Мічена

– Ще раз пробачте, що так трапилось, це якесь непорозуміння.

– Усе гаразд, я розумію. Це ж тільки на одну ніч.

– Так-так, звісно. Вибачте за незручності, Ремі, – працівниця готелю швидко передала їй ключ-картку від номеру і зникла за дверима.

– Ну і день, – видихнула жінка, підійшовши до одного з ліжок. Прекрасно, просто прекрасно. Секретар забула заздалегідь забронювати номер, через що їй доводиться стирчати в номері з двома невідомими. 

– Ох, піду хоч прийму душ, поки ним не користувався хтось зі сторонніх, – гидливо мовила вона, витягаючи з валізи піжаму.

Зробивши кілька кроків, жінка зупинилась біля чужого ліжка. Брудно-бурі сліди на постільній білизні викликали у жінки блювотні позиви. Ремі кілька разів глибоко вдихнула, борючись з бажанням втекти геть, тоді, взяла взуття з валізи і наважилась зайти у ванну. «Не босоніж мені її відвідувати» – подумки констатувала жінка.

Трохи прийшовши до тями, жінка загорнулась у рушник і втупилась у двері. Здається, хтось з її сусідів повернувся у номер. Ремі одягла піжаму і, зробивши якомога дружелюбніше обличчя, вийшла у кімнату. Її вимушені сусіди здивували жінку, що вона заледве змогла приховати це, видавивши з себе коротке привітання. Та усі мовчали. Молода жінка азіатської зовнішності сиділа і підпилювала нігті, навіть не звернувши уваги на Ремі. Ліворуч від неї сидів літній чоловік, який розчесував своє довге сиве волосся. Він лише на мить підвів на дівчину свій погляд, після чого знову втупився у підлогу. Істерично посміхнувшись, Ремі різко підійшла до ліжка, схопила книгу і вдала, що читає.

За якийсь час жінка почала думати, що це якийсь розіграш або сон. Її  сусіди наче зачакловані сиділи і повторювали одні і ті ж дії впродовж тривалого часу. З якоюсь тривогою вона почала оглядати номер. Погляд ковзнув по ліжку азіатки. Саме їй належало це брудне ліжко. Ремі скривилась, аж раптом вона помітила, що ці двоє спостерігають за нею. Перевівши погляд з чоловіка на дівчину, вона винно усміхнулась і знову втупилась у книгу.

– Ти ж не читаєш, правда? – розрізав тишу дзвінки голос дівчини, – Вдаєш. Але. Не. Читаєш, – акцентуючи кожне слово, вона робила паузи, – Мерзенна брехуха, – дівчина скочила з ліжка і за два кроки вже стояла біля Ремі, щось стискаючи в руці. За секунду жінка розгледіла, що це були тонкі манікюрні ножиці. Страх холодив її з середини, починаючи з живота.

– Онре-Су, залиш її, – тихо прохрипів чоловік, змотуючи волосся у тугий вузол, – Впевнена, що варто?

– А чому ні? – дівчина вигнула брову, хтиво посміхнувшись, – Ми ж лише пограємо, – голос її був вдавано люб’язним.

– Шшш-що відбувається? – стривожено запитала Ремі, ховаючись за книгою, як за стіною, – Це якийсь жарт, так? 

– Жарт, жарт, – повторювала Онре-Су, все ближче підходячи до жінки, – Ми так жартуємо, – вона вишкірилась, показавши свої брудні зуби, – Тримай її, – крикнула вона до старого, – Ми тебе трішки підправимо, – вказала дівчина на ножиці, – Ти ж знаєш мою сестру Кутісаку-онна?..[1]

[1] Жінка з розірваний/розрізаним ротом. Відома міська японська легенда.