Тління

Ледве розплющивши очі, я знову відчув розпач: уже вкотре сни не приходять. Засинаю і бачу незриму пустоту, а коли прокидаюся, то знову переді мною сірий та розмитий світ. Мені стало важко розуміти, де стеля, а де стіна, бо попросту їх межі зникли, злившись в одне ціле. Коли вдивляюся на свої руки, то вони теж мутніють у невизначеності. Це навіть гірше за сліпоту.

Але дещо продовжує триматися своєї форми, хоча згодом стане черговою непомітною деталлю: дзеркало. На щастя, ще можна заледве розгледіти його, мені воно потрібне. Кволо піднявшись на ноги, я побрів до дзеркала, перечіпляючись об щось неясне. Коли дійшов, поглянув на нього — воно було геть потріскане. Я вже не пам'ятаю, коли на ньому проросли шрами. Уламки відбивали темних примар, які набували незбагненних форм, але повторювали мої рухи. Я спробував доторкнутися до скла — нічого не відчув. Придивившись пильно до постатей, помітив: вони не повторювали за мною, тільки вдавали, кепкували з мене! Кожен з них рухався так, як хотів цього сам! Вони — не я!

Я відсахнувся. Це лиш чергова ілюзія, яка заважає відчути світ! Чи взагалі це все справжнє? Мені треба переконатися в цьому. Навпомацки дійшовши до столу, торкнувся леза — це був ніж. Я мушу повернутися назад у ясність, мушу відчути приземленість. Різким, але й незграбним рухом ножа по руці, розрізав собі шкіру. Нічого не відчуваю. Та все ж помітив, що щось стікає по руці, але не червоне — чорне. Кров була чорною! Раніш завжди різав себе, щоб побачити яскравий червоний колір. Він мене міг повернути у ясність. Ба зараз кров чорна! Вона лиш ще одна крихкість, як і все інше!

Невже це все втратило себе? Невже вже й кров забута? Невже зникли усі барви? Хоча… Ні! Є ще дещо, що мало колір! Ті звабні ліки, що манили своїм багрянцем. Але вони його з кожним днем втрачали, ставали все більш відчуженими. Можливо, вони тепер також… Ні! Я не хочу вірити! Це єдине, що може принести хоча б щось відчутне! Де вони? У шухляді, серед купи тінистих предметів, закляклих, німих, я знайшов упаковку з придушено-червоними таблетками. Так, вони мали барви, які потроху згасали. Потрібно це зробити зараз, бо потім може бути запізно, вони попросту загубляться, як і все інше. Але є шанс, що вони допоможуть побачити чітку постать, яка зможе повернути ясність. Раніше вже старався їх випити, коли світ був ще не настільки розмитим. Тоді я не зміг, бо мав надію… мав надію, що зможу повернути все назад, але зараз стало надто пізно, щоб думати, що щось можна повернути.

Випивши всю упаковку, я заплющив очі, присів на землю та став чекати. Вона мусила прийти: моя остання милість, яка дозволить відчути кольори, хоча вони будуть інакшими.

Я очікував, мовчки, не маючи жодних думок, бо вони давно розчинилися. Я просто існував.

Поволі мої ніздрі охоплював запах, це був… запах гною. Я зміг розрізнити запах! Він не приглушений, а справжній. Але… їдкий сморід аж надто сильний. У роті пересохло. По спині пройшлась вітряна мерзлота. Вона змусила мене скривитися від нестерпного холоду. Я розплющив від подиву очі, але попереду так і було все розмите. Почулось важке дихання позаду мене, що було схоже на скрегіт. Я повернувся назад та побачив її. Ту, на яку так чекав. Вона стояла прямо переді мною і ясніла своєю темною безоднею тіла.

Її фігура тиснула на мене, змушувала відчувати дискомфорт. Мої руки рясніли до неї.

Як тільки пальці відчули чорноту образу, то по руці пройшовся колючий біль. Я відсахнувся. Невже це те, що так очікував? Вона різала очі безоднею, ніс — смородом, а вуха — скреготом. Це не чіткість, а пекельна рана! Я не хочу! Ні! Краще я буду тут, ніж віддамся їй у руки! Вона принесла аж надто болючі відчуття!

Ледве розплющивши очі, я знову прокинувся у себе на ліжку. У мене не було жодних емоцій. Я просто глядів угору, невідомо куди. Здавалося, що все повернулося назад, але ні. Кольори зникли навік. Немає навіть сірого. Немає жодних відтінків. Ні чорноти, ні сірості, ні блідості. Я уже не міг помітити свою руку серед пустоти. Не було навіть найменшого силуету. Зникло усе. Нічого не залишилося. Моє тіло лиш німо дивилося в беззмістовність.