18 оповідань, 5 віршів, післямова, шикарна обкладинка від Сергія Крикуна в оформленні Ігоря Дунця й не менш шикарні ілюстрації від трьох художників — порівнюючи перший і другий томи «Крамнички жахіть», можна сміливо заявити, що горор в Україні еволюціонує. Не надто швидко, зате впевнено завойовує симпатії читачів, які раніше й не здогадувалися про жанрово-літературний рух на пострадянському просторі.
Збірку відкриває оповідання «Шерстяне серце» авторства відомого художника й перекладача Сергія Крикуна. Віктор Магон, київський письменник, заводить розмову з бездомним алкоголіком, який розповідає йому про перевертнів, що живуть в нетрях української столиці, а там, як кажуть, пішло-поїхало... Колоритна історія, приправлена столичним лоском, уїдливим гумором і дрібкою нуара з присмаком Керола Ріда, ідеально вписується в роль спускового гачка, що дарує не тільки забійні відчуття, але й налаштовує на потрібний лад.
В «Романо Рат» Віктор Лукін вміло переінакшив канонічну історію про мерців і сімейні традиції, видавши бадьору, атмосферну і яскраву історію, в якій літературно адаптований роуд-муві зустрічається з неповторним колоритом циганських традицій.
«Полигон» Максима Кабіра, криворізького поета й давнього учасника проекту «Самая страшная книга», явно належить до раннього періоду творчості. Тут і підхід до фабули інший, й не всі літературні прийоми працюють так, як в останніх оповіданнях, однак це не позбавляє твір його «темної» чарівності. Жвава інтерпретація легенди про Щурячого Короля, стилізована під голлівудський бойовик у вітчизняних декораціях - де ви таке побачите, якщо не у Кабіра?
Камерний горор Андрія Сем’янківа «Під моїм дахом» може похвалитися потужним психологізмом і щільним нальотом нагнітання. Післяпологова депресія й лунатизм Таї перетворили життя її чоловіка в справжнє пекло, і з кожною перегорнутою сторінкою хворобливі розлади будуть мутувати, трансформуючись в зло космічних масштабів... Автору вдалося відчути цей момент і піднести його в кращих традиціях вірду, видаючи на радість та страх читача воістину похмурий і страшний трилер, не позбавлений соціально-міжособистісного підтексту.
З точки зору повноцінного наративу «Аберація» Дмитра Козлова, номінанта премії «Рукопис року 2015-2016», можна назвати найслабшим оповіданням збірки, але якщо сприймати цю ненав'язливу замальовку як полігон для фантазій, навіяних класичним боді-горором, то любителі тілесних деформацій та «всякого-різного-монструозного» не залишаться байдужими. Явно натхненний проектом «SCP Foundation», твір Козлова перенесе читача в надра лабораторії-в'язниці, у якій перебувають найпотворніші й найнебезпечніші істоти з усього світу. Тільки перед входом на режимний об'єкт зізнайтеся: чи вистачить у вас сил пережити побачене?
Криворізький письменник Дмитро Піскорський, відомий україномовному люду завдяки в'язкій нуар-повісті «Лінія шквалу», у своєму оповіданні «Звідки беруться діти» вміло грає на нервах педофобів і противників ідеології чайлдфрі. У творі задіяний не завжди дієвий, але нестандартний прийом, що зв'язує слова автора й пряму мову, тому все виглядає як якісна страшилка, розказана далеко не безграмотною людиною. До слова, для тих, хто читав «Лінію шквалу», завзяті фанати між рядків можуть відшукати приємну відсилку.
«Накопичення» Любові Базь є оповіддю-матрьошкою — кілька дрібних оповідань, ніби фрагменти пазла, формують одну велику історію. Сиру й непримітну, з оригінальною ідеєю, зіпсованою не зовсім вивіреною реалізацією. Просто заплутана купа імен, особистостей і подій заради... власне, заради цих самих імен, особистостей і подій.
Безбарвний післясмак скрашують «Щуролови» Володимира Кузнєцова, яких по праву можна називати перлиною всієї антології. У центрі фабули сліпі близнюки — брат і сестра, що зважуються на втечу з таємничого притулку, який виявляється далеко не виховним закладом для дітей. Відмовляючись від звичної авторської візуалізації, Кузнєцов уміло жонглює кінестетичним і аудіальним прийомами, випускаючи у світ в'язку й багатошарову історію про виживання людей з сенсорною депривацією. Ніяких кольорів і обрисів, тільки звуки й дотик в непроглядній пітьмі — впевнений, такого оригінального підходу вітчизняний горор ще не знав!
