Per aspera ad astra! або відгук на перший том Крамнички жахіть

«Крамничка жахіть»

Горор-альманах

Невеличкий том у м’якій палітурці. Обкладинка, що одразу кидається у око. Стильний дизайн і непогані люстрації до кожного оповідання. Пані та панове, прошу зустріти з теплом - перший том горор-альманаху «Крамничка жахітть».

Тринадцять авторів, дванадцять оповідань і один вірш. Українською і російською у співвідношенні вісім до п’яти. І вісім чоловіків до п’яти панянок. Здебільшого – класичні жахи, але знайшлося місце історичному горору, байкам, темній НФ і навіть темнішому фентезі. Ну і готичній баладі, яку я вже виділив. Відносно скромний наклад, який був швидко розкуплений, потім додрукований додатковий і також розпроданий. І от знов, у відповідь на запити читачів після успішного другого тому, укладачі повідомляють про обмежений додатковий тираж в оновленій обкладинці – але майже суто для тих, хто зробить передзамовлення. Тож, як ви маєте сумніви, чи воно того варто – пропоную вашій увазі докладну рецензію.

Спершу – загальні враження. Тут закономірні дві позиції сприйняття: «перший млинець нанівець» та «крізь терни до зірок». І гадаю, кожен може сам цілком обґрунтовано обрати один з варіантів. Проте, певні недоліки все ж мають місце. І головний – це об’єм. Як збірки в цілому, так і окремих оповідань. Книжки вочевидь замало. Хочеться ще. Те ж можна казати і про оповідання – деякі просто кричать: «дайте мені закінчити! Мені є ще що сказати!!!» - і іноді насправді кортить їх дослухати, чи хоча б отримати більше подробиць.

«Однокласники» Миколи Колесникова – саме таке оповідання. Воно обривається саме там, де повинне було б тільки розпочатися. Історія таємного кохання до подружки-однокласниці написана живенько та правдоподібно – але зупиняється саме там, де повинні були б початися жахи. «А що буде як вона про все дізнається?» - між рядків питає нас герой. От, бляха ремінна, нам теж цікаво – бо в цьому б і полягав справжній конфлікт – почуттів, інтересів, соціопатії та емпатії. Але ми, нажаль, про це не дізнаємося.

«Темний бік» Дмитра Стебловського вдало виправляє суперечливе перше враження. Історія вдала і нетривіальна, як досвідчена стриптизерка поступово захоплює читача, відкриваючи кожен раз щось нове і більш пікантне. Умілі плот-твісти, небанальний погляд на цілком, здається, банального монстра, зважена композиція і приємний стиль. Безсумнівна прикраса збірки.

«Пропавший километровый столбик» Стаса Пономарева – первый русскоязычный рассказ в сборнике. Неплохая криповая дорожная байка, претендующая статус на городской легенды. Несколько сомнительны мотивы главного героя, а, собственно, крипоты меньше чем хотелось бы.

«Влада Вогню» Анни Галицької. Перше оповідання від прекрасної половини збірки. І знов, наче підтримуючи пульсуючий ритм розташування оповідань – дуже крутий горор в історичному антуражу з густою, смачною як кавовий аромат атмосферою Лембергу дев’ятнадцятого сторіччя і не менш густою атмосферою піроманського божевілля. Некваплива, насправді жахлива історія, що залишає на душі важку суміш жаху і суму. Браво!

«Доктор Томас Ворвік» Юлії Васильєвої. Трохи легковажна історія про божевільного вченого, чимось схожого на соціопатичного Дока Брауна з «Назад у минуле!» (чи Ріка Санчоза, якщо для вас те «BtF» старе, як лайно мамонта). От саме божевільного гуморку, яким і славетні ті два герої панові Ворвіку і не вистачило. Дещо іронічний настрій в оповіданні присутній, але дотепних навколонаукових жартів – бракує.

«Блокпост» Віктора Лукіна. Знов дорога, але цього разу подорож вже скоріш метафізична. Автор вдало нарощує напругу, але під кінець фаталізм, що охопив героїв, дещо псує в цілому дуже приємне враження. І знов-таки іронічний тон автора трохи заважає співпереживати героям.

