не ті клітинки відмітив у бланку відповідей.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

05/10/20 01:47: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 01:30: Фіналіст • Фінал