На жаль, але «Типовий творчий» за співавторства Г. Новака і М. Дрезден такими перевагами, як у «Щуролова», похвалитися не може. Пересічних творів на тему «візит письменника на захід, організований Злом» — хоч греблю гати. «Типовий творчий» — з цієї області. Недоречна обсценна лексика для «контркультурного» ефекту, позбавлений смаку картонний персонаж, сміховинні горор-елементи — може, на конкурсі «темних» карикатур» ця оповідь і стояла би стовпом, проте в формат «Крамнички жахів» вона вписується важко.
Як відомо, після падіння слідує злет, й ім'я йому — «Вниз». Юлія Васильєва, завсідник різних українських літконкурсів та відборів, заштовхує читача в ліфт, що відправляється прямісінько в інший вимір, де зло не стільки міфічне, або, наприклад, паранормальне, скільки метафізичне. Блискуче!
У гостро соціальному revenge horror’і «Группа смерти» Руслан Лютенко запропонує вам зануритися в божевільний світ батька-месника, що розшукує куратора гри «Синій кит», через яку скоїла суїцид його дитина.
Через «Комашину плоть» людина з псевдонімом Абрахам Хосебр з віртуозною ерудованістю звертається до школи історичних жахів, де яскраві макабричні фарби змішуються з божевільним лавкрафтіанським хтонізмом.
У «Монастирі на схилі гори Хаж» Микита Кіляров теж не соромиться звертатися до тез Говарда Філіпса, розмірковуючи над всемогутністю Фатума.
В «Голосе дождя» Віталій Царелунг демонструє цікаву концепцію, в якій теоморфний гнів Згори обрушується на Землю у вигляді караючого дощу.
У «Постійному пацієнті» Андрій Лозінський майстерно фліртує з примхливою і небезпечною персоною — таким субжанром, як сплаттерпанк. Тому перед тим, як вирушати в пекельну подорож його лікарняними коридорами, не забудьте прихопити гігієнічні пакети, плюс приборкати в собі внутрішнього «моралфага».
Оповідання «Опоздал», написане Віктором Глєбовим, єдиним російським письменником в «Крамничці жахіть», можна охарактеризувати як добре прописану емоцію. Відчуття наростаючої паніки захльостує Ігоря, коли його маленька дочка губиться в лабіринтах історичного музею, і цей тривожний момент прописаний, як то кажуть, «на ура!». Схоже, тут всі принади оповіді вичерпуються: подальша розповідь не радує якимись вишукуваннями або знахідками, а фінал безглуздо обривається, ніби автору набридло розкручувати сценарій... Хто знає, може, з «Опоздал» і вийшла б гарна короткометражка для Crypt TV, однак, що маємо — те маємо.
«Сестра» Дімки Ужасного, одного з батьків-засновників проекту «Крамнички жахіть», здатна подарувати бібліофільський оргазм навіть найдосвідченішому фанату жанру. Достовірна повсякденність, живі і неоднозначні персонажі, доречні вкраплення вульгарності і жорстокості, і побутовий сатанізм як терпка десертна вишенька, формують термоядерний коктейль, який не слід збовтувати, і вже тим більше — пити залпом.
Збірник завершує зразковий твір Роберта Чемберса «Жовтий знак» (в перекладі українською Андрія Лозінського), класика з категорії вільних продовжень міфів про Ктулху, яка не потребує представлення. Крім цього, в «Крамничці жахіть» знайшлися місця й для віршів-фіналістів поетичного конкурсу пам'яті Едгара По, проте рецензувати поезію шляхом об'єктивного анатомування, як відомо — це шлях в нікуди, бо поезія — аж надто цілісний і самодостатній вид творчості.
Незважаючи на всі плюси і мінуси, другий том «Крамнички жахіть» впорався зі своєю метою — показати різноманітність горору, написаного українськими авторами. Тут вам і вільні інтерпретації міфів Лавкрафта, і таємнича містика, і похмурий «вірд», і гидкий екстрим-горор — кожен знайде те, що йому до смаку.
Залишається щиро сподіватися, що творці «Крамнички жахіть» не зупиняться на досягнутому, і не один рік український проект буде радувати своїх фанатів забійними дозами якісного горору!
- Джерело: Фензін Darker
