Сад

– Сад прекрасний, сестро! – дитяча радість розчиняється у цвіріньканні, скрипі старих шестерень системи поливу. – Скільки часу вкладено! Здається, місце називаєте раєм! 

– Братику, ходи! – із протилежної сторони саду – через широку трояндову алейку, викладену напівпрозорим каменем – десятирічна дівчинка щосили махає руками. – Хутчіше! Чай буде холодний!

Буйно-розквітлий простір поглинає проміння, насичуючи колірну гаму надприродним блиском та енергією. Чисто лиці ромашки тягнуть голівки до тіні дерев, а пухнасті півонії – до струмочка, де кришталева вода пестить осиротілі пелюстки. Величезні суцвіття гортензій граються під чистим небом із пузатими ґедзями, втомленими бджолами. Витончені соняшники-гіганти контролюють плин літнього дня від сходу сонця і до пробудження місяця.

– Братику! – маленька фігура в блідо-блакитній сукні то виникає, то зникає із-за стовбурів. – Братику!

– Йду! – восьмирічне хлоп’я озирається, стримуючи тремтливі пальці в невимовному бажанні на мить доторкнутися до краси. – Ні, – промовив сам до себе, легенько прикушуючи язика, – не можна чіпати нічого в саду сестри без дозволу.

 Бузково-червоні пелюстки амарилісів манять густим ароматом, а вогненні чорнобривці – м’якістю видовжених зубоподібних листочків. Густа трава лоскоче незахищену стопу. Перше правило родини: «Сад – річ недоторканна». Друге правило каже: «Поважай землю. Не нашкодь».

Земля вібрує. Безмежна блакить. Тепло. У пташиних крилах ховаються маленькі тіні. Слабкі поцілунки вітру. Рум’яно-жовті персики поширюють вітром дрібний пух – соковитий плід танув би на язиці, стікаючи соком вниз по підборіддю.

 – Братику!

Дитя прискорює крок. Улюблена старша сестра, чия присутність є рідкісним ковтком щастя, тепер в кількох метрах. Її білосніжне волосся схоже на пухку ковдру, а блакитні очі… здаються мудрішими аніж батьківські.

– Сестричко! Зачекай хвильку!

Обережно підстрижені кущі малини охороняють поплетений на золотих пальцях виноград. Рудий хвіст білки зникає в кроні гіллястої яблуні.

– Я сумував! Чому не приходила додому довго?

Міцні обійми. Тендітна фігура в будь-який момент могла розчинитися безслідно. Запах тіла: слабкі ноти ялівцю із смолянисто-глибокою хвоєю.

– У мене робота, братику, яку не можна ігнорувати, – пальці скуйовджують чорно-обсидіанове волосся. В її зіницях відображаються болотяно-сірі заплакані очі.

«Не має жодної схожості, – темно-засмагла шкіра здавалася брудною на фоні сестриних молочних долонь. – Такі різні…» 

– Так, але я міг допомагати! Виконувати брудну роботу!

Сестра сміється, спрямовуючи погляд поверх верхівок дерев – темні хмари з’являються на горизонті.

– Скоро зможеш допомогти, братику, адже день народження настане через тринадцять годин.

– Тоді буду корисний?

– Дурненький, – слабке клацання по лобі, – без тебе я б не змогла існувати. Ти – найкращий подарунок в цьому житті. Ходімо, – відсторонилася, – чай не може чекати.

Стежинка стелиться під ногами. Крок, крок, крок. Бутони тягнуться до дівчини, обіймаючи ікри стеблами.

– Тобі вже розповідали правила родини? – зелений виноград дозріває, купаючись у світі дня. В оточенні рубінових троянд виникає дерев’яна альтанка.

 – Так, – три сходинки – заставлений солодощами столик. Дві лави. – Мама розповідала про сади, значення природи, молодість і захист, даровані нам як привілегію за клятву вірності.

 – Чудово, – промовляє дівчина, розливаючи м’ятний чай у чашки. – Знаєш, що рід здавна служить силам природи, поклоняється її величі та приносить дари, аби віддячити.

– Так, – ковток. Гіркота на губах. Приємна слабкість охоплює тіло.

 – Три сади – три точки сили, які охороняються стражем, вірність якого перевіряється один раз на шість років?

– Так, мама розповідала, яку важливу роль покладено на твої плечі, – очі поступово заплющуються, роблячи фігуру сестри нечіткою.

– І що саме робить страж?

– Показує, що вірність природі – сенс життя, – м’язи втрачають силу.

«Щось не так… – думки сповільнюються. – Ні, я…»

– Вірно. Лише природа, – видих.

Білосніжний спалах – на дівочому зап’ясті з’являється тонка кривава смужка.

– Шістсот разів доводила вірність протягом століть і тепер – шістсот перший – не зійду з обраного шляху. Нічого особистого, братику, ти – кров вже давно забутих дітей, яка повинна оновлюватися через тіло праматері. 

Дівочі губи омиваються власною гарячою кров’ю. Ковток. Стара істота в молодому тілі підступає до хлопчика. 

– Моя кров – твоя кров, – застигле хлоп’яче обличчя пахне найсолодшою в світі квіткою – вічною силою. – Час.

Кинджал забруднюється вдруге. Три повороти в серці. Гострий змієподібний язик злизує теплі згустки. Уста притуляються до рани. Ковток.

– Я зріжу необхідне: юний язик, аби говорити з природою, ніжні вуха – аби чути її, ясні очі – аби бачити, а шовкову шкіру – аби відчувати, – новий жадібний ковток – троянди довкола набувають яскравого, п’янкого аромату. – Братику, ти виконав призначення. Тепер вічно насолоджуйся садом.

Вдалині лунає грім. Вдалині глухо лунає перший удар грому. Приглушений звук дощу. Кап-кап-кап.

– Завершуємо. Смачно?