Потьмарення

— Ти чого тут?!

— Я?. . Ну, ховаюсь. . 

— Іди давай! — недбалим порухом підштовхує її вперед, ледве не верещить, коли вона падає знесилена — Іди! І скажи йому, щоб рота завалив, він мене дістав.

— Ні. . не піду! Це ти у всьому винен, сам розберись! — сильніше притискає коліна до грудей і злегка істерично схлипує, поки теплі руки огортають її плечі, а голос дурманом проникає у голову:

— Не злуйся, дурко. Ти ж знаєш, не переварюю я їх, — ніжно плутає долоні у її розпатланому волоссі, поки до болю не стискає пасма. Тягне догори, змушує загнані очі параноїдально вдивлятись у темні провалля навпроти. А він шкіриться — знає, що страшний, гад.

— Давай, сонечко, ходи і скажи тому виродку, як ти вмієш. А я, можливо, буду більш терплячим сьогодні, — лякаюче близько нахиляється до лиця, хихоче поки гримаса відчаю і німого благання глипає у відповідь.

Вона лише німо ворушить губами, поки він жадібно зціловує сльози з її щік, ледве не залізає язиком в зіницю. Руки тремтять, поки вона ледве не пищить напруженим голосом:

— Я. . я зроблю це. Гаразд! Тільки не треба більше. . .

І зашпотруючись за власні кінцівки, вона біжить туди, де видніється світло. Очі знову наливаються свідомістю, голос хрипкий і зірваний після годин горлання. Вона бачить перед собою кімнату, стіл зі стільцем, іменний бейджик Шермана Уоткенсона і його самого. Відчуває дивний металевий присмак у роті, краєм ока помічає брунатні плями на сорочці, однак не зважає. Лише перелякано дивиться і шепоче:

— Лікарю, будь ласка. . не давайте мені ті ліки. Він уб’є мене, якщо я знову їй питиму. Прошу. .

Зітхання:

— Емо…

— Мені вже краще! — знову кричить, і зриває голос остаточно, сльози безперервними потоками біжать з почервонілих очей, — я зможу домовитись!

— Мені шкода, Емо, але наш торг вартував санітарці пальців, — чітко і холодно. Шерман піднімається з місця, кидаючи наостанок черговому, — два кубики лоразепаму, і переведіть у дальнє крило.

— Ви не можете мене з ним покинути! Не можете!! — її голос стихає, за зачиненими дверима, поки лікар покидає палату.

Шерман надсадно зітхає і масажує скроні, не варто було довіряти пацієнту з роздвоєнням особистості.