Обходисвіт

- Не втечеш, курво, - все одно доженемо! - чув позаду юнак. Він сховався за густим кущем, намагався перевести подих. Бігти далі, в напрямку зеленого муру хащів, через густий туман, в якому його не видно, як і він бачить тільки полум’я смолоскипів. Але тихо не вийшло, розгортаючись зачепився торбою за колючий кущ.

Рвонув з місця. Майже наздогнали його, але це стало меншою проблемою, вони забігли в болото. Всі троє почали тонути. Юнак гукав на допомогу. Але який сенс?

Побачив обличчя одного з розбійників, той кудись дивився. Від похиленого дерева, звішена гіляка, зовсім близько. Трохи вправності і таки витяг себе з халепи. Розбійник, що був поряд, скавчить наче собака, сьорбає мутнючу воду, тільки рука тягнеться у гору. "Якщо міцно триматись - дотягнусь", — подумав юнак. Не встиг. Болото зробило свою справу.

Тверда земля під ногами. «Куди шлях тримаєш, Теофіле?», - пролунав голос. Стрепенувся, озирнувся. Краще вже розбійники, з ними може б живим лишився.

Страшно, але мовчати не можна. Хлопець розповів, що довго мандрує, чув про місце де тепло весь рік і ніхто не голодний.

Хлопчина наважився, запитав.

-Ти Драгобор? Я чув, ти можеш плутати людей, щоб вони довічно блукали в лісі.

 Грім, блиснуло похмуре небо над велетенськими деревами, Дух Землі засміявся.

- Ви самі блукаєте і без мене. Тобі я допоможу, ти хотів врятувати того, хто ледь тебе не вбив, ці двоє з веселощів ледь не спалили ліс, тому я і забрав їх. У тебе добре серце, але дурна голова. Тому слухай.

Дуже давно, у цих же краях, почув я стогін людини. Він шукав їжу у зимовому лісі, був у відчаї. Я відізвався до нього. Його люди, втікали від лютого господаря, який в них людей не бачив. Він ридав, молив дива.

- Ці землі не родючі, страшні. Не отримаєш ти тут врожаю, погубиш людей. Йдіть як йшли, вийдете до річки, річка виведе з болота, побачите пагорб, за ним є місце, яке стане вашим новим домом. Місце де буде великий врожай та добра хатина, при вправних руках. Омріяний затишок, при любові до тієї землі та того неба. Злагода у спільноті, при ясній голові.

- Це те що треба! Ми це заслужили! — вигукував заплаканий, вже від щастя, чоловік. Казав, що ніколи не забуде моєї доброти і що до кінця його життя буде вдячний мені.

- Слухай мене, Сину Землі! Уважно слухай. Не достатнього це отримати, не достатньо землю засіяти. Твоя воля має бути твердою, воля твоїх дітей, твоїх нащадків, ви також маєте давати цьому світу, ви маєте побудувати не тільки будинки, треба поважати землю на якій...я говорив, він не слухав, просто кивав, дякував, не вірячи своєму щастю. Моя слабкість — моя поблажливість до вас.

Мандрівник слухав.

- Вони прийшли? Знайшли той новий дім?

- Землі були заселені, будинки побудовані, вони багато працювали, як раніше, тільки тепер для себе. Йшла весна за зимою, літо змінювалось на осінь. Я дивлюсь та бачу тих людей, їх нащадків, та людей, які тягнулись до того краю. Був би лад, самі б навчились робити дива, на які я не здатен. Втратили, забули перестали цінувати, те що робили їх нащадки, не висівали майбутнє. Вони просто насолоджувались тим що їм було подаровано.

- Дар прийняли як належне, забуваючи його цінність. - зауважив Теофіл.

- Отриманого їм ставало мало, кожному хотілось більшого. Вони почали сваритися та ділити що було загальним, та те що було чиїмось, воля всіх ставала волею чиєюсь.

Не всі хотіли миритесь з цим, вони збирались та йшли звідти. Далі через засніжені землі, гори, до тих країв, холодних та майже пустих. Не всі витримували, хтось здавався. Було важко, але ті хто кинув свій дім, створив новий. Ті люди знали ціну отриманого, цінували поміч та доброту один до одного, шанували дім сусіда наче свій рідний. 

Шлях я вкажу тобі, мандрівнику, але пам’ятай: справжній твій дім, буде там, де спочиває твоя душа. А щоб не заблукати, ти маєш розуміти куди ти йдеш, та що шукаєш.

Стало тихо.

- Дякую тобі, Драгоборе, за твою доброту та щедрість. Не знаючи куди вклонитися, вирішив схилити голову ворону, який сидів на гілці та зиркав на нього. Закинув торбу на спину, та продовжив шлях.