Не розбуди

Катя не будила сина вже п’ятий день.

Він лежав на ліжечку, накритий ковдрою з мишками. Очі заплющені. Ручки поруч. Щічки бліді. Не вередував, не просив мультики. В кімнаті було тихо. Надворі теж. В усьому світі — тихо.

Катя ходила навшпиньки. Прала шкарпетки, викидала молоко, як скисало, витирала пил на книжках про ранній розвиток. Вивішувала записку на двері: «Не дзвоніть — дитина спить».

Вона вірила.

Бо якщо не вірити — що тоді?

Він перестав дихати вночі. Просто спав — і перестав. Без крику. Без сліз.

Стукала по грудях, трясла, кричала, кусала пальці — свої, його — нічого. Лише тиша, тиша, тиша.

Вона не подзвонила нікуди.

Бо він ще теплий.

Бо він просто втомився.

Бо вона винна.

Вона згадала, як за день до того кричала на нього: «Та скільки можна ревіти!»

І ще — як думала: Боже, якби хоч трохи поспав...

І ще — як у снах бачила, як хтось його забирає. А вона не кричить, не біжить, а стоїть.

Вона сиділа поруч і співала йому пісень. Уявляла, як він усміхається. Як прокидається, як каже: «Мамо, мені наснився тато. Приготуй оладки. З малинкою»

Вона розчиняла тісто і смажила. Щоранку пухкі, запашні, із присмаком солоної малини та розпачу.

Вона не торкалась його. Бо коли доторкнеться — буде кінець.

А так — між ними ще ниточка.

І ниточка каже: Не розбуди.

Треба лише не злякати. Не трусити. Не говорити нікому. Не торкатись.

Лежи. Спи. Чекай. Він повернеться. Він завжди повертається.

Тільки не заважай.

Вночі щось рухалось у кімнаті.

Вона знала: це не миша.

Це той, хто слухає. Хто носить тишу в мішку. Хто збирає дихання.

Він приходить, коли мати сама. Коли в хаті темно. Коли дитина не плаче.

Він тримає сина на руках. Заколисує. І каже:

— Ти ж не будеш кричати?

Вона не кричить.

Вона заклеїла вікна. Вимкнула телефон. Заховала дзеркала.

Вона говорить із сином. Щодня. Розповідає, що надворі дощ, що в садочку були б машинки, що тато, напевно, теж десь спить, просто дуже довго.

Ще трохи — і прокинуться всі.

Вона лише має не торкатися.

Не перевіряти.

Не відкривати.

Бо як тільки відкриє — хтось інший подивиться на неї його очима.

Якось увечері вона побачила, що ковдра трохи сповзла.

І він наче ближче до краю ліжка.

І губи трохи інакше.

І пальці... довші?

Але вона подумала: Я ж не бачила раніше. Може, воно так і було.

Бо якщо не вірити — що тоді?

Одного разу він заговорив.

Уві сні.

Тихо-тихо. Шепочучи. Крізь стиснуті зуби. Незнайомим голосом.

— Я все пам’ятаю, мамо.

Вона сиділа на підлозі. Обіймала коліна. І казала:

— Тихо, синку. Спи далі. Мама з тобою.

І він засміявся. Глухо. Стримано. Так, як не сміються діти.

Вона не плакала. Лише знову повісила записку: «Не дзвоніть — дитина спить».

Бо якщо розбудити — прокинеться хтось інший.

І скаже:

Ти ж хотіла, щоб він поспав. Ну, тепер хай спить. Не розбуди.