Кажан

Сонце вкотре покинуло цей світ. Це щоразу ставало доволі меланхолійним видивом для усіх істот, що заставали залишки дня. Але для Елли останні золотисті відблиски слугували часовим орієнтиром менш буденно та позначали край її спокою. “Бійся видющих зірок, бо з пітьмою вони рухають охочіше, а погляд їхній – завжди голодний”, – розказувала матінка в гарячкових приступах ясності, коли ейфорія бронзового нектару минала, лишаючи місце непереборному гніву, що приходив невдовзі. Елла ніколи не приймала цих настанов близько до серця, але й не нехтувала ними, бо вже так сталося, що кожного з її роду протинав жах без опису чи пояснення, коли справа стосувалась ночі. Можливо це було в їхній природі — милі кожному метелику квіти ховались у зелених панцирах як тільки світло покидало їх, то чому ж їхнім улесникам робити по-іншому?

Холодний трепет Елли можна було порівняти лише із загрозливою прохолодою, що кружляла довкола потемнілої трави. Вона аж надто захопилась трояндовими пасмами за крутим затіненим схилом. Тепер вона поспішала додому, наштовхуючись своїми вітражними крильми на жорсткі стовбури та стараючись якомога нижче припасти до землі. Подекуди можна було помітити блідо-білі мерехтіння нічних суцвіть. Еллі не спадало їх бачити раніше – вони манили своїми мертвотними, лихими чарами лише фанатичну міль. От і зараз кілька постатей, замотаних у балдахіни, ширялися на обрію у стовпах місячного сяйва. Елла не хотіла ловити їхні погляди, як і не хотіла заглядатись на нічні світила, які, як їй здавалось, тільки й прагнуть її упіймати. Пливучи у тінях, вона лише мріяла про тихий закуток серед брунатної кори та листя, який так хотілось називати домом. Тріпотіння її крил ховали підступи вітру, але вона все ще тремтіла від страху та почувалась вразливою – можливо її стать була надто блискучою навіть без сонячних променів.

На мить Елла спинилась та сіла за вигнутим каменем. Крила були вже надто втомлені випадковими зіткненнями, а дихання ледь-ледь зберігалось у сховку шепоту. Метелиця виглянула з-за рогу, міцно притиснувшись до каменюки, намагаючись ледь не злитись з нею. Вітер зненацька вщух, малахітові шпиці мирно зігнулись в дуги, тільки листя тріпотіло вдалині. Молі зникли, хоча фантомні ореоли ще ввижалися за густим лісом трави. Очі Елли хаотично стріляли в сторони, роздивляючись простори та намагаючись впізнати бодай щось. До цього їй здавалось, що обрала вона вірний шлях – у всякому випадку метелиця твердо вірила в це. Тепер обриси здавались чужими, хоч Елла й облетіла тутешні місцини не одну сотню разів.

“Треба вилізти на камінь, роздивитись”, – таку думку плекала бідолашна голівонька Елли.

Переборюючи саму себе, вона крок за кроком видерлась на гладеньку поверхню й заклякла, вразившись переливним світлом, котре відтіняли її барви на пласкій платформі. Зненацька щось змінилось. Елла не одразу зрозуміла що саме, але краєм зору вона точно зауважила зміни в нічному небі. Метелиця заціпеніла, панічно кружляючи очима. Аж раптом її осяяло: цілий пласт неба, крихітний, але з чіткими обрисами, зник, пожерши блискітки зірок позаду. Враз вони з’явилися знов, немов вигулькуючи з порожнечі, одна за одною, а лівіше від чорнильної плями кілька зірок своєю чергою втонули у ній. Навкруги ще потемнішало, круглий місяць сховавсь за невидимі хмари. Блідих квітів теж не було видно, все потонуло у похоронній сірості.

Елла вчасно звільнилась від полону страху і перекинулась назад за камінь – більше вона не хотіла бачити небо. Саме вчасно, аби почути пронизливий свист. Це не було схоже на звук стрімкого вітру чи разючого польоту комахи. Це взагалі ні на що не було схоже. Це був рівний потік високого скреготу, противний, наче щось позаприродне. Чи навпаки: найприродніше з того, що здатен почути слух.

Свист зник. Знову запала тиша, жодна зі стихій не наважувалась її порушити.

“Його більше не чути, воно зникло”, – прокричала в думках Елла, проростаючи маленьким паростком надії.

Вітер здійнявся травою позаду метелиці.

“А що, якщо воно замовкло не тому, що загубило мене і полетіло геть?”

Вітер затріпотів її крильми.

“А що, якщо воно вже бачить мене?”

Елла кинулась під згусток сухого листя поруч. Вітер промайнув її сховком, а тоді згустився над каменем та запульсував у повітрі, знекровлюючи усі зірки позаду. Усі, крім двох.

“Воно не може мене бачити”.

Залунав нестерпний свист. Він поглинув усі шпарини свідомості й навіть сам здоровий глузд. Від нього не сховатись.

“Воно знайшло мене”.