Бабина скриня

Закинута хата повільно розкладалася на краю села. Я сама не знала, чому приїхала: обіцяла собі, що ноги моєї тут більше не буде, а все ж стояла на порозі, мружачись в холодних сутінках. 

Увійшла — і всі звуки зовні ніби відрізало. Тиша всередині хати сповивала, як павутина. Пахло старим полотном і нещасливими спогадами. В напівтемряві бабина кімната здавалася чужою, хоча все було як я пам’ятала: килимова доріжка, ліжко з горою вишитих подушок, випуклий екран телевізора накритий в’язаною серветкою. Обличчя ікони на стіні з’їла тінь.

В кутку, чекаючи, стояла дерев’яна скриня. Малій мені було заборонено до неї навіть наближатися, і я не одну годину провела колінами на гречці, спіймана на спробах. Скриня манила. Я нутрощами відчувала тяжіння, викривлення гравітації, що вело мене до неї, настільки укоріненої в просторі і часі, наче ця скриня була єдиною справжньою річчю в моєму житті. Моя воля нічого не важила.

Несвідомо очікуючи крику чи удару, я відкинула кришку. Скриня виглядала напівпорожньою: затхлий одяг, якісь пакунки, велика оправлена шкірою книга. Рука потягнулася до шматка тканини — намітки для рушника з накресленим графітом візерунком, нечітким у мороці. Я кліпнула, і мені здалося, що схема змінилася, перетекла в якусь іншу конфігурацію.

Притиснувши полотно до грудей, я вибігла з бабиної хати, ніби справді могла втекти. Того ж вечора я купила чорні нитки для вишивання.

На першу ніч  я зачинилась у квартирі та вимкнула телефон, сповнена піднесення та гарячкового бажання. Я багато років не тримала в руках голки: стібки лягали криво, перестрибували, я відверталася на мить — а тоді бачила на рушнику новий незбагненний орнамент. Але зупинитися вже не могла. 

На другу ніч в щитку щось зашипіло, і квартиру оповила темрява — але очі були мені вже не потрібні. Я перестала відчувати своє тіло: не було ні втоми, ні голоду. Здається, у мене боліли руки. Голка весь час колола пальці, але полотно залишалося білим — жадібне і вдячне, всотувало всю кров.

На третю ніч я стала снити наяву: не припиняючи вишивати, опинилася в безмежному полі чорної пшениці під хижим багряним небом. Колоски розглядали мене скорботними очима, а поруч були інші жінки, — покоління і покоління, — схилені над вишивкою, зайняті тією ж урочистою роботою, що і я. Я нарешті була на своєму місці.

На відстані бовваніли на курганах колосальні кам’яні баби: перспектива в тут мінилась і розпадалась, і я не могла зрозуміти, чи вони справді перевершують розмірами будь-яке творіння людської цивілізації, чи просто знаходяться ближче, ніж здається. Згодом я перестала про це думати.

На четверту ніч вишивка почала набувати форми. Я бачила дерево свого роду, нездорове та покручене. Бачила сповнені ніг та очей зооморфні фігури. Бачила піктограми, що мали більше кутів, ніж дозволяє евклідова геометрія. Кам’яні баби повертали до мене безликі голови, і їхні погляди тиснули як гранітні брили. 

На п’яту ніч я відчула, як під курганами ворушиться щось прадавнє, щось, що спало тисячоліттями, загорнуте в кокон з землі та кісток. Я знала, що простелений рушник стане дорогою для нього в наш світ. Тепер голка входила в тканину важко, ніби проколювала живу плоть.

На шосту ніч жінки навколо мене почали співати, і я приєдналася до монотонного речитативу. Слова невідомою мовою приходили із глибин родової пам’яті. Цей зв’язок, відчуття приналежності — єдине, чого я по-справжньому хотіла, і ніколи не мала. Мій спадок, жорстоко і без пояснень у мене відібраний. 

Візерунок було майже завершено. Я відчувала, як повільно скидає окови сну сутність під курганами. Свідомість, неосяжна і невблаганна, шукала шлях назовні: випростувалася в товщі землі, торкалася нитками міцелію коренів чорної пшениці, проникала в ґрунтові води. У вухах гримів тріумфальний пульс пробудження: ще трохи, і воно буде тут, тут, тут… 

…Все закінчилось раптово і банально: стривожені дивними звуками сусіди викликали поліцію, а ті, своєю чергою, медичну допомогу. Десь в цьому хаосі вислизнув і зник, злякавшись чужих очей, мій недовишитий рушник. А я потрапила у це місце — оплакувати втрату своєї долі. Лікар каже, я можу одужати та повернутися до звичайного життя. Не знаю, чи я йому вірю, але точно знаю одне: якщо колись звідси виберусь, то одразу поїду до закинутої хати на краю села, де терпляче чекає бабина скриня. Хто знає, що з’явиться звідти наступного разу?