Сміх

Серед якудза шануються прості звичаї. Якщо боржники не повертають те, що повинні – мають попередження. Якщо до нього не дослухаються – мають покарання. А діти обов’язково відплачують за провини своїх батьків.

Ейсен гнав коня безжально, притискаючи до грудей немовля, плач якого перехоплював вітер. Викрадення єдиного сина мало підштовхнути Курамото Шіньсу, цього слинявого чиновника з Едо, повернути разючо великі гроші, що він завинив. Гора Семе самотньо височіла над рисовими полями, наїжачена старими соснами та гострим камінням. Добігав кінця останній день середини осені.

Сходи розпачливо вгризлися у скелястий схил. Вигляд вони мали занедбаний, як і облізлі торії обабіч стежки до давно покинутого святилища. Але це було єдиним місцем навкруги, де можна сховатися від близької бурі. А також від гонитви, що рухалася за ними вслід.

Підйом вгору давався важко: дихання вибивалося з грудей, ніби по ребрах вгатили палицею канабо. Дитина продовжувала натужно плакати, вже зірвавши своє маленьке горло до хрипу. На якусь мить в цьому плачеві Ейсен почув грубий сміх, подібний до грому, що прокотився горою. Долі сум'яття вистачило, аби послабити пильність, відвернути увагу – соснова гілка шарпнула його за рукав, розірвавши тканину кімоно, здираючи шкіру. Кров потекла хвилями, дрібними зернятками стигла на лусці коропів, що лініями татуювань пливли проти течії вгору, до плеча, й далі, за спину. Понівечені, зірвані з петель ворота виринали з-під сухої трави. Довкола панувала тиша, густа, липка, як переварений рис в онігірі. Її порушував тільки дитячий плач разом зі швидкими кроками, що слідами карбувалися на замшілій гальці. На обличчі Ейсена виступив піт.

Всередині руїн невідомого святилища тхнуло сумішшю зогнилого дерева та втраченої надії. Над місцем, де мало бути мікоші, домівка для камі, обвалилася стеля.

Коли очі звикли до напівтемряви, Ейсен вперше як слід озирнувся. Різьблені скульптури вздовж хитких стін не мали голів. Всі спроби заспокоїти дитину виявилися марними – плач відлунював чимдуж голосніше, допоки його не заглушив сміх. Від реготу похитнулися камені та балки, нутрощі прагнули вирватися назовні, кістка черепа пішла тріщиною, як горіхова шкаралупа. З вух та очей потекли цівки кольору сливового вина. Сміх був єдиним звуком, він пірнав до кожної щілини, кожної пустки, подібно до черв’яка, що прослизає у піддатний ґрунт. Підлога розійшлася червоною пащекою гострих білих зубів, між яких застрягли шматки знівеченого та почорнілого м’яса. Тіло, що тримало на руках тіло менше, зникло десь в глибинах демонічної утроби. Залишок будівлі посипався, здійнявши хмару пилу та куряви. Переслідувачі натрапили на коня без вершника, що плівся їм назустріч. Грім, що прокотився небом, нагадував кровожерливий сміх. На вершину гори ніхто сходити не наважився.

— Та ти все брешеш, Хасуї, — група чоловіків мостилася біля вогнища у дворі захопленого маєтку. Цього разу варта постаралася, багато хто з їхнього загону лежав у неглибоких могилах поруч. Полум’я виблискувало на їхніх масних спинах, суцільно вкритих татуюваннями, — Дешева казочка без моралі. Згодиться для залякування діточок демонами з пекла.

На що один з них, той, до кого зараз була звернена спільна увага, відповів:

— Хіба ми й так не живемо посеред пекла? — та голосно розсміявся.