Тринадцятий клас

Я вліз на шкільне горище у пошуках моєї куртки. Хтось поцупив її з гардеробної кімнати, тож я вже годину не міг піти додому: зима все-таки. Холодно. Горище було моєю останньою надією: я все вже обнишпорив, більше ховати річ просто ніде. І справді, куртка була тут, серед всілякого мотлоху. Лежала на старій парті, по-моєму, забутій тут ще з радянських часів.

Я взяв куртку, нарешті вдягнувся і знічев’я підняв кришку парти. Сам не знаю, навіщо рука до неї потягнулася. І недарма, здається. Під кришкою, у відділенні для зберігання книжок та зошитів, я побачив великий журнал в обгортці «під шкіру». Не те, що в нас зараз – картонка на двох скобах. «13-й клас» – на обкладинці зроблено красивий відтиск.

Присівши за ту саму парту, розгортаю журнал. На першій сторінці – ціле полотно тексту, виведеного від руки каліграфічним почерком з чисельними завитками:

«Кожен учень школи, у чиї руки потрапив цей журнал, може відвідати заняття у тринадцятому класі. Це можливість знайти нових друзів та отримати відповідь на будь-яке ваше запитання.

Щоб відвідати урок у тринадцятому класі – зайдіть у будь-який пустий клас вашої школи і покладіть журнал на вчительський стіл. Обов’язково переконайтеся, що у вас є чистий зошит і ручка для запису уроку. Простим олівцем додайте ваше ім’я та прізвище у список учнів тринадцятого класу. Після цього сядьте на вільне місце, покладіть перед собою зошит і ручку. Протягом уроку залишайтеся на своєму місці. Коли урок закінчиться, ви почуєте дзвоник. Тепер можете встати з місця і поспілкуватися з вашими новими друзями, якщо схочете. Коли вам потрібно буде піти, ви маєте стерти своє ім’я з журналу, забрати всі свої речі та вийти з класу, залишивши журнал на столі. Після того, як вийдете з класу і зачините за собою двері, ви можете знову їх відчинити і забрати журнал.

Важливо:

На кожен урок потрібно принести новий, повністю чистий зошит.

Не залишайте свого місця протягом уроку.

Не забувайте стерти ваше ім’я з журналу.

Не намагайтеся забрати журнал з собою до виходу з класу».

Я подумав, що це якийсь розіграш від Максима. Саме Макс заховав мою куртку. Я не бачив цього але знаю: він готовий утнути що завгодно, аби виставити мене ідіотом. Відколи ми знайомі, цей гладкий здоровань не пропускає жодної нагоди чимось мені нашкодити, сказати щось уїдливе або дати стусана. Дорого дав би, щоб йому помститися, але Макс значно сильніший. Доводиться терпіти і намагатись уникати його. Цей хлопець просто дикий. Він міг би вигадати подібний розіграш, щоб посміятися з того, як я «злякаюся», але… Макс ніколи не склав би такий текст, та й писати настільки бездоганним почерком йому не до снаги. Ну, зрештою, я ж нічого не втрачаю? Що мені буде у власній школі? Цікавість – підступна штука, здатна штовхати нас на всілякі дурниці: взяв я той журнал і пішов до класу.

Чистий зошит – є, ручка і олівець – також є. Шкільний сторож б’є байдики десь на першому поверсі, а в усіх класах уроки вже закінчилися, так що у мене не має бути проблем. Батьки з роботи прийдуть нескоро, подивлюся, що я таке знайшов.

Кладу журнал на вчительський стіл, розгортаю на сторінці з переліком учнів, але записана там якась незрозуміла чортівня. Я ніколи не бачив таких знаків. Щось схоже на єгипетські ієрогліфи, але не вони. Ну, я бачу 32 заповнені рядочки і 33-й рядок – порожній. Знизую плечима і швидко записую власні ім’я та прізвище.

Х-х-ааа…

Звук, схожий на протяжне, гучне зітхання, змушує мене напружитись. Я підводжу голову від журналу і бачу, що більше не сам. Місця за партами зайняті… тінями? Вони наче старі чорно-білі фотографії, що ожили. У них різні обличчя, але незмінно темні, глибоко посаджені очі. Вони уважно стежать за мною і я ледве змушую себе дійти до єдиного вільного місця в кінці класу, не випустивши з рук підготованого заздалегідь зошита з ручкою.

Щойно я падаю на стілець, як двері класу зачиняються. Повільно, без жодного звуку. В класі – ідеальна тиша, я навіть чую, як бухкає моє серце.

– Розгорніть ваші зошити. – тихий жіночий голос лунає звідусіль і нізвідки. Я слухаюся, відчуваючи, як тремтять пальці. Що б це не було, це не розіграш.

Жіночий голос починає говорити щось незрозуміле, постійно змінюючи інтонації та гучність. Спершу це нагадує якусь незнайому мову, але потім поступово перетворюється на плач, стогін і крики. Один голос трансформується в моторошне багатоголосся. На сторінках у мене перед очима з’являються незрозумілі символи. Наче страшний диктант пише сам себе. Я не розумію написаного, але не можу відвести очей. Чорні письмена схожі на маленькі клаптики пустоти, яка наче роз’їдає зошит зсередини. Ніхто з «однокласників» не піднімає голови від власних записів, але я шкірою відчуваю недобрі, хижі погляди. На мене тишком зиркають, як на м’ясо. Я нутром відчуваю їхній голод. Не знаю, скільки часу пройшло, залишатися на місці нестерпно. Здається, ці істоти зараз кинуться на мене і роздеруть живцем, але я пам’ятаю попередження: не вставати до закінчення уроку. Зціплюю зуби і сиджу, хоча мене вже судомить від напруги.

Раптом символи, що метушилися на сторінках зошита, зупиняються. Їх темні контури химерно переплітаються між собою і застигають у єдиному написі, який я можу прочитати:

«Запишіть ваше запитання».

– Хто заховав мою куртку? – моя рука рухається, наче з власної, окремої волі.

«Максим Вітовський».

– Це він підкинув мені журнал?

«Ти сам знайшов».

– Чому я? – не вірю, що така річ випадково валялася десь у школі.

«Ти зможеш правильно ним скористатися».

Я завмираю. Намагаюся осмислити... Довкола мене тепер – тиша. Швидко-швидко пишу наступне запитання, осяяний здогадкою. У вухах лунає дзвоник, але на сторінках зошита з’являється остання відповідь.

Коли я підводжуся з місця, «однокласники» встають також. Вони гомонять між собою, але більше не помічають мене. Клас наповнюється незрозумілим, зміїним шепотінням, але я зосереджений на іншому. Залишаю зошит на парті, стираю з журналу своє ім’я і виходжу в коридор, щільно закривши за собою двері. Подумки рахую до десяти. Повертаюся. В класі – тиша. Жодної душі. Я збираю свої речі, пакую в рюкзак зошита і знову схиляюся над журналом. Потім – виходжу за двері.

Завтра після уроків я прийду до тринадцятого класу ще раз, тоді я зможу повністю розуміти цю загадкову мову... А ще мені більше не потрібен журнал щоб прийти і вийти. Ми домовилися взаємовигідно. Журнал тринадцятого класу залишається розгорнутим на вчительському столі. Тридцять третє ім’я, записане ручкою – раз і назавжди – чекає, коли до тринадцятого класу увійде Максим Вітовський.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Історія статусів

01/10/20 14:35: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Вибув з конкурсу • Перший етап