«Скрытое во тьме» Сергея Заскального – та самая, отдающая Байроном и Говардом нашим Филлипсом, баллада. Поэзия, в целом, штука не всегда поддающаяся оценке, поскольку, в отличие от прозы, предпочитает апеллировать к чувствам, а не к разуму. С точки же зрения разума здесь обычная история про встречу человека с потусторонним, ничем особенно оригинальным (кроме формы) не отличающаяся. Но стилизация вполне удачная.

«Байки Аквіли» Анни Рибалки. Римський горор, пані та панове! Звір рідкісний, годі й казати! За формою це дві байки-жахалки в обрамуванні третьої. Нетривіальна тема, невеличкий твіст в фіналі і дві характерні історії в гідних декораціях та стилістиці. Гарний приклад того, що і прості історії можна подати захоплююче.

«Дневники мертвеца» Bobby Nocturnal’а. Забавная развлекательная история о жизни зомби на кладбище. Неизбежно перемигивается с «Кладбищенской историей» Геймана, увы, не в пользу нашего рецензируемого. Представления автора о процессах органического разложения немного не согласуются с моими, ну да это ладно, это мелочи.

«Обитель мух» Романа Великорода. А ось тут оповідання яке, як на мене, стоїть ледь на голову вище решти в збірці. Важке, жорстоке, божевільне, заплутане, воно полишає по собі цілу купу суперечливих вражень в такий насильницький спосіб доводячи, що серед усіх почвар немає жахливішою за людину. А серед людей більш за все варто боятися себе самого. Безперечна перлина збірки.

«Красная антипланета», Т.Скифф. Темная НФ. Не сайфай-хоррор, нет, вариаций на тему «Чужого» ждать не стоит. Рассказ подводит выданная кирпичом в середине экспозиция и довольно спорные фантдопущения от автора. Будь это космоопера или какой-нибудь Суорд-энд-Плэнэт, на это можно было бы закрыть глаза. Но по настрою рассказ претендует на твердую НФ, ношу которой, увы, не выдерживает.

«Ярмарок смерті» Наталії Кубіцької. Така собі «Довга прогулянка» у стислому викладенні. Хворе суспільство споживання, що безповоротно втратило моральні орієнтири. Оповіданню знов-таки не вистачає довжини, розвитку закладеного постулату, перетворення його на сюжетний конфлікт. Тому тут ми маємо скоріше моторошну притчу з натуралістичними та вигадливими сценами урочистих страт. Смертельні ігри – тема не найсвіжіша і після тієї купи доволі сильних книжок та фільмів власне я б тричі подумав перш ніж братись за неї. Але не можу сказати, що пані Кубіцька сплохувала – задніх оповідання не пасе.

«Охотники навсегда» Александры Дэйнэко. Под занавес у нас – темное сити-фэнтези. Охотников за нечистью, мы, признаться, тоже перевидали немало, начиная с этого вашего подозрительного негра с катаной и заканчивая не менее подозрительным белоголовым ловеласом. Но, к чести Александры, она уверенно седлает классическую тему и радует читателя приятным, незаезженным решением. Здесь не будет ураганного экшена, но будет немного психологии и метафизики, на фоне легкого флера обреченности и сплина. Мягкая, приятная работа, почти как поцелуй в щечку на прощание.

Ось начебто і все. Збірку закінчено. На мою особисту думку під зелено-чорною палітуркою – перша вдала спроба. Так, перша. З усіма «дитячими хворобами», які не так вже важко перерости. Так, вдала – бо «Обитель мух», «Темний бік», «Влада вогню» та «Охотники навсегда» - четвірка, що вже робить збірку вартою уваги. А різноманітність творів дає очевидну альтернативу тим, кому ці оповідання не пристануть до смаку.

UPD.

Коли я робив цю рецензію два роки тому, я писав: «Чекаємо на другий том. Не сумніваюсь, що він буде ще кращим». Тепер я вже напевне знаю, що він кращий – за всіма параметрами. Тож – чекаємо на третій. Який, судячи з останніх тенденцій, також не забариться.

Per aspera ad astra!